«Привид» не може втекти

Едуард Ростовцев

«Привид» не може втекти

Вже зовсім смеркло, коли дільничний уповноважений Гургаль вийшов із штабу народної дружини Першотравневого селища і подався в обхід. У школі робітничої молоді на вулиці Гагаріна був випускний вечір, і виставлений у вікні динамік оглушував перехожих громом модного шейка. Гургаль зайшов до школи і сказав, щоб динамік зняли з вікна – веселитися можна й тихше. Далі повернув на Залісну вулицю. Приземкуваті будиночки за парканами палісадників поринали в сон: то тут, то там у вікнах гасло світло, на вулиці ставало темніше. Якась парочка югнула у хвіртку. Гургаль усміхнувся і прискорив ходу. Біля будинку номер 47 стояли двоє чоловіків. Один, – кремезний здоровань у насунутій на очі кепці, – даючи дільничному дорогу, мовчки посторонився.

Назад він повертався тією ж Залісною вулицею. Було тихо-тихо. Зненацька Гургаль зупинився. Звук, який він почув, скидався чи то на стогін хворого, чи на зойк спросоння. Дільничний прислухався. Звук не повторився, але в глибині палісадника, де він завмер, за якусь мить ледь чутно проскрипіло вікно. Дільничний підійшов до хвіртки і присвітив ліхтариком. Залісна, 47. Гургаль ураз пригадав двох незнайомих, котрих півгодини тому бачив коло цього будиночка, і, відчувши лихе, ступив у двір.

Невеличкий рублений будиночок – таких уже давно не будують навіть по селах – причаївся за розкішними кущами бузку. Півроку тому в ньому оселився машиніст Щербак з дружиною і дитям. Машиністова дружина – чепурненька жінка середнього віку – спершу ніде не працювала, обживалася на новому місці, а нещодавно, влаштувавши синка в дитсадок, пішла на трикотажну фабрику. Про все це дільничний згадав, поки йшов піщаною доріжкою од хвіртки до ганочка.

На ганочку Гургаль поправив кобуру пістолета і рішуче постукав. Ніхто не озвався. Він знову постукав – гучно й настирливо. За дверима почулися кроки, хтось довго роздивлявся дільничного у вічко, нарешті хриплуватий голос спитав:

– Хто?

– Дільничний уповноважений.

За дверима зволікали, та ось клацнув замок, дзвякнув ланцюжок. У коридорі, куди Гургаль увійшов, було темно.

– Увімкніть світло.

– Лампочка перегоріла.

– Тоді зайдімо до хати.

– Там хвора… Заразна.

– Нічого, ходімо, – зажадав дільничний і увімкнув ліхтарик.

Сивоголовий чолов’яга з моложавим обличчям, мружачись од яскравого світла, прикрив очі рукою.

В кінці коридора Гургаль відчув лоскотливий запах якихось ліків. Коли чоловік, що йшов попереду, відчинив двері в кімнату, запах став гостріший. «А тут і справді хтось хворий», – подумав Гургаль і погасив ліхтарик. Хоча при тьмяному світлі нічної лампочки важко було розгледіти велику кімнату, та він одразу помітив у ній розгардіяш: на підлозі валялися подушки, стілець, зірваний із стіни килимок, на ліжку купа одягу. Наступної миті Гургаль відчув, що, крім нього і сивоголового, в кімнаті е хтось третій і цей третій стоїть у нього за спиною. Зненацька його вдарили ззаду по голові чимось важким…

Опритомнів Гургаль од кашлю. Густий ядучий дим роздирав легені, сліпив очі. В кімнаті танцювало полум’я. Горіли шпалери, дощата фарбована підлога, стільці, велика шафа. Нічого не тямлячи, – голова тріщала від нестерпного болю в потилиці, – Гургаль підвівся і, звідки тільки сили взялися, кинувся до дверей. Вони були відчинені. Але і в коридорі, перетинаючи дорогу до виходу, бушував вогонь. Гургаль позадкував у кімнату. Чманіючи від спеки й чаду, спробував пробратися туди, де, здавалося йому, було вікно. На ньому вже тліла тужурка, штани. Прикриваючи обличчя картузом, Гургаль пробився до вікна, розчинив його навстіж, судорожно вдихнув свіже нічне повітря. Він уже виліз на підвіконня, коли раптом наче з-під землі почув приглушений стогін. Обернувся. Полум’я гуготіло в кімнаті, і саме звідти линув ледь чутний зойк, благання про допомогу. Якусь мить дільничний ще стояв на підвіконні. Ні, він не думав про себе, він намагався збагнути, звідки ж чути стогін. Потім, натягнувши на голову тужурку і насунувши на самі вуха картуза, вихопив із кобури пістолет, тричі вистрелив у чорне, як сажа, нічне небо і стрибнув назад у палаючу кімнату, пробираючись туди, де за великою шафою стояло старомодне ліжко…

Тим часом прокинулася Залісна вулиця: в сусідніх будиночках загрюкали двері, забряжчали відра… У дворі забігали напіводягнені люди.

– Ланцюжком од колонки ставайте! Передавайте відра! – гудів чийсь бас.

– Ганно! Ганно! О господи, вона ж у хаті! – лементувала перелякана жінка. – Мати і дитятко горять!

– Рубай двері!

– А може, через вікно?..

– Ганно! Ганно! Та що ж це таке?!

– Треба б чоловікові в депо подзвонити.

– Він у поїздці.

– Лий із цього боку!..

Зненацька люди у дворі завмерли: з вікна палаючого будинку показався: чоловік з якимось довгастим згортком у руках. На ньому димів одяг, а одне плече міліцейської тужурки вже охопили язички полум’я. До чоловіка кинулися з відрами, облили водою, хотіли підхопити під руки, та він подав згорток:

– У лікарню негайно! Ще живий.

Якась огрядна жінка в домашньому халаті зойкнула, підхопила згорток.

– Господи, та це ж Ганнин хлопчик. А Ганна, де ж Ганна?

– Є в кого рядно чи брезент? – хрипко спитав Гургаль.

Його впізнали, хтось подав грубий брезентовий плащ.

– Змочіть водою.

– Та що ви, товаришу лейтенант?! Туди вже не можна.

– Давай відро!

– Не роби дурниць, лейтенанте. Двічі підряд долю не випробовують.

– Лий!

Гургаль накинув на голову плащ і побіг до вікна. Затримати його не наважилися. Біля вікна стояло двоє хлопців і з розгону лили у вогонь воду. І хоча їм безперервно подавали повні відра, було ясно, що з полум’ям не впоратися. Десь у кінці вулиці пролунали пронизливі сирени пожежних машин. Ставши на перевернуте відро, Гургаль виліз на підвіконня і пірнув у кімнату. Люди затамували подих…

Гупаючи кованими черевиками, брязкаючи поясними карабінами, на подвір’я вбігли пожежники. Розмотуючись, до будиночка покотився клубок сплюснутого шланга. Але в цю мить у палаючому будинку щось затріщало, здригнулися, гойднулися стіни. Люди у дворі зойкнули, позадкували до хвіртки. На їхніх очах розломився і важко сів високий, критий черепицею дах. У небо шугонули міріади іскор…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Наталя прокинулася й одразу ж подивилася на тумбочку. Газети не було. Мабуть, мати сховала. Питати – марна річ: на її обличчі з’явиться вираз подиву, стенаючи плечима, вона скаже, що нічого не знає і навіть не розуміє, про що йдеться. Мила, чудова мама! Її делікатність часом може вбити людину. Вчора вона цілий вечір удавала, що газета аніскілечки не цікавить її, що це дрібниця, про яку не варто говорити, а вночі потай забрала газету. Наталя певна, що коли б мати могла, вона б скупила весь тираж. А яка з цього користь? Газету вже прочитало все місто, вся область. Та й не в газеті річ…

Невесело всміхаючись, Наталя встала, підійшла до навстіж одчиненого вікна, глянула на небо. Хоч би дощ пішов. А ще краще – хай налетить гроза, загуркоче грім, замигають блискавки, завиє вітер. Отоді б заритися в постіль і, натягнувши ковдру на голову, стиха, щоб не чула мама, заплакати. Та небо, як на зло, було чисте-чистісіньке: блакитне, лагідне.

Відкинувши пасмо темно-рудого волосся, що впало на очі, Наталя важко зітхнула. Помітивши, що з балкона протилежного будинку за нею стежить якийсь товстун у майці, вона показала йому язика і відійшла од вікна. Усі чоловіки однакові. І вона згадала маму. Тільки у мами все було складніше. У мами нічого просто не буває. Судячи з усього, вона любила того чоловіка, завдяки якому Наталя появилася на світ, хоча ніколи, навіть у думках, не називала його батьком. Вона нічого про нього не знала. Розмовляти з мамою на цю тему марно. Вона мовчить. Але Наталя знає, що мама все-таки любила йото. За що і як – це її таємниця. Мама ревно береже все, що лишилось у неї як пам’ять про нього: старенький фотоапарат, трофейний німецький кортик з вигадливо інкрустованою рукояткою і годинник «Омега».

Цих речей не можна торкатися. Це – реліквії. Мамина любов до цієї людини теж реліквія. До неї теж не можна доторкуватися… Так, у мами було інакше. А все одно це не робить честі батькові. Ні, таки всі чоловіки однакові. І ті, що були колись, і ті, що є тепер. Та годі про них. Наталю гнітить інше. Вчора вона остаточно розписалася в своїй нікчемності. Розписалася на аркуші паперу, вирваному з учнівського зошита. «Прошу звільнити з роботи…» Здавалося б, нічого страшного. Не впоралася з дорученим ділом. Може, вона помилилась у виборі професії? Буває ж так. І коли вчасно й чесно признатися в цьому, то ще можна виправити помилку. Адже їй тільки двадцять чотири роки. Не так давно її вважали здібною спортсменкою. Навіть пропонували тренерську роботу. А чого ж? Може, це справжнє покликання? А ще вона добре знає фотосправу. Теж непогана спеціальність. Та що казати: без роботи не сидітиме. Але зараз вона хоче одного: поїхати до моря і там цілими днями валятися на гарячому піску, плавати, грати у волейбол і ні про що не думати.

Робочий день у прокуратурі Жовтневого району щойно почався, але в довгому, чисто вимитому коридорі вже товпилися люди: свідки, викликані на допит, скаржники, адвокати…

Секретар прокуратури Євгенія Наумівна сказала, що передала заяву Дубовому і що той велів запросити Наталю, тільки-но вона прийде.

Дубовий зустрів Наталю вороже – навіть не запропонував сісти. Кілька хвилин він взагалі не помічав її, переглядаючи ранкову пошту. Потім підвів голову, відкинувся на спинку крісла, сказав, повільно розтягуючи слова:

– Два роки тому я зробив помилку, взявши вас на роботу. А мене ж попереджали…

Він замовк, чекав, що вона спитає, про що його попереджали. Проте Наталя не спитала. Знала, що Дубовий мав на увазі її стосунки з Савицьким – стосунки, до яких ні Дубовому, ні будь-кому іншому, крім неї самої і Савицького, не було ніякого діла…

– Мало того, що ви заплутали, замаринували цю просту, елементарну справу, – мовив Дубовий, – ви ще й порушили закон: образили честь і гідність радянської людини.

– Дурниці! – вирвалось у Наталі. – Ніхто не ображав, і якби не ваше втручання, я зуміла б довести…

– Охоче вірю, – перебив її Дубовий. – Ваші методи здобувати докази нерідко дають бажані наслідки. Бажані, а не об’єктивні! На щастя, – Дубовий підвівся і грізно ворухнув бровами, – з цими методами у нас покінчено назавжди!

Наталя хотіла щось сказати, але не змогла – забракло повітря. Рвучко повернувшись, вона вибігла в приймальню.

У себе в кабінеті розплакалась.

Зайшов Кравчук, старший уповноважений карного розшуку, чоловік сажневого зросту, колишній моряк, самбіст і базіка. Наталя одвернулася, щоб він не бачив її заплаканого обличчя. Усівшись навпроти, Кравчук мовчки подав їй пачку «Біломорканалу». Цигарку Наталя взяла машинально і навіть закурила, та, закашлявшись, сердито зиркнула на Кравчука.

– Іду, йду, – підвівся той, але не пішов. – Між іншим, – сказав, – учора мені теж мізки промивали. І, як ти, напевне, догадуєшся, через ту саму справу. Та я, на відміну од деяких нерозумних, заяви своєму начальству не подавав.

– Ще б пак, – посміхнулася Наталя, – ти ж розумака, Володю.

– Давай поговоримо серйозно, – зітхнув Кравчук і знову сів.

– Про статтю в газеті?

– Річ не в статті. Зрештою епізод з Нетребою – випадковість.

– Про що ж тоді говорити?

– А ось про що. Майже місяць ми крутили цю справу…

– Розслідували.

– Гаразд, хай буде розслідували. Але скажи, з якою ще справою ти стільки воловодилася? Не пам’ятаєш? Я теж. Місяць суцільного авралу: огляди, зйомки, допити, експертизи…

– Незаконні обшуки, – в тон йому додала Наталя.

– Між іншим, ми робили це теж не заради свого задоволення. А які наслідки?

– Справу закрили, – неохоче відповіла Наталя.

– Але закрила не ти – Дубовий. Ти не хотіла закривати.

– А ти?

– Все, що залежало від мене, я виконав: розробив усі версії – свої, твої, Дубового. Скажи, що ми, оперативники, прогавили?

– Нетребу!

– Дався тобі цей Нетреба. Якщо вже на те пішло, то Нетреба до цієї історії не має ніякого відношення.

– Виходить, нещасливий випадок? – примружилася Наталя.

Кравчук відповів не одразу. Спершу закурив, спритним щиглем кинув обгорілого сірника в кошик для паперів, пихнув димом.

– Можливо, це й не нещасливий випадок, – нарешті проказав він, не дивлячись на Наталю. – Повторюю, можливо. Об’єктивна істина, як люблять висловлюватися наші вчені колеги, цього разу була обкутала густим туманом, і розсіяти його слідству не пощастило.

– Або, кажучи нормальною мовою, виявилося, що слідчий – нездара, – вставила Наталя.

– Та перестань піднімати шторм у кориті! – схопився на ноги Кравчук. – Подумаєш, одібрали в неї справу! Інший би на твоєму місці за це Дубовому ще й спасибі сказав. Баба з воза… А на статтю в газеті плюнь! Май на увазі, головний редактор сам не радий, що надрукував її. Мені Бадюк, – ти знаєш, він серйозна людина, – розповідав, що вони цю історію більше не ворушитимуть – замнуть для ясності.

– Е ні, – заперечила Наталя. – З мене досить!

Прокурор області Романенко справив на Лежнєва приємне враження: він не питав зайвого, був уважний, навіть люб’язний – прислав на вокзал свою машину, допоміг влаштуватися в готелі; однак перед приїжджим не запобігав, поводився просто, але з гідністю. Коли Лежнєв коротко розповів, чого він приїхав, Романенко задумався.

– Ганна Щербак. Щербак… Знайоме прізвище. Коли, ви кажете, вона померла?

– Якщо вірити даним адресного столу, понад місяць тому.

– Це можна уточнити, – сказав Романенко і взяв телефонний довідник. – Де вона жила?

– На вулиці Залісній.

– Залісна, 47?! – аж підвівся Романенко.

– Так, – здивувався Лежнєв. – Ви знаєте цю адресу?

– Не тільки. Тепер я згадав і про Щербак. Жінка не померла – загинула під час пожежі. Я кілька днів тому переглядав цю справу в зв’язку з конфліктом… відомчого характеру.

– Нещасливий випадок? – перебив його Лежнєв.

– Такого висновку дійшов прокурор району, і я погодився з ним. Хоча були й інші думки.

– Які? – жваво спитав Лежнєв.

– Бачите, спершу цю справу вела слідчий Жовтневої райпрокуратури Супрун. Людина вона тямуща, але дужо захоплюється. Буває надто запальна, вперта, що, зрештою, властиво молодим.

Лежнєв розуміюче кивнув головою.

– Зібрані матеріали, – вів далі Романенко, – давали підстави думати, що пожежа, під час якої загинула Щербак, – наслідок нещасливого випадку. А Супрун вважала, що тут не обійшлося без лихого заміру. Доказів, які б підтверджували цю версію, в неї не було, от вона й спробувала роздобути їх не зовсім законним шляхом.

– Настирлива вона у вас? – запитав Лежнєв.

– Цього їй не позичати, – відповів Романенко.

Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.

Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…

– Ну, як вам наше місто? – спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.

– Гарне місто: зелене, життєрадісне, – озвався Лежнєв.

– Звісно, це не Москва, – всміхнувся Романенко, – але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.

– Але й не маленьке, – відказав Лежнєв.

– Ви бували тут до війни?

– У сорок третьому.

Романенко здивовано звів брови.

– Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.

– Так, – знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, – тоді тут були гітлерівці.

Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.

– Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.

– Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, – всміхнувся Романенко. – Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.

– Навіть так?

– Ось, можете почитати.

Романенко вийняв з шухляди письмового столу газету і подав Лежнєву. Вона була згорнута так, що в око одразу впадала чимала стаття під крикливим заголовком: «Гнів служителів Феміди». Стаття була дошкульна, зла. Автор не шкодував фарб, не боявся порівнянь. Деякі його судження були спірні, висловлювання не зовсім тактовні, але в цілому, якщо вірити наведеним фактам, заперечити йому було важко: дії слідчого Жовтневої прокуратури Супрун і співробітників міліції виходили за рамки кримінально-процесуального кодексу. Як можна було зрозуміти, Супрун без підстав, не маючи санкції прокурора, зробила обшук у квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином Нетреби, людини в минулому заслуженої, а тепер шанованої, людини, яка пропрацювала в міському торзі понад двадцять років. Водночас працівники міліції, за вказівкою Супрун, опечатали магазин і викликали ревізорів. Однак ні обшук, ні ревізія нічого не дали – Нетребу не можна було в чомусь звинуватити. Стаття кінчалася цілком справедливою вимогою – притягти до відповідальності порушників соціалістичної законності.

– Яке відношення має Нетреба до пожежі? – ще раз перебігаючи поглядом підкреслені червоним олівцем абзаци, спитав Лежнєв.

– Важко сказати, – розвів руками Романенко. – Ганна Щербак була економістом на трикотажній фабриці. Фабрика за рознарядками міськторгвідділу відпускала свою продукцію кільком магазинам, у тому числі й сімнадцятому.

– Що ж, можлива й така версія, – почав міркувати Лежнєв. – Фабрика продукує так звану необліковану продукцію і реалізує її через сімнадцятий магазин. Економіст Щербак або ж брала участь у цих махінаціях, або ж знала про них.

Романенко похитав головою.

– Якби так було насправді, Супрун знайшла б якусь ниточку. У трикотажі, а тим більше в «лівому», не так уже й важко це зробити.

– Не важко, якщо знаєш, де шукати, – відказав Лежнєв.

– Слушно, – погодився Романенко. – Одначе в даному разі не було сенсу займатися такими пошуками. Річ у тому, що Щербак ніякого відношення до реалізації готової продукції не мала і навіть не була знайома з Нетребою.

– Нічого не розумію, – стенув плечима Лежнєв. – А як же Супрун пояснює свої дії?

– Її насторожила обставина, про яку вона дізналася від співробітника Щербак, якогось Соскіна. Цей Соскін розповів, що Нетреба якось приходив до начальника планового відділу Пухальської. Його відвідини чомусь розхвилювали Щербак. Соскін твердить, що, побачивши Нетребу, Щербак зблідла і втупилась у відвідувача, як висловився свідок, «осклянілим поглядом». Коли Нетреба пішов, Щербак розплакалась. Соскін і Пухальська намагалися з’ясувати, в чому річ. Але Щербак нічого їм не сказала, крім того, що в неї, мовляв, знову не гаразд з головою. Свого часу Щербак перенесла важке душевне захворювання і кілька років пролежала в психіатричній лікарні.

– Коли Нетреба заходив до планового відділу? – спитав Лежнєв.

– За два дні до пожежі, – зрозумів його Романенко.

– Отже, логічних посилок небагато.

– Брак цих посилок слідчий хотів поповнити фантазією.

– А нащо було ревізувати магазин? – спитав Лежнєв. – Обшук на квартирі – це ще можна зрозуміти. А до чого тут магазин?

– Це ви спитайте в Супрун, – усміхнувся Романенко. – Я вже її питав, але якоїсь певної відповіді так і не почув.

Помовчавши, Лежнєв поцікавився:

– А як з виступом газети?

– Сьогодні скликаю розширену оперативну нараду з цього приводу.

– Хто доповідатиме?

– Прокурор району Дубовий.

– Він говоритиме тільки про незаконний обшук у квартирі Нетреби чи торкнеться й передісторії цієї події?

Романенко уважно подивився на Лежнєва, а потім, ховаючи в очах хитринку, мовив:

– Він доповідатиме про неправильні дії Супрун. А те, що її фантазія зв’язала пожежу на Залісній вулиці з необгрунтованими підозрами щодо Нетреби, не так уже й важливо… для наради.

У кабінеті прокурора області зібралося багато народу: начальники відділів, старші слідчі, представники управління внутрішніх справ. З редакції обласної газети було двоє: кремезний, зовні добродушний бритоголовий чоловік і худющий хлопець в окулярах. Хлопець швидко, мов досвідчена стенографістка, щось безперервно нотував у своєму блокноті, а його бритоголовий колега дружньо перешіптувався з полковником міліції.

Лежнєв звернув увагу на Супрун. Це була рудоволоса дівчина в модному, явно недоречному для даної ситуації, платті. Трималася вона незалежно, навіть трохи зухвало. А в руках весь час щось крутила – то авторучку, то записник, то хусточку. Супрун нервувала, хоч і намагалася приховати це.

Нараду відкрив Романенко. Певно, дотримуючись ним же встановленого порядку, він для початку назвав усіх присутніх, у тому числі й себе. Промовчав тільки про Лежнєва…

Автором фейлетону «Гнів служителів Феміди», на велике здивування Лежнєва, був хлопець в окулярах. До того Лежнєв чомусь думав, що «спецкор Горін» – бритоголовий. Коли Романенко назвав прізвище журналіста, Супрун підвела голову й обпекла того лиховісним поглядом. Лежнєв насилу стримав посмішку. В цей час Супрун подивилася й на нього. Мабуть, вона гадала, що й він газетяр; може, через те, що сидів поруч Горіна. Принаймні її погляд не можна було назвати, привітним. Лежнєва важко було збентежити поглядом, але – дивна річ – чим довше він дивився на цю дівчину-слідчого, яку бачив уперше, тим більше його звичайна і цілком законна цікавість поступалася місцем якомусь невиразному занепокоєнню. Уже прокурор Жовтневого району Дубовий доповів про свавільні дії слідчого Супрун; уже сама Супрун відповіла на малоприємні запитання; уже виступив начальник слідчого відділу і попросив слова полковник міліції, коли Лежнєв нарешті зрозумів, що насторожило його в дівчині. Очі!

Він ладен був заприсягтися, що колись бачив ці очі, а точніше, погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

– Товаришко Супрун, дайте, будь ласка, аркуш паперу.

Папір був йому ні до чого – він хотів ще раз зазирнути їй в очі. Вона підвела голову, і Лежнєву стало не по собі: він вгадав, де бачив цей погляд. Ні, звичайно, не цей – інший, але навдивовижу схожий, погляд розумних очей, котрі все помічали. На якусь мить Лежнєву вдалося, що він марить. Кляті нерви! У п’ятдесят три роки не так просто впоратися з ними…

Лежнєв уже не чув, що казав полковник міліції – думки полинули в минуле. У те далеке минуле, з яким він неминуче мав зустрітися в цьому місті. Він готував себе до цієї зустрічі, але не прискорював її. Чесно кажучи, боявся. Так, так, він, Василь Лежнєв, слідчий в особливо важливих справах, у роки війни – фронтовий контррозвідник і керівник групи спеціального призначення, боявся припуститися помилки, на взірець тієї, якої він припустився колись у цьому самому місті.

А дівчина-слідчий тут ні до чого. Її тоді ще й на світі не було…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

А що ж було тоді? З чого все почалося? З таємничої загибелі групи капітана Архимовича? Чи з перерваної на півслові радіограми командира рейдового партизанського загону Дробота? А може, з тієї пам’ятної Лежнєву розмови в кабінеті комісара держбезпеки Шкрабатова? Ні, мабуть, почалося це раніше. Значно раніше. Задовго до того, як група старшого лейтенанта Лежнєва, що складалася тільки з чотирьох чоловік, прибула на центральний аеродром, звідки мала вилетіти в район Русанівського лісу.

Настрій у хлопців, з якими Лежнєв уже не раз «навідувався» у ворожий тил і яким можна було дорікнути в чому завгодно, тільки не в легкодухості, був поганючий. Лежнєв не приховував – вони летіли в невідомість. Їх мали скинути в той самий район, де тиждень тому за дуже загадкових обставин загинуло п’ятеро досвідчених чекістів на чолі з капітаном Архимовичем; куди перед тим пішов і наче крізь землю провалився спеціальний загін штабу партизанського руху; а вцілілі підрозділи місцевого партизанського загону «Месник», загнані карателями в непролазні трясовини Совиних боліт, по суті не діяли. Мало того, карта Русанівського лісу і сусідніх Совиних боліт, що була у Лежнєва, не відзначалася особливою точністю, а людей, які хоча б приблизно знали цей район, не було.

– Ох і скучно буде нам у тому лісі, – сказав Лежнєву його друг і помічник Петро Олійник. – Карта скучна, а обстановка ще скучніша.

Петро ніколи не казав «погано», він казав «скучно».

– Бородатий має зустріти нас, – невпевнено відказав Лежнєв, умовчуючи про те, що на командира місцевого партизанського загону Бородатого особливо розраховувати не доводиться – ще ввечері він повідомив по рації, що карателі нав’язали загону важкий бій.

Себе Лежнєв заспокоював думкою про те, що в найгіршому разі група висадиться північніше від обумовленого з Бородатим місця – в глибоких лісових нетрях, де й приземлятися не так просто, і діяти складніше, але – за всіма даними – гітлерівцями й не пахне.

Розташований поблизу старого кордону Русанівський район, ліси якого примикали до самого обласного центру Сосновського, і саме місто гітлерівці захопили в перші місяці війни. Однак до кінця 1942 року цей район не привертав до себе особливої увага. Тут не було ні значних промислових і військових об’єктів, ні великих доріг, а єдину залізничну вітку, що проходила через Сосновське, майже не використовували для військових перевезень. Правда, неподалік од Сосновського був аеродром, проте маленький, грунтовий. На ньому могли сідати тільки легкі тихохідні літаки. Загалом цей район, висловлюючись мовою військових, не мав стратегічного значення.

Але тут досить активно діяли місцеві патріоти: добре організоване міське підпілля і великий партизанський загін «Месник», який аж до грудня 1942 року контролював увесь Русанівський ліс і Совині болота. Наприкінці 1942 року гітлерівці, несподівано зібравши тут великі сили карателів, кинули їх проти русанівських партизанів. При цьому швидкість і напрям удару есесівських частин свідчили про те, що фашисти добре знали розташування партизанських баз і стоянок. Незважаючи на втрати, карателі відтіснили головні сили загону до трясовин Совиних боліт і накрили всю цю ділянку густим мінометним вогнем.

Водночас було завдано удару і по міському підпіллю. Гестапівці, так само як і карателі, діяли напевно – вони якось узнали адреси більшості конспіративних квартир, мали списки членів підпільного комітету і керівників бойових груп. Тільки за одну піч фашисти схопили понад сто чоловік; усіх їх розстріляли. Потім стались інші, не менш дивні події. Змінивши всю міську та районну адміністрацію, гітлерівці провели ряд заходів, щоб створити видимість благоденства місцевого населення під егідою третього рейху.

Фашистська пропаганда розрекламувала – та не де-небудь, а в своїй центральній пресі – ці заходи, видаючи їх за плоди «нового порядку». У Сосновське почали вчащати кореспонденти, фото- і кінохронікери, побували там і представники профашистських газет нейтральних держав. У місті й районі раз у раз влаштовували ярмарки, де фашисти продавали награбовані речі, «народні гуляння» із щедрими пиятиками; наче гриби після дощу, росли різні розважальні заклади, а сосновський чорний ринок став відомим далеко за межами гебітскомісаріату[1]. Поряд з цим гітлерівська адміністрація, очевидно, не вельми покладаючись на наслідки грудневої «акції умиротворення», як і раніше, не шкодувала сил і засобів, щоб придушити будь-який, навіть найменший опір «новому порядкові».

Оскандалившись із «бліцкрігом», розбиті під Москвою і Сталінградом, відкинуті з Кубані та Північного Кавказу, гітлерівські генерали гарячково переглядали свою тотальну стратегію. Водночас фашистська адміністрація окупованих земель шукала гнучкіших методів боротьби з наростаючим підпільно-партизанським рухом. Зневажливе ставлення до партизанів уже наприкінці літа сорок другого року змінилося тваринним страхом перед невблаганним валом народної помсти.

Про все це Лежнєв чудово знав, як знав він і про «нові форми» роботи гітлерівської розвідки: про змову СД з буржуазними націоналістами всіх мастей і відтінків; про створення псевдопартизанських загонів на чолі з переодягненими гестапівцями; про вказівку Гіммлера формувати спеціальні частини СС з осіб неарійського походження; про гарячкові спроби приховати від світової громадськості факти планомірного знищення мільйонів людей у таборах смерті; про виробництво фальшивих радянських грошей, хлібних і продуктових карток та про інші не менш підлі провокації, що їх розробляли і управління імперської безпеки і німецька військова розвідка – абвер, діяльність яких ще старанніше окутувалася туманом суворої таємничості.

Влітку 1943 року це вже не було новиною для радянської контррозвідки. Однак деякі деталі треба було уточнити. Про нову «методологію» абверу і СД найкраще було взнати на місці. Сосновське і район Русанівського лісу чекісти вибрали не випадково. За деякими даними, саме тут – осторонь велелюдних і неспокійних воєнних доріг – гітлерівська розвідка перевіряла і вдосконалювала нову методику своїх злочинів. Фашистських професорів шантажу, провокацій, фальшивок Сосновське і Русанівський район приваблювали не тільки своїм географічним положенням – багатонаціональне місцеве населення (тут з давніх-давен жили росіяни і литовці, українці й німці, білоруси і поляки) здавалося їм сприятливим середовищем для розсіювання бацил націоналізму. Взагалі у керівників Русанівського відділення поліції безпеки і командування абвер-частини 115, що, за деякими даними, розмістилася в Сосновському, було немало клопоту. І не дивно, що цими клопотами зацікавився Наркомат оборони СРСР і Штаб партизанського руху країни. Одначе добратися до сосновських абверівців було не так просто. Перший спробував це зробити капітан Архимович, але йому не пощастило. Тепер настала черга Лежнєва. Шансів на успіх він мав не більше піж Архимович. Якщо не менше, бо Архимович добре знав місцевість, чого не можна було сказати про Лежнєва і його товаришів. Але ж хтось повинен був летіти…

За дві години до вильоту Лежнєва викликали в особливий відділ авіаз’єднання, де на нього чекав полковник Собченко з військової розвідки. До цієї операції Собченко прямого відношення не мав. Проте його цікавили сосновсько-русанівські справи, і комісар держбезпеки Шкрабатов запросив його на розбір наступної операції. Доти Лежнєв не зустрічався з Собченком, а проте чув, що Шкрабатов недолюблював стриманого, до сухості небагатослівного армійського розвідника. На розборі Собченко в основному мовчав, але потім, коли, здавалось, уже все було вирішено, несподівано зауважив, що за обставин, які склалися, нерозумно висаджувати групу в заздалегідь погодженому – хоч би з ким – місці. Шкрабатов, здавалося, спростував зауваження Собченка. Однак армійський розвідник не змінив своєї думки, і Шкрабатов прийняв компромісне рішення: Лежнєву надавалося право діяти на місці так, як він вважатиме за потрібне. Проте свобода дій не полегшувала Лежнєву завдання.

І ось тепер Собченко обрадував і разом з тим спантеличив Лежнєва.

– Є чоловік, який знає Русанівський ліс і Совині болота, – без вступу почав Собченко.

– Він може вилетіти з нами?

– Так. Але з однією умовою: на місці він помагатиме вам стільки, скільки вважатиме за можливе. Обставини можуть змусити його в будь-який момент залишити вас.

– Сподіваюся, це станеться не раніше ніж ми з’єднаємося з партизанами?

– Може статися, й раніше… Думаю, що раніше.

– Гарний провідник. Напівдорозі кидає тих, кого веде, – всміхнувся Лежнєв.

– А я не сказав, що він буде вашим провідником, – мовив Собченко. – У нього будуть свої справи там, на місці.

– Комісар знає? – спитав Лежнєв, маючи на увазі Шкрабатова.

– Так, – кивнув Собченко. – Він сказав, щоб ви самі вирішували.

– Гаразд, – мовив Лежнєв. – Я беру його.

Коли чоловік, про якого була мова, увійшов, Лежнєв здивовано звів брови. Старанно поголений, молодцюватий, у франтуватому літньому плащі і зсунутому на лоб береті, з невеличкою валізкою в руці, прибулий скидався на безтурботного журналіста чи актора. Даниною часу були тільки добротні високі чоботи-витяжки – такі носили німецькі офіцери. А потім Лежнєв помітив під плащем прикритий шарфом комір німецького мундира.

– І отак ви хочете летіти з нами? – замість привітатися спитав Лежнєв.

Незнайомий пильно подивився на нього. І Лежнєв звернув увагу на його погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

– Мій одяг цілком влаштовує мене.

– А мене не влаштовує! – різко мовив Лежнєв, щоб одразу поставити на місце цього, як йому здалося, надто самовпевненого «військовика». – Ряджених мені не треба! Мій приятель через такий мундир, який ви ховаєте під плащем, дістав кулю од своїх. Ми висаджуватимемося в партизанському краї, а не на Фрідріхштрасе!

«Ряджений» невизначено стенув плечима.

– Як накажете вас величати? – Лежнєв уже трохи одійшов.

– Звіть мене Оскаром.

– Так от, Оскаре. Не питаю, чого ви летите з нами – я не з цікавих. Та поки ви будете в групі, вам доведеться підкорятися командирові, тобто мені.

– Зрозуміло, – просто і приязно мовив Оскар.

– Тепер далі. З парашутом, звичайно, не стрибали? – Лежнєв виразисто подивився на Оскарову валізу.

– Стрибав.

– Навіть так! І з зброєю вмієте поводитися?

– Трохи вмію, – усміхнувся Оскар.

– Ну от і домовилися, – втрутився Собченко.

Петро Олійник зустрів Оскара скептично. Не кажучи вже про те, що нового члена групи треба було спішно екіпірувати, а в чужому господарстві це не так просто зробити, – сам Оскар не викликав у нього особливої симпатії.

– Помічничок на чужих харчах, – резюмував він, коли Оскар, прихопивши одяг, який роздобув Петро, пішов переодягатись. – Останній раз був у Русанівському лісі десять років тому.

– Мабуть, ще як з мамою гриби збирав! – примирливо мовив Терьохін, неквапливий сибіряк, що знав собі ціну. – Але все-таки провідник.

– Провідник! – хмикнув Петро. – Нап’яв мундир саперного капітана і гадав, що всі повинні радіти з такої кмітливості. А що в усьому Русанівському районі немає жодної саперної частини – йому байдуже! Піжон. Уся зброя – пістолет, та й то «вальтер».

– Непоганий пістолет, – втрутився Ян Манукайтіс, радист, наймолодший боєць групи. І, помовчавши, нерішуче додав: – Ви даремно про нього так. Він товариський хлопець і в радіотехніці петрає.

– А ти звідки знаєш? – спитав Лежнєв.

– Балакав з ним. Він допоміг мені впакувати рацію.

Перед самим вильотом Лежнєв показав Оскарові на карті місце, де вони мали десантуватись, і в найзагальніших рисах ознайомив із завданням.

Там, де Русанівський ліс перетинав Качина річка, їхню групу повинен зустріти дозор місцевого партизанського загону. Лежнєв, звісно, не сказав Оскарові про те, що загін веде нерівний бій з есесівцями і навряд чи зможе виділити людей для зустрічі. Він тільки сказав, що коли у визначеному квадраті їм не подадуть із землі умовний сигнал, група висаджуватиметься в іншому місці.

– Де саме? – поцікавився Оскар.

– Це вам поки що не обов’язково знати, – сухо мовив Лежнєв, складаючи карту.

– Ваша карта не точна, – зауважив Оскар. – У квадраті, який ви мені показали, на північному заході річки немає, зате є непрохідне в цю пору болото, а за три кілометри від пункту наміченої висадки пролягає просіка. Її теж не позначено.

– Це нічого не міняє, – холодно відказав Лежнєв.

– Я б там не висаджувався.

– Висадитеся там, де накажуть, – обірвав його Петро Олійник, і Лежнєв не вважав за потрібне якось пом’якшити його різкість.

Лінію фронту пролетіли благополучно, по них навіть не стріляли – літак ішов дуже високо. Години за півтори почали знижуватись, і Лежнєв пішов у штурманську кабіну.

Штурман – юнак з розкішними будьоннівськими вусами – привітно кивнув йому і щось сказав. Та через ревіння моторів Лежнєв не розібрав його слів.

– Незабаром будемо на місці, – в саме вухо Лежнєву прокричав штурман. – Починається Русанівський ліс.

Лежнєв повернувся до товаришів. Після розмови біля карти Оскар всю дорогу мовчав. Ось і тепер він сидить на лавці, одсунувшись подалі від Петра Олійника, невідривно і, здається, байдуже дивиться в ілюмінатор. «Образився, – неприязно думав Лежнєв. – Про себе, про своє завдання – жодного слова, а ми йому, бачте, все повинні викласти. Петро має рацію – користі з нього буде мало, а клопоту вже досить».

У цей час Оскар одірвався від ілюмінатора і гукнув Лежнєву:

– Вогнища!

Картина внизу трохи змінилася: ліс помітно порідшав, а прямо по курсу, на північному сході замість дерев розкинулися великі зарості чагарника, в якому поблискували калюжки води. На стику лісу й чагарника досвідчене око відшукало невелику, якщо дивитися з висоти, галявину і на ній вогнища. На серці одразу полегшало, Лежнєв витер з лоба піт.

Літак зробив розворот. Над дверима кабіни пілота засвітився червоний напис: «Приготуватися!» Лежнєв подав знак. Усі підвелися, ще раз поправили старанно припасовані парашути, зброю. Андрій Терьохін підтягнув до бокових дверей тюк з грузовим парашутом. Штурман вийшов із кабіни і відчинив бойові дверцята.

– Вас зустрічають! – крикнув він Лежнєву. – Виходить, усе гаразд. Бажаю успіху!

– Спасибі, – відповів Лежнєв, стежачи за сигнальним табло.

– Гарне місце для засідки, – несподівано мовив Оскар. Він напружено вдивлявся вниз через відчинені вихідні двері. – Ця галявина, як мішок – з трьох боків непролазна драговина.

– Припинити розмови! – прикрикнув Лежнєв.

У цей час на табло спалахнув сигнал, і Лежнєв підштовхнув Оскара до дверей.

– Марш!

Якусь частку секунди він бачив, як падає Оскар, уміло балансуючи широко розкинутими руками і ногами – так починають затяжний стрибок досвідчені парашутисти. Та Лежнєву ніколи було думати про його дивну поведінку, а тим більше стежити за ним – одразу ж за Оскаром стрибнув Олійник, потім Терьохін.

І ось уже в отворі зник Ян Манукайтіс.

– Вантажний тюк, – нагадав штурманові Лежнєв і пірнув у безодню.

Коли над головою розкрився парашут, Лежнєв побачив під собою три білих куполи, що плавно опускалися по невидимій похилій – їх зносив північно-західний вітер – до центру галявини, туди, де горіли сигнальні багаття. «Не підвели льотчики – врахували і силу вітру і висоту», – подумав Лежнєв, але одразу ж неспокійно закрутив головою. Де ж четвертий парашут? Ризикуючи заплутатися в стропах, Лежнєв підтягнувся, повернувся на дев’яносто градусів. Спершу він нічого не помітив. А потім позаду внизу, де починалися зарості чагарника, майнула біла пляма четвертого парашута, який щойно розкрився… «Оскар! – обпік здогад. – Стрибнув затяжним, щоб приземлитись осторонь. Нащо він це зробив? А що, як?! Ото буде номер! Треба одразу ж попередити партизанів…»

Земля мчала назустріч, і Лежнєв мало не впав у багаття. Гасячи купол парашута, він помітив, що з протилежного краю галявини, де приземлилися Олійник, Терьохін і Манукайтіс, до нього біжать кілька чоловік у цивільному одязі.

– Товаришу, дорогий, з прибуттям! – крикнула дівчина, що бігла попереду. За хвилину вона вже обнімала Лежнєва. Звільнившися з обіймів гарненької партизанки, Лежнєв спитав у чоловіків:

– Хто у вас за старшого?

– Я, – привітно всміхнувся гладкий бородатий здоровань у потертій куртці лісового об’їждчика. – Начальник партизанського дозору Чупило. Ми вас, дорогий товаришу, ждемо вже два дні.

– Негайно пошліть людей у північно-західному напрямі, – обірвав його Лежнєв. – Кілометрів за два звідси приземлився ще один.

– Щойно послали по нього, – усміхнувся Чупило. – Бачте, пізно помітили його парашут. Мабуть, незугарний стрибати, от і віднесло вбік, до болота. Але ти, товаришу, не хвилюйся. Мої хлопці знайдуть його і допоможуть, якщо треба буде.

– Не допомагати йому треба… – мовив Лежнєв, та в цю мить на галявині почулися постріли. Там почався бій.

– Це фаши-исти, Ва-асю! – на все горло закричав Петро Олійник.

Реакція Лежнєва була блискавична. Він устиг помітити, що двоє «партизанів», які підбігли до нього, заходять ззаду, а Чупило виймає з кобури пістолет. Не роздумуючи, Лежнєв рвонув з-під руки автомат і дав чергу знизу вгору і вбік з розворотом. Він полоснув вогнем справа наліво не тільки тому, що так було зручніше, але ще й тому, що праворуч од нього стояла жінка – в неї Лежнєв не міг вистрелити. Він ще побачив, як упав у високу траву гладкий Чупило; як, випустивши уже піднятий до плеча карабін, скорчився довгов’язий парубійко. Та наступної миті червона пелена затуманила йому очі – дівиця підскочила збоку і вдарила його кастетом у скроню…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись – у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:

– Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.

Ірина Дмитрівна всміхнулася – вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя – висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна – невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.

Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.

Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.

– Нат, це ти? – спитав Савицький. – Нам треба зустрітись.

– Не бачу в цьому потреби.

– Нат, зрозумій, я сьогодні прилетів. Ти сама?

– Сама! – крикнула Наталя. – Мама чергує, сусіди в кіно. Саме час коханців приймати!

– Прийми для початку валер’янку, – спокійно мовив Савицький. – Я їду до тебе.

– Їдь хоч до самого дідька! – закричала Наталя, але Савицький уже поклав трубку.

Наталя сердито швиргонула щітку й схопилася за голову.

Вона поводиться як божевільна. Може, справді випити валер’янки? Підійшла до засклених дверей, що вели на балкон, притиснулась обличчям до холодного запітнілого скла. На вулиці йшов дрібний надокучливий дощ, і міріади крапель кружляли у світлі неонових ламп…

П’ять років тому, коли вона їхала із Савицьким у Русанівку, теж ішов дощ. Зустрічний вітер шмагав у лобове скло «Волги» струмками води, хитав з боку на бік металеву антену. Але в машині було тепло, затишно: панувала напівтемрява, тихенько грало радіо. Наталя всю дорогу чомусь усміхалася… Чи любила вона Костю Савицького… даруйте, Костянтина Михайловича Савицького, кандидата медичних наук і доцента? А втім, коли вони познайомилися, він ще не був доцентом. Але ж і вона була тільки студентка- третьокурсниця, таке собі спортивного штибу відчайдушне дівчисько, котрому будь-яке море по коліна.

Певна річ, він їй подобався. Елегантний, стриманий і водночас винахідливий, дотепний, новий викладач судової медицини справив на студентів-юристів приємне враження. А дівчата були в захопленні від нього. У Савицького було гарне, ще зовсім молоде обличчя і сиве волосся. Густа хвиляста чуприна, здавалося, була відлита з свинцю. Спочатку Наталя думала, що він фарбує волосся. А потім дізналася, що сивина в нього природна. Дізналася й про те, що Костянтину Михайловичу не поталанило в сімейному житті. Йому було тридцять п’ять, а Наталі двадцять. О ні, вона не звинувачує його. У всьому винна сама: хотілося відчути себе цілком дорослою. Він упадав за нею досить наполегливо; у нього була машина, а в його товариша дача в Русанівці. Наталя не раз думала, що їй було б значно легше, якби Савицький виявився негідником…

Він дзвонив довго і настирливо. Наталя сиділа на дивані і невідривно дивилася на двері. Не хотіла відчиняти. Та подолати впертість Савицького було нелегко.

– Що тобі треба? – непривітно спитала вона, відчиняючи двері.

– Хоча б зайти до кімнати, – всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. – Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?

– Заходь, – намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.

Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.

Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.

– Можна затопити? Щось я змерз.

– Затопи, – так само байдуже відповіла Наталя.

Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.

– Я їздив до Валерика, – притуляючись до груби, сказав Савицький, – Він став такий хлопець – не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.

– Спасибі.

– Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.

Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його – адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?

– Ми збиралися в Крим, – вів далі Савицький, – уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.

– Щось сталося? – без особливої цікавості спитала Наталя.

– А ти вважаєш, що нічого не сталося? – Савицький намагався зазирнути їй в очі.

– Не розумію, – сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.

– Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.

– Ах, он воно що, – спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. – Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.

– Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.

– Чом би й не так! – Наталя нарешті подивилася на нього. – Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…

– Напевно, я в чомусь і помилявся, – одразу погодився Савицький. – Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…

– Кицькою, – перебила його Наталя. – Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається – бувайте здорові!

– Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, – спокійно мовив Савицький. – А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять – звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику – там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи – ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.

Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

– А що я робитиму до вересня?

– Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, – і, помовчавши, додав: – Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

– Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! – сказала вона. – Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

– Отакої! За моє жито та мене й побито, – розвів руками Савицький. – Я ще й винен.

– Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

– Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, – відказав Савицький.

– Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

– Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

– На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

– Згадав. Каюсь. Винен, – підняв руки Савицький. – Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

– Припустімо, – перебила його Наталя. – Ну, а як ти провів експертизу?

– Ми вже розмовляли про це не раз, – насупився Савицький.

– Розкажи ще.

– Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

– Чому ти передовірив експертизу практикантам?

– Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

– Експертиза була складна.

– Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза – тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

– Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

– Які там обставини! – махнув рукою Савицький. – Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.

– На піску?! – знову спалахнула Наталя і побігла в другу кімнату. Повернулася з накою якихось паперів. – А це що? – Наталя ткнула папери мало не під самий ніс Савицькому. – Ти це бачив?

Савицький взяв у неї папери, підійшов до столу. То були старанно переписані копії протоколів, допитів, оглядів, постанов. Серед них лежав чистий конверт.

– Нащо ти зняла копії? – спитав Савицький.

– Щоб зберегти те, що Дубовий вважає за непотрібне, притягнуте за вуха, а я – за основне. Я відчувала, знала, що він забере в мене справу і викине, спалить ці документи!

Швидко переглянувши папери, Савицький розкрив конверт і вийняв фото голої жінки.

– Милий натуралізм, – усміхнувся він, розглядаючи знімки. – Непогана тілом, хоча й немолода. Хто ця Венера?

– Ганна Щербак.

– Гм… – мовив Савицький, якось одразу втративши інтерес до фотографій. – Мені важко судити про оригінал – я бачив труп, що вже обвуглився. Де ти взяла ці фото?

– Їх приніс Кравчук. Знайшли під час обшуку на одній «веселенькій» квартирі через місяць після пожежі.

– Цікаво.

– А от прокуророві нашого району не цікаво.

– Можливо, він має рацію. Про мертвих або хороше, або – нічого.

– Ти плутаєш етику з криміналістикою!

– Ці поняття не виключають одне одного, – відказав Савицький. – І дуже погано, якщо ти думаєш інакше.

– Зрозуміло! – вибухнула Наталя. – Я не тільки думаю, я роблю інакше. Наприклад, в епізоді з Нетребою. Так?

Вона хотіла забрати документи, але Савицький відсунув їх на кінець столу.

– Ти неправильно зрозуміла мене, Нат. Повір, я прийшов не з’ясовувати наші заплутані стосунки і, певна річ, не докоряти тобі. Тобі зараз важко, я хочу допомогти. Хіба це не природно? Ми ж не вороги, Наталю.

Він говорив так переконливо, що Наталя пом’якшала. І вже без гніву, майже приязно глянула на Савицького. Він був кепсько поголений, а це означало дуже багато. За п’ять років їхнього знайомства Наталя ще жодного разу не бачила Савицького неголеним. Та й обличчя стомлене. Під очима синці, на щоках різкіше окреслилися дві глибокі зморшки… «Бач, як постарів», – майнула думка, їй раптом стало шкода його, вже немолодого, невлаштованого в житті і не такого вже й поганого чоловіка.

– Гаразд, Костю, облишмо це. Краще розкажи про Валерика.

– Охоче, – м’яко усміхнувся Савицький. – Але спершу почастуй мене чаєм.

– Може, поїси чогось? У нас є млинці з м’ясом, плов. Я розігрію млинці.

– Їсти не хочу, – заперечив Савицький. – Чай – будь ласка, і, якщо можна, крутий.

Він стояв спиною до столу. Спершу Наталя не звернула на це уваги, але на кухні вона раптом подумала про папери. Наче хто підштовхнув її. Швиденько поставила на плиту чайник і повернулася до кімнати. Документів на столі не було. Савицький стояв біля груби і, відчинивши чавунні дверцята, дивився на вогонь.

Відчувши недобре, Наталя кинулася до груби. Та Савицький заступив їй дорогу. Наталя спробувала відштовхнути його, але марно.

– Тобі зі мною не впоратись, – спокійно мовив Савицький і міцно схопив її за руки.

– Де протоколи і фотографії? – задихаючись од гніву, крикнула Наталя.

– Там, де їм і слід бути, – в грубі.

– Та як ти смів?!

– Коли ти їх показала, – так само спокійно вів далі Савицький, – я одразу подумав, що треба неодмінно спалити це папір'я, яке скаламутило тобі розум. Тим більше, що ти не мала права знімати копії з документів відібраної в тебе справи.

– Негідник!!! – закричала Наталя.

– Не думаю, – відказав Савицький. – Коли ти заспокоїшся і знову будеш здатна тверезо міркувати, то, подумавши трохи, зрозумієш, що я вчинив правильно.

Він одпустив її. Наталя одразу ж кинулася до груби, та ба – вогонь ворушив тільки попіл – усе, що зосталося від паперів…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лежнєв опритомнів не скоро. Спершу до його свідомості долинув якийсь невиразний шум. Та згодом шум став чіткіший. Одначе минуле ще кілька хвилин, поки він збагнув, що чує розмову. Розмовляли поруч, але не збоку, а десь угорі. Лежнєв зрозумів, що лежить на спині, а ті, що розмовляють, стоять над ним.

– Дивись, дивись, приходить до тями, – почув він дівочий голос.

Він справді вже опритомнів, але очей не розплющив, а тільки глухо застогнав.

– О, – прогудів густий бас. – А я вже думав, що йому каюк. Добре, що на ньому був льотний шолом. Інакше ти б розчерепила йому довбешку, Ольго.

– Я ще встигну це зробити, – хмикнула дівиця. – Він Кузьмича і Ванька цокнув, сволота. Всіх пошмаляли б, якби Кранц із солдатами не підоспів.

– Спеціально навчені, – немовби виправдуючись, сказав господар баса. – Як ті, котрі в урочищі висадилися.

– Ті живцем не далися, – вставив верескливий. – А цих, що не кажи, приголубили.

«Чи не про групу Архимовича згадують?», – насторожився Лежнєв. Він усе ще не розплющував очей, хоча дуже хотілося розплющити їх і роззирнутися довкола.

– Досить теревенити, – обірвала чоловіків Ольга. – Кранц іде.

Лежнєв почув швидку ходу, а потім голос того, що підійшов, – м'який, веселий, з ледь помітним акцентом.

– Ну, як ваш хрещеник, фрейлейн?

– Живий, пане капітан, – відрапортувала Ольга. – Голова ціла, я дивилась. Навіть шкіру не пошкоджено…

– О, ви великий спеціаліст, фрейлейн! Мені розповідали про вас, але я, признатися, не вірив, що така чарівна дівчина може бути такою… е-е… таким спритним мужчиною.

Ольга засміялася.

– У нього, мабуть, памороки відбито, – обережно вставив верескливий. – Ніяк до тями не приходить.

– Це ми зараз перевіримо, – мовив Кранц.

У ніс Лежнєву вдарив ядучий запах нашатирю. Прикидатися далі не було сенсу, і Лежнєв розплющив очі. Перший, кого він побачив, був Кранц – моложавий, гладенько поголений німець. Лежнєв одразу здогадався, що це він, хоча на капітанові був наглухо застебнутий комбінезон без нашивок.

– Як ви почуваєте себе, Василю Тимофійовичу? – схилившись над ним, майже співчутливо спитав Кранц.

Лежнєв не відповів, намагаючись збагнути, звідки Кранцу відомо його ім'я.

– Я розумію ваш стан, – мовив Кранц. – Але наша професія, – а ми з вами колеги, – на жаль, має ряд негативних моментів. І з цим доводиться миритися.

– Ви мене з кимось плутаєте, – сказав Лежнєв.

– Ні, – весело всміхнувся Кранц, – не плутаю, Василю Тимофійовичу.

Обернувшись, він кинув поліцаям:

– Залиште нас!

Коли поліцаї і Ольга зникли, Кранц відстебнув од пояса флягу і приязно спитав:

– Хочете пити?

Лежнєв підвівся, взяв флягу, кілька разів ковтнув, потім облив водою голову. Біль у скроні трохи вщух. Озирнувшись, він побачив, що перебуває на тій же галявині, де приземлився, тільки на її південно-східному боці, біля самого лісу. Неподалік поміж деревами помітив людей.

– Я мушу вдатися до не дуже приємної процедури, – сказав Кранц. – Доведеться зв'язати вам руки. Це не завадить, коли маєш справу з таким супротивником, як ви, пане старший лейтенант.

«Невже хтось із хлопців проговорився?» – подумав Лежнєв.

Кранц усміхався, не в змозі приховати своєї радості. Ще б пак, адже за цю операцію він матиме щонайменше «Залізний хрест».

«Але як де могло статися? – болісно думав Лежнєв. – Як вийшло, що ми попали в пастку? Де і в чому помилилися?» Був певен, що помилку зробив не він, Лежнєв, і не його товариші, а все-таки прискіпливо шукав промаху у своїх вчинках, у своїх розрахунках.

Кранц зв’язав йому руки – безглуздо було чинити опір. Опустивши очі, Лежнєв помітив, що лівий борт його куртка акуратно розпорото.

– Не туго? – поцікавився Кранц, спритно перехопивши кисті його рук тонкою, але міцною вірьовкою.

– Ні, не туго, – посміхнувся Лежнєв. – Ви дуже люб'язні, капітане Кранц.

– О! – На випещеному обличчі Кранца знову засяяла усмішка. – Ви прочитали мов ім’я в моїх очах?

– У всякому разі я не підпорював для цього борт вашого комбінезона.

Кранц засміявся і вийняв з бокової кишені клаптик шовку, на якому було надруковано посвідчення Лежнєва.

– Досвід, – знову засміявся Кранц. – Одяг вашого попередника довелося покремсати на клаптики.

Раптом він замовк. Усмішка зникла з його обличчя. Зате усміхнувся Лежнєв.

– Я не повинен був казати це, – поморщився Кранц, – але так чи інакше, вам доведеться зустрітися з капітаном Архимовичем. Ми взяли його сім днів тому.

«Оце вже ти брешеш, – подумав Лежнєв. – Архимович загинув».

– Ходімо! – вже іншим тоном сказав Кранц.

Лежнєв підвівся. Кроків за п'ятдесят за групою гінких сосон, притулившись спинами до дерев, сиділи Олійник Терьохін, Манукайтіс лежав. Руки у всіх було зв'язано. Лежнєв насилу впізнав хлопців. Особливо сильно побили Яна Манукайтіса: його обличчя було геть синє. Лежнєву навіть здалося, що Ян мертвий.

– Яне! – гукнув він і ступив крок до радиста.

Височенний унтер-офіцер недбало смикнув поводок вівчарки, що сиділа біля його ніг. Пес, загарчавши, рвонувся до Лежнєва. Унтер натягнув поводок, коли вівчарка була вже за півметра від Лежнєва.

– Цурюк! – крикнув унтер.

– Він живий, – сказав Лежнєву Кранц. – Звичайно, красенем його тепер не назвеш; але сутичка є сутичка. Йому дісталося більше. Стійте тут і не пробуйте підійти до них. Вони, як бачите, живі. А-а, ви шукаєте п’ятого! Не хвилюйтеся, його скоро приведуть. Ви ж самі наказали розшукати й привести його. Не знаю, на що він здатний, але я бачив, як він стрибав – парашут зумів розкрити тільки біля самісінької землі, через це й сів десь кілометрів за два звідси. Якщо він не поламав ноги, то хай дякує тому болоту, в яке гепнувся. Мої хлопці, мабуть, врятують його.

Лежнєв подумав, що Оскар мав рацію; коли б він довірився йому, все було б інакше. Лежнєв дивився на тіні від дерев і приблизно визначив час, що минув відтоді, як вони приземлилися. Близько двох годин. Для людини, котра добре знає місцевість, цього досить, щоб утекти від переслідувачів. А що його переслідуватимуть, що група попала в засідку, Оскар повинен був догадатися, почувши стрілянину на галявині. А втім, він передчував це ще в літаку. Коли б йому пощастило втекти! Хоч один із групи вціліє. Можливо, він навіть розшукає Бородатого і розповість про те, що трапилось… Але одразу ж Лежнєв згадав, що Оскар не знає обумовлених місць зустрічі, не знає пароля, та й про Бородатого йому невідомо теж…

Неподалік солдати розпорювали великий довгастий тюк із цупкого брезенту – той самий, що штурман літака скинув услід Лежнєву на вантажному парашуті. В тюку – Лежнєв це чудово знав – було чотири рюкзаки і в одному з них рація… Кранц пішов до солдатів, доручивши Лежнєва білявій Ользі. Та підійшла до полоненого, безцеремонно оглянула його з ніг до голови, неквапливо дістала з кобури новісінького «вальтера», поставила на бойовий взвод. Лежнєв глянув у її блякло-голубі примружені очі й посміхнувся.

– Смієшся, чекістська сволото? – розтягуючи слова, процідила Ольга. – Смійся, смійся, скоро на кутні засмієшся!

Лежнєв не відповів. Ліворуч за деревами почулося хрипле гавкання, і на галявину вибігло троє солдатів з вівчарками. Вигляд у них був жалюгідний; вони були обдерті й забрьохані по самісінькі вуха. Кранц кинувся назустріч. Солдати зупинилися кроків за п'ятнадцять од Лежнєва, і він чув усю розмову.

– Де обер-єфрейтор Шпейт? – спитав Кранц.

Солдат виструнчився.

– Обер-єфрейтора Шпейта вбито, пане капітан.

Солдат кивнув кудись назад. Кранц відштовхнув його і швидко пішов до двох поліцаїв, які несли щось на плащ-наметі. Вони опустили свою ношу перед Кранцом, і Лежнєв побачив мертве тіло. Кранц нахилився над убитим, а коли випростався, в руці в нього був кинджал.

– Ідіоти, навіть ножа не витягли, – накинувся він на солдатів.

– Ми думали, що він живий, – невпевнено виправдувався солдат, – і не наважувалися виймати кинджал.

– А де десантник?

– Не знаю, пане капітан. Ми його не бачили.

– Як же він убив Шпейта, коли ви його не бачили?

– Не знаю, пане капітан. Там болото. Собаки не взяли сліду. Ми прочісували чагарник, обер-єфрейтор ішов позаду. Ми навіть не помітили, як де сталося. – Солдат похнюпився. потім стиха додав – Ми знайшли Шпейта вже з кинджалом у грудях. Чекіст заколов його, забрав його автомат, гранати. Ми шукали, але впав туман.

– Тварюка, – прохрипів Кранц. – Полохлива тварюка! – І, обернувшись, загорлав – Унтер-офіцер Вульф, беріть своїх людей, собак, провідників і марш на болото! Зі мною лишаться тільки поліцаї. Без десантника не повертайтеся!

Здоровило клацнув каблуками:

– Яволь![2]

Хоч як старався Лежнєв, але не міг приховати хвилювання, і Кранц помітив це.

– Ну, ну, не радійте, старший лейтенанте. Якщо вашому другові пощастило втекти, то недалеко…

Вони йшли один за одним по широкій стежці. Попереду клешняв поліцай-провідник. Позаду гордо ступала «чарівна фрейлейн» Ольга, яка, тільки-но Лежнєв уповільнював ходу, із садистською жорстокістю била його носком чобота по щиколотці. Олійник, Терьохін і Манукайтіс ішли поміж конвоїрів. Досі їм не вдалося перекинутися жодним словечком. З драговини на ліс наповзав попелястий туман, і капітанові це не подобалось. Лежнєв намагався зібратися з думками, простежити за ходом подій, що передували висадці групи в Русанівському лісі.

Що ж він знав?

До середини червня 1943 року становище в Сосновському і в Русанівському районах лишалося неясним. Після грудневого розгрому зв'язок із міським підпіллям обірвався, хоча за окремими даними, які надходили із Сосновського, можна було зробити висновок, що підпільники не склали зброї. Ненабагато кращими були справи і на Совиних болотах, куди відступили уцілілі підрозділи партизанів під командуванням Бородатого. Бородатий мав поганеньку рацію, та вряди-годи вона працювала. Однак інформація, що надходила в Центр із Совиних боліт, була не тільки нерегулярна, а часто ще й суперечлива. І, зрештою, щоб уточнити обстановку на місці і допомогти місцевим патріотам, Штаб партизанського руху послав у район Русанівського лісу рейдовий загін на чолі з членом бюро обкому партії Дроботом.

Дробот обрав кружну, безпечнішу дорогу – серединою Русанівського лісу. На час висадки в Лисичанському урочищі групи капітана Архимовича загін Дробота перебував далеченько від цього місця. Ось чому комісар держбезпеки Шкрабатов, зв'язавшись з Архимовичем, рекомендував йому орієнтуватися на загін Бородатого. Що трапилося потім – встановити не змогли. В останній радіограмі, яку передав Архимович, не було нічого, що могло б насторожувати. Однак на наступний радіосеанс він не вийшов. Майже одночасно Штаб партизанського руху втратив зв’язок із загоном Дробота. А через п’ять днів Бородатий повідомив про загибель групи Архимовича в бою з бандою націоналістів. Хоч який несподіваним було це повідомлення, йому повірили – у Штаб партизанського руху не раз надходили сигнали про розбійницькі напади націоналістів у Русанівському і прилеглих районах. Але тепер Лежнєв знав, що повідомлення Бородатого було принаймні неточне – не націоналісти, а переодягнені поліцаї разом з гітлерівцями вбили Архимовича і його товаришів. Певно, Бородатий не перевірив даних, проте не виключено, що він зумисне перекрутив факти. Хто такий Бородатий? Лежнєв знав, що справжнє його прізвище Савицький. Михайло Юзефович Савицький до війни керував Русанівським райземвідділом, і в перші ж дні окупації пішов у партизанський загін «Месник», де невдовзі став командиром взводу зв'язку. Після грудневого розгрому Бородатий очолив нечисленні вцілілі підрозділи загону і повів їх у глибину Совиних боліт. Людина він, подейкували, деспотична, самолюбива, неврівноважена, хоча й мужня. Характерно, що в своєму повідомленні про загибель Архимовича Бородатий недвозначно дорікав Центру за ігнорування місцевої обстановки і мало не вимагав, щоб надалі операції в районі Русанівського лісу погоджували з ним. Тон цієї радіограми був повчально-розв’язний. Так принаймні вважали в Штабі партизанського руху. Проте Шкрабатов мав свою думку.

Про виліт групи Лежнєва Бородатого повідомили заздалегідь…

– Шнель, шнель! – підганяв Кранц.

Лісова стежка помітно ширшала, зате дерева і чагарник обабіч неї густішали, утворюючи подекуди непролазні хащі.

Кранц курив сигарету за сигаретою. Очевидно, він не дуже покладався на конвоїрів-поліцаїв, котрі теж відчували себе в лісових хащах не вельми впевнено – їх лякало будь-яке шарудіння.

Порівнявшись з Лежнєвим, Кранц силувано всміхнувся і сказав:

– Незабаром вийдемо на просіку. Тут уже недалеко…

Він хотів іще щось додати, та його перервав стривожені голос поліцая-провідника.

– Пане капітан! Пане капітан, ідіть-но сюди!

Кранц вихопив пістолет і, різко скомандувавши «Стій!», підбіг до провідника. Обидва схилилися над якимось предметом. Що то був за предмет, Лежнєв не міг розгледіти, бо саме тут стежка круто повертала ліворуч. Оглянувши знахідку, Кранц повернувся і гукнув:

– Фрейлейн, до мене!

Ольга дзигою підскочила до нього, зірвала з плеча автомат.

– П'ятий? – нетерпляче спитала вона, і очі в неї побільшали.

– Мабуть, так, – кивнув Кранц. – На стежці валяється льотний шолом, такий самий, як у цих. Шолом закривавлений. Кров свіжа. Цього Швейка поранено, далеко він не міг утекти. Сліди ведуть у ліс од повороту праворуч.

Ледве дослухавши капітана, Ольга подалася до повороту стежки і зникла в хащах. Кранц пішов за нею. Та раптом з протилежного боку із-за дерев ударила автоматна черга. Кранц і провідник упали. А наступної миті Лежнєв почув за спиною крики, лайку і глухі удари. Інстинктивно відскочивши вбік, він врятував собі життя, бо саме в цю мить один із конвоїрів вистрелив йому в спину. Двоє інших уже не могли стріляти – одного дужим ударом ноги збив Терьохін, на другого навалились Олійник та Манукайтіс. Усе це Лежнєв побачив, озирнувшись назад. Побачив і те, що третій поліцай цілиться в нього з автомата. Лежнєв рвучко присів, і кулі просвистіли в нього над головою. Він хотів кинутися поліцаєві під ноги – із зв'язаними руками іншого не придумаєш, – але зачепився за якусь ламань і впав обличчям у мох. «Тепер каюк!» – майнуло в голові. Та нової черги не було. Один за одним бабахнули три пістолетні постріли, а за кілька секунд Лежнєв відчув, що вірьовка вже не стягує йому руки.

«Невже Бородатий?» – ще встиг подумати Лежнєв і ривком скочив на ноги. За два кроки од нього лежав мертвий конвоїр-поліцай з автоматом, трохи поодаль – другий, а з кущів видно було чоботи третього. Товариші Лежнєва звільнялися від пут, підбирали зброю, ранці. Усі були живі. Але хто це? Невідомий у мокрій, виквацюваній у болото куртці десантника знімав з убитого поліцая ранець, у якому була рація. Ось він випростався, легко закинув ранець за спину, поправив на плечі німецький автомат, одкинув з чола темно-руде пасмо волосся. І хоча дорога була кожна секунда, Лежнєв підбіг до нього, схопив за плечі.

– Оскар! Спасибі…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Наступного дня після оперативної наради Наталю знову викликали в прокуратуру області.

У вестибюлі вона віч-на-віч зіткнулася з Дубовим. Хотіла пройти мимо, але той зупинив її:

– Наталю Сергіївно, хвилинку.

Він незручно взяв її під руку – і це само по собі було так несподівано, що Наталя навіть не одсмикнула руки. Відвівши її вбік до ніші ліфта, який не працював, Дубовий опустив руку і голосно зітхнув.

– Я чекав на вас, – спроквола, наче підбираючи слова, почав він. – Давайте поговоримо відверто. Ми не зовсім симпатизуємо одне одному. І все-таки ми люди однієї професії і не повинні виходити за рамки професійної етики.

– А в чому полягає моя неетичність?

– Ви виносите сміття з хати.

– Не розумію, – здивувалася Наталя.

– Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.

Наталя витріщила очі.

– Я нікому не кляузничала.

– Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.

– Який слідчий в особливо важливих справах? – ще більше здивувалася Наталя.

– Наче ви не знаєте! – усміхнувся Дубовий. – Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.

Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, – вона подумала, що то журналіст.

– А Романенко теж добрий, – вів далі Дубовий. – Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.

– Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, – сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.

– Ет, – махнув рукою Дубовий, – хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.

– Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! – спалахнула Наталя.

Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, – подумав Лежнєв. – Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»

– Що ж, Наталю Сергіївно, – ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, – вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.

Наталя промовчала.

Лежнєв одчинив вікно, закурив.

– Скажіть-но, – спитав він, повертаючись до письмового столу, – у справі підшито всі документи, які ви зібрали?

Він поклав руку на жовту картонну папку.

– Тут є і матеріали, які зібрав Дубовий, – ухилилась од відповіді Наталя і підвела очі. Та це був не той погляд, який Лежнєв бачив учора. Ні виклику, ні насмішки – якась байдужість, навіть порожнеча.

– Я маю на увазі матеріали, котрі ви зібрали до того, як Дубовий сам узявся до цієї справи, – наполягав Лежнєв. – Ваші матеріали усі тут? Подивіться.

Наталя неохоче взяла папку, мовчки погортала папери.

– Деякі матеріали вилучено, – нарешті мовила. – Три-чотири протоколи допиту, протоколи обшуку квартири Нетреби, фотографії Щербак.

– Хто вилучив?

– Я. – Наталя знову одвела очі.

– Навіщо ви це зробили? Ви ж знаєте, що в справі мають бути всі документи.

– В тому числі й матеріали незаконного обшуку квартири Нетреби? – всміхнулася Наталя.

«А вона не така вже й проста, – подумав Лежнєв. – Брехати не бреше, але й всієї правди не каже. Що за цим криється? Честь місцевого мундира? Але ж вона хоче піти з роботи».

– Скажіть, ви справді хочете піти із слідчої роботи?

– Так.

– Чого?

– Кажуть, ця робота огрубляє жінку, а чоловіки нині грубих не люблять, – усміхнулася Супрун. – Так і заміж не вийдеш.

Вона дивилась у вічі Лежнєву, і тепер знову був той самий, добре знайомий йому погляд: пильний, колючий, насмішкуватий.

«Ні, Наталю Сергіївно, – несподівано для себе подумав Лежнєв. – Нікуди ти звідси не підеш. Можеш хитрувати сама з собою, але мене ти не обдуриш…»

– Огрубіти можна на будь-якій роботі. Але той, хто по-справжньому любить свою роботу, вкладає в неї душу, – не грубіє. Це стосується і чоловіків, і жінок. Ви думаєте інакше?

Наталя промовчала, похнюпилася. Лежнєв стримав усмішку.

– Я, власне, запросив вас, щоб порадитися.

– Порадитися? – здивувалась Наталя, не розуміючи, яку пораду вона може дати слідчому в особливо важливих справах.

– Ви, я чув, захоплюєтеся судовою фотографією?

– Трохи, – знітилася Наталя.

– Можливо, цього буде досить.

Лежнєв дістав із шухляди столу чорно-біле фото і подав Наталі.

– Ваша думка про цей знімок?

На фото було зафіксовано момент розстрілу. На передньому плані стояла людина в напіввійськовій формі з карабіном у руках. Цівка карабіна була націлена в глибину знімка, а в натурі – у глибину низького облицьованого каменем коридора чи залу, в кінці якого було видно жінку, прив'язану до стовпа. Її важко було розглядіти. Зате ката було видно досить виразно. Наталя звернула увагу на його трохи незвичайну позу. Його сфотографували до пояса, однак створювалося враження, що він повернувся до своєї жертви тільки корпусом – ноги ще не встиг повернути. Та й карабін він тримав якось надто вже напружено. Йому було щонайбільше двадцять – двадцять два роки. Ліворуч од нього, картинно взявшись у боки, немовби позуючи перед об'єктивом, стояли два гітлерівських офіцери.

Судячи з усього, то був один із епізодів розправи фашистів над своїми жертвами. Про це Наталя сказала Лежнєву. Той уважно вислухав, а потім спитав:

– Скажіть, ви повірили б хлопцеві з карабіном, що за секунду перед тим, як його зафіксували на фотоплівку, він ще не знав, що йому доведеться стріляти в жінку і навіть не підозрював про її існування?

– З фотографії важко судити, – відповіла Наталя. – Хоча схоже, що він тільки-но повернувся туди, куди націлено його карабін. Здається, є такий вид стрільби з поворотом назад.

– Саме так, – підхопив Лежнєв. – Скорострільна стрільба по мішенях, що міняються з блискавичним поворотом на 180 градусів. За ідеєю гітлерівського полковника Улінгера. видресирувана в такий спосіб людина повинна вистрелити, перш ніж встигне збагнути, що перед нею жива мішень, а не опудало.

– Він вистрелив у неї? – тихо спитала Наталя, силкуючись розгледіти на фотографії обличчя жінки.

– Ні. Встиг зреагувати – рвонув карабін убік.

– Хто він?

– Тоді він був курсантом спеціального відділення шпигунсько-диверсійної школи абверу. Але своїм курсантом його вважали тільки гітлерівці. Насправді ж він був нашим розвідником.

Наталя зацікавлено подивилася на хлопця з карабіном. На фотографії в нього було застигле, наче закам’яніле обличчя. Яку величезну волю повинна була мати ця людина, щоб за частку секунди стримати вироблений сатанинським тренуванням рефлекс і не вистрелити в жінку.

– А як він пояснив своїм тренерам такий промах? – спитала Наталя.

– Несправністю прицілу.

– Він знав, що його фотографують?

– Ні. Це фото йому показали перед тим, як закинути в наш тил.

– Хотіли залякати?

– Такий документ переконливіший за будь-які підписи.

– Так вони фотографували всіх своїх курсантів?

– І так, і по-іншому, – всміхнувся Лежнєв. – Полковник Улінгер мав витончену фантазію і величезний досвід провокатора.

– Що ж, – мовила Наталя, повертаючи фотографію. – Моя порада вам не знадобиться. Наскільки я розумію, ви самі у всьому чудово розібралися.

– Не в усьому, – жваво заперечив Лежнєв. – Як, по-вашому, цей знімок робив любитель чи професіонал?

Наталя знову взяла фотографію.

– Знімок зроблено непогано, – неквапливо мовила. – Під час копіювання, очевидно, користувалися стаціонарним збільшувачем.

– А давно зробили цей відбиток?

– Важко сказати. Щоб визначити це, треба зробити складний фізико-хімічний аналіз.

– І все-таки, на око.

– Судячи з паперу, порівняно недавно.

– Схоже на те, – погодився Лежнєв. – У всякому разі цей хлопець, – він показав на хлопця з карабіном, – одержав фото місяць тому. Разом з листом.

Наталя здивовано глянула на Лежнєва.

– А хіба гітлерівці не знали?.. Ну, потім, пізніше, хіба вони не догадалися, що він наш розвідник?

– Справжній розвідник не розкриває себе навіть після того, коли він зробив свою справу.

– І цей розвідник…

– Він давно вже не розвідник, – усміхнувся Лежнєв. – Після війни закінчив інститут, захистив дисертацію, став відомим ученим. І раптом голос із минулого.

– Виходить, ця історія має продовження? – спитала Наталя.

– Так, – кивнув Лежнєв. – Історія має продовження, і його треба шукати в справі, яку ви назвали справою про пожежу на Залісній вулиці.

Наталя схопилася на ноги.

– Сподіваюся, ви не жартуєте?!

– Ні, – сказав Лежнєв. – Жартує, як і раніше, полковник Улінгер чи хтось із його помічників, які лишилися живі. Вони великі жартівники, як ви могли пересвідчитися. Тільки в Русанівці, в колишньому Мисливському замку, вони, жартуючи, вбили, замучили, скалічили понад триста чоловік, а потім, так само жартуючи, затопили кар'єри Городенківського концтабору, де загинуло вже п'ять тисяч. Є підозра, що недавно хтось із них, теж заради жарту, вбив Ганну Щербак, жінку, доля якої була не менш страшна, ніж її смерть.

Наталя вийшла од Лежнєва сама не своя. Не могла, та й не пробувала якось одразу розібратися в повені почуттів і думок, що нахлинули на неї. Одне було ясно: роботи вона не залишить.

Трамвай, обганяючи автомобілі, що натужно ревіли, легко вискочив нагору і круто повернув за ріг свіжопофарбованої будівлі проектного інституту. Одразу ж за інститутом починався лісопарк, і трамвай запетляв поміж стрункими соснами, замикаючи кільце повороту.

– Парк Слави, кінцева зупинка, – пролунав у динаміку монотонний голос вагоновода. – Вихід через передні двері.

Лежнєв вийшов слідом за ватагою хлопчаків в однакових білих сорочках, з акуратно пов'язаними піонерськими краватками. Рожевощока дівчина з такою ж червоною краваткою на нейлоновій блузці вишикувала хлопчаків у колону і повела за собою до військового кладовища.

Лежнєв не поспішав. Купив у кіоску пачку сигарет і пішов по добре второваній стежці, роздивляючись скульптурні групи: на постаментах серед сосон височіли гіпсові постаті піхотинців, льотчиків, танкістів, моряків, партизанів. Лежнєв силкувався пригадати, що тут було двадцять п’ять років тому. Але ні квартали багатоповерхових будинків, що лишилися позаду, ні акуратно підметені доріжки лісопарку, ні гіпсові постаті воїнів не допомогли йому в цьому.

Військове кладовище відкривалося монументальною аркою, перед якою горів Вічний вогонь. Уздовж невисокої огорожі, немовби в почесній варті, застигли стрункі тополі, до мармурових надгробків поспускали віття плакучі верби; алеї було обсаджено старанно підстриженим декоративним чагарником. Хороше, тихо, сумно, урочисто. Піонери з’юрмилися в табунець біля могили уславленого танкіста – вожата щось розповідала їм..

Лежнєв неквапливо йшов алеєю, читаючи викарбувані на плитах звання, прізвища, дати народження і смерті. Тут було поховано сержантів і капітанів, рядових і полковників – людей різного віку, полеглих майже в один час – у грудні сорок третього року, коли точилися запеклі бої за визволення Сосновського. Лежнєв зупинився біля могили, на якій лежав букетик прив’ялих гвоздик. Викарбувані на плиті дати могли збентежити невтаємниченого: «1901-1963». Людина, чиї останки лежали під плитою, померла багато років після війни. Не вказано було і звання похованого. Можливо, той, хто спочивав під цією плитою, не був військовим, хоча колись йому присвоїли немале військове звання. Та інше звання визначало його життєвий шлях, іншому званню зберігав вірність до кінця своїх днів Григорій Дробот. Він був комуністом. І коли безвусим хлопчиною пішов на громадянську війну, і коли створював колгоспи в Русанівському районі, і коли був головою Сосновського виконкому, і коли водив у бій своїх партизанів, і коли керував відбудовою зруйнованого фашистами міста… Він до скону був комуністом.

Бритоголовий літній чоловік з крупними рисами обличчя, трохи накульгуючи, підійшов до могили, прибрав з плити зів'ялу гвоздику і натомість поклав скромний букетик свіжих квітів. Не дивлячись на Лежнєва, котрий ввічливо дав йому дорогу, він мовчки постояв якусь хвилину і відійшов. Лежнєв згадав, що бачив цього чоловіка на оперативній нараді в прокуратурі області. Здається, журналіст з місцевої газети. «Певно, родич або товариш Дробота», – подумав.

Уже збираючись іти, Лежнєв зупинився на бічній алеї біля невисокої огорожі, за якою побачив крутий косогір і підкову стадіону, що лежала біля його підніжжя. Стадіон скидався на чашу і колодязь водночас. Чекай-но! Та це ж район Городенківського концтабору. Там унизу був кар'єр…

– Це місце колись називали кар'єром смерті, – сказав хтось позаду.

Лежнєв обернувся і побачив бритоголового. Той не дивився на Лежнєва, здавалося, він розмовляє сам із собою. Та ось, одірвавшись од своїх думок, він глянув на Лежнєва і злегка вклонився.

– Вибачте, що заважаю.

– Ви мені не заважаєте, – жваво відказав Лежнєв. – До того ж ми майже знайомі.

Бритоголовий ввічливо-здивовано підняв брову.

– Ми були на оперативній нараді у прокуратурі, – нагадав йому Лежнєв. – Хоча, признатись, я тоді не розчув вашого прізвища.

– Ну, звісно, – привітно всміхнувся журналіст. – Тож я бачу: знайоме обличчя… Бадюк Ігор Семенович, власкор та інше.

– Лежнєв Василь Тимофійович, – потискуючи його велику тверду долоню, відрекомендувався Лежнєв. – Слідчий.

– Наскільки я розумію, приїжджий.

– З Москви.

– О, столичний гість! Чим сосновці зобов'язані такій честі? А втім, враховуючи делікатність вашої професії, на відповіді не наполягаю.

До виходу вони рушили разом; по дорозі гомоніли про всякі дрібниці, про які звичайно розмовляють малознайомі люди. Проходячи повз могилу Дробота, Бадюк зупинився, поправив на плиті букетик квітів.

– Від чого він помер? – спитав Лежнєв.

– Лікарі називають це тромбофлебітом, – невесело всміхнувся Бадюк. – Тільки який там у бісового батька тромбофлебіт, коли у нього у правій легені сиділа куля, а ліву вирізали ще в сорок п'ятому.

– Так, він був двожильний, – сказав Лежнєв.

– Ви знали Григорія Сидоровича? – здивувався Бадюк.

– Зустрічалися, – кивнув Лежнєв ї собі спитав: – Він був вашим другом?

– Та як сказати… Друзями в повному розумінні цього слова ми не були, але часто зустрічались і, можу запевнити, розуміли один одного. Особливо в останні роки його життя, коли він, уже прикутий до ліжка, задумав написати книгу про сосновсько-русанівське підпілля. Я допомагав йому чим міг.

– Літературний запис? – спитав Лежнєв.

– Ні, – відповів Бадюк, – Григорій Сидорович не гірше за мене володів пером. Я тільки зібрав деякі матеріали приватного характеру. Дробот хотів вирішити одночасно два завдання. Перше – написати про людей підпілля. Не просто дати розширену службово-політичну характеристику своїм соратникам, а ніби показати їх ізсередини. Для цього треба було зібрати спогади живих, розшукати листи і щоденники загиблих. З другого боку, він хотів прояснити деякі неясні досі, можна сказати, навіть загадкові події, що сталися тут весною і влітку сорок третього року.

– Він закінчив книгу? – спитав Лежнєв.

– Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.

– Шкода, що він не написав книгу, – сказав Лежнєв.

– Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге – все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник – газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці і викриваючи злочинців.

– Кого ж це у вас тут треба викривати? – всміхнувся Лежнєв.

– Чи треба? – перепитав Бадюк і в задумі похитав головою. – Навряд чи варто сьогодні бабратись у чиїйсь старій брудній білизні. Не подумайте, що я надто гидливий. Та чи варто через двадцять п'ять років розповідати молоді, яка знає війну тільки з книжок та кінофільмів, що ось, мовляв, твій покійний батько був негідник, а твоя сива мати колись жирувала з окупантами.

– Так, – погодився Лежнєв, – про такі речі навряд чи треба розповідати. Навряд чи треба, – повторив він, дивлячись на рівне полум'я Вічного вогню, – якщо тільки ці речі лишились у сорок третьому…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Туман розтанув, повітря потроху почало випрозорюватись, і крізь верховіття дерев бризнули сріблясті промені сонця.

– Швидше! – квапив Оскар, сторожко прислухаючись до валування собак.

Всіх затримував Лежнєв, який обшукував убитого Кранца. Олійник, Терьохін і Манукайтіс тримали автомати і гранати напоготові.

– Вас не поранено? – скориставшись із передишки, спитав Оскара Петро Олійник. Після того, що сталося, він почував себе ніяково перед Оскаром і намагався якось загладити колишню упередженість.

– Ні, – відповів Оскар, натягуючи закривавлений шолом. – Це я носа об дерево розбив.

Лежнєв знайшов своє посвідчення і, прихопивши заодно документи та планшет Кранца, мовив:

– Ходімо!

– Сюди, – сказав Оскар, розхиляючи високі кущі і пропускаючи вперед товаришів. – Тут є стежка. Прямо по ній до яру, а там я скажу, куди.

Лежнєв увійшов у зарості четвертим. Оскар був останній. Не встиг Лежнєв ступити й кількох кроків, як позаду забахкали постріли. Лежнєв рвонувся туди, де одразу зіткнувся з Оскаром.

– Спокійно, – сказав Оскар, ховаючи за пазуху свій «вальтер». – Там ця дівиця повернулася. Шмальнула по мені і назад до лісу. Спритна.

– То не дівиця, то значно гірше, – зауважив Петро Олійник, вигулькнувши з гущавини.

У глибокому яру, що губився в хащі, до них приєдналися Терьохін і Манукайтіс. Пройшли яром з півкілометра, коли Лежнєв помітив, що Оскар кульгає. Спершу він тягнув ногу, а потім почав накульгувати.

– Що з вами? – спитав Лежнєв.

– Здається, зачепило судину, – сідаючи на трухлявий стовбур поваленого дерева, прошепотів Оскар. – Але нічого страшного – кістки не зачепило. От тільки кров чомусь не перестає йти.

Аж тепер Лежнєв помітив, що праве стегно Оскара перехоплене поясним ременем.

– Джгут наклав – не допомагає, – наче виправдуючись, пояснив Оскар.

– Чого ж ви не сказали раніше? – насупився Лежнєв, розпорюючи ножем холошу його штанів. Крові було багато, але рана не викликала особливих побоювань. Туго забинтувавши ногу індивідуальним пакетом, Лежнєв спитав:

– Іти зможете?

– Спробую.

Терьохін вирізав палицю, дав Оскарові.

– Спирайтесь на неї. Буде легше.

– Спасибі, – подякував Оскар і прислухався. Від просіки долинало тріскотіння мотоциклів. – Ми всю округу на ноги підняли, – всміхнувся він. – Треба тікати подалі. Але давайте порадимося, куди.

Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.

– Де ми перебуваємо? – поцікавився Лежнєв.

– Тут, – показав Оскар. – Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є олівець?

Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.

– Нам треба сюди, – Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.

– Доведеться переходити просіку, – озвався Петро. – Вона тягнеться до самісінької Русанівки.

Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.

– Може, відсидимося тут до ночі? – запропонував Петро.

– Ні, – заперечив Оскар. – До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.

– Не хочеться потикатися на просіку, – признався Лежнєв. – Та, бачу, доведеться. Коли що – прориватимемося в боєм.

– З боєм, то й з боєм, – погодився Петро. – Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича – малувато.

– Ми повинні виконати завдання, – перебив його Лежнєв, – не вв’язуючись у бої місцевого значення.

– Ви не знаєте, що зараз у лісництві? – спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.

– Ви маєте на увазі Мисливський замок? – спитав Лежнєв.

– Замком він був до революції, – відповів Оскар, – потім там містилося лісництво і школа механізації.

– За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, – сказав Лежнєв.

– З мисливським клубом і кабаре, – додав Петро.

Оскар замислився.

– Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, – наче розмірковуючи, мовив він. – До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. – Він раптом лукаво всміхнувся і змовницьки підморгнув – А що коли ми заночуємо в цьому замку, санаторію, чи як він тепер зветься?

– Нам не до жартів, – сказав Лежнєв.

– А я й не жартую, – всміхнувся Оскар. – З парадного ходу нас, певна річ, не пустять, та якщо вас влаштовують колишні винні підвали колишнього полковника царської армії барона Рененкампфа, я берусь провести вас туди. Навряд чи нас там шукатимуть.

– Наскільки я розуміюся на архітектурі, перш ніж спуститися в підвал, треба зайти в будинок, – спробував поіронізувати Петро.

– В даному разі не обов'язково, – відказав Оскар. – Підвали, до речі, вже багато років без догляду, а вони виходять за межі садиби і мають вентиляційні шахти.

– Ви ручаєтеся, що німці не замурували ці шахти? – недовірливо примружився Лежнєв.

– За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.

– Звідки ви це знаєте?

Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:

– Я народився в тому будинку.

Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:

– Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?

– Він не мій батько, – серйозно відповів Оскар.

Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив – Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров'ю пов'язку.

Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.

– Дивіться! – приглушено вигукнув Манукайтіс.

Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив'язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:

«Я був більшовицьким бандитом».

По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.

– Руді мурахи… – глухо сказав Терьохін. – Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з'їдають кабана.

– Треба зняти, поховати, – кинувся Ян Манукайтіс.

– Назад! – зупинив його Лежнєв. – Близько не підходити.

Ян позадкував.

– Гадаєте, його заміновано?

– Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, – пояснив Манукайтісу Терьохін. – Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.

Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:

– Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.

З галявини в ліс в'юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…

Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.

– Нічого, – сказав Оскар, морщачись од болю. – Зараз мине. Щось голова наморочиться.

Права холоша його штанів була мокра від крові.

– Треба міцніше затягнути джгут, – порадив Петро. – За дві години щось придумаємо.

Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години – найбільший термін, на який можна накладати джгут – вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.

Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.

– Тут уже недалеко, – немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. – Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.

Підйом був досить крутий і довгий. Оскара почережно несли Олійник, Терьохін і Лежнєв. Та ось за деревами, десь зовсім близько, загурчала машина. Група зупинилася, залягла.

Коли машина проїхала, Оскар пояснив, що неподалік має бути водостік, і через нього можна перебратися на той бік дороги.

Від самого початку ця витівка з офіцерським санаторієм не подобалася Лежнєву, та іншого виходу не було: вони не так далеко відійшли од місця сутички, щоб вважати себе в безпеці.

Терьохін швидко знайшов водостік, і вони один за одним пролізли через бетонну трубу, до половини замулену липкою смердючою грязюкою. По той бік шосе ліс був зовсім ріденький, і група залягла у невисокому придорожньому чагарнику. Впали сутінки, але за деревами, метрів за сто п’ятдесят од того місця, де вони лежали, було добре видно високу брудно-сіру огорожу Мисливського замку.

Оскар зовсім ослаб. Він утратив багато крові, часом непритомнів. Напружуючи останні сили, пояснив, де і як шукати вихід вентиляційних шахт. На розшуки пішли Терьохін та Олійник.

Минуло сорок важких, тривожних хвилин, а хлопці не поверталися. По шосе до замку проїхали три автомашини: легкова і два автобуси; потім проскочив мотоцикліст. Смеркло. Лежнєв уважно прислухався до всього. Час од часу від замку чути було невиразні голоси, скрипіння гальм машин, що в'їжджали на територію садиби, приглушена музика. Це не були звуки тривоги, і все-таки Лежнєв нервував. Нарешті почулося пугукання сови, і Лежнєв з полегкістю зітхнув.

Петро і Терьохін вигулькнули наче з-під землі.

– Порядок, – прошепотів Петро. – Не підвал, а чудо.

– Ви лазили туди? – так само пошепки спитав Лежнєв.

– Авжеж! Щоб потім претензій не було, – хмикнув Петро.

– Шахта ця не на белебні?

– Насилу знайшли, – сказав Терьохін. – Там сила-силенна каміння.

Горловина вентиляційної шахти була серед нагромадження великих, укритих мохом валунів. Лежнєв насилу протиснувся у вузький отвір. Добре, що ствол був похилий, і Лежнєв не впав, а з'їхав униз. Оскара спустили на ременях. Петро лишився нагорі – обробляв слід групи спеціальним порошком, щоб собаки не взяли.

Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п'ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут – дві години вже минуло, – ще раз промив і перев'язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.

Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:

– На шосе з'явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.

– Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, – відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.

– Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.

– А як бути з Оскаром?

– Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.

– За тиждень, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.

Петро промовчав.

Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по- німецьки. Оскар марив.

Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли – вони нічого не чули.

Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.

– Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.

– Дарма, набирай, – озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. – І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.

– Руки! – засміялася молода. – Нас тут з ніг до голови запаскудили, чого вже руки жаліти. Я просто сказала, бо кухар за таку картоплю шию намилить.

– Не намилить. Він був, бачив. Приготує й таку.

Кілька хвилин за стіною мовчали, а потім молода жінка спитала:

– Чого це сьогодні стільки гостей наїхало? І льотчики, і танкісти, навіть моряки. Звідки тут моряки взялися?

– Приїжджі. З вокзалу три автобуси прийшло. Повні-повнісінькі офіцерні. Сьогодні буде тобі і твоїм подругам із другого поверху робота!

– Я хвора. Мені лікар звільнення на три дні дав.

– Сьогодні нікому звільнення не буде: ні хворим, ні здоровим… Ну, кінчай, ходімо…

Голоси за стіною стихли. Потім щось гупнуло – схоже, грюкнули двері. Лежнєв не відходив од перегородки. Невиразна думка, навіяна розмовою за стіною, засіла в голові.

Може, його хвилювала почута фраза про лікаря? Але ж це фантазія, небезпечна для розвідника…

І все-таки він розумів, що цієї думки не позбудеться, що ніколи не простить собі, коли не зробить усього можливого, щоб урятувати Оскара…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Чому Наталя Супрун не хотіла закрити справу про пожежу на Залісній вулиці? Чому вона, ігноруючи строки розслідування і вмовляння старших товаришів, майже місяць тягнула цю, здавалося б, нескладну справу? І, нарешті, чому вона – не дуже досвідчений, але грамотний і принциповий юрист – кричуще порушила кримінально-процесуальний закон: зробила необгрунтований обшук на квартирі Нетреби? Наталя повинна була відповісти на ці запитання не тільки Лежнєву, але й самій собі. І не для того, щоб заднім числом виправдати свої дії, які не мали виправдання і за які на неї цілком справедливо наклали стягнення, а щоб тепер, коли вона багато чого зрозуміла і ще більше хотіла зрозуміти, розібратися в самій суті своїх помилок і виправити те, що можна було ще виправити.

– Давайте спершу проаналізуємо ваші дії, – сказав він Наталі. – Постарайтеся на якийсь час забути все те, що я встиг розповісти. Оперуйте тільки даними, які дістали ви і працівники Сосновського карного розшуку. Отже, з самого початку.

Починати з того, що вночі, коли сталася пожежа, на місце події мав виїхати помічник прокурора Воронцов і що тільки через судово-медичного експерта Савицького на пожежу виїхала Наталя, означало розповісти Лежнєву про ті далекі від службових інтересів мотиви, якими керувався Савицький. Наряд чи Лежнєва це цікавило. І Наталя почала свою розповідь з того моменту, коли оперативна машина зупинилася біля будиночка, який уже догоряв.

Наталя, Кравчук і Савицький увійшли на подвір'я через хвіртку, біля якої вже стояв міліціонер і через яку туди-сюди снували пожежники. Було близько другої години ночі. Фари пожежної машини освітлювали подвір'я, де лежали обгорілі трупи – хазяйки і дільничного уповноваженого Гургаля. Савицький після побіжного огляду висловив припущення, що обоє загинули від ударів кроквами. Пожежники вважали, що будинок загорівся через несправність електропроводки.

Поки що це були попередні міркування, але вони вже давали можливість зробити деякі висновки. Кравчук не сумнівався, що пожежа – наслідок нещасливого випадку. Та й Наталя після опиту очевидців пожежі, – як і коли загорівся будинок, сказати ніхто не міг, – була схильна думати так само.

Під кінець дня вона вже знала, що робила, де була, з ким розмовляла Ганна Щербак за кілька годин до своєї смерті. Дещо вдалося дізнатися і про Гургаля. Було відомо, чого опинився на Залісній вулиці дільничний уповноважений – його планшет із записною книжкою і пістолет передав Кравчукові слюсар Жовтневого ремонтного заводу Вернигора, який перший прибіг на пожежу і розмовляв з Гургалем, коли той виніс із вогню дитину. Зброю і планшет Гургаль віддав Вернигорі перед тим, як знову влізти в палаючий будинок. Нічого, що могло б насторожити, в цих відомостях не було, і первісна версія видавалася ще переконливішою.

Через три дні Наталя доповіла прокуророві Дубовому про виконану роботу. Той навіть похвалив її за оперативність і порадив готувати постанову про закриття справи за відсутністю складу злочину. А тим часом у Наталі виникли деякі сумніви. Коли ж вона вивчила докладний акт пожежно-технічної та судово-медичної експертиз, ці сумніви зміцніли.

З самого початку Наталя встановила одну обставину, яка не те щоб порушувала, а ніби викривляла конструкцію версії нещасливого випадку. Оглядаючи разом з пожежниками обгорілі зовнішні двері будинку № 47, вона звернула увагу на те, що язички внутрішнього і горішнього «англійських» замків висунуті з пазух. Отже, під час пожежі двері були замкнуті. Поставало запитання: як уповноважений Гургаль пробрався в будинок? Здавалося, просто: через вікно; воно ж було відчинене. Так, сусіди, які вбігли у двір, побачили це вікно відчиненим. Згодом під тим же вікном Наталя знайшла три пістолетні гільзи – стільки разів вистрілив Гургаль. Через те саме вікно Гургаль виніс дитину. Певно, там не було вогню або ж він був менший. Але ж якби вікно було відчинене, коли почалася пожежа, то вогонь насамперед шугонув би до нього. Крім того, закіптюженість стін кімнати свідчила, що пожежа почалася в закритому приміщенні. Виходить, вікно відчинили пізніше. Можливо, Гургаль, помітивши пожежу і не зумівши пройти в будинок через двері, відчинив вікно з двору? Експерти твердили, що вікно було відчинено зсередини. Це перегукувалося з іншим висновком, який зробила Наталя, визначаючи положення стріляних гільз. Те, що Гургаль підняв тривогу пострілами з пістолета, було зрозуміло. Та коли б він помітив пожежу до того, як пройти в будинок, то, логічно міркуючи, мав би вистрелити ще на вулиці чи принаймні у дворі. Однак положення гільз свідчило, що дільничний стріляв – хоч як це дивно, – стоячи на підвіконні кімнати, яка вже горіла. Все це наводило на думку, що Гургаль зайшов у будинок ще до початку пожежі. Що ж привело дільничного в таку пізню пору до Ганни Щербак? Чому вона впустила його у квартиру та ще й замкнула за ним двері на обидва замки?

Дубовий порадив Наталі не чіпати цих питань, оскільки сама постановка їх кидала тінь на людину, яка вчинила справжній подвиг і загинула під час виконання службового й громадянського обов'язку.

Подумавши, Наталя погодилася з Дубовим. «Справді, – міркувала вона, – яке значення для слідства мають колишні стосунки Гургаля і Ганни Щербак?» Вона заспокоювала себе цією думкою, хоча десь у глибині душі не погоджувалася з нею. Скоріше відчувала, ніж розуміла, що справа не в цих стосунках загиблих, а в чомусь іншому. Можливо, її насторожувало те, що Гургаль, як твердили очевидці, вибравшись із охопленого вогнем будинку, сказав Вернигорі, щоб той викликав оперативну групу. Не наряд міліції для підтримання порядку й охорони місця події, а саме оперативну групу карного розшуку. Не розсіяли Наталиних сумнівів і експерти. Так, в акті пожежно-технічної експертизи було сказано, що пожежа виникла внаслідок короткого замикання в несправній електропроводці. А поблизу була речовина, яка легко спалахувала, отож неважко уявити, як виникла пожежа. Але що то була за речовина, експерти визначити не могли.

Хіміко-фізичний аналіз золи, яку зібрала Наталя на пожарищі, теж нічого не дав.

– Деревина, фарба, скло, поліхлорвініл; у невеликій кількості окиси металів: заліза, міді, вольфраму, – сказали їй у лабораторії. – Якщо й була якась горюча рідина, то вона повністю згоріла. Найпевніше, це був етиловий ефір.

Якщо поширенню пожежі сприяв етиловий ефір, то мимоволі поставало запитання: чому ці ліки, та ще й у чималій кількості, були в домі Щербаків? Річ у тому, що етиловий ефір, який широко застосовується в медицині, відпускають хворим у суворо визначених дозах і тільки по рецептах. Щоб перевірити, хто купував ефір у сосновських аптеках, треба було немало часу. В основному ж Наталя покладала надії на судово-медичну експертизу. Але Савицький не сказав нічого нового, хоча його висновок був більш категоричний, ніж висновки пожежників. Та саме цей безапеляційний за своїм характером висновок насторожував Наталю. Савицький вважав, що і Щербак, і Гургаль загинули під дахом, який обрушився. Це не викликало сумнівів. А от твердження про те, що, крім опіків, у них не було інших пошкоджень, не переконало слідчого. Висновок про характер травм Гургаля не зовсім в’язався з констатуючою частиною акту, де з скрупульозною, не характерною для Савицького точністю – одразу було видно, що цю частину писав не він, – перераховувалися пошкодження, які дістав Гургаль під час пожежі. Із усіх цих пошкоджень увагу Наталі привернуло одне, мабуть найнезначніше: садно на потилиці дільничного. Якщо опис садна був правильний, то його слід віднести до прижиттєвих травм. А це була неабияка деталь. Та Савицький відмахнувся: мовляв, практиканти наплутали. Наталя порушила питання про призначення повторної експертизи, однак Дубовий не підтримав її. І вона ще раз посварилася з Савицьким.

Потім у неї була важка розмова з убитою горем людиною – Іваном Гавриловичем Щербаком, чоловіком загиблої. Після цього Наталя виїхала на кілька днів до Рівного, де подружжя Щербаків жило понад десять років. Вона насилу виблагала у Дубового відрядження. Та відрядження нічого не дало.

Почали дзвонити з управління міліції та редакції обласної газети – коли, нарешті, закінчиться слідство і можна буде надрукувати нарис про подвиг лейтенанта Гургаля, а заодно оформити матеріал про його посмертну нагороду?

Невдовзі Кравчук приніс фото Ганни Щербак, знайдені в кублі розпусти на Вітебській вулиці… Справу про це кубло вів старший слідчий обласної прокуратури Олександр Юхимович Трач. Наталя двічі була присутня на допитах господині, немолодої, брезклої жінки із спотвореним обличчям; про неї навіть такий досвідчений слідчий, як Трач, говорив, важко зітхаючи: «Страшна жінка». Анісімова посвідчила, що з Анютою, так вона називала Щербак, познайомилася минулого року в поїзді, розповіла їй, що хоче виїхати з Сибіру, де живе давно, бо останнім часом зле себе почуває. Щербак нібито сказала, що теж збирається переїхати в інше місто – Сосновське; розхвалювала тутешній клімат; обіцяла допомогти влаштуватись. І справді, допомогла. А коли Анісімова одержала квартиру на Вітебській, Щербак почала вчащати до неї з мужчинами. Анісімова запевняла, що приймала Анюту з її залицяльниками, бо зобов'язана їй багато в чому. Згодом Щербак почала направляти до неї парочки, але сама компанії уникала, приходила із своїми приятелями, коли в Анісімової нікого не було. Фотографував відвідувачок хлопець на ім'я Джон, що деякий час жив на квартирі в Анісімової і незадовго перед тим, як міліція розкрила її «заклад», кудись виїхав…

Наталя не повірила Анісімовій – надто вже не в'язалося те, що вона розповідала, з характеристикою, яку дали Ганні Щербак численні свідки: тиха, скромна жінка, дбайлива дружина, любляча мати, сумлінний працівник.

Нові дані, не зацікавили Дубового.

– Навіщо ви бабраєтесь у цьому бруді! – сказав він Наталі і зажадав негайно припинити справу.

Та Наталя і далі бабралася «в цьому бруді», хоча відчувала, що назріває скандал. Посварившись з експертами, Наталя допустилася помилки. Вона дізналася, як дивно реагувала Ганна Щербак на прихід Нетреби до планового відділу фабрики, і вчинила поспішний, до того ж незаконний обшук на квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином. Що її штовхнуло на це? Тепер вона й сама не може пояснити. Можливо, усвідомлення того, що не сьогодні-завтра у неї відберуть справу і вона вже нічого не доведе. Можливо, безвідповідальні чутки про те, що Нетреба нечистий на руку. А можливо, просто не витримали нерви.

На епізоді з Нетребою Лежнєв спинятися не став – на відміну од Дубового, він щадив самолюбство слідчого.

– Коли почалася пожежа? – замість відповіді спитав Лежнєв.

– Експерти гадають, що в нуль тридцять – нуль тридцять п’ять.

– А коли, за вашими розрахунками, Гургаль прийшов до Щербак?

– Десь близько двадцять четвертої години.

– А коли сусіди почули постріли?

– В нуль п'ятдесят п’ять.

– Але ж пожежа почалась о пів на першу. Отже, і Щербак, і Гургаль цілих двадцять п’ять хвилин після того, як спалахнув вогонь, не вживали ніяких заходів і тільки потім Гургаль зчинив тривогу. Як ви це пояснюєте?

– Ми думали про це. Кравчук висловив припущення, що вони спали, – трохи знітилась Наталя.

– Припустімо, що вони спали, – кивнув Лежнєв. – Припустімо, що молодий хлопець – лейтенант міліції під час виконання службових обов'язків зайшов у дім до заміжньої жінки, в аморальності якої нас намагаються переконати, й одразу ж заснув. Заснула й господиня. Припустімо, що це було так. Та ось у коридорі спалахнув вогонь. Через відчинені двері перекинувся в кімнату, де спали троє – не забувайте, там була ще й дитина. Тепер дивіться, що виходить. Півгодини чи близько цього в будинку бушує пожежа, а вони сплять. Навдивовижу міцний сон, правда ж? Нарешті, Гургаль прокидається. Зверніть увагу, прокидається тільки він. Ганна Щербак та її синок сплять. Що робить Гургаль? Будить Ганну? Рятує дитину? Ні. Це він робить пізніше і робить, зважте, спокійно, без паніки. Але, повторюю, робить він це пізніше. А спочатку Гургаль знаходить у диму вікно, відчиняє його, вилазить на підвіконня, тричі стріляє в небо і тільки тоді повертається по дитину. Правдоподібно?

– Ні, – сказала Наталя. – Мені це якось не спало на думку, – призналася.

– Але підсвідомо ви це відчували, – швидко заперечив Лежнєв. – Звідси і ваші метання. Звідси і ваш конфлікт із Дубовим: він не розуміє, а ви не можете пояснити.

Кулінич прийняв Лежнєва не одразу – хвилин десять довелося чекати у невеличкій, по-сучасному вмебльованій приймальні. Чекаючи, мимоволі згадував минуле. Двадцять п’ять років тому командир розвідки рейдового партизанського загону Сміливий, який не раз виправдував своє прізвище, був разом з тим фанфаронистий хлопець. Коли йому щастило пустити під укіс поїзд чи підірвати німецьку машину, він не поминав нагоди власноручно розписатися на обгорілих кузовах; а коли траплялося вбити есесівця, неодмінно зривав з його картуза емблему – металевий череп і, розколовши його тесаком, прикріплював до тонкого кавказького ремінця, яким підперізувався. Одного разу через його фанфаронство мало не провалилася важлива операція, за що Петро Олійник у присутності Дробота і Лежнєва намилив Сміливому шию. Нагадувати зараз про це полковникові Куліничу було б принаймні нетактовно. До того ж Петрова наука пішла тоді на користь Сміливому. Згодом вони розлучилися, не встигнувши навіть попрощатись і не сказавши один одному свої прізвища. І ось тільки недавно, перед від’їздом у Сосновське, Лежнєв дізнався, що нинішній начальник Сосновського управління державної безпеки Сергій Захарович Кулінич і є той самий Сміливий.

З кабінету Кулінича вийшли троє в цивільному з якимись папками і трубками згорнутих креслень. На одному з кольорових телефонів перламутровим полиском загорівся циферблат.

– Товаришу Лежнєв, полковник просить вас зайти, – сказав черговий.

Великий кабінет, книжкові шафи-панелі, килим на підлозі. За полірованим столом сидів господар. Ось він устав, – таки вшанував приїжджого, – іде назустріч. Його важко впізнати: розплився, полисів. А втім, і ти, либонь, маєш не кращий вигляд, коли порівняти з тим далеким «товаришем Василем». На собі не помічаєш, як підкрадається старість…

– Пробачте, товаришу Лежнєв…

Не впізнав… Рука в нього пухла, тепла, можна сказати, випещена, а колись же кулаком убив німецького вартового…

– Вчора я розмовляв з генералом Олійником, – показуючи Лежнєву на м'яке крісло, вів далі Кулінич. – Він попередив про ваш приїзд і просив допомогти, якщо виникне така потреба.

… Просив допомогти, якщо виникне потреба. Це схоже на Олійника: спершу підсуне по давній дружбі якусь заплутану справу – допоможи, мовляв, старий, зашились, а через місяць так, між іншим, спитає: «Ну що, не клеїться, Васю? Коли від нас що треба, будь ласка, ми прокуратурі ніколи не відмовляли…»

– Свого часу ми цікавилися пожежею на Залісній вулиці, – розповідав тим часом Кулінич. – Але по нашій лінії там нічого не було.

– Так уже й не було, – всміхнувся Лежнєв. – Я б на вашому місці, товаришу полковник, не поспішав із висновками.

Кулінич спершу насупився – тон слідчого в особливо важливих справах не сподобався йому; потім уважно й зацікавлено глянув на Лежнєва: очевидно, лежнєвська усмішка щось йому нагадала.

– Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.

– Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?

– Генерал сказав, що вона пов'язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.

– А ти став дипломатом, Сміливий, – зненацька розізлився Лежнєв. – У свого генерала навчився?

Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:

– Василь?!. Товаришу Василь!!

Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п'ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.

– Пам'ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.

– А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу – без втрат обійшлось.

– Обстановка була складна, – погодився Лежнєв, – поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?

– Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?

– Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.

– Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, – хитрувато примружився Кулінич. – Інша річ – слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.

– Щось ти не дуже тремтиш.

– А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!

– Ох і навчився ж брехати!

– Правду кажу.

– Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?

– То ж була абверівська кличка Савицького – Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.

– Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.

– Так, даремно ми тоді повірили йому, – зітхнув Кулінич. – Пам’ятаю, як ти, я і він пішли до міста, але мені довелося повернутись, і ви зосталися вдвох. Не хотів я залишати вас – якесь передчуття було. Признатися, навіть думав – продасть він тебе. Та, певно, в нього було ще трохи совісті – не посмів. А на більше його не вистачило – пустив собі кулю в лоб.

– Не пам’ятаєш, чого ми тоді вирішили, що абверівський агент «Привид», який виказав у грудні сорок другого року підпільний міськком, і Бородатий-Савицький – та сама особа?

– Як же! Він перед смертю записку написав. Коли ми на Великому острові загнали його в тупик, він визнав свої помилки, але зв’язок з гітлерівцями заперечував. Тільки в записці признався вже в усьому.

– Передсмертну записку Бородатого я пам’ятаю, – кивнув Лежнєв. – І все-таки ти не відповів на моє запитання, Сергію Захаровичу: ти чув після того кличку «Привид»?..

– Особисто я і мої співробітники такої клички не чули. Але вона промелькнула нещодавно в іншому місці. – Він підійшов до сейфа, відчинив дверцята, дістав якийсь папір. – Усе читати я не буду, а оце тебе може зацікавити: «За повідомленням органів безпеки Німецької Демократичної Республіки 27 червня цього року під час спроби нелегально перейти на територію ФРН було вбито Ганса Енкеля. У вбитого знайдено два листи, один зашифровано за системою «Альткеніг», тобто кодом, яким користувалася західнонімецька розвідувальна служба для зв’язку із своєю східноєвропейською агентурою в 1949-1950 роках. Дешифрований текст листа такий: «АС-6. Особисто Другому. Матеріали вилучено, опис додається. Помічник наполягає на гарантії. Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте по давньому каналу. Привид».

Другий лист, очевидно, містить шифрований опис вилучених матеріалів і являє собою чотири колонки двозначних та однозначних цифр, цілих і дробів. Дешифровці не піддається. Під час обшуку на квартирі Енкеля знайдено використаний квиток на рейсовий літак Одеса – Рига…

«Як установлено, – наслідуючи Кулінича, підхопив Лежнєв, – Енкель, плаваючи буфетником на торговому судні НДР, приписаному в Ростоці, неодноразово бував у балтійських портах Радянського Союзу. Останній раз він прибув у Ригу на борту вантажного пароплава «Фройндшафт» 16 червня цього року; повернувся в Росток на тому ж судні 24 червня…»

– Ну й хитрюга ж ти, Василю Тимофійовичу, – похитав головою Кулінич. – Знаєш, а запитуєш.

– Мене цікавить твоя думка.

Кулінич пригладив рідке волосся, обійшов стіл, сів на своє місце, натиснув кнопку дзвінка.

– Викличте до мене майора Винника з матеріалами по загальносоюзній орієнтировці, – сказав він ад’ютантові.

Кремезний, богатирської статури білявий майор нагадав Лежнєву знайомого тренера з боксу. Схожість посилювала модна кольорова блуза-куртка, яку і тренер і майор носили навипуск.

– «Привида», мабуть, лишили у нас. Видно, це законсервований агент, – сказав Винник. – Саме тому він і користується давнім шифром – іншого не має, бо довгий час не підтримував зв’язку зі своїм Центром. Енкель – тільки зв’язковий. Прибув на виклик «Привида».

– А ви ж кажете, що «Привид» не підтримував зв’язку зі своїм Центром, – спинив його Кулінич. – Як же він міг викликати Енкеля?

– Дуже просто, – відповів Винник. – Виклик зв’язкового чи повідомлення про те, що невдовзі слід чекати якоїсь події, здебільшого передають по легальних каналах.

– Скажімо, надсилаючи поздоровну листівку на умовлену адресу, – всміхнувся Лежнєв. – Текст байдуже який, бо тут важить сам факт надсилання листівки.

– Це справді так, – трохи знітився Винник. – Але в поведінці Енкеля є принаймні два моменти, які насторожують. Чим пояснити, що він, зустрівшись із «Привидом», не взяв у нього матеріали, про вилучення яких «Привид» доповідає своєму Центрові, а задовольнився тільки описом?

– Можливо, матеріали вилучив не «Привид», він тільки дізнався про них і повідомив Центру. А може, вся операція зводилася до того, щоб вилучити і знищити ці матеріали, – припустив Кулінич.

– Може бути ще один варіант, – втрутився в розмову Лежнєв. – «Привид» чи його помічник, про якого він згадує, не наважився або не захотів передавати вилучені матеріали Енкелю. Судячи із змісту листа, «Привид» мало не торгується з центром. Посилаючись на впертість свого помічника, він вимагає якихось гарантій. «Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте…» Зрозуміли? Він пропонує. Він висуває якусь умову.

Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.

– Що вас іще насторожує, майоре? – сухо спитав Кулінич.

– Невиправданий риск, на який пішов Енкель.

– Ви маєте на увазі перехід кордону?

– Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.

– Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, – заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.

– В даному разі, – так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, – Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.

– Щоб передати два клапті паперу? – недовірливо всміхнувся Кулінич.

– А я думаю, майор має слушність, – відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. – Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.

– Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.

– А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.

Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:

– А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?

– Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» – її давній індекс для зв’язку з агентурою.

– Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду – там колишні абверівці в пошані.

– Ждеш, коли я спитаю, хто він? – усміхнувся Кулінич.

– Жду.

– А я не цікавий.

– Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.

Кулінич аж присвиснув:

– Так це він – Другий?

– Те, що він Другий, не так уже й важливо, – усміхнувся Лежнєв. – А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.

– У нас? – перепитав Кулінич. – Ти маєш на увазі Сосновське?

Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся – не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.

– Словом, – сказав Кулінич, – через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.

– Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.

– Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.

– Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.

– Чи не Супрун?

– Вона.

– Кгм… – Кулінич знову пригладив волосся.

– Чого кгмукаєш?.. – поцікавився Лежнєв. – Вважаєш, що то не жіноча справа?

– Ні, чого ж, я за рівноправність, – серйозно сказав Кулінич. – Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.

– Чого?

– Поводиться вона в побуті нескромно.

– Конкретно, – насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.

– Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.

– У вас є навіть такі дані? – здивувався Лежнєв.

– Не у «вас», а в мене, – насупився Кулінич. – У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун – занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся – у мене з ним особливі стосунки.

– Гарні чи погані?

– Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи – його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, – стали погані. Ледве вітається.

– Які кляузи? – спитав Лежнєв.

– Першу його дружина написала. Колишня. Другу – сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав – не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав – зрозуміє, послухає старшого.

– І що ж він? . – Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.

– А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?

– Не розумію.

– Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. – Лежнєв заходив по кімнаті. – Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.

– Та ні, більше.

– І вона весь цей час…

– Зустрічається, буває в нього, живе з ним – назви це як хочеш.

– Є таке слово – любов, може, чув?

– Ну, знаєш!.. – спалахнув Кулінич. – Якщо люблять – женяться.

– Що, така директива є? – примружився Лежнєв.

– Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, – почервонів Кулінич. – Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!

Лежнєв здивовано поглянув на нього.

– Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?

– Я її поки що ні в чому не звинувачую, – трохи збавив тон Кулінич. – Але тебе я повинен був поінформувати про це.

– Спасибі.

– Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.

– Слухаю.

– Людина, з якою Супрун близька, – обласний судово-медичний експерт.

– Савицький?

– Уже познайомився?

– Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?

– Син Бородатого від першого шлюбу.

– Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.

– Той самий.

– Цікавий збіг, – Лежнєв потягнувся до цигарки. – Дуже цікаво.

Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.

– Не поспішатимемо з висновками, – нарешті мовив він. – Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.

– Не маємо, – погодився Кулінич.

– А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.

– Все гаразд, – сказав Лежнєву. – Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.

– Нащо ви це робите? – спитав Оскар.

Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.

– Як ви себе почуваєте?

– Терпіти можна, – сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.

– Нащо ви розібрали перегородку?

– Хочу навідатися в замок, – якомога безпечніше сказав Лежнєв. – Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.

– Це ризиковано.

– Так треба.

Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.

– Ви добре знаєте німецьку? – спитав Оскар.

– Мова ще не підводила мене.

– А документи?

– Справжні. За винятком фотокарточки. Але сподіваюся, що дирекція закладу, розташованого над нами, не робитиме запиту у відповідну інстанцію про долю обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера… До речі, ви не знаєте, що там за перегородкою?

– Центральна частина підвалу.

– Як звідти піднятися нагору?

– Сходами. Вони ведуть у коридор східної прибудови. До війни там був гуртожиток лісгоспу. Праворуч по коридору має бути кухня. Ліворуч була їдальня, далі – вихід у двір.

– З головним корпусом є сполучення?

– Через двір. Але колись можна було пройти і через їдальню. Нагорі є двері.

– Який замок? – діловито поцікавився Ян Манукайтіс, що саме підійшов. – Якщо висячий – погано.

– Чому? – не зрозумів Лежнєв.

– Бо він висить з протилежного боку.

– Там був внутрішній замок, – сказав Оскар. – Я колись одмикав його гвіздком.

Барикаду з ящиків розбирали обережно, стараючись не звалити її. А втім, обережність була зайва: в просторому, з високою склепистою стелею підвалі можна було шуміти, скільки завгодно. Його стіни було вимурувано з важкого, грубо обтесаного каменю, а єдині оковані залізом двері були під самою стелею, куди вели круті кам’яні сходи без поручнів.

У підвалі, крім напівзогнилої картоплі, моркви і цибулі, валялися ящики, бочки, корзини. І хоча одразу стало ясно, що тут бувають тільки коли-не-коли, розвідники уважно оглянули кожен куточок. Тільки потім Ян Манукайтіс та Петро Олійник, увімкнувши кишеньковий ліхтарик, піднялися до дверей. Вовтузилися вони порівняно недовго – Ян умів обходитись із замками, – і невдовзі згори долинув тихий голос Петра:

– Василю, все гаразд!

Лежнєв не вперше грав роль гітлерівського офіцера: за два роки війни він робив це принаймні п’ять разів. Він добре знав мову, побут і звичаї німців, розбирався в складній системі гітлерівської військово-адміністративної ієрархії. І все одно в таких вилазках Лежнєв уникав імпровізацій – роль обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера він знав назубок. Обер-лейтенант уже півтора року перебував у таборі військовополонених під Уфою, а його документи, біографія, зовнішність і навіть примхлива хода, котра, на думку справжнього Рудольфа Зінгера, личила офіцерові вермахту, ніколи ще не підводили старшого лейтенанта Лежнєва. Надіваючи німецький мундир, Лежнєв уявляв довгов’язого, незграбного Зінгера: випнуті груди, пряма спина, бездумно-холодний погляд, який Петро Олійник чомусь називав тухлим; бридливо опущені куточки губ.

Підіймаючись сходами до вже відчинених дверей, Лежнєв не дуже хвилювався. Ще в придорожніх кущах, стежачи за машинами, які мчали до замку, він зрозумів, що сьогодні в санаторій приїжджає багато гостей, навряд чи відрекомендованих місцевій адміністрації. Цей висновок підтвердили і жінки, розмовляючи в підвалі. Судячи з усього, сьогодні офіцерський санаторій буде мало чим відрізнятися від розважального закладу відомого призначення, де п’ють скільки хто захоче і де нікому не спаде на думку питати документи в пихатого обер-лейтенанта. А втім, звичайна перевірка документів не бентежила Лежнєва.

Біля дверей, що вели в коридор першого поверху, на нього чекали Петро і Манукайтіс. Промінь ліхтаря прискіпливо обмацав постать Лежнєва, кружечком ліг біля його ніг.

– Нормально, – пошепки сказав Петро, але одразу спитав – А може, все-таки надінеш картуза?

– Ні. Картуз мій на вішалці у швейцара, портьє чи дідько його знав де. Я приїхав годину тому і пішов побродити по замку.

– Зрозуміло, – кивнув Петро і погасив ліхтарик.

Хвилин п’ять Лежнєв прислухався до звуків, що доливали з коридора, а потім упевнено штовхнув двері. За дверима було ще кілька східців. Та віл, не зупиняючись, дерев’яною ходою Рудольфа Зінгера піднявся в напівтемний коридор. Оскар розповів, як розташовано кімнати і коридори східної прибудови, а все-таки, перш ніж звернути за поворот, Лежнєв зупинився. Неквапливо розпечатав пачку сигарет, закурив. За поворотом чути було гомін, музику. Десь поблизу неприродно голосно засміялася жінка, хтось вилаявся…

Зачекавши хвилину, Лежнєв ступив за поворот. Спочатку йому пощастило: він пройшов майже до виходу у двір, нікого не зустрівши. Двері кімнат, розташованих обабіч коридора, були зачинені, за винятком останніх, ліворуч; звідти й линули гомін, музика, сміх. Біля цих дверей відбулася перша зустріч.

Дебела напомаджена дівиця у напіввійськовому костюмі з пов’язкою на рукаві виштовхнула в коридор худеньку дівчину і, перш ніж Лежнєв устиг збагнути, що сталося, дала їй добрячого ляпаса. Дівчина зіщулилася, затулила обличчя руками.

– Може, ти все-таки знайдеш цю десятку? – процідила крізь зуби дівиця.

Дівчина тремтячою рукою вийняла з-за пазухи зібгану асигнацію і подала дівиці. Та сховала гроші в кишеню, знов замахнулась. Але, помітивши Лежнєва, опустила руку і роблено привітно всміхнулася.

– Гутен абенд, гер офіцір. – Говорила вона по-німецьки пристойно, але відчувався акцент, характерний для колоністів півдня України. – Ласкаво запрошуємо до нас. Запевняю вас, тут не гірше, ніж в офіцерському залі. У барі є хороше вино.

Через її плече Лежнєв побачив велику кімнату, чоловіків і жінок, що сиділи за столиками, а ліворуч од дверей – стойку. Прямо через кімнату були другі двері, праворуч – високе вузьке вікно, закрите картоном. Усе це Лежнєв відзначив одразу і вирішив, що тепер поминути бар не можна. Та він зволікав. Мабуть, обер-лейтенант Зінгер у таких випадках ніколи не квапився. Його мовчанка справила враження.

Дівиця-розпорядниця виструнчилася. «Ти ба, тут муштрують навіть дівиць», – подумав Лежнєв і недбалим жестом подав дівиці асигнацію.

– О пане обер-лейтенант! – зніяковіла та, швидко ховаючи гроші. – Я рада служити вам.

– Цього не треба, – дивлячись повз неї, сказав Лежнєв і зайшов до кімнати.

На нього одразу звернули увагу. За столиками сиділи солдати й унтер-офіцери із шоферськими значками в петлицях, дівчата в барвистих, але дешевих сукнях. На столиках стояли пляшки, пивні кухлі. В кутку хрипів патефон. Підпилий єфрейтор в окулярах підспівував. Дві пари танцювали. Сивий тютюновий дим рваними клаптями плавав по кімнаті. Усе це скидалося на третьосортну корчму, де появу вилощеного обер-лейтенанта можна було пояснити хіба що цікавістю. Лежнєв неквапливо пройшов до стойки. Товстопикий буфетник, за спиною якого поблискувала дзеркальна вітрина, заставлена пляшками, запобігливо поставив перед Лежнєвим попільницю.

– Є шнапс, портвейн. Можу запропонувати коньячок. Французький.

– Са-мо-гон, – чітко сказав Лежнєв, вирішивши в останню мить, що цікавість обер-лейтенанта Зінгера зрозуміють правильно.

– Та що бо ви, пане обер-лейтенант, – здивувався буфетник, – такого в нас не буває.

– Са-мо-гон, – повторив Лежнєв, вгадуючи з тону буфетника, що тепер перебування обер-лейтенанта Зінгера в залі для нижніх чинів не викликає подиву.

Буфетник гукнув хлопця в пом’ятому штатському костюмі, щось пошепки сказав йому. Хлопець поштиво глянув на Лежнєва і вискочив за двері.

– Айн момент, пане обер-лейтенант, – всміхнувся буфетник, – зараз щось організуємо.

Лежнєв, у якого був чудовий слух, почув, як хтось позад нього сказав по-російськи:

– Ти ба, на самогон обера потягло. Чого б це?

– Для різноманітності, – озвався другий голос.

– Не скажи, – втрутився третій, – просто людина розуміється на спиртному.

До прилавка підійшла дівиця-розпорядниця, перехопила погляд Лежнєва.

– Пан обер-лейтенант, мабуть, не зрозумів мене. Я мала на увазі познайомити його з дівчиною. У нас є дуже гарні дівчата.

– Не завдавайте собі клопоту, – сказав Лежнєв. – У мене вже є дама.

Нарешті з’явився хлопець, ткнув буфетникові щось загорнуте в газету. Буфетник, моргнувши Лежнєву, пірнув під стойку. Певна річ, Лежнєву було не до випивки, та коли вже напросився, то треба було пити. Час, проведений біля стойки, Лежнєв витратив не тільки на «легалізацію» – він устиг помітити, що другі двері кімнати не замкнуто; через них входили й виходили солдати. Отже, у головний корпус можна зайти. Виходить, Оскар мав рацію: до замку можна потрапити через двір…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Це більше скидалося на семінарське заняття, ніж на нараду слідчо-оперативної групи. Вони сиділи в кабінеті криміналістики, оточені з усіх боків стендами, схемами, вітринами, заскленими шафами, на полицях яких поблискували прилади і апарати.

Лежнєв підійшов до стенда і прикріпив уже знайому Наталі фотографію розстрілу. Крім Наталі, в кабінеті сиділи Кравчук і майор Винник.

– Називатимемо хлопця з карабіном З. Домовились? – почав Лежнєв. – Так от, місяць тому З. одержав по пошті це фото з відповідним листом. Згаданого листа надіслали на адресу, де З. років двадцять тому проживав. Та оскільки це була особлива адреса, – Лежнєв усміхнувся, – лист попав за призначенням.

– Шантаж? – не витримав Кравчук.

– Так, – кивнув головою Лежнєв. – Але шантаж досить примітивний. Як ви гадаєте, чого зажадав од З. той, хто надіслав листа?

– Напевне, якоїсь інформації, – висловив припущення Винник.

– Не вгадали, – відповів Лежнєв.

– Грошей, – сказав Кравчук.

– Правильно, капітане, – підтвердив Лежнєв, – від нього зажадали грошей. Той, хто надіслав листа, вимагав, щоб З. приніс гроші в умовлене місце і передав їх з рук до рук.

– Ну й кретин же він, якщо так, – знизав плечима Кравчук.

– Він не сподівався, що З. повідомить про це органи безпеки, – заперечила Наталя.

– Все одно кретин, – мовив Кравчук. – Інакше він не зробив би такої дурниці. Зустрітися в умовленому місці! А якби З. пристукнув його в цьому самому місці?

– Шантажист міг прийти не сам.

– Але ж З. теж не ликом шитий.

– Не сперечайтеся, – сказав Лежнєв. – Шантажист вчасно схаменувся і по гроші не прийшов.

– Цікаво, – подався вперед Кравчук.

– Якась кримінальщина, – мовив Винник. – Незрозуміло тільки, як до шантажиста попало фото З.

– У цій історії немало загадок, – погодився Лежнєв. – Незрозуміло, як до шантажиста попала фотографія; незрозуміло, як він дізнався, що людина з карабіном і З. та сама особа; незрозуміло, як він роздобув адресу З.; незрозуміло й багато іншого. Але давайте повернемося до фото.

Він підійшов до столу, вийняв з папки п’ять фото і пришпилив їх на стенді одне під одним.

– А тепер погляньте на ці знімки.

На нових фотографіях, як і на першій, було зафіксовано сцени розправи. На трьох – розстріл, на четвертій і п’ятій – шмагання. Наталя звернула увагу, що кати на фотографіях були різні. Причому їх сфотографовано крупним планом і в одному ракурсі. А от гітлерівці, які стежили за розправою, були ті самі. Це помітив і Кравчук.

– Та сама фірма, – сказав він. – І фоном служать ті самі гестапівці.

– То не гестапівці, – заперечив Лежнєв, – унтер-офіцери абвер-частини 115. Наприкінці сорок другого року ця абвер-частина розмістилася в Сосновському та його околиці. Що привело абверівців у Сосновське? Різні справи. Але не останнє місце посідало вербування і вишколення агентів. Особливо охоче абверівці вербували дівчат і молодих жінок. Робили це досить витончено. Тих, кого хотіли завербувати, або арештовували, або ж мобілізовували в так звані «групи трудової повинності», а потім відповідно обробляли: провокували, залякували, мордували, поки не добивалися бажаних наслідків. З цією ж метою абверівці використовували і санаторій для офіцерів вермахту, який містився у Русанівському чи, як його колись називали, Мисливському замку. Серед обслуговуючого персоналу санаторію було чимало молодих жінок: покоївки, офіціантки, посудниці, артистки доморощеного кабаре.

– Вони були на різних посадах, а насправді… – Кравчук замовк. – Я чув…

– Що ви про них чули? – обірвав його Лежнєв. – Ви в той час, даруйте на слові, ще пішки під стіл ходили, капітане.

– А хіба не правда? – образився Кравчук.

Лежнєв неприязно подивився на нього.

– Правда, – сухо сказав він, – що дівчат у замку тримали в основному для втіх гітлерівських офіцерів. Тільки мало хто прийшов туди добровільно. Більшість їх привозили в замок живосилом і утримували в умовах не набагато кращих за ті, що були в концтаборах.

– Ми трохи відхилилися, – обережно зауважив Винник.

– Ні, – сказав Лежнєв, – це теж треба мати на увазі.

Він пройшовся по кімнаті, одчинив вікно, глянув на місто, яке розкинулося внизу, потім повернувся до столу, акуратно потушив у попільниці сигарету. Певно, репліка Кравчука порушила хід його думок і тепер він намагався зосередитися на тому головному, що треба було знати його новим помічникам.

– Я вже казав, – знову почав він, – що такі знімки абверівці вважали основним документом у вербовочному досьє агента. Фабрикували вони їх головним чином на своїх «учбово-випробувальних базах»: у Мисливському замку, в Городенківському концтаборі, Сосновській тюрмі, Русанівській школі поліції, під час каральних експедицій, облав тощо. Як правило, агенти знали, що їх фотографують. Фото їм показували перед тим, як закинути в наш тил. Та це вже деталь. Компрометуючі знімки зберігалися в особистій справі агента. На звороті фотографії було зазначено час і місце страти чи екзекуції, дані про агента-ката і його жертву. Однак в агентурних досьє зберігалися тільки фотографії; негативи ховали в іншому місці. Восени сорок третього року нашим контррозвідникам пощастило намацати цю фототеку і, незадовго перед утечею гітлерівців із Сосновського, захопити її. Оці п’ять знімків, які ви бачите, – Лежнєв показав на демонстраційний стенд, – зроблено з негативів фототеки, яку ми захопили. Я кажу «ми», бо ще тоді, в сорок третьому, мав певне відношення до цієї історії. Але негатива знімка, на якому зафіксовано товариша З., у фототеці не знайшли, хоча ми, зі слів самого З., знали, що такий знімок робили. Це була перша загадка, яку тоді не розгадали. Правда, абверівці в даному разі могли забракувати знімок. Таке припущення влаштовувало всіх. Та ось через деякий час наші органи безпеки розкрили кілька старанно законспірованих гітлерівських агентів, які на слідстві показали, що їх завербували офіцери абвер-частини 115 і що вони пройшли ту саму процедуру, що й З. Згадали вони і про фото. Однак негативів фотографій і цих агентів у фототеці, яку ми захопили, не було.

Лежнєв замовк, узяв сигарети, але не закурив – покрутив у руках пачку і сховав у кишеню.

– Як же ви розгадали цю загадку? – спитала Наталя.

– Її не розгадано й досі.

– Очевидно, наші контррозвідники захопили не всю фототеку, – сказав Винник.

– Цілком можливо, – погодився Лежнєв, – якщо під фототекою розуміти всі негативи, зроблені будь-коли у фотовідділі абвер-частини 115. Але те, що було зібрано і зберігалося в лабораторії фотовідділу, ми захопили повністю разом з реєстраційними книгами.

– Нестачі не було? – спитав Кравчук.

– Усі зареєстровані негативи були в наявності.

– Можливо, була ще одна фототека? – невпевнено сказала Наталя.

– Це більш імовірно, – кивнув Лежнєв. – Річ у тому, що на З. абверівці покладали особливі надії. Але й викриті в сорок четвертому – сорок п’ятому роках агенти, про яких я згадував, були не з «масового набору». Характерно, що їх, на відміну від агентів, чиї знімки попали до фототеки, абверівці натаскували індивідуально й утримували ізольовано один від одного. І – що знову ж таки характерно – всіх їх перед тим, як закинути в наш тил, посилали в Мисливський замок нібито на відпочинок, а насправді – для останньої особливої перевірки.

– Схоже на те, що на особливо цінних агентів була окрема фототека, – сказав Винник. – І ця фототека нещодавно десь випливла на поверхню.

– А ви уявляєте собі акваторію, де вона плаває? – насмішкувато спитав Кравчук.

– Я б почав з Мисливського замку.

– Для цього вам доведеться скористатися з уеллсівської машини часу і повернутися на двадцять п’ять років назад, – не без єхидства зауважив Кравчук. – Бо саме тоді гітлерівці висадили в повітря цей замок.

– Деякі будівлі там уціліли, – сказала Наталя.

– На тому місці, де був замок, усі ці роки, аж до минулої осені, стояла військова частина. Там усе перебудовано і перероблено. Що і де ви там будете шукати?

– Навіть якщо ця друга фототека існує, навряд чи її слід шукати в руїнах замку, – озвався Лежнєв. – Боюся, що її вже знайшли без нас.

– Авжеж, – підтримала Наталя. – Інакше б З. не змогли шантажувати.

Кравчук розгублено глянув на неї і сів.

– У Москві ми теж сушили мізки, – мовив Лежнєв. – І, можливо, нічого б не придумали, якби З. не наштовхнув нас на одну думку. Він згадав, що незадовго перед випуском його привезли в Мисливський замок, де він прожив кілька днів як офіцер вермахту і де якийсь майор фон Бюлов давав йому останні поради, а заодно перевіряв відданість рейху за допомогою особи, котра провокувала його як тільки могла. Буваючи в апартаментах фон Бюлова, З. звернув увагу на дівчину-служницю, до якої майор був дуже прихильний. Дівчині було років шістнадцять. З. звернув на неї увагу тому, що майор в її присутності говорив із З. про справи, які не підлягають розголошенню. Якось З. завів розмову про цю дівчину з приставленою до нього особою. Відповідь здивувала його. «Ця дівчина знає більше, ніж ти думаєш, і через те ніколи не вийде звідси. Вона живе тільки тому, що подобається майорові. Але тільки-но він заведе собі іншу, дівчині буде каюк». Можливо, З. не згадав би цієї розмови, якби через кілька місяців, коли він уже виконав завдання, – певна річ, завдання нашої розвідки, – не зустрів у харківському госпіталі цю дівчину. Зустріч була випадкова – З. приїхав провідати свою сестру, яка лежала там після контузії. У цьому ж госпіталі в нервовому відділенні була і та дівчина. З. сказали, що її привезли санітарним поїздом з району бойових дій з важким кульовим пораненням і серйозно травмованою психікою.

– Щербак! – вигукнула Наталя.

Лежнєв кивнув.

– Щербак вона стала значно пізніше, в п’ятдесятому році, коли остаточно одужала і вийшла заміж за помічника машиніста Щербака Івана Гавриловича. У госпіталі, де вона лежала на початку сорок четвертого, прізвище її встановити не могли – психіка була настільки травмована, що дівчина навіть не розмовляла. Певна річ, З. доповів про цю зустріч. Але божевільну дівчину не чіпали – тоді це було безглуздо.

– Ви розповідаєте про це в зв’язку з фототекою, яка цікавить нас? – скориставшися з паузи, спитав Кравчук.

– Прямого зв’язку, певна річ, немає, – відповів Лежнєв. – Та якщо мати на увазі, що Ганна Щербак була служницею фон Бюлова і той якоюсь мірою довіряв їй, мимоволі задумаєшся. Фон Бюлов, крім усього, керував фотовідділом абвер-частини 115. У сорок третьому нам здавалося, що все ясно. Адже перша і, як ми тоді гадали, повна фототека була в наших руках. Правда, того ж дня, коли ми захопили Русанівку, фон Бюлова знайшли мертвим в уцілілій прибудові Мисливського замку. Судово-медична експертиза встановила, що перед смертю його катували. Але й це нас не зацікавило: подумали, що скорпіони, попавши в пастку, зводять рахунки. А тепер усе це не може не дивувати. Бюлова вбили свої, а от Ганна Щербак, котра, як твердить З., знала більше, ніж слід було знати дівчині-служниці, лишилася жива. І ще треба мати на увазі: перед втечею з Русанівки гітлерівці розстріляли всіх дівчат із так званого допоміжного персоналу.

– Можливо, Щербак урятував хтось із її німецьких полюбовників, – висловив припущення Кравчук.

– Сумнівно, – похитав головою Лежнєв, – щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.

– Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, – сказала Супрун.

– Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?

– Та й який агент із шістнадцятирічної дівчини! – підхопив Кравчук, – Те, що їй пощастило вибратися з замку, просто випадок.

– Випадок, кажете? – всміхнувся Лежнєв. – Що ж, і випадок треба враховувати. Та коли місяць тому ми почали шукати сліди Ганни Щербак в архівах госпіталів, з’ясувалося, що наші пошуки не оригінальні. У жовтні минулого року хтось, видаючи себе то за інспектора соцзабезу, то за співробітника кримінального розшуку, то за юрисконсульта будинку інвалідів, теж цікавився Щербак і її адресою.

– Насторожує і такий збіг, – сказав Винник. – Щербак загинула невдовзі після того, як З. одержав листа з фотографією.

– І ще, – додала Наталя. – Ганна Щербак народилась і виросла в Сосновському. Але після війни жодного разу тут не була. Більше того, її чоловікові в шістдесят другому році запропонували роботу в Сосновському депо, але Ганна рішуче відмовилась їхати сюди. А наприкінці минулого року раптом почала вмовляти чоловіка перевестися в Сосновське.

– У неї були тут родичі? – спитав Лежнєв.

– Вона казала чоловікові, що всі її родичі загинули під час війни.

– Ще одна загадка, – зауважив Лежнєв. – До речі, всім відоме дівоче прізвище Ганни?

– Безпрозвана.

– Ні, Безпрозваною її назвали в госпіталі, бо при ній не було документів. Після одужання вона не стала міняти це прізвище на справжнє. Чому? Важко сказати. Можливо, тому, що невдовзі зустрілася з Іваном Щербаком і питання в прізвищем вирішувалося само собою.

– Ви встановили її дівоче прізвище? – поцікавилася Наталя.

– Це зробив Борис Леонідович, – Лежнєв кивнув на Винника.

– Яке ж було її перше прізвище? – нетерпляче спитав Кравчук.

– Нетреба, – спокійно сказав Винник.

Од Лежнєва рони вийшли о першій годині дня. Була обідня перерва, і Наталя раз у раз віталася з працівниками обласної прокуратури. На площадці другого поверху вона побачила старшого слідчого Олександра Юхимовича Трача, який про щось розмовляв з журналістом Бадюком. Бадюка Наталя добре знала. Два роки тому, коли вона зайняла призове місце на республіканських змаганнях із спортивної гімнастики, він брав у неї інтерв’ю. Зустрічалися вони і в прокуратурі Жовтневого району: Бадюк часто заходив до Дубового, з яким приятелював.

– Ростеш, підопічна, – привітав Наталю Трач, у якого вона колись стажирувалась. – Особливо важливі справи ведеш. Давай, давай, Наталко!

– Я все хочу зайти до вас, Наталю Сергіївно, – сказав Бадюк. – По-перше, вибачитися за недозволену різкість свого колеги по перу…

– А по-друге? – перебила його Наталя.

– По-друге, хотів поговорити теж про статтю, але зовсім іншого плану. В принципі я вже домовився з Романенком і Лежнєвим. Санкцію згори дано. Ось поки що Сашка Трача мучу. Потім до вас перейду. Не проженете?

– Не прожену, – всміхнулася Наталя.

На вулиці її наздогнали Кравчук і Винник.

– Розумний дядько цей Лежнєв, – сказав Винник, певно, продовжуючи розмову.

– Ще б пак, – підхопив Кравчук, – маючи такі дані, можна бути розумним. Якби нам з Наталією Сергіївною підкинули ці дані місяць тому, ого які розумні були б ми!

– Дані не підкидають, їх здобувають, – відпарирував Винник.

– Тільки не завжди своїми руками, – пробурчав Кравчук.

– Руки – діло нехитре, – відказав Винник. – Тут основне, щоб голова працювала.

– Наталю, чуєш, що він сказав? – Кравчук навіть схопив її за руку. – Далеко піде товариш! Високий начальник – значить, розумний, на нього всі молитися повинні, в рот йому заглядати. Думатиме тільки він, а нам лишиться виконувати цінні керівні вказівки.

– Ти помиляєшся, – сказала Наталя. – Думали сьогодні всі, і Лежнєв прислухався до нас. Він справді розумна людина. З ним легко працювати.

– Звісно, тобі не важко передопитати трьох-чотирьох свідків і призначити повторні експертизи, та й Борис Леонідович, – Кравчук кивнув на Винника, – не підвередиться у своїх надсекретних архівах, хіба що пилюки наковтається. А мені що доручив ваш розумний Лежнєв?

– Ти вважаєш, що Анісімова вигадала Джона? – спитав Винник.

– Нащо мені вважати! Я понад місяць шукаю цього аматора порнографічного фото.

– Але ж фотографії були?

– Були, та спливли…

Наталя не встрявала у розмову. Вона знала, що Кравчук почасти баламутить, розігрує Винника. І все-таки вона відчувала себе винною. Навіть не в тому, що не вберегла фотографії Щербак, а в тому, що збрехала Лежнєву, ніби ці фотографії знищила власноручно. Наталя намагалася заспокоїти себе думкою, що зараз уже байдуже, хто і коли спалив ті фотографії, але позавчорашній вчинок Савицького забути не могла.

Повертаючись після перерви до кабінету криміналістики, який Лежнєв, за його словами, «тимчасово окупував» для потреб слідчо-оперативної групи, Наталя побачила в коридорі Івана Гавриловича Щербака. Вона викликала його на чотирнадцяту тридцять, однак він прийшов раніше. Побачивши Наталю, ввічливо, але стримано привітався. Вона запросила його до кабінету, хоча Лежнєва, котрий сам хотів допитати Щербака, ще не було. Щоб якось згаяти час поки прийде Лежнєв, Наталя почала розпитувати Івана Гавриловича про те, що їй було добре відомо: про здоров’я сина (вона знала, що хлопчик уже одужав); про те, як вирішилося питання з його влаштуванням у цілодобову групу дитсадка (вона сама клопотала про це); про квартирні справи Івана Гавриловича (Наталі було відомо, що йому дають однокімнатну квартиру в новому будинку). Щербак відповідав знехотя, стримано.

Наталі здавалося, що він чимось роздратований, і вона спитала його про це. Іван Гаврилович не відповів. Наталя повторила запитання. Він спідлоба глянув на неї.

– Чого ви од мене хочете? – сказав не вельми дружелюбно і, відвівши очі вбік, уже зовсім грубо додав: – Видно, робити вам нічого: другий місяць душу мотаєте, то одне, то друге. Хай уже я, зі мною можна не панькатись. Хоча б мертвій дали спокій.

Наталя спочатку здивувалася – що це сьогодні з ним, – але потім і собі насупила брови. Коли Щербак замовк, зажадала:

– Що ж, розповідайте, Іване Гавриловичу. Я слухаю.

– Нема чого мені розповідати, – вигукнув Щербак. – Тільки майте на увазі, ганьбити покійницю не дозволю.

– Хто ж її ганьбить? – дивуючись своєму спокою, спитала Наталя.

– Ви.

– Чим же я зганьбила ім’я вашої покійної дружини?

– Хоча б тим, що про її поведінку скрізь і у всіх розпитуєте!

– Ще чим?

– Досить і цього, щоб люди язики розпустили, – трохи спокійніше мовив Щербак.

– Ні, ви не тільки це мали на увазі, – напосідала Наталя, відчуваючи, що за роздратуванням Щербака щось криється.

– Що мав, те й сказав.

– Неправда.

– А ви мене брехуном не робіть.

– А ви не будьте ним, – зірвалася Наталя. – Почали, то доказуйте. – І замовкла, бо до кабінету зайшов Лежнєв. Він не похитав докірливо головою, не кинув осуджуючого погляду, але по якомусь невловному руху його брів Наталя зрозуміла, що він чув її крик.

– Іване Гавриловичу, ми не хотіли вам раніше казати, але зараз змушені сказати: ваша дружина не просто загинула під час пожежі, її вбили. Це нам уже точно відомо. Невідомо тільки, хто це зробив.

Щербак очманіло глянув на Лежнєва, потім на Наталю.

– Як – убили?..

– Мабуть, спершу оглушили, потім підпалили будинок.

– А дільничний?

– Він пробував перешкодити злочинцеві.

– А мені казали, що ви вважаєте, ніби дільничний з Анею…

– Хто казав? – не витримала Наталя.

Цього разу Лежнєв сердито подивився на неї. Проте звернувся знову до Щербака:

– Ми з Наталією Сергіївною зобов’язані знайти убивцю. Це не так просто – злочинець не звичайний, та й пов’язано все це із справами давніми. Але ви можете допомогти нам.

– Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…

– Називайте мене Василем Тимофійовичем.

– Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона – вірте мені – мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!

– А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він – ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…

Наталі здалося, що Лежнєв говорить надто пишномовно. Та саме ці слова вплинули на Івана Гавриловича.

– Добре, – сказав він. – Питайте.

– Нас цікавить минуле вашої покійної дружини, – попередив Наталине запитання Лежнєв. – Період її життя до зустрічі з вами. А також усе, що зв’язувало її потім із цим періодом.

Щербак почав шукати по кишенях цигарки, Лежнєв запропонував йому сигарети.

– Спасибі, я сигаретами не накурююсь, – дістаючи з кишені пом’яту пачку цигарок, сказав Щербак. – Із самої війни «Біломор» курю. Не задимлю я вас, Наталю Сергіївно?

– Куріть.

– Минулого разу Наталя Сергіївна теж мене про це питала, – глибоко затягнувшись, почав Щербак. – Я відповів, може, не так детально. Але детально я й сам не знав – Аня про себе мало розповідала. Та я й не наполягав – відчував, що їй важко ворушити минуле. Батько її був робітником у друкарні, тут, у Сосновському. Під час окупації шрифт підпільникам виносив. Німці вистежили, арештували всю сім’ю. Взяли й Аню. Їй не було ще й шістнадцяти. Батька стратили одразу, а над Анею і її матір’ю спочатку в гестапо знущалися, потім – запакували в концтабір. Мати померла, а Аня збожеволіла. Чудом жива лишилася. Коли наші прийшли, її поклали у військовий госпіталь, а потім у психіатричну лікарню. П’ять років лікували, поки вилікували. Познайомився я з нею в сорок дев’ятому. Вона в депо прибиральницею була, а я помічником машиніста. Через півроку розписалися. Жили добре. Вірите, за вісімнадцять років жодного разу не посварились. От тільки дітей у нас не було. Хотіли вже прийомне дитя брати, але влітку шістдесят третього вона мені народила Димку.

Він замовк, міцно потер чоло.

– Скажіть, Іване Гавриловичу, – спитав Лежнєв, – чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?

– Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, – каже, – я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.

– Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, – спитав Лежнєв, – вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?

– Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?

– Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…

Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.

Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.

– Що ж, питайте далі, – нарешті мовив.

– Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, – самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.

Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:

– Думаєте, знаю більше, ніж сказав?

– Думаю.

– Я все сказав, – підвищив голос Щербак, – усе, що вам треба знати!

– Розумію, Іване Гавриловичу, – анітрохи не здивувався Лежнєв. – Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.

– Я можу вийти, – сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.

– Заждіть, Наталю Сергіївно, – зупинив її Щербак, – не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її – смішно згадати – не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів – безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо – не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі – більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе – ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.

– Коли це було? – спитала Наталя.

– На початку червня. З неділі на понеділок.

– А яка косинка була у вашої дружини? – спитав Лежнєв.

– Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.

– Перша неділя в липні була другого числа, – зазираючи в календар сказала Наталя. – Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?

– Не знаю, – насупився Щербак. – Я машиніст – викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.

– Багато грошей було?

– Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.

– Мабуть, п’ятсот карбованців.

– Певно, що так. Може, ви думаєте, що Аня якісь махінації робила? Помиляєтесь. Вона дуже чесна була. На другий день, як зараз пам’ятаю, я костюмчик синові напитав. Прибіг додому, Аня саме на перерву прийшла, кажу: таке діло, п’ятнадцять карбованців треба. А було це перед зарплатою. Вона мені трояка показує – оце і все, що лишилося. Кажу їй: дай з місцевкомівських, в кінці дня одержу зарплату, покладемо. А вона пояснює, що тих грошей уже немає.

– Коли це було? – спитала Наталя. – Коли ви гроші в неї бачили?

– За день до авансу. А нам його кожного дев’ятнадцятого числа виплачують. Виходить, це було вісімнадцятого.

– І останнє запитання, Іване Гавриловичу, – сказав Лежнєв. – Точніше, якщо рахувати по порядку, воно перше – це те, яке поставила перед вами Наталя Сергіївна і на яке ви, здається, не відповіли…

Щербак знову потер лоба і, якось скоса подивившись на Наталю, сказав:

– Місяць тому подзвонила мені в депо дівчина. Назвалася Зіною. Сказала, що їй треба побалакати зі мною. Домовились зустрітись у сквері біля кінотеатру «Комсомолець». Це недалеко від деповського гуртожитку, де я тепер живу. Зустрілись увечері – раніше вона не могла. Виявляється, це сестра дільничного. Розридалася, сказала, що на слідстві з’ясувалося, нібито брат її не випадково до мене в дім попав, що він з моєю жінкою… Через це, мовляв, старенькій матері дільничного пенсії не дають. Мене мов хто обухом по голові вдарив. Одна річ – мої підозри, і зовсім інша – факти, про які всі говорять.

– А навіщо вона розповіла вам про це? – спитав Лежнєв.

– Просила допомогти матері виклопотати пенсію. Запевняла, що історію з її братом і Анею слідчий вигадала, щоб з кимось із міліцейського начальства рахунки звести, ось, мовляв, дивіться, які у вас працівнички.

– В чому конкретно ви мали допомогти? – стискуючи Наталі руку, спитав Лежнєв.

– Вона умовляла написати скаргу прокуророві, оскільки йшлося про мою зганьблену честь. Ця дівчина радилась з адвокатом, і він сказав, що пенсію її матері дадуть тільки після того, як слідство зніме підозру з її брата.

– Дурниці! – не витримала Наталя. – Пенсію матері дільничного призначили одразу. Та й сестри у Гургаля нема. Це якась провокація.

– Розберемося, – мовив Лежнєв таким тоном, що Наталя одразу замовкла.

А коли Щербак пішов, він сердито сказав:

– З вами, бачу, наввипередки добре бігати, Наталю Сергіївно, а не допит вести..

Проте в глибині душі Лежнєв розумів Наталю: за останній місяць їй добряче потіпали нерви. А тут іще новина: «Слідчий з міліцією рахунки зводить». Що це – провокація? Схоже. В даному разі Іван Щербак був тільки зброєю в руках провокаторів. Але зброя ця не вистрелила – скарги він не написав. Тільки замкнувся в собі, замкнувся на допитах. Можливо, на це й розраховували? Ні, мабуть, не тільки на це. Хтось уперто намагався скомпрометувати слідство. І, треба визнати, цей хтось діяв уміло. Заява в обком; телефонні дзвінки; стаття в газеті; скарга Івана Щербака; відповідно спрямовані розмови навколо справа про пожежу на Залісній вулиці… Усе це схоже на кільця одного ланцюга, досить міцного, щоб зв’язати руки й досвідченішому слідчому, ніж Супрун. Але чому на компрометацію молодого слідчого витрачено стільки сил? Десь вона, сама того не підозрюючи, зачепила нитку, яка тягнеться до злочинця, котрий з невідомих причин не зміг покинути місто, замести сліди. «Де ж ця нитка? – думав Лежнєв. – А може, все-таки Нетреба? Ні, Нетребу поки що чіпати не можна. Діяти слід дуже обережно…»

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Офіцерська зала була на другому поверсі головного корпусу, куди з гардеробної вели широкі сходи з вигадливими поручнями, опори й плетиво яких зображали фігури звірів. Ведмежі чучела на площадках, вишкірені морди кабанів і оленячі роги на стінах настирливо нагадували, що це Мисливський замок.

Порівняно з унтер-офіцерським кабаком, тут додержувалися певних правил пристойності: жінки були у вечірніх, в міру декольтованих туалетах, чоловіки поводились більш-менш стримано. Була тут і розпорядниця – висока, пряма, як тичка, жінка з якимось значком на грудях. Проте й без цього значка її не важко було впізнати – найнепримітніша з її підопічних поруч з нею могла вважати себе за красуню. Розпорядниця тут не давала ляпасів, але, тільки-но вона підходила, у деяких «дам» зникали усмішки.

Все це Лежнєв помітив, за ті кілька хвилин, коли лавірував між танцюючими і вдавав, що шукає вільний столик. Двоє офіцерів-артилеристів, яких він запримітив ще в гардеробній, ходили за ним по п’ятах. Вони, певно, прибули до замку вперше, почували себе невпевнено, особливо молодший – ще зовсім хлопчисько з ніжним дівочим обличчям і округлими від хвилювання очима. Франтуватий самовпевнений обер-лейтенант, очевидно, викликав у них довір’я, і вони тягнулися за ним. Метка офіціантка каліченою німецькою мовою запропонувала офіцерам столик поруч з оркестром. Обер-лейтенант кивнув артилеристам, сів поруч і замовив каву..

Після невеличкої паузи оркестр заграв жваву мелодію, і на естраду випурхнули чотири дівиці в різноколірних трико і широкополих капелюшках. Оплески, якими їх зустріли, були не вельми бурхливі – дівиці виступали сьогодні не вперше і від них чогось особливого не ждали.

Неподалік од Лежнєва за великим столиком сиділа гомінка чоловіча компанія. Як зрозумів Лежнєв, то були офіцери, які відпочивали в замку, але завтра вже мали виїхати у свої частини. Тости за «нову блискучу перемогу», за фюрера і третій рейх лунали один за одним, та в проміжках між тостами Лежнєв підслухав цікаву розмову.

– Я готовий хоч зараз виїхати у свій полк, – казав лисий майор-піхотинець своєму сусідові, сухорлявому інтендантові з хворобливим рум’янцем на запалих щоках, – але в мене відкрилася торішня рана.

– Ви показували Фюмену? – поцікавився інтендант.

– Цей коновал запевняє, що я здоровий. Старий п’яниця, він розуміє в медицині не більше як дохлий осел!

– Не ремствуйте на лікаря, – всміхнувся інтендант, – кажуть, він дістав вказівку нікого не класти в лазарет. Фюмен виписав навіть бідолашного Реннера, хоча той кульгає на обидві ноги. Нічого не вдієш! Коли на фронті готуються до наступу – витрушують навіть лазарети.

Лежнєв насторожився, але розмову за столом перервали новим тостом.

– Пане обер-лейтенант, – звернувся до Лежнєва хлопчак-артилерист, – вам подобається ота висока шатенка в червоному? – і він показав очима на танцівницю.

– Непогана, – недбало кинув Лежнєв, допиваючи каву. – Непогана, – поблажливо усміхнувся Зінгер-Лежнєв і підвівся. – Дякую за компанію, панове.

Він твердо вирішив знайти санаторного лікаря, про якого чув сьогодні уже двічі, а потім діяти відповідно до обставин. Треба було як слід промацати самого Фюмена і запропонувати йому гроші або – на що Лежнєв розраховував більше – налякати його гестапівським жетоном. Однак візит у лазарет треба було якось виправдати, і Лежнєв для початку надумав звернутися до розпорядниці – зафіксувати, так би мовити, своє «нездужання».

У залі розпорядниці не було. Офіціантка сказала, що та пішла в Голубу кімнату. Ледь переступивши поріг цієї невеликої, пофарбованої в блакитні тони кімнати, Лежнєв зрозумів, що тут вирують інші пристрасті – за овальним зеленим столом грали в карти. Грали п’ятеро; двоє спостерігали за грою. Серед картярів сиділа гарна жінка в темному панбархатному платті. Що ця жінка не «ресторанна дама», можна було здогадатись уже по дорогому палантину, який прикривав її плечі. Згодом Лежнєв помітив на її платті значок члена націонал-соціалістської партії. Один із картярів – лисуватий блондин з тонкими нервовими губами – був у цивільному вбранні. Ще один штатський – літній товстун – стежив за грою. Всі інші – в офіцерських мундирах.

Розпорядниця, поштиво схилившись до жінки, щось шепотіла їй. Але та слухала неуважно – її погляд був прикутий до рук блондина, який тасував колоду карт. Судячи з уважних облич картярів і застиглих поз «уболівальників», у банку зібралася чимала сума.

– Потім, потім, Маріє, – відмахнулася жінка.

Розпорядниця позадкувала до дверей і вислизнула з кімнати. Лежнєв не знав, як бути: іти за розпорядницею чи трофей підождати. А втім, на нього не звертали уваги.

– Ваша ставка, Адо, – сказав тонкогубий блондин у цивільному, спритно тасуючи колоду.

Жінка в палантині силувано всміхнулася, розкрила свою сумочку, поклала на стіл гроші.

– Дві тисячі, – сказала.

Полковник авіації із стрічкою «Рицарського хреста за військові заслуги» і парадним кортиком з інкрустованою рукояткою на поясі зробив застережливий жест.

– Ви знов випробовуєте долю, фрау Адо.

– Стережіться, фрау, – підхопив круглопикий товстун.

– Я не з полохливих, – роблено весело мовила жінка. – Прошу, майоре.

Майор здав собі й Аді. Коли карти відкрили, фрау Ада зблідла. Тонкогубий блондин виграв.

– Мені сьогодні щастить, – усміхнувся він.

– І не тільки сьогодні, – багатозначно, як здалося Лежнєву, сказав товстун. – Ви взагалі щасливчик, фон Бюлов.

«Фон Бюлов, фон Бюлов», – майнуло в голові Лежнєва. Це прізвище він чув у Москві.

– Негарно, майоре, оббирати господиню, – пробасив льотчик.

– Гра є гра, – усміхнувся майор. – Отже, в банку десять тисяч. Хто бажає, панове?

Офіцери мовчали. Лежнєв помітив, що фрау Ада стягує з пальця перстень з брильянтом. Помітив він і інше: на столі перед майором фон Бюловнм лежав портсигар, на полірованій кришці якого при бажанні можна було розгледіти відображення лицьової сторони карти, Лежав портсигар під лівою рукою, в якій майор, здаючи карти, тримав колоду… Можливо, Лежнєв помилявся, але прогавити такий момент не можна було. Зрештою, він нічим не ризикував, а завоювати прихильність цієї жінки міг. Ада вже скинула перстень. Лежнєв ввічливо спинив її.

– Не робіть цього, фрау.

Вона зміряла його гнівним поглядом. Та він уже кинув на стіл гроші.

– На ваше щастя, фрау…

Офіцери здивовано перезирнулися.

– Оце по-фронтовому! – вигукнув льотчик.

– Нарікайте на себе, обер-лейтенанте, – скривив губи фон Бюлов, розриваючи обгортку нової колоди. – А втім, фортуна прихильна до сміливих.

– Саме так, – добродушно всміхнувся Лежнєв і безцеремонно простягнув руку до майорового портсигара. – Дозвольте закурити?

Погляд, який кинув на нього фон Бюлов, не можна було назвати люб’язним. Тонкі губи майора затремтіли, розповзлися в нервовій гримасі.

У кімнаті запала тиша. Лежнєв хвилювався. Піднявши карти, не одразу зрозумів, що виграв, і тільки громовий крик полковника: «Банк ваш, обер-лейтенанте!» – переконав його в цьому.

Розрядка була бурхлива: видерши з рук Лежнєва портсигар, фон Бюлов вискочив з кімнати. Полковник з властивою льотчикам фамільярністю вдарив Лежнєва по плечу, поздоровив його і сказав, що в таких випадках фронтовики ставлять дюжину шампанського. Товстун у сірому піджаку – його всі називали паном Трібо – теж поздоровив Лежнєва, а потім, одвівши його вбік, спитав:

– Гадаєте, фон Бюлов махлював?

– Цього я не можу твердити.

– Не хитруйте, обер-лейтенанте, – сказав Трібо з ледь помітним акцентом. – Я зрозумів ваш маневр з портсигаром. Зроблено було тонко. Тонко і сміливо.

Живі веселі очі товстуна, як і все його добродушне рум’яне обличчя, приваблювали, а проте Лежнєв був насторожі.

– Майорові бракує витримки, – обережно сказав він. – Його виїдають не руки – губи, ними він не володіє…

Товстун міцно стиснув йому лікоть.

– Спасибі, обер-лейтенанте. Ви мені подобаєтесь, а тому хочу попередити: остерігайтеся фон Бюлова. Він не простить вам портсигара.

– Росіяни кажуть: «Бог не видасть – свиня не з’їсть».

Трібо захихикав, а потім серйозно мовив:

– Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?

– Так, – сказав Лежнєв. – Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».

– Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і – шукай вітра в полі.

– А при чому тут абверівці? – у свою чергу поцікавився Лежнєв.

– Я сказав і так більше, ніж треба, – усміхнувся Трібо.

– Дякую за попередження, – клацнув каблуками Лежнєв. – Я ваш боржник.

– Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.

Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.

– Ада, – подаючи йому випещену руку, – сказала вона.

– Я грав на ваше щастя, – мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, – половина виграшу ваша.

– Що ви, що ви, Рудольфе! – не приховуючи радості, лебеділа Ада. – Я програла тільки три тисячі.

– І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, – якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.

Умовляти фрау Аду довго не довелося.

– Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, – ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.

– За вашу перемогу, Рудольфе, – вже по-німецьки мовила вона.

Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.

– Цим не відбудетесь, панове, – загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. – Я переживав за вас і маю право на винагороду.

– Замовляйте шампанське, – засміявся Лежнєв. – Я частую.

Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.

– Ви проїздом?

– Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.

– У вас є знайомі в Сосновському?

– Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.

– І зустрілися?

– Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.

– Де ж ваш приятель?

– Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.

Лежнєв сказав це про всяк випадок.

– Йому треба було зайти у лазарет, – мовила Ада, закурюючи сигарету. – Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… – Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала – Одначе діло своє знає.

На цьому їхня розмова урвалася – принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…

Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.

Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.

– Що ви хотіли, пане обер-лейтенант? – досить пристойною німецькою мовою спитала вона.

– У мене болить голова, – сказав Лежнєв, безцеремонно роздивляючись дівчину.

Медсестра підійшла до шафи, знайшла потрібні ліки, налила в склянку води, поставила перед Лежнєвим. Усе це вона робила мовчки, не дивлячись на пацієнта.

– А хто поручиться, що ви не підсунули мені отруту? – розвалившись на стільці, спитав Лежнєв.

Дівчина йому сподобалась, але самий факт перебування її в німецькому лазареті насторожував.

– Це пірамідон, – спокійно мовила вона.

Певно, обер-лейтенантове запитання анітрохи не зачепило її.

– Російська медсестра працює в лазареті для німецьких офіцерів? – так само розв’язно спитав Лежнєв.

– Я обслуговую допоміжний персонал санаторію. Німецьких військовослужбовців лікує німецький лікар. Сьогодні лікар Фюмен поїхав до міста, а фельдшер трохи випив і пішов спати. До того ж у лазареті немає хворих.

– Ви б хотіли лікувати німецьких офіцерів?

Дівчина промовчала.

– А скільки вам тут платять? – запиваючи порошок водою, ніби між іншим, спитав Лежнєв.

І знову мовчанка.

– Я не почув відповіді!

– Стільки, скільки ви платите іншим військовополоненим.

– Ви – військовополонена? – щиро здивувався Лежнєв.

Вона невиразно стенула плечима, відійшла до шафи, почала перебирати інструменти.

– Яке у вас звання? – уже лагідно спитав Лежнєв.

– Старший лейтенант медичної служби.

– Медсестра?

– Лікар. Я закінчила чотири курси медичного інституту.

– О, вас мобілізували, не давши довчитися, – майже співчутливо сказав Лежнєв.

– Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

– Як вас звати? – якомога м’якше спитав Лежнєв.

– А вам не все одно?

– Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

– То як же вас звати? – знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

– Ірина… Ірина Дмитрівна, – швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

– Ірина, – повторив Лежнєв, підводячись із стільця. – Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.

В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.

– Що з нею? – спитав Лежнєв.

Ірина відповіла не одразу.

– Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».

Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.

– Вибачте, Ірино Дмитрівно, – неголосно сказав він по-російськи. – Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?

Ірина оторопіла.

– Ви росіянин?!

– Чому ви так вирішили?

– Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, – хвилюючись сказала вона.

– Фрау Ада розмовляє не гірше.

– Фрау Ада? – гірко посміхнулась Ірина. – Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих – цей замок колись належав її батькові.

– Он як? – підвів брови Лежнєв. – І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?

– Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…

– Може, гроші?

Ірина невпевнено похитала головою.

– Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, – сказала вона. – Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.

– Скільки треба грошей?

– Багато. П’ятсот марок… Може й більше.

Лежнєв дістав гаманець.

– Візьміть. Тут вісімсот.

– Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.

– Не такий гарний, як ви думаєте, – всміхнувся Лежнєв.

Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.

– Ось що, Ірино Дмитрівно, – почав він. – Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?

– Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.

– Та це ще не все. Ви повинні констатувати – чи як це у вас називається, – що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?

– Хто ви? – самими губами спитала Ірина.

– Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», – суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: – Отже, послуга за послугу. Домовились?

– Домовились, – насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. – А що буде потім з тим офіцером?

– То вже не ваш клопіт.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, – у її суперечки з експертами він не втручався, – просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.

– А зумисне можна так зробити?.. – допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.

– Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, – пояснював статечний інженер-електрик. – Загориться чи не загориться при цьому ізоляція – важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.

– Ну, а як би ви вирішили таке завдання – зробити пожежу в потрібному місці? – стояла на своєму Наталя.

Експерт стенув плечима.

– Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…

– Уявіть, що це треба зробити, – наполягала Наталя.

– Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?

– Так.

– Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.

– Отже, виникне пожежа? – спитала Наталя.

– Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.

Він дістав із портфеля загорнуті в папір оплавлені пробки і подав одну Наталі. Потім узяв цю пробку і почав уважно розглядати.

– Дайте мені плоскогубці або кусачки, – сказав він.

Озброївшись ними, експерт зірвав нижній ковпачок пробки і здивовано крякнув: під ковпаком був металевий стержень – кусок товстого цвяха…

– Треба ж було до такого додуматися! – вигукнув він.

Поза всяким сумнівом, це була удача, перший крок по дорозі до розгадки трагедії. Але дорога ця була надто звивиста і заплутана.

… У Лежнєва Наталя застала майора Винника. Лежнєв показав їй на вільний стілець і кивнув Винникові:

– Розповідайте, Борисе. Леонідовичу. Наталі Сергіївні це теж треба знати.

– Тоді дозвольте коротко поінформувати Наталю Сергіївну про орієнтацію Союзного комітету, – зазираючи в свій записничок, сказав Винник.

Лежнєв знову кивнув. Винник стисло розповів Наталі про повідомлення органів безпеки Німецької Демократичної Республіки.

– Я спинився на тому, – звернувся Винник уже до Лежнєва, – що Ганс Енкель прибув до Риги шістнадцятого червня цього року в складі екіпажу вантажного пароплава «Фройндшафт».

– Так, так, – поквапливо сказав Лежнєв, одриваючись од документів, які він переглядав, поки Винник розповідав Наталі те, що йому було вже відомо. – Я слухаю вас, Борисе Леонідовичу.

– Вранці вісімнадцятого червня Енкель дістав звільнення на берег. Повернувся він на пароплав без запізнення, о двадцять четвертій нуль-нуль. Але як провів у Ризі свій вихідний буфетник Енкель, з’ясувати не пощастило. Встановлено інше: квиток аерофлоту від Одеси до Риги, який знайшли в квартирі Енкеля, він придбав у ризькому аеропорту як зворотний на ім’я якогось Мельникова В. С. Встановлено також, що через півтори години після того, як Енкель зійшов на берег, у ризькому аеропорту Мельников В. С. придбав квиток і вилетів рейсовим літаком на Одесу. Цей квиток було куплено разом із зворотним – тим, який знайшли на квартирі Енкеля.

– Виходить, Енкель під прізвищем Мельникова вісімнадцятого червня побував в Одесі, – зауважила Наталя. – Це ясно. Не збагну тільки, яке відношення має нелегальний вояж Енкеля-Мельникова до наших сосновських справ?

– А ось яке, – сказав Винник, – квиток він придбав до Одеси, але до Одеси не долетів, вийшов із літака раніше.

– У Сосновському? – спитала Наталя.

– Так, у Сосновському. І звідси ж, через шість годин десять хвилин, вилетів у Ригу. Таким чином, Енкель-Мельников перебував у нашому місті вісімнадцятого червня з тринадцятої години двадцять хвилин до дев’ятнадцятої години за московським часом.

– Чому ви так беззастережно ставите знак рівності між Енкелем і Мельниковим? – спитав Лежнєв. – Те, що на квартирі Енкеля знайдено квиток Аерофлоту на прізвище Мельникова, ще нічого не означає. Це міг бути чужий квиток.

– В той день з ризького аеропорту серед інших пасажирів різними рейсами вилетіло чотири Мельникови, – незворушно пояснював Винник. – Троє з них, на відміну від Мельникова-Енкеля, живі й здорові.

– Зрозуміло, – мовила Наталя. – Він придбав квиток до Одеси для того, щоб заплутати слід у ризькому аеропорту, де лишився корінець квитка.

– Але ж і назад він придбав квиток на той самий маршрут, – сказав Лежнєв.

– Тільки для того, щоб у Сосновському видати себе за транзитного пасажира, – сказав Винник.

– Який начебто відстав од літака, що летів з Одеси в Ригу, – мовила Наталя. – Цим маршрутом щодня летить кілька машин. Завбачливий пасажир: транзитників не реєструють.

– Одначе реєструють номери їхніх квитків, – відказав Винник. – А тут сталося ще й так, що в Ригу Енкелю-Мельникову довелося повертатися тим самим літаком, яким він прилетів сюди. Іншого виходу в нього не було: того дня з цього маршруту зняли дві машини. На нього звернула увагу бортпровідниця: не кожного дня трапляються пасажири, які летять вранці туди, а ввечері назад, та ще й химерують з квитками. Бортпровідниця докладно описала прикмети Мельникова. Вони збігаються з прикметами Ганса Енкеля.

– Все зрозуміло, – сказала Наталя.

– За винятком одного, – озвався Лежнєв. – Що привело Енкеля в Сосновське?

– По-моєму, це теж зрозуміло, – заперечила Наталя. – Його викликав «Привид».

– Той самий «Привид», котрий двадцять п’ять років тому покінчив з собою? – усміхнувся Лежнєв. – На таке здатний, либонь, тільки привид.

– А хто ж він був, цей «Привид»? – звернулася Наталя до Винника.

Той глянув чомусь на Лежнєва і тільки після цього сказав:

– Це кличка відомого абверівського агента, який у сорок другому році видав гестапівцям сосновське підпілля. Ще недавно була думка, що влітку сорок третього цей агент, під страхом викриття, покінчив життя самогубством.

– Тепер ця думка похитнулася? – спитала Наталя.

– Не те щоб похитнулась, а потребує деякого уточнення, – відповів за майора Лежнєв.

– Василю Тимофійовичу, – сказала Наталя, помовчавши, – а чи немає зв’язку між візитом Енкеля в Сосновське і тими грошима, які бачив у дружини Іван Гаврилович Щербак?

– Які гроші? – поцікавився Винник.

– За чотири дні до пожежі Щербак бачив у дружини пачку грошей – п’ятсот карбованців, – пояснила Наталя. – Вона сказала чоловікові, що це місцевкомівські. Та, як ми встановили, ніхто не доручав Ганні Щербак грошових операцій.

– Над цим варто подумати, – мовив Лежнєв.

Винник пішов, і Василь Тимофійович несподівано сказав:

– Мене запросив до себе місцевий журналіст – Ігор Семенович Бадюк. Ви знайомі? От і чудово! Давайте підемо до нього разом, якщо, звісно, у вас немає інших планів на сьогоднішній вечір.

Наталя відповіла не одразу. Саме сьогодні вона збиралася до театру. Савицький обіцяв купити квитки. Невдовзі мав подзвонити.

Лежнєв по-своєму зрозумів Наталине мовчання.

– Тільки не подумайте, чого доброго, – всміхнувся він, – що це спроба приїжджого розважитися. Візит до Бадюка можна назвати діловим. У нього є деякі матеріали з історії сосновсько-русанівського підпілля, а я вважаю, що певні епізоди цієї історії мають якесь відношення до нашої справи. Сподіваюся, вам буде цікаво ознайомитися з архівом Бадюка.

– Я нічого не маю проти, – поквапилася запевнити його Наталя. – Треба – значить, треба.

Кості Савицькому, який подзвонив за півгодини, вона сказала, що ввечері буде зайнята.

Бадюк жив у центрі міста, на тихій вуличці. Наталя знала, що він одинокий, і немало здивувалася, коли Бадюк, навстіж розчинивши двері, привітно сказав:

– Наталю Сергіївно, і ви наважились відвідати нашу оселю? Ласкаво просимо. Чи це щасливий збіг обставин, Чи, можливо, передчуваючи ваш візит, Женя сьогодні цілий вечір сидить дома.

Наталя ввійшла до скромно вмебльованої, але досить затишної кімнати. За шаховим столиком, куйовдячи волосся, сидів власкор Євген Горін, якого Наталя найменше сподівалася побачити тут і якого, правду кажучи, не хотіла бачити. Горін теж збентежився, одразу ж вийшов, згодом повернувся, але в розмову не втручався.

Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.

«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини – фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»

«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене – запеклого моряка – в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»

«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»

Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…

«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, – хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» – навіть прізвища його справжнього не хочу називати – прийняв смерть не від моєї руки…»

– Василю Тимофійовичу, подивіться, – Наталя подала Лежнєву листа.

Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.

– Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», – сказав він. – Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.

І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.

– Кому адресовано листа? – все-таки спитала вона.

– Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.

– Що ви знаєте про «Привида»? – спитала Наталя.

– Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.

– Кіра Назаренко жива? – спитала Наталя.

– Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, – відповів Бадюк. – Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.

– Можна взяти цього листа на два-три дні? – спитав Лежнєв. – За його цілість можете не турбуватися.

– Що з вами поробиш!

– Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, – Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.

– Втративши голову, за волоссям не плачуть, – засміявся Бадюк. – Беріть.

Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі – «Щось новеньке про Феміду?» – він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.

– Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, – усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: – Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.

– У нього багато спільного з однією моєю знайомою, – всміхнувся Лежнєв.

– У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, – підхопив Бадюк. – Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість – «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство – сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?

– Не зовсім, – сказав Лежнєв. – Правда – це істина, а двох істин одночасно не буває.

– А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?

– З мене нікудишній філософ, – ухилилася од відповіді Наталя.

– А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? – сказав Бадюк. – Не заперечуєте?

– Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, – усміхнувся Лежнєв.

– Це справді моя історія, – почав Бадюк. – Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, – найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість – не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч – мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!

Згодом до нашої компанії пристав і представник справдешнього дворянського роду. Ми прийняли його у свої ряди тільки через те, що він був особою жіночої статі, а жінкам, як відомо, прощають багато, навіть експлуататорське походження. Тим більше, що титуловані батьки нашої «дами», чкурнувши від більшовиків, лишили свою малолітню доньку напризволяще. Її прихистив і виховав колишній єгер її батька – простий, але дуже добрий чоловік Франц Гімпель. Ми всі називали його дядьком Францом, хоча дядьком він доводився тільки одному з нас. Вихованка дядька Франца взяла і його прізвище, хоча від неї ніколи не приховували, що вона донька обрусілого німецького барона Миколи Ернестовича Рененкампфа. А втім, титул баронеси нашу «даму» не задовольняв: графинею де ля Фер вона не схотіла бути по причині делікатного характеру. Після смерті матері Атос деякий час жив у свого дядька – Франца Гімпеля і підозрював, що наша «дама» мала до нього далеко не сестринські почуття. Вирішили назвати її панею Бонасьє – камеристкою королеви, хоча вона претендувала безпосередньо на титул королеви. Здається, вам не цікаво слухати?

– Що ви, Ігоре Семеновичу! – замахала руками Наталя. – Ви так цікаво розповідаєте.

– Коли прийшли гітлерівці, – вів далі Бадюк, – вона прибрала титул і прізвище своїх батьків, сподіваючись одержати батьківський маєток. Та її падіння почалося раніше. От ви кажете, що правда – це істина. Можливо, я, як і Наталя Сергіївна, не підкований у філософії. Для мене правдою – безхитрісною, чесною – були і лишаються ті наші «мушкетерські» роки, хоча фантазії і вигадки тоді буквально володіли нами. А фантазії і вигадки, як відомо, антиподи істини. З правдою, у вашому тлумаченні, ми зустрілися в тридцять другому році, коли нам було вже по сімнадцять і коли пані Бонасьє заявила, що залишає мушкетерський клан і дім свого названого батька, щоб вийти заміж за працівника «Торгсину». Вона знехтувала нашими шпагами і нашою дружбою заради літерного пайка і двокімнатної квартири в центрі міста. Це була її правда, не наша. А через півроку городенківські куркулі по-звірячому вбили нашого силача Портоса-ватажка комсомольської агітбригади. І це теж була правда.

Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового – вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів – удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи – ні доти, ні потім – не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича – верховоду городенківських куркулів та його помічника – осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, – сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. – Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] – в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…

Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.

– Давайте вип’ємо, але без тосту – кожен за своє.

Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.

– Ви бачилися з Атосом? – спитав він Бадюка. – Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.

– Не зовсім так, – усміхнувся Бадюк. – Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…

– Ви не відповіли на запитання, – різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. – Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?

– У місті не зустрічався, – похитав головою Бадюк. – Бачив його разів зо два здалеку, – обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці -в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона – п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?

– Хто ж вистрелив перший? – не витримала Наталя.

Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.

– Перший вистрелив я.

Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.

– Вибачте, – знітився він, підіймаючи стілець.

– Що? – відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. – Ет, пусте.

– А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? – з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.

Очевидно, він усе чув – двері на кухню були відчинені.

– Кого ти маєш на увазі?

– Баронесу Рененкампф, певна річ.

– Пані Бонасьє? – всміхнувся Бадюк. – Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?

– Певно, вона була гарненька, – сказав Євген. – Перед поганими не схиляються, а вона зуміла завоювати серця чи принаймні симпатії чотирьох мушкетерів одразу.

– Так, вона була вродлива, – погодився Бадюк. – Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, – додав він.

– Пороки? – перепитав Лежнєв.

– Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.

– Батько Костянтина Михайловича? – вихопилося в Наталії.

– Костянтина Михайловича? – спочатку не зрозумів Бадюк. – А, Кості Савицького? Так, його батько.

– А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? – спитав Євген Горін.

– Те саме, що й до окупації, – міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці робили ставку на агентів із жінок. Агенток закидали до партизанів і в частини Червоної Армії.

– Як, по-вашому, – несподівано спитала Наталя, – «Привид» міг бути жінкою?

Бадюк здивовано поглянув на неї, потім розвів руками:

– Важко сказати. Хоча це не виключено.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Обер-лейтенант Зінгер, мабуть, сподобався полковникові, а певніше, той просто сподівався гульнути за чужий рахунок. Як би там не було, щойно Лежнєв увійшов до офіцерського залу, полковник одразу підбіг до нього.

– Нарешті! Не питаю, де були. Ви перемогли! Я маю на увазі не ваш поєдинок з фон Бюловим, а те, що було потім. Я одразу зрозумів, до якого приятеля ви пішли – фрау Ада зникла слідом за вами. О, ви пройда, Зінгер! Та облишмо це, справжні мужчини не патякають про такі речі. Краще вип’ємо! Ми будемо серйозні вранці, коли настане час роз’їжджатися по своїх частинах. А тепер я забороняю вам бути серйозним. Веселіше, Зінгер!

Він потягнув Лежнєва до столу, де сиділа галаслива компанія льотчиків. Бачачи, що йому не одкараскатися від полковника, Лежнєв вирішив використати ситуацію в своїх інтересах.

Досить було обер-лейтенантові Зінгеру в яскравих барвах змалювати «романтику» унтер-офіцерського кабака, а заодно натякнути, що він хоче почастувати своїх нових знайомих екзотичним російським напоєм, що зветься «самогон», як уся компанія на чолі з полковником посунула у східну прибудову замку.

Хоча все йшло якнайкраще, Лежнєва не покидало внутрішнє напруження. Його вкрай загострена свідомість майже з фотографічною точністю фіксувала як загальний план, так і деталі строкатої обстановки розважального закладу, яким того вечора був офіцерський санаторій. Безтурботність і довірливість нових знайомих не заспокоювала його – те, що він задумав, було надто ризиковане, щоб покладатися тільки на атмосферу п’яного розгулу, яка панувала довкола. Небезпека могла чатувати на нього будь-якої хвилини. І тому для Лежнєва зараз не було дрібниць. Як солдат перед атакою придивляється до місцевості, до кожного горбочка, що за хвилину може врятувати йому життя, так і розвідник, опинившись у незнайомій обстановці, де йому треба діяти, повинен швидко зібрати якомога більше найрізноманітнішої інформації, – дев’яносто дев’ять відсотків її, мабуть, і не знадобиться, але один може забезпечити успіх операції чи врятувати від провалу.

Ідучи широкими сходами, обер-лейтенант Зінгер жваво гомонів із полковником, робив компліменти його дамі – гостроносій, манірній блондинці, перекидався репліками а іншим льотчиком – кремезним моторним майором, а старший лейтенант Лежнєв майже автоматично фіксував у пам’яті, здавалося, найнезначніші деталі, обмовки, навіть погляди. Ось, обігнавши їх, до гардеробу поспішили двоє офіцерів-артилеристів. Старший глянув на годинник, похитав головою, а молодший сумовито озирнувся, помахав рукою танцівниці… У вестибюль із двору ввійшло чоловік десять щойно прибулих офіцерів. А ось спіткнувся і повис на руці своєї приятельки, нафарбованої шатенки з пишною куделею на голові, п’яний капітан-льотчик.

– Грето, – пробурмотів він, – ти славна дівчина. Я подарую тобі золоті сережки. Але ти потанцюєш, як минулого разу.

– А ти, як минулого разу, покажеш мені дулю? – хмикнула дама. – Ні, дзуськи.

В унтер-офіцерському залі солдат-шофер і пишногруда дівиця з напіврозпущеною косою танцювали «бариню» під акомпанемент балалайки та губної гармошки. Солдати, утворивши півколо, плескали в такт музиці. П’яний коротконогий фельдфебель, намагаючись приєднатися до танцюючих, раз у раз падав на підлогу.

Ця картина викликала в льотчиків і їхніх дам неабиякий ентузіазм. Моторний майор, вскочивши у півколо і наказавши розгубленим музикантам грати далі, почав підстрибувати навпочіпки довкола пишногрудої дівиці, гадаючи, що саме так танцюють росіяни. У нього знайшлися послідовники. Сам полковник скочив на стілець і, вихопивши з піхов кортик, почав ним диригувати. Лежнєв гукнув товстомордого буфетника і, моргнувши, зробив замовлення, підкріпивши його новенькими рейхсмарками. Буфетник засміявся і запевнив веселого обер-лейтенанта, що все буде гаразд.

До Лежнєва нетвердою ходою підійшов капітан і, повиснувши у нього на плечі, попросив обер-лейтенанта допомогти вмовити норовисту Грету станцювати пікантний танець.

– Це дурниці, що вони танцюють, – показуючи на танцюючих, белькотів капітан. – Грета їх усіх за пояс заткне. Попросіть, вона вам не відмовить.

– А чим я повинен підкріпити своє прохання? – всміхнувся обер-лейтенант Зінгер.

– Триста марок. Дрібниці. Не скупіться, обер-лейтенанте, ви, я чув, сьогодні виграли купу грошей.

– Через те я й хочу почастувати вас і ваших друзів, – сказав Лежнєв, – не тільки Гретиним танцем.

Саме в цей час на прилавок поставили півтора десятка келихів, по вінця наповнених самогоном.

– Панове офіцери, фрейлейн, – голосно вигукнув Лежнєв, – пропоную тост за рейхсмаршала Герінга!

Музика змовкла, льотчики і їхні дами обліпили стойку.

– О! – ковтнувши, крякнув полковник. – Це варте шампанського! За рейхсмаршала, панове!

Льотчиків не треба було умовляти.

– Пісню! – зажадав обер-лейтенант Зінгер і тицьнув пальцем у бік лисого єфрейтора. – Співай! Не соромся, я чув – у тебе гарний голос.

Єфрейтор спробував відмовитись, але полковник підтримав обер-лейтенанта.

– Співай, єфрейторе!

Єфрейтор схопився на ноги і високим пискливим голосом почав тірольську пісню. Її підхопили два шофери і сам полковник.

До Лежнєва знову підійшов капітан.

– Грета згодна танцювати за двісті. Це таке видовище! Ви не пошкодуєте.

Лежнєв узяв його під руку і повів до дверей у коридор східної прибудови.

– Ось вам триста, – даючи капітанові гроші, сказав він. – Але хай це буде за півгодини. Мені треба ненадовго відлучитися. Невеличке рандеву. Тільки це між нами.

– Німуватиму, як риба, – поспішив запевнити капітан, ховаючи в кишеню гроші.

Лежнєв ляснув капітана по плечу і вислизнув у коридор. У його розпорядженні було 15-20 хвилин. П’яні льотчики служили йому чудовим прикриттям, і це прикриття не можна було втрачати.

У коридорі нікого не було. Тільки в кінці, біля опухлі, чулися голоси. Лежнєв швидко дійшов до повороту, озирнувся. Звернути у напівтемний тупик і опуститися кам'яними сходами до масивних, окованих залізом дверей було ділом кількох – секунд. Перш ніж Петро Олійник озвався на умовний стук, Лежнєв устиг ще раз глянути на годинника. За п’ять хвилин дванадцята. Отже, відтоді, як він залишив підвал, минуло трохи більше двох годин.

Петро зустрів його схвильованим шепотом:

– Нарешті! Ми вже бозна-що подумали..

– Як Оскар? – спитав Лежнєв.

– Кепсько, – зітхнув Петро, підсвічуючи Лежнєву ліхтариком. – Кровотеча начебто припинилась, але він зовсім ослаб. Марив. Тепер спить. Ми його поголили, переодягай в чисте. Німецьку форму приготували. Все, як домовилися.

У підвалі горів акумуляторний ліхтар з господарства Яна Манукайтіса. Ян сидів на ящику і, прихилившись до стіни, дрімав. Із трьох інших ящиків було зроблено щось на зразок тапчана, на якому лежав Оскар.

Трохи далі стояв Терьохін, чистив свій автомат.

– Це ви, товаришу старший лейтенант? – схопився Ян. – Де ж лікар?

– Тутешній лікар на виклики не ходить. Приймає в себе, – спробував пожартувати Лежнєв, схиляючись над пораненим. – Оскаре, просніться, Оскаре!

Той насилу розплющив очі.

– Швиденько одягніть його, – наказав Лежнєв товаришам. – Оскаре, слухайте уважно…

Поки Терьохін і Ян одягали Оскара, Лежнєв виклав свій план.

– Ви приїхали півгодини тому автобусом із групою офіцерів і пішли побродити замком. У коридорі східної прибудови підвернули ногу, у вас розійшлися шви на рані, пішла кров, і ви втратили свідомість. Зрозуміло?

Оскар кивнув.

– Кров у нього й так піде, – пробурмотів Петро. – Як тільки ступне кілька кроків.

– У лазареті вам переллють кров, – вів далі Лежнєв, – оброблять рану, а там щось придумаємо. Як у вас із документами?

– Документи в мене є, – сказав Оскар, підводячись.

– Навіть довідка німецького військового госпіталю є, – підхопив Петро. – Запасливий товариш.

Він подав Лежнєву довідку німецького госпіталю.

– «Каштан 217-го саперного батальйону Оскар Фріснер, – прочитав Лежнєв, – перебував на лікуванні після поранення…»

Лежнєв оглянув інші Оскарові документи. Все було гаразд.

– Не дуже вдале прізвище підібрали – Фріснер, – зауважив Лежнєв. – Та й Оскар не типово німецьке ім’я.

– Виписував ці документи не я, – кволо всміхнувся Оскар.

Лежнєв помітив, що він насилу стоїть на ногах.

– Ходімо, – квапився Лежнєв.

До дверей Оскара підтримували хлопці. Далі він мав іти сам.

– Вийдете через три хвилини після мене, – велів Лежнєв. – Я постараюся відвернути увагу п’яної компанії. Впадете біля останніх дверей. Вони будуть прочинені.

Оскар кивнув.

За час відсутності обер-лейтенанта Зінгера веселощі в кабаку помітно спали. Льотчики пили чай. Полковника і його дами не було. Капітан якимось чудом ще тримався на ногах. Побачивши Лежнєва, він зрадів.

– О, можна починати! Грета згодна.

– Вимкніть світло і засвітіть свічки, – запропонував Лежнєв.

– Чудова думка! – гукнув капітан. – Вальтере, заводь патефон! Панове, увага! Танцює Грета.

Розпорядниця послужливо запалила свічки, вимкнула світло. Вальтер поставив пластинку. Хтось побіг у двір кликати полковника. Гримнула музика, і пишноволоса капітанова подруга кицькою стрибнула на стойку, скинувши ногою келихи. До залу з усіх боків посунули цікаві. П’яного полковника привели під руки, він посварився на Лежнєва, гепнувся на стілець, потім зажадав, щоб і його дама вилізла на стойку. Жінка рішуче відмовилася. Тоді полковник вийняв з кишені браунінг і націлився в неї.

– Лічу до трьох, – прохрипів він. – Раз…

Жінка стояла наче скам’яніла.

– Два…

Лежнєв підскочив до полковника, вихопив пістолет.

– Як ти посмів, молокосос! – заволав полковник, намагаючись підвестись із стільця.

Два льотчики рушили на Лежнєва. Це був той випадок, коли все могло загинути. Часу на роздуми не було, і Лежнєв вдався до крайнього засобу: дістав з кишені гестапівський жетон, який завжди носив із собою, і ткнув його під ніс полковникові.

– Візьміть свої слова назад. Інакше ми розмовлятимемо про вашу поведінку в іншому місці.

Полковник миттю протверезів.

– Вибачте, Зінгер… – пробурмотів він. – Я очманів од нашого коктейлю.

Конфлікт було влагоджено. Лежнєв подивився на годинника. Минуло десять хвилин. Невже Оскар не зміг підвестися?

– Панове, в коридорі лежить офіцер! – пролунав чийсь голос.

Лежнєв ледве стримався, щоб не побігти. Та ось Грета стрибнула за стойку, увімкнули світло. Голос біля дверей повторив ту саму фразу. Цього разу її почули всі.

– Вальтере, поглянь, чи не з наших хто, – сказав полковник. І до Лежнєва: – Забудьте сварку, Зінгер. Повірте, я не знав…

Його перервав крик.

– Панове, допоможіть!

Усі побігли в коридор. Оскар лежав обличчям до дверей. Було схоже, що він справді знепритомнів.

Дальші події розгорталися навіть швидше, ніж того сподівався. Лежнєв. Офіцери зірвали зі столу скатертину, поклали на неї Оскара, дружно вхопили за краї. По дорозі до лазарету моторний майор – він теж ніс Оскара – висловив припущення, що в капітана, очевидно, відкрилася рана. Лежнєву лишилося тільки підхопити цю думку, посилаючись на аналогічний випадок, який нібито стався з ним, обер-лейтенантом Зінгером, невдовзі після польської кампанії.

Ірина зустріла їх діловито. На Лежнєва вона навіть не глянула, і той подумав, що дівчина переграє. Вибравши момент, він пошепки сказав їй:

– Не удавайте, що не знаєте мене.

Вона ледь стенула плечима.

Прибіг санітар-німець, допоміг роздягти Оскара. Ірина перевірила пульс, заходилася обробляти рану.

– Що з ним? – голосно спитав Лежнєв.

– Надто рано виписали з госпіталю, – не дивлячись на нього, відповіла Ірина, – розійшлися шви, лопнула судина.

Оскар не приходив до тями. Потупцявши біля дверей, один за одним льотчики пішли. Із сторонніх у лазареті лишився тільки Лежнєв. Час од часу Ірина крадькома поглядала на нього, але її погляд був далеко не доброзичливий. Лежнєв насторожився. Що сталося?

– Переллємо йому кров, – тим часом сказала вона санітарові. – Подивіться його документи. В них має бути вказано групу крові.

– У нього друга група, – відповів санітар і показав на п’яту пораненого. – Ось витатуйовано його особистий номер і група крові. Має бути ще під пахвою. – І, немовби бажаючи показати свою обізнаність, він підняв на Оскарові сорочку, одвів його руку. У Лежнєва по спині забігали мурашки – він побачив есесівську мітку. Есесівець!

– Вам краще піти, – холодно сказала Ірина Лежнєву. – Я обробила рану, наклала шви, зараз ми переллємо кров і йому стане краще. Небезпеки немає. Гадаю, за два тижні він буде здоровий.

– Я піду в офіцерський вал. Другий столик ліворуч. Коли щось знадобиться – покличте мене.

– Гаразд, – сказала вона.

Лежнєв вийшов. Наступні півтори години він провів у компанії моторного майора – всі інші льотчики розбрелися хто куди. Незабаром за ними мав прийти автобус. Це влаштовувало Лежнєва. Не бажаючи ще раз випробовувати долю, він домовився з Петром, що з якоюсь групою офіцерів поїде автобусом – для цього прихопив і сховав під мундир пілотку, – а за півтора-два кілометри од замку під якимось приводом вийде. Тим часом його товариші повинні залишити підвали замку, перетнути шосе і чекати на Лежнєва біля труби водозливу. Місяць уповні, компас і вже знайома місцевість полегшували завдання.

О пів на третю Лежнєв пішов у лазарет. Подумавши, він вирішив, що Оскарові ніщо не загрожує і можна лишити його тут до цілковитого одужання. Треба було тільки домовитися про дату і місце зустрічі.

Оскара перенесли в палату. Ірина сиділа поруч на табуретці. Санітар-німець спав у приймальному покої на тапчані. Обережно ступаючи, щоб не розбудити санітара, Лежнєв зайшов до палати, причинив за собою двері. Ірина підвела голову.

– Як він? – спитав Лежнєв.

– Опритомнів, потім заснув.

– Залиште нас удвох.

– Не треба його будити, – відказала Ірина.

– А ви не вчіть мене, – обірвав її Лежнєв. – Вийдіть ї зачиніть двері.

Вона підкорилася. Хоч як не хотілося будити Оскара, а все-таки довелося. Прокинувшись, той заговорив перший:

– Вам краще піти звідси, поки не розвиднілося. За сім кілометрів по дорозі до міста ліворуч од шосе є фільварок Франца Гімпеля. Він був колись єгерем, добре знає ці місця. До того ж через ряд обставин користується заступництвом керівництва місцевого відділення СД. Та хай вас це не бентежить – зверніться до нього від мого імені. Він допоможе вам. Ось візьміть і передайте йому. – Оскар вийняв з-під подушки свій бумажник, дістав звідти невеличке фото. – Це моя мати – його сестра.

Вони домовилися про зустріч, і Лежнєв уже зібрався йти, коли до палати, не постукавши, ввійшла Ірина.

– Фрау Ада, – самими губами сказала вона, а голосно мовила: – Пане обер-лейтенант, вас просять вийти в приймальню.

Лежнєв перезирнувся з Оскаром.

– Хто ця Ада? – тихо спитав Оскар.

– Начальниця санаторію, – відповів Лежнєв.

– Якщо спитає, скажіть, що я ваш знайомий. Ми разом відзначали Новий сорок другий рік у Берліні в ресторані напроти Гедехніхскірхе. А тут зустрілися випадково.

Ірина не зводила з них очей – вона чула все, що казав Оскар, але нічого не розуміла.

– Швидше одужуйте, Фріснер, – голосно мовив Лежнєв і вийшов у приймальню.

Неприємний холодок пробіг у нього по спині, коли поруч фрау Ади він побачив майора фон Бюлова. Біля дверей у коридор стояв якийсь здоровило у цивільному. Майор фон Бюлов теж був у цивільному. Ірині звеліли вийти з лазарету. Тільки-но вона вийшла, фон Бюлов швидко спитав у Лежнєва:

– Капітан Фріснер ваш приятель?

Лежнєв помітив, що на столі, накритому білою скатертиною, лежить довідка військового госпіталю.

– Я знаю його по Берліну, – спокійно мовив Лежнєв, відзначивши про себе, що фрау Ада причинила двері, які вели в палату.

– Ваші документи, – зажадав абверівець.

Лежнєв подав йому посвідчення.

– Отже, ви знайомі з Фріснером по Берліну? – перепитав фон Бюлов, роздивляючись посвідчення обер-лейтенанта Зінгера.

– Ми зустрічали в одній компанії Новий рік. Але чому ви про це питаєте? – дозволив собі обуритися Лежнєв.

– Бо мені, – скривив тонкі нервові губи майор, – як офіцерові абверу, надано право запитувати.

– Зводите картярські рахунки? – посміхнувся Лежнєв, вирішивши, що треба бути трохи нахабнішим.

– Що?! – обличчя майора зсудомила лють. – Цього я вам не подарую, Зінгер!

– Яке звання мав Фріснер, коли ви з ним познайомилися? – спитала Лежнєва фрау Ада.

– Якщо не помиляюся, він уже тоді був капітаном.

– Помиляєтеся, Зінгер, – посміхнувся фон Бюлов, – він ніколи не був капітаном: ні тоді, ні потім.

– Я не питав у нього документів, – відказав Лежнєв, – але пам’ятаю, що він носив капітанські погони.

– Можливо, – знову скривив губи фон Бюлов. – Але дивно, що Фріснер тут появився. Дуже дивно! Бо наш спільний знайомий Оскар Фріснер два тижні тому загинув під Харковом під час авіаційної катастрофи.

– Дурниці! – опанувавши себе, але в думках проклинаючи Оскара за таку легковажність, сказав Лежнєв. – Це якась помилка!

– Можливо, – єхидно посміхнувся фон Бюлов і подав знак здоровилові, що стояв біля дверей. Не виймаючи рук із кишені, той підійшов до Лежнєва.

– Можливо, – повторив майор і відчинив двері в палату.

Здоровило в цивільному підштовхнув Лежнєва. Фон Бюлов увімкнув у палаті світло. Оскар лежав обличчям до стіни. Майор підійшов до нього і торкнув за плече.

– Просніться, пане Фріснер.

– Я не сплю, – не повертаючись, відповів Оскар.

Хоч як були напружені нерви у Лежнєва, однак він помітив, що Бюлов здригнувся.

– Тоді, може, ви поясните нам, пане Фріснер, – не своїм голосом мовив майор, – з якою метою ви залишили потойбічний світ?

– Щоб віддати деякі борги, – сказав Оскар і повернувся.

– Фріснер?! – відсахнувся фон Бюлов.

– Оскар! – ахнула фрау Ада.

Лежнєв рвонув комірець мундира. Ковзнувши поглядом по остовпілому фон Бюлову, Оскар глянув на начальницю санаторію і раптом трохи підвівся.

– Ада?! Ти – тут?

Фрау Ада позадкувала до дверей. Несподівано Оскар розреготався.

– Оце так компанія! І найголовніше – всі давні знайомі. Зінгер, дозвольте відрекомендувати вам: моя давня приятелька баронеса Рененкампф, вона ж, якщо не помиляюся, директриса цього борделю, і мій товариш по університету Адольф фон Бюлов. Місяць тому на відзначення нашої десятирічної дружби він вирішив відправити мене з харківського аеродрому на той світ.

– Облиште ці безглузді жарти, штурмбанфюрер Фріснер! – заверещав фон Бюлов.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Не можна сказати, що Наталя Супрун з дитинства мріяла про слідчу роботу. Але її завжди вабили «чоловічі» професії. Мабуть, далося взнаки те, що вона росла без батька. Змалку була оточена материнською увагою і любов'ю. Рано зрозуміла, що мама самотня. Скромна, навіть сором’язлива, Ірина Дмитрівна, здавалося доньці, була дуже беззахисною. І Наталя вирішила внести чоловіче начало в їхню суто жіночу сім’ю. Вона покинула художню гімнастику і почала займатися спортивною – треба передусім бути сильною. Потім удосконалила свої знання в галузі електротехніки, – столярної та слюсарної справи. Серйозно і надовго захопилася фотографією, перетворивши ванну кімнату в лабораторію. І все-таки аж до десятого класу Наталя вагалася у виборі майбутньої професії. Вона мріяла про морське училище; хотіла стати льотчицею, а потім лікарем-хірургом. Улітку 1961 року твердо надумала, що стане геологом. Але наприкінці того ж року їй до рук попав підручник із судової фотографії, і геологія втратила свого палкого прихильника. Наталя перечитала в міській бібліотеці всі книжки з криміналістики і навіть познайомилася з жінкою-слідчим. А незабаром їй запропонували працювати на громадських засадах у фотолабораторії прокуратури.

Наталя погодилась. У старшого слідчого Трача Олександра Юхимовича вона працювала в лабораторії, у нього проходила практику, а пізніше стажирувалася. Наталя багато чого навчилася в нього, а насамперед перейняла мистецтво вести допит.

– Розумієш, Наталі, – коли Трач був у доброму гуморі, він чомусь називав свою ученицю на французький кшталт, – допит, як і слідство в цілому, це своєрідний поєдинок, і не вір тому, хто запевняє, що слідство – це тільки складання протоколів. Коли ти допитуєш свідка, того, кого підозрюєш, а тим більше звинувачуєш, забудь, що вмієш писати. Можливо, ти згаєш більше часу – записати все-таки доведеться, – але й шансів виграти цей поєдинок у тебе буде більше.

Іншим разом він напучував її:

– Готуючись до допиту, ти повинна не просто продумати запитання, а в першу чергу з’ясувати для себе, кого допитуватимеш, – чим живе, чим дихає ця людина. Ти маєш збагнути її психологію; її стан як у даний момент, так і в момент події, котра тебе цікавить. Тут немає стандартних рецептів, як немає стандартних людей. І друге – не менш важливе: шукай і знаходь контакт із тим, кого допитуєш, але не підробляйся під нього.

Наталя була багато чим зобов’язана Трачеві. З його легкої руки і за його рекомендацією її призначили на самостійну роботу. Але й потім, уже будучи слідчим Жовтневої райпрокуратури, вона не раз приходила до Олександра Юхимовича, радилася з ним. Однак в історії з Нетребою Трач не підтримав Наталю, і вона здивувалася, навіть розгубилася, коли він сказав:

– Хоч ти і спортсменка, але вище за себе не стрибай – ноги поламаєш. І взагалі менше мудруй, бо, я бачу, тебе вже заносити почало.

Цього разу Олександр Юхимович не мав рації. Так, Наталя припустилася помилки, але не тому, що хотіла похизуватися своїми здібностями, довести те, чого не можна було довести, – просто в неї не вистачило витримки, хоча напрям стратегічного удару, визнав сам Трач, Наталя визначила правильно. І ось тепер, коли пожежно-технічна експертиза підтвердила її основний висновок, треба було пройти ще раз етапи розслідування; скрупульозно перевірити вже відомі факти, глянути на них під іншим кутом зору.

Після відвертої розмови з Іваном Гавриловичем Щербаком Наталю не залишала думка про самозвану сестру Гургаля. Поки що знайти її не пощастило, хоча Кравчук буквально збився з ніг. Мнима сестра дільничного не випадково обрала для зустрічі з Іваном Гавриловичем вечірню пору і кепсько освітлений сквер за кінотеатром «Комсомолець». Єдиною особливою прикметою, котру помітив Щербак, був шрам на руці дівчини, який лишається після виведення татуювання. Іван Гаврилович звернув увагу на цей шрам тільки тому, що і в нього був такий самий – колись, молодий та дурний, він виколов на передпліччі якусь дурницю, потім насилу вивів її. Шрам у дівчини був невеликий, овальний. Спробуй знайти її за такою прикметою! Та саме цей шрам наштовхнув Наталю на думку, якою вона не забарилася поділитися з Лежнєвим.

– Що ж, ідея непогана, – сказав той, – Треба спробувати…

Трач скорчив невдоволену гримасу:

– Замість морочити мені голову, взялися б самі за це діло. Я вже й так усі терміни порушив. Тобі треба? От і викликай анісімовських красунь, милуйся їхніми руками… На якій кисті, кажеш, у неї шрам? На правій? Стривай-но. У когось я, здається, бачив такий шрам. У Довнер? Ні, по-моєму, у Пєтухової. Словом, хай буде по-вашому, викличу всіх.

І ось перед Наталею сидить гарненька дівчина. Усе, як передбачено «стилем»: на голові начіс, повіки і губи нафарбовані, нігті бузкового кольору, спідниця вище колін, блузка з накрохмаленим коміром, що підпирає вуха. Та й ім’я підходяще – Сільва. Сільва Пєтухова. Проте Наталю цікавить тільки шрам.

– Що в тебе в руці? Покажи. – З такими нічого церемонитися: надто вже розв’язно поводяться вони.

– Запальничка. Західнонімецька.

Сільва подала Наталі запальничку і… Наталя побачила шрам.

– Ти що, куриш?

– Курю. У вас можна курити?

– Ні.

– А Олександр Юхимович дозволяє курити в його кабінеті.

– А я не дозволяю… Ти коли познайомилася з Анісімовою?

– Весною.

– Де?

– На вулиці. Я з одним хлопцем біля під’їзду стояла. Вона проходила мимо, до себе запросила.

– Так з доброго дива й запросила?

– Так і запросила. Джон їй потім на півлітра дав.

– Твого хлопця Джоном звати? – насторожується Наталя.

– Він уже не мій. Був, та загув.

– Ти часто приходила до Анісімової?

– Не рахувала.

– Із Джоном приходила?

Сільва стенає плечима, потім усміхається.

– Попервах із ним…

– Ти знаєш, як це називається?

– Хоч би як називалося, за це строк не дають.

– Бачу, ти вчена. Хто це тебе просвітив? Твої клієнти?

– Ніяких клієнтів у мене не було! Я грошей не брала.

– Ну звісно, тебе просто поїли і дарували всяку мізерію, на зразок цієї запальнички.

У Сільви на очах сльози.

– Не маєте права ображати!

– Хто ж тебе ображає? Хіба я кажу неправду?

– Неправду! – Сільва одвертається, щоб приховати сльози, і Наталя бачить її спаленілі вуха. – Ви нічого не знаєте! Він силоміць. Він мене побив!

– Хто, Джон?

– Інший. Джона, коли хочете знати, я любила!.. Попервах любила…

– А другого?

– Я його навіть не знала… До тих пір не знала.

– Як же вийшло з тим, другим? – майже співчутливо запитує Наталя.

– Ніяк! – Сільва уже не одвертається, хоча сльози течуть по її щоках, змиваючи пудру.

– Це сталося на квартирі Анісімової? – Наталя підходить до дівчини, кладе їй руку на плече.

– Так. Але я вам нічого не підпишу! Він мене вб’є. Йому вбити людину, що муху задавити!

– Це він тебе до Щербака підіслав? – так само співчутливо запитує Наталя.

– Він… Ні! Я не знаю ніякого Щербака!

– Знаєш, Сільво. Чудово знаєш. Сідай, чого схопилась? І Щербак тебе впізнає.

Сільва перестає плакати, дивиться на Наталю з непідробним жахом. Потім каже чомусь пошепки:

– Що мені буде за це? Посадять?

– Усе залежить од тебе.

Розповідь дівчини глибоко вразила Наталю. Сільва народилась і виросла у невеликому районному містечку. Батьки – люди забезпечені – ні в чому не відмовляли доньці. До чогось певного дівчину не вабило, але, закінчивши десятирічку, вона вирішила вступити до хіміко-технологічного інституту. На стаціонарне відділення не витримала конкурсу, вступила на вечірнє. Оселилася на квартирі у родички-манікюрші. Та влаштувала її ученицею в перукарню. А що? Хіба спеціальність перукаря гірша за інші?.. Спочатку все йшло як слід: робота, навчання. А згодом закортіло розважитись, погуляти. З’явилися подружки; почала ходити на танці. Гроші, які одержувала в перукарні і які висилали батьки, витрачала в основному на убори. Влаштовували вечірки; траплялося, що й випивали, А хіба що? Вона ж повнолітня… Про навчання вже не думала. Її виключили з інституту. Тоді вперше в житті вона напилася до нестями. Точніше, її напоїли. Хто? Джон. Він в інституті чи то асистентом, чи то методистом був, усе залицявся до неї, тільки вона давала йому одкоша. Чого? Бо надто вже нахабний. Але того вечора їй було все одно. Потім? Потім Джон обіцяв допомогти перейти в технікум. Він іще багато чого обіцяв, навіть одружитися, коли йому дадуть квартиру… Звісно, вона дурепа, що вірила. Потім пішли ресторани, заміські прогулянки, вечірки… Хто платив за розваги? Іноді він, а більше вона – у нього взимку була скрута з грошима, а їй усе-таки мати щомісяця п’ятдесят карбованців висилала, та й сама ж вона заробляла… Ні, в технікум Джон її не влаштував. Він виявився базікою і шелихвостом. На жаль, вона пізно це зрозуміла. Анісімову зустріли випадково. Підійшла, завела розмову. Сказала, що розуміє їх, що сама була молодою і так далі… Квартира у неї в напівпідвальному приміщенні; в першій кімнаті невелике вікно, друга – зовсім темна. Вони з Джоном приходили до неї кілька разів. Якось на початку червня Анісімова зайшла в перукарню і сказала, що бачила Джона і що він буде в неї ввечері. Того вечора їх частувала господиня. Джон багато пив і примушував пити Сільву. Він був чимось схвильований; часто поглядав на годинник, ходив по кімнаті. А тоді сказав, що йому треба ненадовго піти, просив Сільву зачекати. Коли він пішов, їй стало зле – перепила. Анісімова поклала її в темній кімнаті. Що було потім, Сільва пам’ятає кепсько. Прийшов якийсь мужчина. Вона одбивалась, але він скрутив їй руки… Вранці сказав, що Джон продав її. Сільва не повірила. Тоді мужчина – Анісімова називала його Шефом – показав їй розписку Джона, де було вказано, за скільки він поступається Сільвою. А ще Шеф показав їй фотографії, на яких Сільва побачила себе у непристойному вигляді, і пригрозив, що коли вона комизитиметься, то він пошле ці фотографії її родичам і знайомим. Вона злякалась і погодилася приходити до Анісімової… Ні, вона не знає, хто її фотографував. Можливо, сама Анісімова. Тільки не Джон – він не вміє фотографувати. Ні, вона не захищає його. Чого їй захищати цього покидька! Вона каже правду. І коли вже на те пішло, вона розповість і інше. Якось Шеф звелів їй привести до Анісімової одного хлопця, якого вона знала ще по танцювальному майданчику. Його звали Павлом, а на прізвисько Трактор. Вона привела Павла і лишилася з ним в Анісімової. Серед ночі у квартиру вдерся Шеф, накинувся на Павла і по-звірячому побив його за те, що той нібито знеславив його небогу. Це її, Сільву, він видав за небогу. Павло плакав, повзав на колінах. Що сталося потім, вона не знає, бо Шеф звелів їй забиратися геть. А через деякий час після того Шеф навіть заприятелював з Павлом. Принаймні вона їх часто бачила разом… До машиніста Щербака її послав Шеф. Він навчив, як і про що говорити з машиністом; де з ним зустрітися, як поводитися. Що за цим стояло, вона не знає. Дуже боялася Шефа. Він погрожував, що уб’є, коли вона десь прохопиться хоч словом про ту розмову з машиністом… Ні, коли міліція нагрянула до Анісімової, Шефа там не було. Джон і Павло теж не прийшли того вечора. Були якісь хлопці і дівчата – вона їх раніше не бачила. Чому вона опинилася в цій компанії? Так звелів Шеф. Коли прийшла міліція, Анісімова встигла сказати їй: «На допиті вали все на мене – я дозволяю. Та коли пікнеш про Шефа – ремствуй на себе…» Так, вона бачила після того Шефа. Він двічі дзвонив у перукарню, призначав зустрічі. Слідством цікавився: про що і як її допитували; попереджав, що їй неодмінно влаштують очну ставку з Анісімовою і звелів на цей випадок мати нерозпечатану пачку сигарет «Мир». Цю пачку вона мала передати Анісімовій на очній ставці. Шеф їй не давав сигарет, сказав, щоб купила. Але тільки «Мир». Очевидно, тому, що Анісімова курить тільки такі сигарети. Про наступну зустріч з Шефом не домовлялися – він сказав, що подзвонить… Де він живе, вона не знає. Який із себе? Літній, але підібраний. Зовнішність інтелігентна, розмовляє культурно, ніколи не подумаєш, що це така страшна людина. Високий, волосся сиве, але красиве, густе, хвилясте… Джон? Вона його вже місяців зо два не банила і не хоче бачити… Жінку на ім’я Ганна в Анісімової не зустрічала. При чому тут машиніст Щербак? Ні, вона не знає, як звали його покійну дружину…

Наталя не вела протоколу допиту, щоб не бентежити дівчину – оформити протокол можна й потім. До того ж Наталі не терпілося розповісти про цей допит Лежнєву. Певно, у нього будуть якісь запитання.

Звелівши Пєтуховій зачекати в коридорі біля кабінету криміналістики на лаві для відвідувачів, Наталя пішла до Лежнєва. Там вона застала Володю Кравчука. Він щойно допитував Анісімову. Був збуджений, ходив по кімнаті, розмахував руками.

– Отже, нічого не вийшло? – запитав Лежнєв.

– Як це «нічого не вийшло»? – образився Кравчук. – За кого ви мене маєте?

– Це вона була з Ганною Щербак у лісопарку?

– Вона. Невеликий пікнік з випивкою з малознайомими мужчинами. Так би мовити, виїзд закладу на лоно природи.

– Ти певен, що Щербак відвідувала кубло розпусти? – спитала Наталя.

– Слухай, Наталочко, я, певна річ, розумію, що, незважаючи на тіньові сторони нашої професії, ми не повинні втрачати віру в добре, вічне, чесне. Але свята простота теж не найкраща риса слідчого.

– Які мужчини були з ними? – спитав Лежнєв.

– Двоє, середні на зріст, без особливих прикмет. Анісімова запевняє, що це Анютині знайомі. В одного з них власна машина. Виїзд організовували на «Волге».

– Василю Тимофійовичу, – втрутилася Наталя, – мені здається, що Анісімова хитрує.

– Ну, – знаєш! – обурився Кравчук.

– Чого ви так думаєте? – спитав Лежнєв.

Наталя коротко розповіла про свідчення Пєтухової. Кравчук навіть присвиснув.

– Молодець, Наталю! – вперше назвав її на ім’я Лежнєв. – А я, признатися, не дуже вірив в існування цього Джона. Виходить, Анісімова не збрехала. Точніше, збрехала наполовину – фотографувати він усе-таки не вміє.

– Хіба це важливо?

– Дуже. Ви навіть не уявляєте, як важливо! Давайте сюди вашу Пєтухову. Подивимося на неї.

Наталя вийшла в коридор. Однак на лавці біля кабінету криміналістики Пєтухової не було. Не було її і на сходах, куди звичайно виходять покурити відвідувачі. Не було Сільви і внизу – у вестибюлі.

Вислухавши Наталю, вахтер перепитав:

– Патлата, в короткій спідниці? Хвилин п’ять як вийшла. Якби попередили заздалегідь, я б затримав. А я ще звернув увагу: чого це вона іде як нежива, наче причмелена. Подумав, що перепало дівці на горіхи. З якимсь чоловіком ішла. Сивоголовий, показний такий. Він її під руку підтримував. Мабуть, батько… Куди ви? Не наздоженете. Вони на машині поїхали…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Абверівців наче вимело в палати; зникла і фрау Ада. Оскар знеможено ліг на подушку, але ще знайшов у собі сили підморгнути Лежнєву.

– Ви з ними не церемоньтеся, – сказав він. – Бюлов у мене на гачку. Проте й не заривайтеся: він боягузливий, але хитрий. При першій же нагоді повідомте в Центр про цю зустріч…

У коридорі на обер-лейтенанта Зінгера чекав майор фон Бюлов. Вигляд у абверівця був кислий.

– Зінгер, мені треба з вами побалакати, – запобігливо сказав він.

– Не маю часу, – сухо відповів Лежнєв. – Зараз прийде автобус по полковника Шпітцмюллера. Я їду з ними.

– Вони підождуть, – швидко відказав Бюлов. – Я попередив полковника.

Лежнєв подивився на абверівця і, про всяк випадок, усміхнувся.

– Що ви хотіли, пане майор?

– Прошу, зайдіть на хвилинку до мене.

Кімната, до якої фон Бюлов привів Лежнєва, була опоряджена і вмебльована в староруському стилі: побілені стіни, настелена дощата підлога, широкі лави, грубо збитий стіл, образи в позолочених рамах. Була навіть піч з лежанкою.

– Тут нам не заважатимуть, – сказав фон Бюлов. – Ця стилізація не моя вигадка. Хоча кімната вважається моєю, але її так опорядили багато років тому колишні володарі замку, які не поминали нагоди підкреслити свою прихильність до всього російського, може, тому, що самі були німці.

Увійшла дівчина в строкатому ситцевому сарафані, червоних чобітках і кораблику. У неї була пишна руса коса і темні, здавалося, пофарбовані вії, яких вона не підіймала – чи то соромилась, чи боялася офіцерів. Дівчина принесла каву.

– Спасибі, Марфочко, іди, – по-російськи сказав Бюлов.

Дівчина вийшла.

– Одяг і ім’я служниці теж витримані в стилі, – всміхнувся Лежнєв.

– Признатися, це вже моя ідея, – розливаючи каву, сказав фон Бюлов. – Не терплю дисонансів. Спідниця і наколка офіціантки тут були б недоречні. Рекомендую каву, зварену за моїм рецептом. Враз витвережує.

– Ви думаєте, я п’яний? – насупився Лежнєв.

– Я цього не казав. Але гадаю, що вам не завадить освіжитися. Льотчики, з якими ви пили нарівні, лежать покотом. Пити і не п’яніти – це свого роду мистецтво, дуже цінне для нашої роботи.

– Ви помиляєтесь, – холодно зауважив Лежнєв. Натяк був надто недвозначний, щоб пропустити його повз вуха. – Я не маю честі бути офіцером абверу.

– Вам три чи чотири грудочки цукру? – не звертаючи уваги на його заперечення, спитав Бюлов.

– Чотири. Дякую, – Лежнєв присунув до себе каву.

– А я не люблю солодкої, – сказав фон Бюлов і додав, начебто між іншим: – Мої колеги працюють не тільки в абвері; співробітників імперського відділення безпеки я завжди вважав своїми товаришами.

Лежнєв мало не похлинувся – він зрозумів, що фон Бюлов приймає його за співробітника СД[4]. Зрозумів він і те, чому така думка виникла в абверівця.

– Я тільки штабний офіцер, – відказав Лежнєв.

Підтверджувати одразу «здогад» фон Бюлова було б необережно – працівники СД, тим більше ті, котрі маскувалися під офіцерів вермахту, як правило, виконували особливі завдання служби безпеки, про що абверівці не знали.

– Звичайно, – підхопив Бюлов, – обер-лейтенант Рудольф Зінгер, група армії «Південь». Я в цьому не сумніваюсь, як не сумніваюсь і в тому, що ваш товариш капітан Оскар Фріснер заступник командира 2І7 саперного батальйону. Коли два тижні тому ми зустрілися з ним у Харкові, я був підполковником медичної служби. А медицину я знаю так само, як Фріснер саперну справу.

– Запевняю вас, пане майоре, до розвідки я не маю ніякісінького відношення, – всміхнувся Лежнєв. Ця усмішка – Лежнєв на те й розраховував – свідчила про протилежне.

– Розвідник, контррозвідник – по суті, одне й те саме, – розуміюче кивнув фон Бюлов. – Тільки не треба запевняти мене, Зінгер, що гестапівський жетон, який ви сьогодні показували полковникові Шпітцмюллерові, дрібничка, подарована вам друзями на день народження… Хочете коньяку чи ще кави?

– Ще кави.

– Думаю, я не перебільшу, коли скажу, що найблискучіші перемоги німецької зброї підготували своєю відданою працею наші розвідка і контррозвідка, – перейшов на більш загальну тему фон Бюлов. – Кажучи про розвідку і контррозвідку тисячолітнього рейху, я маю на увазі як абвер, так і імперську службу безпеки. Нам не треба лаврів, правда ж, Зінгер? Досить того, що фюрер знає і цінує нашу скромну працю. Та якщо німецькій розвідці коли-небудь піднесуть лавровий вінок, то я б поділив його порівну між абвером і СД. А ви як гадаєте?

– Я ніколи не думаю про нагороди, виконуючи свій обов’язок, – ухилився од прямої відповіді Лежнєв.

– Похвалено. Дуже похвально! Але я хочу сказати інше. На жаль, є люди, котрі, виходячи з якихось незрозумілих мені і в кожному разі не державних інтересів, намагаються загострити стосунки між абвером та імперською службою безпеки. Я вважаю цих людей принаймні не далекоглядними…

Він замовк і вичікувально подивився на Лежнєва. Той незворушно попивав каву, яка – треба віддати належне господареві – і справді витвережувала.

– Те гідне жалю непорозуміння, яке сталося між мною і штурмбанфюрером Фріснером, – вів далі майор, не дочекавшись підтримки співбесідника, – наслідок інсинуацій, які поширюють безвідповідальні люди і які тільки шкодять нашій спільній справі. А втім, судіть самі.

Він підвівся, натиснув якусь кнопку на стіні, і в кутку ритмічно загув вентилятор. На Лежнєва повіяв приємний вітрець – у кімнаті було душно; вікна зачинені, певно, з міркувань світломаскування.

– У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, – почав розповідати фон Бюлов, – у район Барвінкове – Лозова – Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…

Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.

– Куріть, – запропонував він і додав цілком серйозно – Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок – вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.

Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:

– Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.

– Якось у середині червня, – після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, – мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД – адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося – ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він – один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.

– Нащо ви розповідаєте мені про це? – спитав Лежнєв.

– Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.

– І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? – примружився Лежнєв. – А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?

– Я буду тільки вдячний вам, – Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. – Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене – у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента – за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги – есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…

Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:

– Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. – Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: – Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці – хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, – у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.

– То порозумійтеся з ним, – сказав Лежнєв.

– Навряд чи він захоче вислухати мене, – усміхнувся фон Бюлов. – Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.

– Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, – сказав Лежнєв.

– Розумію, – мовив фон Бюлов, – у вас свої справи, у нього – свої. Які – не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.

– Можливо.

– Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, – Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. – У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія – це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.

– Ви пропонуєте мені хабара? – холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.

– Зовсім ні, – відказав фон Бюлов. – Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.

– Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, – усміхнувся Лежнєв.

– Ви помиляєтесь, він не золотий, – знітився Бюлов, – це імітація під золото.

– Припустімо, я повірив, – сказав Лежнєв. – Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.

Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.

– Вибачте, – пробурмотів абверівець.

У двері постукали.

– Це Шпітцмюллер, – зрадів фон Бюлов. – Прошу вас, полковнику!

Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.

– Їдемо, Зінгер? – звернувся він до Лежнєва. – Автобус у дворі.

Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.

– Мабуть, до міста я вже не встигну, – поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: – А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.

Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.

– Я ваш боржник, Зінгер, – сказав він. – Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?

– Облиште, полковнику, – вирішив бути великодушним Лежнєв.

– Мені ніяково, Зінгер, – пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. – Я ж знав, що ви…

Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:

– Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.

– «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», – насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. – Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?

– Італійською, – підтвердив Шпітцмюллер. – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

– Мудро сказано, – підхопив фон Бюлов. – Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

– Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, – усміхнувся Лежнєв, – хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.

Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.

Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш – головні убори здають і беруть унизу – в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити – не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.

У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…

Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.

– Здається, небезпеки немає, – відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.

– Я привіз хірурга, – сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.

Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль – тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.

– Хто це? – проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.

Той не відповів.

– Ця людина назвала прізвище мого товариша, – наполягав Лежнєв.

– У вас чудовий слух, – скривив губи фон Бюлов.

– І все-таки, хто цей чоловік?

– Полковник Улінгер.

Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.

– Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?

– Ні, не завжди, – розгубився фон Бюлов.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець з інститутським значком на спортивній куртці, спитав Наталю:

– Це ви слідчий Супрун?

– Так. Не схожа?

– Та ні, – знітився секретар, – не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.

– Справді.

– А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.

– Був такий гріх, – усміхнулася. Наталя.

– Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!

– І не відрекомендувалися, – усе ще всміхаючись, мовила Наталя.

– І справді! Роман… – він затнувся, а потім додав: – Роман Корнійович Білан.

– Супрун Наталія Сергіївна, – подала вона йому руку і розсміялася. – Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.

– Як летить час! – вигукнув Роман. – Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.

– Не кажи, – переходячи на «ти», мовила Наталя. – Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?

– Четвертий рік, – скрушно зітхнув Білан, – наче в казані… Сім тисяч комсомольців!

– Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.

– Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. – Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: – Ти в якійсь справі до мене?

– Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…

– Вечірників у нас немає на обліку, – швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.

– Я знаю. І все-таки допоможи мені.

Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.

– Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.

– Співробітника з таким ім’ям у вас немає, – сказала Наталя. – Мабуть, це кличка.

– Кличка – річ непевна.

– За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.

Білан скуйовдив волосся.

– Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.

– Ну що ж, нема то й нема, – спроквола мовила Наталя. – Вибач, що потурбувала.

– Стривай-но, – затримав її Білан. – Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує – лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.

Білана не було з півгодини. За цей час Наталя встигла подзвонити в прокуратуру області і міський карний розшук. Та ні Лежнєва, ні Кравчука на місці не було.

Переглянула всю підшивку «Смены», доки повернувся Білан.

– Є такий! – ще з порога крикнув. – Лаборант кафедри колоїдної хімії Георгій Палій.

– Ти певен, що це він?

– Абсолютно! І Джоном його називають. Встановлено точно! Якщо хочеш, можу запросити його сюди. Він в інституті.

– Навіть не знаю, – розвела руками Наталя.

Вона й справді не знала, як бути. Не сподівалася так швидко знайти Джона. Якби не Білан, хто знає, скільки б ще тривали ці пошуки.

– Я можу викликати його в якійсь справі, – запропонував Білан, наче вгадавши Наталині сумніви. – Тобі не обов’язково представлятися.

– З тебе вийшов би непоганий оперативник, Ромо, – всміхнулася Наталя.

– А що ти думаєш! – підхопив він. – Ну то як?

– Запрошуй, – сказала Наталя.

Всупереч сподіванням Наталі, Георгій Палій був звичайний собі молодик. Поводився скромно: на Наталю глянув мельки, не сів. «Дарма, я постою, насидівся в лабораторії». Завдання, яке дав йому Білан, занотував у блокнот, од сигарети, яку йому запропонували, відмовився. Та коли задзвонив телефон і Білан узяв трубку, Наталя відчула на собі погляд Палія: навдивовижу нахабний, оцінюючий, слизький. Так безсоромно і нахабно на неї ще ніхто не дивився. Та ось Білан поклав трубку, і Палієві очі знову стали байдужі.

Коли він вийшов, Наталя подякувала Біланові.

– Нема за що: все-таки давня знайома. Треба допомогти! До речі, це тобі дзвонили з управління міліції. Передавали, що Пєтухова знайшлася…

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

На сході вже сіріло, коли Лежнєв попросив зупинити автобус і вийшов на шосе. Полковник Шпітцмюллер ні про що не питав. Удавано приязно потис руку і навіть легенько поплескав Лежнєва по плечу.

– До зустрічі в Москві, Зінгер! Я буду там зі своїми хлопцями щонайбільше через два тижні! – крикнув він з вікна.

«Якщо ти там і опинишся, то тільки в таборі військовополонених», – подумав Лежнєв, а вголос мовив:

– Буду радий зустрітися з вами в Москві.

Він зачекав, поки вдалині стихне гудіння автобуса, прислухався. Голоси ранкових пташок ще не порушували тиші; ніщо не виказувало і близької присутності людей. Усе йшло як слід. Але треба було поспішати: він був за два кілометри від того місця, де мав зустрітися з Олійником.

Зійшовши на узбіччя, Лежнєв рушив назад, тримаючись ближче до придорожніх кущів. Ішов швидко, але обережно – зустріч з патрулем не входила в його розрахунки. Йому заважав кортик, якого подарував Шпітцмюллер. Лежнєв одстебнув його, сунув за халяву. Пройшов уже понад кілометр, коли раптом почув далекий крик. Він повторився три чи чотири рази, і стільки ж разів котилася лісом стоголоса луна. Помилитися було важко – кричала людина: кричала від нестерпного болю. Визначити в лісі напрям далекого звуку нелегко, проте Лежнєву здалося, що крик лине звідти, де мали бути його товариші. Він занепокоївся.

Темінь швидко танула: уже проявилася стрічка шосе, що збігала вдалину, проступили силуети дерев. Висока трава на узбіччі бризкала на чоботи росою.

Лежнєв прискорив ходу. До водостоку лишалося менше кілометра, коли його наздогнав приглушений гуркіт мотора – по шосе мчав автомобіль. Не роздумуючи, Лежнєв перестрибнув через невисокі кущі і ліг за деревом. Мангалу він побачив не одразу – минуло хвилини три, поки в просвіті поміж гілками виринув невеликий автобус, на криші якого поверталася пеленгаційна антена.

На шосе він уже не виходив. Зачекавши, поки зовсім розвиднілось, попрямував лісом, не випускаючи з поля зору дорогу – іншого орієнтира в нього не було. Крик, що занепокоїв його півгодини тому, не повторювався, але позбутися напруження Лежнєв не міг. Коли попереду за деревами тріснула гілка, він миттю скочив за найближчу сосну, присів, приготувався стріляти. Але то був Петро Олійник.

Товариші чекали на нього в молодому ялиннику; біля водостоку було небезпечно – поблизу гадючилася стежка, якою нещодавно пройшла група солдатів.

Перше запитання було, певна річ, про Оскара. Лежнєв обрадував товаришів: з Оскаром поки що все гаразд. А що діяти далі – треба вирішити. Від цього залежало саме існування групи. Помилятися не можна, баритися теж. У цій частині лісу, де вони сиділи, лишатися далі небезпечно – судячи з усього, гітлерівці відчувають тут себе господарями. Іти навмання в глиб лісу теж не можна. Німецькі контррозвідники шукатимуть десантників. Відрізавши групу од Совиних боліт, німці позбавили її можливості з’єднатись із загоном Бородатого, але після того, що сталося вчора, до Бородатого і його загону треба було ще придивитися. Тепер Лежнєву і його товаришам нічого іншого не лишалось, як пробиватися в глиб Русанівського лісу і шукати Дробота. Німці, без сумніву, враховували цей варіант і за минулу добу, очевидно, вжили заходів, щоб відрізати групу. Напевне, вони влаштували засідку коло річки, обійти яку група не могла.

Вихід був один: розшукати фільварок Гімпеля і попросити у господаря допомоги.

Розгорнувши на колінах карту, Петро швидко знайшов на ній фільварок. Він був за шість кілометрів, поблизу річки. Від річки до самого фільварку підступав ліс, а з заходу і півдня прилягали поля, від дороги, що перетинала їх, будинок і садибу Гімпеля було чудово видно. Та й місто, вважай, рядом.

– Це під самим носом у німців, – зауважив Петро. – Отут на роздоріжжі неодмінно має бути їхній КП, а до фільварку звідси якихось триста метрів.

– Через те нас і не шукатимуть там, – відказав Лежнєв.

– Гімпель живе сам?

– Мабуть. Інакше б Оскар попередив мене.

– А якщо в нього… – попав Ян, та його мову обірвав протяжний крик.

– Знову кричить, – прислухавшись, мовив Андрій Терьохін.

– Ви теж чули? – швидко спитав Лежнєв.

– Хвилин сорок тому кілька разів кричав, – кивнув Петро.

– Невдовзі після того, як стежкою пройшли солдати, – уточнив Ян.

– Це буде не менше як за півкілометра звідси, – визначив Терьохін.

Вони почекали ще трохи, крик не повторювався.

– Все, – сказав Лежнєв. – Ходімо.

До фільварку вони добралися тільки о пів на десяту ранку. Можна було встигнути й раніше, та Лежнєв суворо дотримувався усіх заходів обережності. Підійшли від лісу і деякий час стежили, що робиться в садибі. Здавалося, все було спокійно: по двору ходили кури, в одному сараї хрюкала свиня, а під повіткою по-селянськи одягнена жінка доїла корову.

Те, що на фільварку була жінка, збентежило Лежнєва. Ось вона взяла дійницю, пішла до хати. Невдовзі вийшла з високим худорлявим старим чоловіком, про щось погомоніла з ним, узяла в нього якийсь згорток і пішла з двору. Старий подивився їй услід, неквапливо дістав кисет, люльку, закурив. Тютюновий дим плутався в його світлій широкій бороді і пишно закручених вусах. На старому були штани, заправлені в добротні юхтові чоботи, фуфайка; під нею камізелька, а кишені якої звисав ланцюжок від годинника. Усі ці деталі Лежнєв розгледів у бінокль, яким уже обмацав кожен метр порівняно невеликої садиби.

Викуривши люльку, старий узяв під повіткою граблі й заходився згрібати якусь траву, що сохла на подвір’ї.

Момент був підходящий. В одному з рюкзаків Лежнєв дістав офіцерський плащ. Через плече про всяк випадок перекинув автомата.

Першим помітив його велетенським пес-вовкодав, який вискочив з-за будинку і, люто гавкаючи, кинувся до непрошеного гостя. Старий крикнув на собаку, той зупинився, перестав гавкати.

– Доброго здоров’я, дядьку Франце, – підійшовши до самісінького паркана, по-російськи привітався Лежнєв.

Старий поставив граблі, допитливо глянув на незнайомця.

– Щось не пам’ятаю таких родичів, – не дуже привітно буркнув.

– Мені треба побалакати з вами, – не звертаючи уваги на бурчання старого, вів далі Лежнєв. – Можна ввійти?

– Заходьте, коли прийшли.

Лежнєв пішов прямо на пса. Той загарчав, показуючи ікла, але відступив. Гімпель здивовано глянув на Лежнєва, щось сказав собаці. Пес одійшов, сів осторонь.

– Що ви хотіли, пане офіцер? – без особливої цікавості спитав старий.

– Ми тут самі? – в свою чергу спитав Лежнєв.

У погляді старого знову майнуло здивування.

– Я, ви і Полкан, – відповів, показавши на собаку.

– Типово російська кличка, – зауважив Лежнєв.

– Тут усе російське, – з викликом мовив Гімпель.

– Але ж самі ви не росіянин.

Старий усміхнувся.

– Націю людині дає земля, яка її породила. Недарма вона батьківщиною зветься. Я народився на російській землі, через те і вважаю її батьківщиною, а себе росіянином. А прізвище – це тільки прізвище. От у вас, даруйте, яке прізвище? – він скоса поглянув на Лежнєва.

– Звіть мене Василем, – усміхнувся той.

– Василем то й Василем, – байдуже сказав Гімпель. – Що ви не німець, я здогадався одразу.

– Тому, що розмовляю по-російському?

– Більше з поведінки вашої визначив. Я обережність у людині примічаю. От ви Полкана не побоялись, а його вовки сахаються, виходить, людина ви смілива. І все-таки обережність у вас є, хоча ви й намагаєтеся приховати її. А чого німецькому офіцерові на моєму фільваркові остерігатися?

– Ви спостережливі.

– Мисливець я, а без спостережливості в мисливському ділі не можна.

Лежнєв дістав і подав Гімпелю фотографію.

– Це велів передати вам Оскар.

У старого затремтіли руки, він не взяв – вихопив у Лежнєва фотографію. Вовкодав знову загарчав.

– Сиди, Полкан! Сиди! – схвильовано крикнув старий, не відриваючись од фотографії. – Марта… Ви були Оскаровим товаришем?

– Чого ж був? – усміхнувся Лежнєв. – Я й тепер його товариш. Оскар живий.

– Живий?! – геть розхвилювався. старий. – Але ж мені сказали…

– Заспокойтеся, дядьку Франце. Сталася помилка. Оскар живий і незабаром навідається до вас.

– Ви не обманюєте?

– Вірте мені: з Оскаром усе гаразд.

– Чого ж ми тут стоїмо? – заметушився старий. – Прошу вас, Василю… не знаю, як по батькові.

– Просто – Василь.

– Прошу вас, Василю, до хати.

– Я не сам, – зупинив його Лежнєв і стиха додав: – Зі мною троє товаришів.

Він показав очима на ліс. Якусь мить Старий мовчав, потім, стишивши голос, мовив:

– Учора тут поліцаї і солдати когось шукали. До мене заходили, питали, чи не бачив я людей у чорних куртках. Попереджали, що це дуже небезпечні злочинці – вбивають усіх, кого стрінуть: і жінок, і дітей.

– І ви повірили? – спитав Лежнєв.

– Та хто його знає, що то за люди? У лісі всякі вештаються: одні партизанами себе називають, другі самостійниками, треті дідько їх знає, ще якось, – він хитрувато примружився, а потім спитав – А ті, в чорних куртках, як себе називають, не чули?

– Чекістами, – не вагаючись, відповів Лежнєв.

Гімпель пильно подивився на Лежнєва, потім підійшов до вовкодава.

– Я на часину зачиню його в сарай, – сказав він. – А ваші хай з того боку огорожі підходять. Звідти у двір перелізти можна так, щоб од шосе непомітно було. У хату їм теж краще з ганочка не заходити. Я з причілка відчиню вікно. Те, що у ванькир веде. Хай вони поки що там посидять…

Лежнєв вийшов з двору і поволі рушив до лісу, тримаючись набагато ліворуч од того місця, де лежали його товариші. Коли б хтось і побачив на фільварку офіцера з автоматом через плече, то чогось незвичайного у його поведінці не помітив би. Завернув чоловік мимохідь у двір де Гімпеля; не ховаючись погомонів про щось із господарем, випив кухоль молока і пішов своєю дорогою. А за кілька хвилин люди в чорних куртках з тим же офіцером потай підійшли до садиби Гімпеля…

Останні п’ятнадцять метрів, які відділяли узлісся від садиби, вони повзли по-пластунськи, маскуючись у високій траві. Через лісу перелазити не довелось – Терьохін, трохи піднатужившись, розсунув лозу біля самісінької землі, і вони один за одним пролізли у двір. З причілкового боку мурованого будинку було відчинено віконце, і Лежнєв та його товариші опинилися в тісній, заваленій кіпами газет і порожніми корзинами комірчині. Не встиг Петро Олійник розкритикувати їхнє нове пристановище, як з’явився господар. З неприхованою цікавістю розглядаючи десантників, він запропонував їм піти на кухню вмитися, попоїсти. Лежнєв перезирнувся з товаришами, і Гімпель помітив це.

– Не сумнівайтеся, на фільварку нікого немає. А якщо хто надійде, Полкан дасть знати; я його знов у двір випустив.

На кухні вже стояв великий таз, двоє відер з водою, чайник з окропом, на лаві лежали полотняні рушники.

– Обійдемося своїми, – мовив Лежнєв, дістаючи з рюкзака рушники. – Щоб вам, дядьку Франце, не пояснювати потім пралі, звідки взялося стільки брудних рушників.

– Я сам перу, – образився старий. – Відколи дружина моя, нехай царствує, померла, я все роблю сам. Тільки корову доїти та хліб пекти жінка приходить. . – Тим більше гріх завдавати вам зайвого клопоту, – сказав Лежнєв, з насолодою скидаючи тісні чоботи.

Коли вмилися, господар поставив на стіл тарілку з великими шматками сала, миску квашеної капусти, круглий хліб, глечик молока.

Після сніданку Петро, Ян і Андрій, прихопивши рюкзаки, вилізли на горище, а Лежнєв зостався внизу. Річ у тому, що з горища кепсько було видно навколишню місцевість; до того ж другого ходу на горище не було, а єдине слухове віконце надто вузьке та ще й високо над землею. Словом, на випадок чого і втікати нікуди. Була й ще одна причина, яка утримувала Лежнєва в хаті – він сподівався вмовити господаря розвідати переправи через річку. Почав Лежнєв здалеку, та Гімпель одразу перебив його:

– Кажіть прямо, що треба. Хто ви – я вже знаю, отже, нема чого ходити околяса.

Лежнєв розповів про все одверто.

– Біля річки можуть бути засідки, – додав він. – Будьте обережні.

– Я шістдесят років ходжу по цьому лісі, – усміхнувся старий, – звір, і той не завжди мене чує, а вже мимо солдатів якось пройду. Ви краще ляжте відпочиньте. Хтозна, коли ще вам доведеться поспати. Хату я замкну. Полкана у дворі залишу, так що сигнал почуєте: на чужих гавкає, а коли свої підходять – скавучить. Ходімте, я вам ліжко покажу.

Гімпелів будинок був старий, небагатий і невеликий: веранда, коридор-прихожа, ліворуч кухня і ванькир, праворуч – три кімнати. Перша – простора напівпорожня їдальня, де, судячи із застеленого сукняною ковдрою тапчана, спав господар; двері в другу кімнату були замкнені, третя містилася в мезоніні, куди вели сходи з поручнями. Господар провів Лежнєва в мезонін. На запитання, хто живе в кімнаті під сходами, старий відповів неохоче:

– Ніхто не живе, вона замкнена.

Кімната в мезоніні була невелика, але затишна. Тут стояло незастелене ліжко з високими спинками, увінчаними старомодними кулями, потемніла від часу одежна шафа із дзеркалом, столик біля вікна, скриня в кутку. Судячи з похилої стелі і вікна, що виходило на дах, цю кімнату свого часу відвоювали в горища.

– Ваші товариші за стіною, – сказав Гімпель. – Можете їм постукати, але ходу на горище звідси немає, хіба що по даху.

З вікна було видно шосе і грунтову дорогу, що вела до фільварку, а подвір’я заступав ріг даху. Глянувши вдалину, Лежнєв побачив кілометрів за три від фільварку будиночки, що збігали з пригорка; до них одним крилом підходив ліс.

– Сосновське? – спитав Лежнєв.

– Воно, – підтвердив Гімпель, – а за лісом село Городенкове, з другого боку до міста підходить.

Коли господар пішов, Лежнєв ліг, блаженно випростав ноги. Тільки тепер він відчув, як стомився, як шпигає в скроню, які важкі стали повіки. Він заплющив очі, але заснув не зразу – в голові роїлися неспокійні думки. Мисливський замок… Оскар… Ірина… фон Бюлов… Крик у лісі…

У сні він побачив невелику кімнату на Чистих ставках: маскувальні штори на вікнах; м’яке світло лампи, підручники на письмовому столі і здивовано-радісні очі дружини; вони дивляться з-під великої пухової хустки, яку він привіз їй з Оренбурга перед війною, коли вони ще тільки побрались…

Лежнєву снилося, що дружина зустріла його в дверях, за своїм звичаєм мовчки уткнулася обличчям у шинелю, а потів подивилася знизу вгору одним оком і все ще здивовано спитала: «Васю, чи це ти?» Він засміявся і поцілував її у великі здивовані очі. Потім скинув гарно пошиту шинелю, яку тільки півгодини тому надів замість подертої куртки десантника, і знову поцілував дружину. Потім вони пили чай, і він розповідав заздалегідь вигадану історію про інспекційну поїздку в Середню Азію. Дружина вдавала, що вірить: піддакувала, задавала наївні запитання. Це виходило в неї так природно, що Лежнєву ставало соромно за свою брехню…

А тоді йому приснилася їхня остання зустріч, яка спершу нічим не відрізнялася від попередніх: ті ж радісно-здивовані очі, та сама пухова хустка і те саме запитання: «Васю, чи це ти?» з доповненням: «Що в тебе з рукою?» – Лежнєв невимушено засміявся і сказав, що з рукою все гаразд. І це була правда, бо прострілена була не рука, а груди, а руку підвісили на косинці тільки для того, щоб не ятрити рану, яка ще не загоїлася. За чаєм він розповів дружині захоплюючу історію про автоаварію, в якій виявив кмітливість і винахідливість, рятуючи роззяву-шофера. Дружина спочатку уважно слухала, а далі не витримала, розридалася… Вранці, коли вона пішла в інститут, він побачив на столі вичищений і свіжозмащений пістолет ТТ, який лишив удома три місяці тому і на якому було вигравірувано: «Товаришеві Василеві за мужність і відвагу в смертельних боях з фашистськими гадами. Від партизанів Смоленщини. Липень. 1942».

То був сон-спомин, навдивовижу послідовний і правдивий у всьому, такий правдивий, що Лежнєв, прокинувшись, пошукав на столику біля вікна подарований смоленськими партизанами ТТ.

Була вже друга година. У дворі радісно повискував Полкан. «Гімпель повернувся», – подумав Лежнєв. Устав, підійшов до вікна, став навшпиньки, намагаючись зазирнути за виступ даху. Біля воріт фільварку стояв кінь, запряжений у бідарку. Коло неї поралася дівчина в простенькому ситцевому платті і такій же пов’язаній під підборіддя хустинці. Дівчина скидала з бідарки якісь корзини. Її обличчя Лежнєв не розгледів – дівчина стояла до нього спиною, – він бачив тільки струнку постать, красиві сильні ноги, світлий кучерик, що вибився з-під хустки. Нараз дівчина зойкнула, вскочила в бідарку, перелякано замахала руками.

– Полкан, не смій! Фу, Полкан! Фу! Це своя. Розумієш, дурнику, своя! – почув Лежнєв знайомий голос і одразу відскочив од вікна: з воріт вийшла фрау Ада.

Це було так несподівано, що Лежнєв розгубився. Він підготував себе до будь-яких сюрпризів, але побачити Аду аж ніяк не сподівався. Збентежило його й те, що Ада відчувала себе на фільварку як удома – вовкодав слухав її, радісно стрибав навколо. Що вв’язувало баронесу Рененкампф з колишнім єгерем її батька? Чого вона приїхала сюди? А втім, шукати відповіді на ці запитання було вже ніколи. Лежнєв почув, як Ада сказала дівчині:

– Старого немає, мабуть, пішов до міста. Це й краще, бо ще впізнає тебе. Бери корзини, неси до хати. Та обережніше, у тій – пляшки.

Лежнєв знову підійшов до вікна, сторожко виглянув. Дівчини коло бідарки вже не було. Ада підтягувала на коневі збрую. Лежнєв помітив, що вона крадькома позирає на шосе, немов хоче впевнитися, що за нею ніхто не стежить. Та ось вона, по-хлоп’ячому свиснувши Полканові, пішла у двір.

– Чекай-но, я зараз відімкну, у мене є ключ, – сказала дівчині.

Треба було щось вирішувати. Власне, чого йому боятися зустрічі з Адою? За час короткого знайомства у них начебто склалися непогані стосунки. До того ж вона знала, що обер-лейтенант Зінгер – Оскарів товариш. Отже, пояснити своє перебування в домівці Гімпеля буде не важко. І все-таки щось примусило його швидко одягтися, прибрати кімнату. Відчинивши шафу, щоб сховати постіль, Лежнєв на мить сторопів: у шафі висіли плаття, жіночі пальта, від яких тхнуло нафталіном. Те, що цей одяг належав молодій жінці, Лежнєв зрозумів одразу. Ада і дівчина уже ввійшли в будинок. Лежнєв, швидко висунувши нижню шухляду, яка, на щастя, була порожня, запхнув туди постіль.

Ще раз зиркнувши у вікно, він оглянув дах. Критий толем, дах був крутий, але не настільки, щоб на ньому не можна було втриматися. Неподалік був димар. Лежнєв підійшов до дверей, прислухався, обережно прочинив їх.

– Ну й дурепа, – почув він Адин голос. – Лізеш на рожен.

– Плювати, – сказала дівчина, – коли не вмирати, то вмирати. Зате поживу панею на всю губу.

Голос дівчини, високий і різкий, видався Лежнєву знайомим. «Адина підшефна із санаторних дівиць, – подумав він. – Можливо, я навіть бачив її в компанії Шпітцмюллера, та хіба ж упізнаєш».

– А багато Брюнінг тобі платить? – спитала Ада.

– На канхвети-марахвети вистачає, – засміялася давнина. – На тому тижні поверх усього два куски одвалив. А вчора навіть до медалі обіцяв представити. Тільки на дідька мені його медаль, краще б іншими кружальцями віддячив – жовтенькими…

Лежнєва кинуло в піт – він упізнав цей голос. Ні, помилки бути не могло. Надто добре закарбувався в пам’яті її сміх і цей жаргон.

– Так от, – сказала Ада, – зробиш справу, матимеш жовтенькі. Тільки гляди, Ольго, розкажеш Брюнінгу, я з тобою інакше розрахуюсь.

– Адо Миколаївно, могила! Тільки скажіть, який він із себе, цей Трібо?

– Побачиш, коли зустрінешся. Він тебе знає.

– Звідки ж він мене знає: в обличчя чи більше? – зареготала Ольга.

– Годі базікати, – обірвала її Ада. – Іди на кухню. Я зараз принесу пакунок.

Сходами застукали каблучки, Лежнєв відскочив од дверей і не роздумуючи кинувся до вікна, схопивши по дорозі плащ і картуз. За мить він опинився на даху.

Ада була в кімнаті недовго, але зробила те, чого боявся Лежнєв: зачинила вікно.

Лежнєв опинився в скрутному становищі – лишатися на даху небезпечно, його могли помітити якщо не з грунтової дороги, то з шосе, до того ж він насилу тримався. Лежнєв нечутно переліз через коньок на той бік даху, який був од лісу і де було слухове вікно горища, але там дах виявився крутіший, і він мало не покотився вниз. Полкан почув його і несамовито загавкав.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Сільву Пєтухову шукали вже другий день. На ноги підняли всю міську міліцію. Тривога була недаремна: людина, яка не побоялася серед білого дня прийти в приміщення обласної прокуратури, вкрасти дівчину, могла зважитися на все. Наталя була певна, що Сільву викрав Шеф. Лежнєв не підтримав її, хоча й не відкинув цього припущення. Треба було за всяку ціну знайти, врятувати дівчину. Кравчук вважав, що викрадення Пєтухової – переломний момент у слідстві в справі про пожежу на Залісній. Лежнєв утримувався від коментарів, але цілу ніч пробув у міському управлінні міліції, куди з усіх вінців надходили донесення оперативно-пошукових груп. До дев’ятої години ці донесення були невтішні: минулого вечора Сільву ніхто не бачив; на квартиру, де вона жила останні місяці, ночувати не прийшла; у своєму рідному місті, яке було за півтори години їзди від Сосновсьного, не показувалась; на роботу не вийшла.

Та ось вранці в управління подзвонив черговий по Залізничному райвідділу міліції і повідомив, що до нього звернулася молода жінка, дуже пригнічена, спочатку сказала, що вона вбила людину, а потім, впавши в істерику, почала заперечувати це і просила, щоб її врятували від якогось суб’єкта.

В Залізничний райвідділ поїхали Лежнєв і Кравчук. Вони привезли Пєтухову (це була вона) не в міське управління міліції і не в прокуратуру, а в санчастину обласного управління МВС – у Сільви був нервовий шок.

Після істерики настала прострація: Сільва не відповідала навіть на запитання лікарів. Професор-невропатолог, якого запросив Лежнєв, констатував нервове потрясіння.

– Що може вплинути на хвору, щоб вона якнайскоріше заговорила? – поцікавився Лежнєв.

– Вивести її із стану прострації нелегко, але можна, – відповів професор. – Треба, щоб поруч була людина, з котрою Пєтухова раніше мала певний контакт.

Олександр Юхимович Трач у відрядженні, вся надія була на Наталю…

Сільва лежала в окремій палаті. Балконні двері й вікно були зашторені, в кімнаті панувала напівтемрява. Наталя вже. другу годину сиділа біля Пєтухової, але та не реагувала на її присутність. Байдужа до всього, лежала нерухомо, втупившись у якусь невидиму цятку. Однак професор, котрий увійшов до палати разом з Наталею і пробув там певний час, з якихось тільки йому помітних ознак зробив висновок, що присутність Супрун благотворно впливає на хвору. Певна річ, професорові видніше, але за півтори години Наталя не помітила якихось змін у поведінці Пєтухової. Якби не розплющені очі, можна було б подумати, що дівчина спить.

Володя Кравчук приніс Наталі чашечку кави, булочку і грубий журнал. Каву Наталя випила, а до булочки не доторкнулася – їсти зовсім не хотілося. Погортала журнал і відклала – не до читання. Чим далі вона дивилася на нерухому, наче закам’янілу Сільву, тим більше жаліла її. Заплуталася дівчина, занапастила себе.

До вчорашнього дня Сільва була винувата тільки перед собою. Але що сталося минулого вечора і минулої ночі? Про яке вбивство торочила вона?

До палати заглянув Лежнєв; у білому халаті він був схожий на професора.

– Як вона? – пошепки спитав.

– Так само. Я ще посиджу, – сказала Наталя. – Може, їй стане краще… Її батьків повідомили?

Лежнєв не встиг відповісти – Сільва підвелася, сіла на ліжку.

– Не треба писати мамі, – сказала вона. – Я вас дуже прошу: не треба.

Наталя підійшла до дівчини.

– Сільво!.. Не хвилюйся, все буде гаразд…

Неждано Сільва ткнулася в Наталине плече, беззвучно заплакала.

– Заспокойся, Сільво, – втішала її Наталя, поправляючи на дівчині лікарняну сорочку. – Не бійся, гірше не буде. Буде краще… Ти мені віриш?

Сільва кивнула головою. Лежнєв робив якісь знаки, але, бачачи, що Наталя його не розуміє, сказав пошепки:

– Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.

Сільва почула його шепіт.

– Ні. Я все розповім сьогодні, – сказала. – Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.

– Не станеться, як учора, – запевнила її Наталя.

– Ні, – похитала головою дівчина, – він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.

Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.

– Сільво, не мели дурниць, – обірвала її Наталя. – Ти тут у цілковитій безпеці.

– Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, – мовила дівчина. – Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.

Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.

– Я запишу ваші свідчення, – сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.

Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.

– Я повинна встигнути розповісти все, – сказала вона серйозно, – а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа – він здатний на все.

Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій – вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.

– Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…

– Сільво, може, поговоримо ввечері? – скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. – Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.

Пєтухова похитала головою.

– Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…

– Дурниці! – не витримала Наталя, – Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?

– Міг підслухати під дверима, – серйозно сказала Пєтухова. – На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка – Трактор…

– Хіба Пашка в місті? – спитав Лежнєв.

– Тепер уже ні, – якось дивно всміхнулася Сільва.

– Шеф погрожував тобі? – запитала Наталя.

– Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.

Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.

– Ми довго петляли містом, – вела вона далі. – Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», – сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? – спитала вона.

– Лягай, звичайно, лягай, – сказала Наталя. – Може, відпочинеш трохи?

– Ні, – мовила Сальва. – Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.

– Патруль зупиняв машину? – спитав Лежнєв.

– Не зупиняв. Коли ми поминули патруль, Пашка з полегкістю зітхнув.

– А чи скоро після того почало трясти?

– Хвилин через десять. Шеф сказав Пашці: «З’їжджай тут». Я відчула, що машина повернула ліворуч. Через деякий час ми зупинилися. Шеф і Пашка вийшли з машини, про щось порадилися. Потім Шеф велів мені вилазити. «Волга» стояла в лісі серед ялин. Коли ми вийшли з ялинника, я побачила порослі кущами і травою руїни невеличкого будиночка. Від нього лишилася тільки частина стіни, фундамент і кам’яні східці. Інших будівель поблизу я не помітила – кругом був ліс. А десь за деревами. лунали дитячі голоси. Я озирнулась. Пашка кинувся на мене з кулаками, але Шеф спинив його. «Не тут», – сказав він. А коли Пашка одійшов, шепнув мені: «Не бійся, я не дам тебе скривдити».

Обережно ступаючи, ввійшов Володя Кравчук, подав Лежнєву записку. Той прочитав, кивнув головою. Кравчук понишпорив у кишенях накинутого на плечі білого халата, дістав і поклав перед Сільвою паперовий кульок.

– Цукерки «Білочка», – сказав він. – Лікуйся, Пєтухова.

Сільва трохи розгубилася, потім боязко всміхнулась і чомусь глянула на Лежнєва.

– Беріть, беріть, – сказав той. – Якщо вони отруєні, то капітан помре перший: він, поки йшов сюди, добру половину з’їв.

– Тільки три штуки, – образився Кравчук.

Сільва всміхнулася сміливіше, взяла цукерки, подала Наталі. Лежнєв вийшов покурити. Пішов і Кравчук.

Коли Лежнєв повернувся, Сільва про щось пошепки розмовляла з Наталею. Побачивши його, обидві замовкли. Лежнєв удав, що нічого не помітив.

– Продовжимо? – спитав він діловито.

– Коли ми вийшли з машини, – знову почала Сільва, – Шеф прихопив із собою валізу. Біля руїн він вийняв із валізи ломик і ним відсунув горішню сходинку ганку. Це була навіть не сходинка, а камінна плита. Під нею зяяв вхід у підвал. Перший з ліхтариком опустився Пашка. За ним довелося лізти мені. Шеф поліз останній. Підвал був довгий і вузький. Ми пройшли кроків двісті і опинились у великому приміщенні, до половини заваленому землею.

– Ви не звернули уваги на стелю? – перебив її Лежнєв. – Вона була вища, ніж у боковому відгалуженні підвалу?

– Вища. Значно вища.

– А сходів у цьому приміщенні не помітили?

– Ні. Там був завал аж до стелі. Крім того, було темно: ліхтарик світив тільки на три-чотири кроки. Правда, потім Шеф засвітив другий, але я вже копала землю і мені було не до огляду приміщення.

– Копала землю? – перепитала Наталя.

– Перекидала. Шеф вийняв із валізи дві лопати з короткими держаками і велике сито. Я і Пашка розчищали завал, кидаючи землю в сито. Землю просівав сам Шеф.

– Навіщо він це робив? – не втрималася, щоб не спитати, Наталя.

– Не знаю. Велів копати, показав де, от і все.

– Мабуть, щось шукав.

– Вони з Пашкою спочатку говорили про якийсь ящик. Невеликий металевий ящик, наче шкатулку, вони знайшли швидко. Але він був порожній. Потім Шеф підняв подерту торбинку, схожу на кисет. Усе це сховав у валізу. Працювали довго. В мене уже боліло все тіло, коли Шеф низько нахилився і почав щось роздивлятися. Пашка, що весь час стежив за ним, одразу спитав: «Знайшли? Скільки? Два, три?..» Але Шеф мовчки взяв із сита якийсь предмет, загорнув у газету і поклав у кишеню. Пашка зажадав частку. Шеф ударив його навідліг. Пашка враз захникав, почав виправдуватись. Тоді Шеф дістав із валізи пляшку горілки і вони з Пашкою випили її нахильці. Потім Пашка одвів Шефа вбік, щось зашепотів йому. Я дуже злякалась і, не тямлячи себе від страху, кинулася тікати, хоча там і тікати було нікуди. Пашка наздогнав мене, жбурнув на долівку, почав місити ногами. Потім вони з Шефом зв’язали мене і почали допитувати…

– Допитував Шеф? – спитала Наталя, бачачи, що Сільва замовкла і похнюпилась.

Дівчина відповіла не одразу, вона потяглася за склянкою з водою, та тільки пригубила і поставила її назад.

– Спочатку Шеф питав, про що зі мною розмовляв слідчим; чи не влаштовував очну ставку з Анісімовою… Спитав і про вас.

– Про мене? – здивувалася Наталя.

– Так. Він назвав ваше прізвище, ім’я, по батькові; навіть зовнішність описав.

– І що ж ви йому сказали? – швидко спитав Лежнєв.

– Я подумала, що заперечувати зовсім розмову з Наталею Сергіївною небезпечно: Шеф міг бачити, як вона виходила разом зі мною з кабінету. Сказала, що Наталя Сергіївна цікавилася тим же, що й Олександр Юхимович, старший слідчий, який веде справу: Анісімовою, Джоном, фотографіями. І що Наталя Сергіївна питала мене про дружину машиніста Щербака. Може, цього й не треба було казати, але я подумала, що коли скажу про дружину Щербака, то Шеф мені більше повірить.

– І він повірив? – спитала Наталя.

– Наче повірив, а Пашка не повірив. Усе допитувався, чи не проговорилася я про нього. Я сказала, що про нього мене ніхто не питав. Тоді Пашка закричав, що я брешу, бо йому, мовляв, відомо, що й на автобазу, де він працює, приходили з міліції. Я зміркувала, що коли міліція шукає його, то мої свідчення тут ні до чого: я їх тільки-но дала і скористатися з них ще не встигли. Пашка не вгавав, кинувся бити мене, але Шеф його зупинив, сказавши, що від кулаків лишаються сліди. Тоді Пашка почав кричати вже на Шефа, що той, мовляв, захищає мене, що коли вони мене не знищать, то він, Пашка, сам піде в міліцію і про все розповість.

Сільва трохи підвелася на подушці, підперла голову рукою.

– Сама дивуюся, – мовила вона, – як я оце розповідаю. Мабуть, у підвалі відбоялася, тепер уже нічого не боюся. Нічого. Навіть тих фотокарток! Хай він їх хоч по місту розклеює. Я тепер на все піду, щоб з ним поквитатися, відплатити за все. Він у мені все розтоптав.

– Не все, – сказав Лежнєв. – І те, що ви прийшли до нас, – найкращий доказ.

– Все одно, я вже не людина, – схлипнула Сільва.

– Так будь нею, – сказала Наталя. – І перестань пхинькати.

– Зробимо перерву, – запропонував Лежнєв.

– Ні! – Сільва знову сіла на ліжко і зробила рух рукою, немовби хотіла когось відштовхнути. – Нікого сюди не пускайте! Я ще не сказала найголовнішого.

– Розповіси після обіду.

– Ні, зараз, – наполягала Сільва.

– Хай розповідає, – кивнув Лежнєв.

– Шеф велів Пашці копати яму. Той викопав біля стіни, притягнув мене до неї. Підійшов Шеф, вийняв ножа, дав Пашці. «Твоя ідея, – сказав, – ти й працюй». Я закричала як навіжена. Пашка злякався, позадкував. «Гаразд, – мовив Шеф, – Я зроблю це сам, а ти бери лопату і вирівнюй краї…» Навряд чи Пашка розумів щось у цю мить краще за мене. Йому й на думку не спало – навіщо вирівнювати яму. Та коли він нагнувся по лопату, Шеф ударив його ножем у спину. Пашка навіть не крикнув. «Його вбив не я, а власне боягузтво, – сказав Шеф. – Очманів од страху так, що насмілився погрожувати мені». Ці слова я запам’ятала точно… Потім Шеф розв’язав мене, велів закопати Пашку і витерти ніж. Як ми вибралися з підвалу, я пам’ятаю кепсько. Була вже ніч. Знайшли машину. Шеф сів за кермо, а я знову лягла і вкрилася брезентом. Підвестися дозволив тільки в місті, коли ми зупинилися в якомусь провулку, недалеко від вокзалу. «Ну от, – сказав він, – тепер нас лишилося двоє: Анісімова в тюрмі, Пашка – в землі. Ти мені ще знадобишся. Допоможеш де в чому». Дав мені двісті карбованців і звелів купити на них формений офіцерський костюм, погони підполковника і картуз. Ці речі я повинна була сховати у себе на квартирі, поки він прийде по них…

Сільва замовкла, заплющила очі. І хоча Наталя бачила, що вона стомилася, все-таки спитала:

– Де ти ночувала?

– Ніде. Ніч просиділа на вокзалі.

На роздоріжжі машина зупинилася. Радилися, не виходячи з кабіни, по радіотелефону. Вирішили роз’їхатися в трьох напрямках. Винник із своїми оперативниками повернув на Київське шосе, Кравчук – на Мінську автостраду, а Лежнєв і Наталя взяли напрям на Русанівку. На всіх трьох дорогах патрулювали автоінспектори; всі три дорога так чи інакше ішли лісом і на перших 20-25 кілометрах не мали крутих поворотів (Пєтухова твердила, що від парку Слави до з’їзду з шосе Пашка весь час їхав по прямій). Наталю бентежив тільки час, який назвала Сільва: півгодини-година. Якщо навіть брати до уваги мінімальний час (враховуючи становище Сільви, треба було зробити чималу скидку на точність) і середню швидкість руху 60-70 кілометрів на годину, – то виходить, що Пашка до повороту в ліс проїхав 30-35 кілометрів. А Київське шосе виходило з лісу вже на вісімнадцятому кілометрі, до Русанівки ще ближче. Напевне, руїни, про які розповідала Сільва, були десь у районі Мінської автостради. Але треба було перевірити всі дороги.

Прокурорський «Москвич» їхав повільно. Наталя придивлялася до придорожніх кущів. Лежнєв ввіряв свої спостереження із потертою на згинах картою – півверстівкого. Від нової великомасштабної карти області, котру йому запропонував Володя Кравчук, Лежнєв одмовився і прихопив потерту, змережану давніми позначками. Невдовзі озвався радіотелефон. Доповідав Кравчук: на дев’ятому кілометрі Мінського шосе помічено слід лівостороннього з’їзду машини. Слід заглиблювався в ліс.

– Огляньте прилеглу ділянку, – звелів Лежнєв.

Потім його викликав Винник і доповів, що ділянку Київського шосе, яка проходить через ліс, обстежено. Видно чотири лівосторонні з’їзди, але то були два «Москвича», «Запорожець» і газик.

– Доганяйте нас, – наказав йому Лежнєв.

На одинадцятому кілометрі їх зустрів автоінспектор – той самий, який чергував на цьому шосе вчора з 17-ї до 20-ї години. Автоінспектор – молоденький лейтенант – по-військовому чітко доповів про всі порушення, які він помітив учора на цій ділянці. Голубу «Волгу» він не зупиняв. Ні, він не весь час стояв на цьому місці: кілька разів проїжджав до роздоріжжя… Так, між 16 і 17 годинами він стояв тут…

Лежнєв подякував лейтенантові і звелів шоферові їхати далі. Поглянувши ще раз на карту, сховав її в портфель і почав уважно вдивлятися в ліс. Двічі зупиняв машину. Третій раз не вагаючись сказав:

– Тут, – і, вийшовши з машини, заглибився в ліс.

Хвилин через п’ять він повернувся, збиваючи галузкою пилюку з черевиків, і, чомусь усміхнувшись, сказав Наталі:

– Очевидно, востаннє цю дорогу ремонтували ще до війни; принаймні її водостоки відтоді не очищали. Приблизно за сто п’ятдесят метрів звідси, он за тими деревами, – Мисливський замок.

– Основний корпус відбудували років двадцять тому, – сказала Наталя.

– Що там тепер?

– Будинок відпочинку матері й дитини.

– Отже, дитячі голоси Пєтухова могла почути тут?

– Могла, – погодилася Наталя.

– Тоді давайте шукати місце спуску. Якщо мене не підводить інтуїція… – він покосував на Наталю, -… Інтуїція, яка грунтується на певних спостереженнях, то вони повернули з шосе десь тут. Зверніть увагу на галявини: грунт твердий, і сліди на ньому малопомітні. Шеф не настільки дурний, щоб пертися навпрошки через кущі.

Слід спуску «Волги» з шосе помітив шофер, який теж почав шукати. Він побачив його за тридцять метрів од того місця, де зупинився «Москвич». Саме в цей час під’їхав Винник з оперативниками. У ліс пішло п’ятеро: Лежнєв, Наталя, Винник і два оперативники. У лісі сліди проступали чіткіше – очевидно, тут Пашка вже не вибирав дороги: їхав навпростець через невисокий чагарник, чавив колесами молоді саджанці. І хоча напрям руху «Волги» не викликав сумнівів, в одному місці Лежнєв зупинився, нахилився над замшілим камінням. Постояв трошки, потім вибачився за затримку.

Ялинник і сліди стоянки «Волги» знайшли швидко. Далі довелося трохи попетляти: низькорослі ялинки, збившись докупи, закривали руїни будиночка. Все було так, як розповіла Сільва: і зруйновані майже до фундаменту стіни, і вцілілий високий цоколь, і широкі вищерблені східці.

Винник повернувся на шосе, щоб викликати по радіотелефону Кравчука та експертів, котрі чекали в міському управлінні міліції. Крім того, він мав поїхати в Русанівку взяти понятих. Ждати довелося недовго. Першим примчав Кравчук, за ним – експерт і фотограф; поняті теж прибули порівняно швидко. Потім приїхав полковник Кулінич.

Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.

Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов – Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, – оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно – прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення – а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.

– Поживемо – побачимо, – сказав на це Лежнєв.

Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол – чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:

– Що скажете?

Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:

– Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.

– Схожа, – погодився Лежнєв.

Більше в підвалі нічого не знайшли.

Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.

А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:

– Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці – це якийсь хід у зовсім іншій грі.

– Чому ви так думаєте? – поцікавилась Наталя.

Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня – того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, – влаштувала справжню оргію. Наче на показ – заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково – батьки однієї дівчини заявили. А їм – і це теж симптоматично – за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, – їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.

– По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? – поцікавився Кравчук.

– Дзвонив чоловік, а чи той самий – важко сказати. Себе він не називав.

– Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше – в злочині, – мовив Лежнєв.

– Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? – спитала Наталя.

– Вона щось на жертву не схожа, – всміхнувся Трач. – Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…

Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.

– В чому саме? – спитав той.

– У тому, що вона Анісімова…

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце – добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, – коли у дворі залунали голоси:

– Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?

– Мабуть, кота, – сказала Ольга:

– Старий не держить котів, – відказала Ада. – Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?

– Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.

– Обережно, Ольго.

– Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.

Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.

– Хто там? – спитав Петро.

Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.

– Відставити, – процідив крізь зуби Лежнєв.

Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.

– Тут нікого, – крикнула вона вниз. – Може, з того боку?

– Спускайся, – озвалася фрау Ада. – Повертається старий.

Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:

– Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?

– До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.

– Васю, я тебе не впізнаю, – таке кажеш про жінок! – усміхнувся Олійник.

– Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, – відповів Лежнєв.

– Ольга? – аж підвівся Петро. – Чого їй тут треба?

– Я сам хочу це знати.

За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам – треба було побалакати із старим наодинці.

Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.

– Треба йти завидна, – без будь-якого вступу почав він. – Ніч буде темна, небо хмарами обклало.

– Як біля річки? – спитав Лежнєв.

– Я проведу, – ухилився од відповіді Гімпель.

Вони помовчали.

– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.

Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.

– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.

Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.

– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.

– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.

– А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

– Чого?

– З німцями водиться, – неохоче відповів Гімпель.

– Так вона ж німкеня.

– Шльондра вона, а не німкеня! – несподівано розізлився старий. – У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть – вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

– З ким вона сюди приїжджала? – спитав Лежнєв.

– Я застав її саму.

– З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

– Ольга… – чи то спитав, чи то повторив старий. – Яка вона з себе, не розгледіли?

– Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять – двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, – він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

– Точно описуєте, – мовив старий. – Професія відчувається. А як розмовляє?

– Блатні словечка вживає.

– Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.

– Хто така Ольга Мозгова? – спитав Лежнєв.

– Як і її батько – бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.

– Ясно, – кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. – Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?

– Начальник сосновського гестапо.

– Зрозуміло, – спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо – чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання – пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…

– Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.

– А я вам на просту цікавість і не відповів би, – буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: – Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…

До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.

Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.

Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук – розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.

– Як уранці, – пошепки сказав Ян.

– За півкілометра звідси, – визначив Петро Олійник.

– Мабуть, далі, – прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.

Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.

Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.

– Річку переходитимемо біля Чорних каменів, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. – Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.

Він замовк, втупив очі в землю.

– Хто це кричав? – спитав Лежнєв.

– На Вовчій галявині людину страчують, – глухо відповів старий і, помовчавши, додав: – Ми стороною обійдемо.

– Як так стороною? – обурився Ян. – Нас же п’ятеро. Автомати, гранати…

– Помовч, – зупинив його Лежнєв і спитав Гімпеля – Там багато солдатів?

– На галявині, де страчують, двоє, але свіжих слідів навколо більше. Мабуть, чоловік десять туди пройшло. Назад не поверталися.

Лежнєв задумався. Рішучість розвідникові потрібна не для того, щоб наосліп кинутися в нерівний бій, а щоб уникнути сутички, яку нав’язує ворог…

Вони вже пройшли з півкілометра, коли у вуха знову вдарив розпачливий крик. Він пролунав майже поруч – за якихось сто кроків од старої, зарослої, а через те й ледь помітної лісової стежки, по якій їх вів Франц Гімпель. І, можливо, у Лежнєва ще вистачило б витримки не вв’язуватися в цю історію, що пахне провокацією, якби не Гімпель.

Старий єгер раптом зійшов із стежки і скинув з плеча маузер.

– Ідіть прямо, – тихо сказав він Лежнєву. – Як дійдете до шелюги, повернете ліворуч. Там буде спуск до річки. Біля каменів є брід.

– А ви? – спитав Лежнєв.

Замість відповіді старий вийняв із кишені і вклав у патронник шостий патрон з тупоносою саморобною кулею.

– Не можу чути цього крику, – сказав Гімпель. – Вони його на мурашник поставили…

– Що-о?! – задихнувся Лежнєв.

Ян і Андрій зірвали з плечей автомати. Рвонув свій автомат і Петро Олійник.

– Спокійно, – процідив крізь зуби Лежнєв. – Франце Йоганновичу, ми зможемо непомітно підійти до галявини?

Старий кивнув.

– Чекайте на нас тут, – велів товаришам Лежнєв.

До невеликої галявини, яку перетинала досить широка вторована стежка, вони підкралися повзком. За цей час крик катованого ослаб, перейшов у глухий стогін.

Обережно розсунувши віти низькорослого чагарника, Лежнєв побачив напівголого чоловіка із зв’язаними за спиною руками; він лежав на землі. Його ноги нижче колін являли собою якусь безформну червону масу. Немолодий поліцай з одутлуватим обличчям поливав його ноги водою, черпаючи її кухлем з відра, що стояло поруч. Другий поліцай – низьколобий здоровань – сидів поблизу на замшілому пеньку і, зосереджено скручуючи цигарку, ліниво казав:

– Чого репетуєш, дурню? Тобі перепочити дали: комашню водичкою змивають. Не гризуть же більше, а ти репетуєш.

– Убийте, панове, – простогнав чоловік. – Христом богом благаю: убийте.

– Е, ні, – засміявся здоровило, прикурюючи цигарку. – Не все заразом робиться. Ми ще послухаємо твій концерт. Перепочинь трохи і знову повий. Голос у тебе путящий, не те, що в твого родича Богдана. Поголоси ще, господь бог почує, прибере тебе.

На прогалину, засапавшись, вбіг третій поліцай.

– Пантюхо, – крикнув він здоровилу, – став його знову «на попа». Якісь люди за річкою об’явилися. Гомонять у хащах. Ганс казав, щоб пластинку заводили.

Поліцай витер з лоба рясний піт і, поминувши галявину, побіг далі. Здоровило підвівся, підійшов до невеликого бугра, посеред якого стирчав невисокий стовп, підняв гілку і почав ворушити землю.

– Тягни його сюди, – сказав він другому поліцаєві. – Годі водою кропити.

Все це дуже скидалося на пастку. Засади, які в певний момент мали замкнути її, судячи з усього, були вздовж уторованої стежки з двох боків прогалини. Десантники ж підійшли з південного заходу, тобто з того боку, звідки гітлерівці не чекали нападу. Це давало Лежнєву і його товаришам певні переваги.

Повернувшись на стежку, Лежнєв коротко пояснив ситуацію і віддав наказ: Ян Манукайтіс і Петро Олійник перекриють підхід до прогалини зі сходу. Андрій Терьохін – із заходу; на поліцаїв нападають Лежнєв і Франц Гімпель; потім усі відходять до шелюги.

По листі зашаруділи перші краплі дощу. Розкотисто вдарив грім. Лежнєв, мовчки передавши Гімпелю автомат, який заважав йому, засунув за халяву тесак, приготував парабелум. Коли вони знову підповзли до галявини, дощ уже репіжив, пробиваючись крізь листя і барабанячи по спинах. Усі наступні події відбулися блискавично. Тільки-но вистрілив Гімпель, як Лежнєв схопився, наче підкинутий пружиною, перестрибнув через кущі і, стискуючи в руці пістолет, рвонувся вперед. На бігу він вистрелив у здоровила поліцая, і той упав поряд свого напарника, якого поклав старий єгер. Одним ударом тесака перерубавши вірьовку, якою був прив’язаний до стовпа катований, Лежнєв схопив його собі на спину і побіг назад. Прикриваючи його відхід, двічі бабахнула гаківниця Гімпеля, і Лежнєв почув позад себе розпачливий зойк, а потім довгу, на його щастя, безприцільну автоматну чергу.

Він не помилився у своїх припущеннях – галявина була пасткою. Та «ловців» застукали зненацька: вони не ждали нападу від старої стежки, про яку, мабуть, не знали. Двох солдатів, котрі перші прибігли на допомогу поліцаям, зустріли саморобні кулі старого єгеря; інших ще на підході скосили автомати десантників. Коли Лежнєв добіг до старої стежки і обережно опустив на землю врятовану людину, в лісі вже гриміла така стрілянина, наче з обох боків у ній брало участь кілька сот чоловік.

Лежнєв розрізняв короткі автоматні черги товаришів і довгі ворогів. Потім над деревами шугонула в затуманене дощем небо сигнальна ракета. Гітлерівці викликали підкріплення.

– Франце Йоганновичу, – гукнув Лежнєв Гімпеля, – вам час повертатися додому. Велике спасибі за все.

Гімпель випростався.

– Я не піду.

– Підете. Зрозумійте, Франце Йоганновичу, колишній єгер барона Рененкампфа нам більш потрібен, ніж іще один навіть дуже вправний стрілець.

Старий помовчав, а потім сказав:

– Я підожду, поки підійдуть ваші.

– Ні. Ви підете зараз. Через річку ми самі якось переправимось. Ідіть. Усе буде гаразд.

Він сказав це впевнено, хоча зовсім не був певен, що все кінчиться щасливо – стрілянина в лісі не вщухала. Але старого треба було якось переконати. Міцно потиснувши Лежнєву руку, Гімпель зник за деревами.

Ян, Петро і Андрій мали вже підійти до шелюги, але їх чомусь не було. Відтягнувши ближче до річки врятованого, Лежнєв – про всяк випадок – вибрав поблизу зручну позицію, ліг, поклав запасні магазини до автомата, гранати, пістолет. Він уже почав сумніватись у доцільності риску, на який пішов сам і наразив товаришів, коли неподалік пролунав крик пугача – придумали ж завидна совою кричати – і з-за дерев показались Ян та Петро Олійник. Лежнєв тихо свиснув, вони підбігли до нього, лягли поруч на мокру землю. Петро взяв магазин, перезарядив свій автомат і тільки тоді зняв з пояса флягу, кілька разів жадібно ковтнув.

– Значить, так, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав він. – Своїх «підопічних» ми заспокоїли, потім Андрієві допомогли…

– Де він?

– Убік од лозняка одводить. Правда, вони не квапляться наздоганяти його: хто живий лишився – з переляку стріляє навмання.

Лежнєв прислухався. Стрілянина вщухла. Не можна гаяти жодної хвилини – треба переправлятися на той берег. Якщо Терьохін не встигне, Петро залишиться і діждеться його.

Лежнєв і Ян взяли на плечі рюкзаки, підійшли до носилок, які зробили з плаща, прикріпивши його до двох жердин. Врятований чоловік застогнав, розплющив очі, хрипло сказав:

– Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.

– Хто ви? – спитав Лежнєв.

– Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.

– Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.

Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.

– Назад! – ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. – На тому березі німці.

Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.

– Я бачив, як вони переправлялися, – відсапуючись, мовив Терьохін. – Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти ліворуч.

Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.

– Зайняти кругову оборону! – наказав Лежнєв. – Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.

– Запеленгують, – невпевнено заперечив Манукайтіс.

– Нас уже запеленгували, – гмукнув Петро. – Так запеленгували, що далі нікуди!

Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник – за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло – Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.

– Товаришу командир, вислухайте, – сказав він. – Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…

– Так, зрозуміло, – заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. – Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.

Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, – гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.

– Лягай! – крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг – його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»

Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі – переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.

– Хай до середини дійдуть, – пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.

Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, – теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.

– Андрія вбито! – закричав Ян.

Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.

– Я втримаю їх, – сказав Ян, міняючи магазин автомата. – Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.

– Код, позивні де? – спитав Лежнєв.

Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.

– Ось, у крайньому разі…

– Дай мені, – зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. – Ян затримає їх, – відповів на німе запитання Петра. – А нам треба цих зустріти. Скоро стемніє, – у темряві якось викрутимося.

– Завдання не з легких, – усміхнувся Петро.

– Вони вже на середині… – мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.

Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій – надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик:

– Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.

– Увімкни телевізор, – почула вона в трубці.

– Що сталося?

– Увімкни, узнаєш!

Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:

– У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина – державний злочинець…

Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.

Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:

– Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. – Він показав їй на вільний стілець.

Напроти Лежнєва сиділо двоє: один – статечний, опасистий, в окулярах; другий – молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.

– Власне, будівництво почалося в кінці квітня, – продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. – А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.

– Старе приміщення – уціліла частина замку? – спитав Лежнєв.

– Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, – він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.

– А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? – роздивляючись план, спитав Лежнєв.

– Признатися, не цікавився, – стенув плечима чоловік в окулярах. – Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, – він показав по плану, – Старих фундаментів тут немає.

– Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, – втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. – Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття – _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.

– Що за бункер? – поцікавився Лежнєв.

– А бог його знає! – розвів руками виконроб. – Одні кажуть – арсенал був; другі – винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.

– Археологи? – перепитав Лежнєв.

– Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.

– Звідки археологи? – поцікавився Лежнєв.

– З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, – точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.

Лежнєв і Наталя перезирнулися.

– Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? – спитав Лежнєв.

– Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.

– Зрозуміло, – кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника – Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?

– Нам цей план був ні до чого, – сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав – Та й де його було взяти?

– В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, – в’їв його виконроб.

– Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? – сплеснув руками проектувальник. – Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.

– Що ж, спасибі, товариші, – перервав суперечку Лежнєв. – За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.

Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.

– Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.

– Про цю передачу я знаю.

– Та це ж непродумано, – обурювалась Наталя. – Винник навіть не порадився…

– Що з воза впало, те пропало, – неждано всміхнувся Лежнєв.

– Так же можна сполохати злочинця!

– Сполохати? – перепитав Лежнєв. – Мабуть, можна й сполохати.

Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?

– О дванадцятій тридцять – нарада бригади, – здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. – Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.

В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.

– Мисливський замок, – сказав головний архітектор, – являв собою стилізацію під пізню готику. Внутрішнє опорядження приміщень було сучасне: санвузли, парове опалення, навіть ліфт. Але ці елементи були внесені пізніше – десь у 1908-1910 роках, коли замок реконструювали… План у нас, пам’ятаю, був. Перед війною хотіли переобладнати замок і прилеглу до нього територію під обласну сільгоспвиставку.

– Крім головного корпусу, там були інші будівлі? – спитала Наталя.

– Будинок для челяді, конюшня, псарня, гараж, каплиця.

– Де містилися ці споруди?

– Підсобні приміщення – одразу за основною будівлею на господарчому дворі; каплиця – в лісопарку, за огорожею. Ану дай боже пам’ять.

Він присунув до себе чистий аркуш паперу. Швидко і впевнено накидав олівцем схему розташування будівель у садибі Мисливського замку.

– За точність не ручуся, але щось на зразок цього. А план можна пошукати у краєзнавчому музеї. Здається, там я його й бачив.

Наталя поїхала в краєзнавчий музей. Директор музею, вислухавши її, сказала:

– Такий план є, тільки ми його видали археологічній експедиції. Начальник експедиції дуже просив нас. Двічі приїздив сам. Я можу показати охоронну розписку.

– Покажіть, будь ласка, – занепокоїлась Наталя.

Розписку було віддруковано на службовому бланку, з номером і датою. «31 травня 1968 року. За начальника експедиції І. Дьомін».

Наталя повернулася в прокуратуру.

Перед нарадою до неї в кабінет зайшов Володя Кравчук. Він був у доброму гуморі, а в такі хвилини його тягло на філософські роздуми.

– Є новина, – сказав він, – але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.

– А можна коротше? – попросила Наталя. – За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.

– Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна – така її природа.

– Володю, без базікання можна?

– Можна, – зітхнув Кравчук.

І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.

– Сума чималенька – п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?

– Я тупа, – сказала Наталя, – принаймні для твоїх загадок.

– Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, – усміхнувся Кравчук.

– Коротше.

– Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?

– Ні, – сказала Наталя.

– Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.

– По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?

– Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.

– Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? – здивувалася Наталя.

– Нащо мені гадати? – стенув плечима Кравчук. – Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.

– Нічого не розумію, – знизала плечима Наталя.

– Ото ж бо, – зітхнув Кравчук. – Що, звідки і навіщо – розумій, як хочеш.

– Ти розповів про це Лежнєву?

– Ще ні.

До кімнати зазирнув Винник.

– Товариші, запрошують на нараду.

Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.

Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона – Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:

– Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.

– Цікаво, – зауважив Кулінич. – Понад місяць шукали людину, а знайшли – одразу ж прогавили.

– Позавчора у мене не було підстав затримати його, – спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.

– Нема їх і тепер, – докинув Лежнєв.

– Далі, Наталю Сергіївно, – сказав Романенко, який вів нараду. – І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.

Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:

– Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.

Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:

– Хто чув про таку експедицію?

– Судячи по штампу, експедиція з Києва, – сказала Наталя. – Може, це тільки пошукова група.

– Зараз уточнимо. – Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.

– Зрозуміло, – мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав – Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.

– І без запитів ясно, що лист липовий, – озвався Кравчук. – Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.

– Це не сторожка, а каплиця, – зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. – Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.

– А як по-вашому, Наталю Сергіївно, – спитав Романенко, – чому вони раніше не подумали про план? Наскільки я розумію, злочинці цікавилися тайником не один рік.

– Не знаю, – призналася Наталя.

– Про це можна тільки здогадуватися, – прийшов їй на допомогу Лежнєв. – До вересня минулого року пробратися на територію садиби Мисливського замку злочинці не могли – там стояла військова частина. А коли вона виїхала, «шукачі скарбів» кинулися туди, та ба – не знайшли навіть входу в підвал. Тоді вони вирішили розшукати людину, яка знає розташування підвалів колишнього Мисливського замку.

– Ви маєте на увазі Ганну Щербак?

– Так.

– Можливо, я щось не зрозумів, – мовив начальник міліції. – Але мені, признатися, неясно, чому злочинці одразу не звернулися до Щербак? Вони почали шукати її тільки в жовтні минулого року. Так?

– Спочатку вони розраховували знайти тайник без сторонньої допомоги, – сказав Лежнєв.

– Хіба Щербак була стороння?

– Що вона не злочинниця, а жертва – я певен. Звісно, постає питання, чому вона, стільки років знаючи про тайник, не повідомила про нього? Причина, видно, у психології. Щербак ще дівчинкою попала в замок, її знеславили, залякали, потім примусили слугувати керівникові абверчастиною 115, майорові фон Бюлову. Це той самий фон Бюлов, який мав безпосереднє відношення до вербовки агентів і водночас керував спеціальною фотолабораторією абверчастини, де фабрикувалося свого роду досьє агентури. Не сумніваюся, що в ньому були матеріали, які компрометували Ганну Щербак. Можливо, ці матеріали разом з іншими було сховано в тайнику, і Щербак знала про це.

– Через двадцять п’ять років Шеф вдався до того ж методу, вербуючи Пєтухову, – вставив Кулінич. – Схоже на те, що це одна школа.

– Справді, – сказав Лежнєв, – схоже. Можна припустити, що Ганна Щербак мала якесь відношення до тайника і що потім її хотіли вбити, але сталося якось так, що не вбили, а тільки поранили. Вбили її через двадцять п’ять років.

– А мені все-таки здається, що вона не знала про хід до підвалу через каплицю, – зауважив Кулінич. – Інакше злочинці пробралися б туди раніше і не цікавилися б планом Мисливського замку.

– А чим пояснити цілу низку злочинів, що їх вчинили «шукачі скарбів», уже знайшовши те, що шукали? – спитав Романенко. – Вбивство Чухна, історія з Пєтуховою і так далі.

– Це – спроба замести сліди, позбутися свідків-пособників, спрямувати слідство на неправильний шлях. Очевидно, реалізуючи скарб, злочинці натрапили на якісь труднощі.

– Реалізація – це передача фототеки за кордон?

– Не тільки фототеки, – всміхнувся Лежнєв. – Щоб знайти загублену плівку, не треба пересіювати землю крізь сито.

– Що ж вони шукали?

– Ворожити не беруся. Певен тільки, що речі, сховані разом з фототекою, цікавили «Привида» не менше, а може, навіть більше, ніж сама фототека.

– Як, по-вашому, Василю Тимофійовичу, – спитав Романенко, – «Привид» і Шеф одна й та сама особа?

– Можливо.

– Яке відношення має до цієї справи Анісімова?

– Певно, вона виконувала роль того, що відволікає слідство і заплутує сліди, – сказав Лежнєв.

– Але ж її жде ув’язнення.

– Тільки за утримання кубла розпусти.

– Вона причетна до вбивства на Залісній вулиці?

– Думаю, що причетна. Але це ще треба довести. Так само, як і її справжнє прізвище.

– У нас є дані, – підвівся Винник, – що Анісімова багато років тому привласнила чужі документи. Незабаром ми одержимо підтвердження.

– Незабаром! – обурилася Наталя. – Невже ви думаєте, що Шеф сидітиме склавши руки, поки ми з’ясуємо біографії всіх його спільників?

– Пошук, що його веде майор Винник, не перешкоджає нам затримати Шефа, – сказав Кулінич.

– Яких заходів вжито для цього? – спитав Романенко.

– Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.

– Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, – сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. – Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.

– Так твердить Анісімова, – зауважила Наталя.

– Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, – заперечив Романенко, – Пєтухову возили на такій самій «Волге».

– Даю довідку, – сказав Кравчук. – У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.

– А якщо прикмети шефа сповістити по радіо? – запропонував Винник. – З відповідним оголошенням міліції чи прокуратури про його розшук.

– Треба подумати, – сказав Лежнєв.

На цьому, на превелике здивування Наталі, нарада закінчилася. Ніяких особливих заходів по розшуку і затримці Шефа не було розроблено. І взагалі все йшло так, ніби нічого особливого не сталося: вислухали інформацію, задали десяток запитань, викурили по кілька сигарет і розійшлися. Така буденна неквапливість збентежила навіть бувалого Кравчука.

– Темнить щось Лежнєв, – сказав він Наталі, наздогнавши її в коридорі. – І чекісти наші темнять, відмовчуються.

Наталя тільки непевно знизала плечима. Та на душі в неї було неспокійно. Здається, що Лежнєв щось гавить, що в ім’я сумнівної скрупульозності розслідування невиправдано приносить у жертву оперативність; що він або ж не відчуває гостроти моменту, або надто вже покладається на свій досвід.

Та думки думками, а робота – роботою. І Наталя взялася до буденної роботи, в котрій не сподівалася зробити якісь відкриття чи знахідки. На 14.30 вона викликала кількох свідків – очевидців пожежі, з якими розмовляла вже не раз і які навряд чи могли розповісти щось нове. Та Лежнєв рекомендував побалакати з ними ще.

До 16.00 Наталя допитала трьох чоловік, і, згадавши, що не встигла пообідати, вирішила піти в буфет. У коридорі вона побачила ще одного свідка – слюсаря ремзаводу Вернигору – він був на пожежі, і йому Гургаль велів викликати опергрупу. Вернигора прийшов у прокуратуру зі своїм сусідом, котрого відрекомендував Наталі як людину, що може пролити світло на деякі обставини, пов’язані з пожежею на Залісній вулиці. Вернигора так і сказав: «… може пролити світло на деякі обставини…» Мабуть, ця десь вичитана фраза здавалася йому найпереконливішою для такого вступу.

Степан Яцишин був провідником на залізниці. Він прибіг на пожежу, коли було вже по всьому. Згодом стали подейкувати, що з пожежею, мовляв, не все ясно, і Яцишин згадав про легкову машину, яка незадовго перед пожежею стояла в Сухому провулку – тупику, що впирається в паркан Степанової садиби…

Напередодні пожежі Яцишин допізна працював у своєму саду. Об одинадцятій годині вечора він почув, як у провулок в’їхала і зупинилася легкова машина. Десь через півгодини Яцишин виніс на вулицю ящик сміття – сміттєвоз приїжджав удосвіта. Отоді він і побачив «Волгу». Вона стояла біля паркана сусіднього будинку радіатором до Залісної вулиці, тобто уже встигла розвернутися. При тьмяному світлі вуличного ліхтаря він помітив, що це та сама блакитна «Волга», яку він бачив кілька днів перед тим на тому ж місці.

Він ще з першого разу запам’ятав її і літери на номерному знаку – «СКВ» – індекс легкових машин, які перебувають в особистому володінні сосновських громадян. Не так часто в їхній провулок заїжджають машини… Коли він побачив цю машину вперше? За кілька днів до пожежі, числа і точно не пам’ятає. Але було це вдень. Він саме йшов на роботу – мав їхати приміським поїздом о 15.40. Коли виходив і з двору, машина тільки в’їхала у провулок і зупинилася біля сусіднього будинку, з неї вийшов чоловік середнього віку і подався назад до Залісної вулиці. Яцишин ішов за ним слідом і бачив, як чоловік звернув на Залісну й почав роздивлятися номери будинків. Яцишин навіть хотів наздогнати його, спитати, кого шукає, щоб допомогти. Та саме в цей час того зустрів другий чоловік, трохи старший, і вони пішли у двір будинку № 47.

Про все це Яцишин згадав уночі напередодні пожежі, коли знову побачив у провулку «Волгу». Подумав, що до машиніста гості приїжджають, а машину чомусь у чужому провулку ставлять. Потім він закурив останню перед сном цигарку. Курив надворі, бо в хаті жінка не дозволяла. І ще не докурив, коли почулися квапливі кроки в провулку. Якісь люди поспішали із Залісної вулиці. Далі він почув нетерпляче клацання дверної ручки машини, і хтось нервово вилаявся. © http://kompas.co.ua

– Спокійно, спокійно, – озвався інший, хриплуватий голос. – Підніми дверцята трохи вгору, вони заїдають.

Знову заклацала ручка, і молодший голос, зриваючись од хвилювання, сказав:

– Не можу відчинити. Спробуйте ви.

– Спокійно, спокійно, – повторив хриплуватий. – Побережи нерви – тобі машину вести… От і відчинилися.

Ця розмова видалася Яцишину дивною. Він підійшов до хвіртки, виглянув на вулицю, але ті двоє уже сіли в машину. Яцишин побачив тільки, як, зірвавшись з місця, «Волга» помчала до Залісної вулиці і зникла за поворотом. Коли він зайшов до хати, було чверть на першу. Жінка вже спала. Яцишин теж ліг і скоро заснув, бо натомився за день. Пострілів не чув, не чув, як били в рейку на тарному складі облспоживспілки; його розбудили тільки сирени пожежних машин. От і все, що він може сказати. Не виключено, що йому тільки здалося, ніби ті двоє поводилися підозріло. Слідству видніше…

Подякувавши Яцишину, Наталя одразу ж подзвонила в резерв провідників і встановила, що в червні у Яцншина було кілька поїздок з денним приміським поїздом – дев’ятого, вісімнадцятого і двадцять третього. Після цього вона пішла до Лежнєва.

Той прочитав свідчення Яципшна, вирвав з настільного блокнота чистий аркушик і червоним олівцем написав великими літерами «18 червня».

– Це було за три дні до пожежі, – впевнено сказав він. – Саме вісімнадцятого червня Яцишин побачив блакитну «Волгу». Зверніть увагу на цю дату. Вісімнадцятого червня в Сосновському побував Енкель-Мельников; тоді ж він зустрівся з «Привидом» і тоді ж до Ганни вперше завітали гості на блакитній «Волге». Зауважте також, що вдень вісімнадцятого червня Ганнин чоловік був на роботі. І не просто на роботі – у поїздці. Повернувся тільки ввечері і побачив у жінки велику суму грошей. Гроші, що їх, якщо пристати на думку капітана Кравчука, Щербак на другий день здала в міліцію. Співставмо всі ці факти і будьмо сміливіші у своїх судженнях. Що скажете, Наталю Сергіївно?

– Очевидно, Ганна Щербак дозволила «Привиду» зустрітися з Енкелем у себе на квартирі. За це їй дали винагороду, якої вона наступного ж дня вирішила позбутися. Не розумію тільки – чому.

– Тому, що ці гроші пекли їй руки, – сказав Лежнєв. – Квартиру для побачення з Енкелем вона надала «Привидові» не заради грошей – її залякали, як залякували доти. Фото, яке ви не вберегли, було зроблено не випадково. Знімки двадцятип’ятирічної давності не такі переконливі.

– Чого ж її вбили? – подумала вголос Наталя. – Адже вона була слухняною зброєю в руках злочинців.

– Виходить, не зовсім слухняною; слухняні не віддають у міліцію гроші.

До кабінету зайшов Кравчук. Ознайомивши його із свідченнями Яцишина, Лежнєв сказав:

– Треба зайнятися блакитною «Волгой». Візьміть це на себе, Володимире Івановичу. Тепер ми знаємо, що машина блакитного кольору належить одному з громадян Сосновського, що два місяці тому її передні ліві дверцята погано відчинялися. Чому передні ліві? А тому, що це дверцята водія. Їх не могли відчинити у Сухому провулку. Так, Наталю Сергіївно?

– Судячи з того, що чув Яцишин, було саме так.

– Зважте ще й на те, Володимире Івановичу, – сказав Лежнєв Кравчукові, – що за цей час власник «Волги» міг відремонтувати дверцята. Побалакайте з механіками ремонтних майстерень, гаражів, автобаз. Зв’яжіться з автоінспекцією. Та хіба мені вас учити…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Пам’ять – дивовижна річ. Іноді вона з незбагненною точністю відтворює події двадцятип’ятирічної давності, епізод за епізодом простежує їхній плин, викликаючи з минулого напівзабуті обличчя, голоси, навіть усмішки. Та потім, наче в поганому кінотеатрі, стрічка рветься, завмирає екран і всі спроби оживити його ні до чого не приводять. Правда, пам’яті можна допомогти: зустрічі, давні газети, біль, що прокинувся в рані, теж пришпорюють її. Тоді, наче з туману, проступають картини, образи. Але такі спогади не відзначаються виразністю, а тим більше повнотою.

Липень 1943 року був особливим у багатій на події біографії Василя Лежнєва. Мабуть, ні доти, ні після йому не доводилося приймати стільки швидких і відповідальних рішень, од правильності яких залежало життя багатьох людей. А проте події тих років відклалися в його пам’яті нерівномірно. Одні він пам’ятав до найменших подробиць, до гіркого запаху шелюги, яку підпалили есесівці; інші насилу пригадував, немовби читав записи, в яких часом стерлися цілі фрази…

Шлях од переправи біля Чорних каменів до стоянки загону Дробота геть випав із пам’яті. Тільки й запам’ятав, як проснувся в наметі на купі пахучого ялинового віття, вкритий чиєюсь шинелею. Крізь вологий, ще не висохлий після дощу брезент цідилося денне світло. Десь недалеко лунали голоси, подзвякували котелки, ритмічно цюкала сокира, тріщали гілки в багатті.

В намет просунулася голова Петра Олійника.

– Привіт, – сказав він. – Вставай, лежню. Місцеве начальство хоче тебе бачити.

Лежнєв схопився. Біль у пораненій руці нагадав йому про вчорашній бій. Згадав він і те, як ховали Андрія Терьохіна, Тисячного і чотирьох партизанів. Хоч фашистів полягло набагато більше, Лежнєв картав себе за вчорашню нестриманість – не треба було лізти на галявину.

На високому пеньку сидів чоловік у військовому кітелі без знаків розрізнення. Поклавши на коліно офіцерський планшет, він щось писав. Поруч навпочіпки сидів той самий юнак, який учора так доречно підоспів до переправи – начальник розвідки загону Сміливий. Помітивши Лежнєва, Сміливий щось сказав чоловікові в кітелі, той підвів голову, і Лежнєв побачив глибоко посаджені очі, шрам на випуклому чолі, акуратно підстрижені вуса. Вдосвіта, коли Сміливий привів їх у загін, Дробота на місці не було, і тепер Лежнєв зацікавлено розглядав його.

– Схожий? – перехоплюючи його погляд і ховаючи у вусах усмішку, спитав Дробот.

– На кого? – не зрозумів Лежнєв.

– Ви мене роздивляєтеся, наче звіряєте оригінал з даними словесного портрета.

Розмовляли вони довго. Спершу розповідав Дробот. Становище в районі було складне. У лісі блукали бандити. Називаючи себе партизанами, вони вбивали, грабували, влаштовували прилюдні розправи над «зрадниками», причому їхніми жертвами щоразу були люди, яких найбільше поважали: колгоспні активісти, сільські інтелігенти, сім’ї комуністів та військовослужбовців Червоної Армії. Не милували вони ні дітей, ні жінок. Німці вдавали, що борються з бандитами, навіть іноді зав’язували з ними перестрілки, проте бандити завжди вислизали безкарно. Зате після кожного їхнього наскоку по гарячих слідах приїжджали численні німецькі кореспонденти, кінорепортери, експерти. Вони старанно фіксували сліди звірячих розправ, у яких, певна річ, звинувачували комуністів. Свої висновки, репортажі, звіти негайно публікували. Робилося це з розмахом, за допомогою не тільки місцевої, але й центральної гітлерівської преси, радіо, кіно. І треба визнати, що ця пропаганда подекуди мала успіх – люди Дробота не раз уже натикалися на глуху стіну недовір’я, настороженості, а подекуди навіть неприхованої ворожості.

– Тутешнє гестапо ще не таке робить, – скориставшись із паузи, встряв у розмову Сміливий. – Кілька днів тому мої розвідники привели двох дівчат. Знайшли їх у лісі – були прив’язані до дерев. Поліцаї нібито придумали їм таку кару. Ми обурювалися, жаліли дівчат. А вони справжні красуні. Задивилися ми на них і не помітили, як ці «нещасниці» вивели з ладу рацію і мало не знищили боєзапас загону.

– Їх затримали?

– Одну затримали, а друга втекла.

Лежнєв розповів історію приземлення своєї групи і все, що сталося потім. Про Ольгу Мозгову розповів детально; про своє перебування в Мисливському замку – коротко; про Оскара згадав мельки, розуміючи, що не має права говорити про це. Він навіть не знає справжнього імені Оскарового, а на пропозицію Сміливого визволити провідника групи із замку відповів ухильно, перевівши розмову на сам замок та офіцерський санаторій.

– З цим санаторієм треба як слід розібратися, – сказав Дробот. – Дівчина-агент, котру ми затримали і котра зі своєю напарницею завдала нам немало клопоту, призналася, що була в санаторії покоївкою, там її і завербували.

Надвечір Ян Манукайтіс прийняв дві радіограми: одну – для Дробота із Штабу партизанського руху, а другу – з Управління контррозвідки, для Лежнєва.

Лишаючи без змін раніше поставлене перед групою завдання, комісар держбезпеки Шкрабатов наказував Лежнєву допомогти Дроботові знешкодити гітлерівську агентуру, яка пролізла в сосновсько-русанівське підпілля. Про Оскара, якого в радіограмі називали Провідником, було сказано, що йому подадуть потрібну допомогу. Групі підтримувати з ним зв’язки забороняли. Під кінець Шкрабатов дякував за виявлену мужність і повідомляв, що всіх буде представлено до урядових нагород.

Прочитавши радіограму Лежнєв подумав, що йому навряд чи пощастить іще раз зустрітися з Оскаром – цією дивовижною людиною, доля якої лишилася для нього загадкою.

З подій тих днів Лежнєв пам'ятав, як вони з Дроботом і Сміливим у супроводі партизанських розвідників – кремезних, відчайдушно хоробрих хлопців, котрих у загоні, з легкої руки їхнього ватажка, називали «мушкетерами», увійшли вдосвіта в невеличке село Дубляни.

Незважаючи на ранній час, на майдані перед церквою зібралися всі мешканці села. Ридання заглушували прокляття, плач дітей зливався з гнівними голосами дідів – біля церковної огорожі лежали трупи жінок і підлітків. Напередодні в селі побувала банда. Бандити розстріляли шість чоловік, спалили три хати, вимели засіки. Відібране у селян збіжжя, яке не змогли забрати з собою, звалили в силосну яму, облили гасом і підпалили. Все це робили «від імені і за дорученням карних органів Радянської влади», оскільки селяни нібито активно співробітничали з окупантами. Провокаційний характер цієї заяви не викликав сумнівів ні в Лежнєва, ні в Дробота. Старосту і єдиного в селі поліцая хтось заздалегідь попередив, і вони із своїми сім’ями сховалися на сусідньому хуторі; їхнє майно і хати не чіпали.

Бандити розклеїли листівки, демагогічні заклики яких були пересипаю лайкою і погрозами. Листівки були віддруковані на машинці. Внизу стояв підпис командира партизанського загону Бородатого.

На короткій, але бурхливій нараді, яку зібрав Дробот, думки розійшлися: Лежнєв радив не поспішати – подейкували, що в загоні Бородатого понад двісті чоловік; – вони сиділи в болотах, звідки їх не так просто було вибити. Сміливий же наполягав на негайній ліквідації лжепартизанського загону: рейдовий загін Дробота мав для цього досить сил, а бійці були так обурені, що наслідки бою не викликали сумнівів.

– Треба негайно знищити банду! – гарячкував Сміливий. – Як ви не розумієте, що кожен день існування провокаторів ллє воду на млин гітлерівців! Бородатий і його прибічники роблять усе, щоб слово «партизан» у людей ототожнювалось із словом «бандит».

– У загоні Бородатого є комуністи. Немало там і червоноармійців-оточенців, – сказав Дробот. – Не думаю, що всі вони стали бандитами. Треба розібратися. Рубати з плеча не будемо. Але й зволікати не можна.

Остаточне рішення прийняли через годину. Та цьому передувала немаловажна подія.

Ще тривала нарада, коли виставлені на околиці вартові помітили, що до села прямують двоє озброєних. Їх затримали.

На майдані, де тільки добу тому було вчинено бандитську розправу, «мушкетери» ледь стримували розгніваних селян. Та коли Сміливий спитав, чи можуть упізнати затриманих, усі замовкли.

– Наче не ці.

– Ті й одягнені були інакше.

– І навіщо ці розмови: ті, не ті! З боліт прийшли – значить, ті!

– Кати! Душогуби! Бийте їх, люди добрі!

Затримані ошелешено зиркали на всі боки. Потім один із них – високий чубатий хлопець у вилинялій червоноармійській гімнастерці і подертих, зв’язаних вірьовкою чоботях, схвильовано мовив:

– Товариші, ви помиляєтесь. Ми не бандити. Ми партизани.

– З якого загону? – спитав Сміливий.

Хлопець на мить завагався, а тоді сказав:

– Із загону товариша Бородатого.

Люди враз загомоніли, в повітрі замелькали кулаки, палиці.

У хаті, куди привели невідомих і де їм розв’язали руки, сидів Дробот.

– Хто такі? Звідки? – спитав він.

– А ти сам хто? Чому я повинен відповідати? – розізлився чубатий.

– Я член підпільного обкому партії і командир рейдового загону, – спокійно відповів Дробот.

Чубатий недовірливо глянув на нього, зате його супутник, немолодий, короткозорий чоловік, раптом охнув і кинувся до Дробота:

– Товаришу Дробот! Ви? Я вас спершу не впізнав. А ви мене впізнаєте? Строковський із міськвно. Пам’ятаєте? – схвильований, він повернувся до чубатого – Це наш секретар міськкому.

Чубатий звичним рухом військового осмикав і розправив гімнастерку, ступив крок уперед, навіть спробував клацнути каблуками чобіт, що геть розлізлися.

– Старший сержант Червоної Армії Іван Кравчук, нині боєць партизанського загону «Месник», – чітко відрапортував він. – За рішенням партійного бюро, я і боєць Строковський маємо встановити зв’язок із найближчим партизанським загоном.

– Яким саме? – спитав Лежнєв.

– Я ж сказав: найближчим.

– А ви знаєте, де перебуває найближчий до вас партизанський підрозділ?

– Не знаємо. Але нам наказали за всяку ціну розшукати його.

– Чому на зв’язок вас послало партійне бюро, а не командир загону? – спитав Дробот.

Кравчук і Строковський перезирнулися.

– Кажи, – кивнув Строковський. – Товаришеві Дроботу треба все розповісти.

У грудні 1942 року після розгрому об’єднаного партизанського загону Русанівського району жменька уцілілих бійців на чолі з командиром взводу зв’язку Бородатим прорвалася через есесівські заслони і пішла в глибину Совиних боліт. За короткий час Бородатий зумів створити новий загін, у якому на липень 1943 року було вже до двохсот чоловік.

Вони захопили два німецькі обози, поповнивши арсенал загону і забезпечивши партизанів медикаментами. Але, обравши місцем базування важкодоступні болота, де можна було почувати себе в безпеці, Бородатий прирік загін на пасивне відсиджування. Довгий час загін не мав рації, а старенький короткохвильовий передавач майже не працював. Зв’язку з містом і сусідніми загонами не було. З усіх операцій, які провів загін, найуспішнішими були наскоки на німецькі обози у березні. Після цього загін спіткало кілька невдач: бойові групи поверталися з завдання ні з чим або не поверталися зовсім. Більшість захоплених в обозах патронів були румунські і не підходили ні до російських гвинтівок, ні до німецьких автоматів. Усе це не могло не вплинути на бійців. Хворобливо самолюбивий, запальний, Бородатий став дуже підозріливий. У всьому звинувачував гітлерівських лазутчиків, які нібито пробралися в загін. Він оточив себе людьми, основний кістяк яких складала група лейтенанта Вукаловича. Ця група приєдналася до загону в кінці лютого і відтоді трималася окремо. Її командир не поминав нагоди нагадати, що тільки завдяки його передбачливості загін має рацію і що саме його бійці захопили німецькі обози. Вукалович у всьому наслідував Бородатого, навіть носив таку саму бороду. Одного разу після чергової вилазки він із своїми бійцями відбив у німецького конвою групу в’язнів, серед яких був і син Бородатого від першого шлюбу – посивілий у гестапівській катівні п’ятнадцятирічний хлопчина. Не дивно, що після цього Бородатий ще більше почав довіряти Вукаловичу і невдовзі призначив його начальником штабу. Комуністи загону здебільшого попали в немилість. Їх насторожило це. Непокоїло й інше: дівчата, яких урятував Вукалович, дуже швидко оговталися і прижилися в загоні, а точніше – у штабі загону. В штабному зрубі дедалі частіше влаштовували пиятики: з кожної вилазки люди Вукаловича приносили в загін як трофеї самогон, горілку, вино.

Партійне бюро вирішило послати кількох комуністів на пошуки найближчого партизанського загону, зв’язаного з Москвою. Зв’язкові мали повідомити про обстановку в загоні «Месник».

Розповідь партизана-комуніста Лежнєв пам’ятає майже дослівно. А от усі дальші події збереглися в пам’яті тільки уривками. Ось він іде по пояс у воді, почепивши на шию кобуру пістолета і гранати, поклавши на плече автомат. Його нудить од солодкуватого смороду болота; яскраве липневе сонце засліплює очі; немилосердно жалять комарі. Попереду Дробот. Час од часу він зупиняється, жде Лежнєва, підбадьорює його усмішкою. Та раптом усмішка гасне. З ним порівнявся сутулуватий, дуже худий дідусь. Горе і невтишимий біль зігнули старого: на його очах бандити замордували онука, скалічили доньку, спалили хату.

А ось уже інша картина. Невеличкий, порослий очеретом острівець. Під ногами чавкає драговина. Ні стати, ні лягти. Треба ждати. Бійці ждуть годину, дві, три, ніч. Удосвіта до них підходить підкріплення – взвод автоматників. А старший сержант Кравець пішов уперед і чомусь не повертається. Із-за лісу викочується неправдоподібно великий диск сонця. Нарешті з’являється мокрий з голови до ніг Кравець і ще двоє партизанів. Кравець квапить: уночі сталися тривожні події: Вукалович арештував членів партійного бюро. Партизани хвилюються, хочуть силоміць визволити арештованих. Та Вукалович уже вжив заходів: оточив штаб своїми людьми.

Наступну картину пам’ять зафіксувала найяскравіше. У центрі, спинами до рубленого будиночка, стоять чоловік сорок з автоматами. Навпроти, кроків за двадцять, суцільною стіною – інші, озброєні гірше: у кого гвинтівка, пістолет, а в кого тільки багнет на поясі.

Біля високого ганочка в оточенні конвоїрів – п’ятеро чоловіків і жінка. Руки в них зв’язані.

На ганочку, широко розставивши міцні ноги і тримаючи руки на дерев’яній кобурі маузера, стоїть кремезний чоловік. У нього широка густа борода, очі палають люттю. Це Бородатий. Позад нього двоє: хлопчина у військовому френчі, перехопленому портупеями, і здоровань із такою ж, як і в командира загону, широкою бородою. Незважаючи на бороду і великі окуляри в роговій оправі, Вукаловичу – це він – не можна дати більше 26-28 років. На відміну од Бородатого, від громового голосу якого дрижить повітря, Вукалович мовчить.

Серед прибічників Бородатого увагу Лежнєва привертають молоді жінки. Чотири з них одягнені як чоловіки: хромові чоботи, ошатні галіфе і високо підрублені діагоналеві гімнастерки. П’ята – гарненька, струнка шатенка – вдягнена просто: кофтина, спідниця, підперезана ременем, на якому висить револьвер.

Лежнєв і Дробот серед основної групи партизанів, вдивляються в прибічників Бородатого, слухають, його п’яні погрози і чекають сигналу. Кравець і Строковський повели «мушкетерів» понад берегом у тил групі Вукаловича; Петро Олійник, який прибув уранці із взводом автоматників, повинен крикнути совою.

Бородатий шпетить «підбурювачів», «анархістів», «наклепників»; репетує про залізну дисципліну, про «гнилих інтелігентів», котрі начебто підривають цю дисципліну; згадує про якусь нібито викриту змову, секретну шифровку Центру; про гітлерівських лакуз. Здається, він сам вірить у те, що каже.

– Я командир загону! – надривається Бородатий. – Я привів вас сюди, переслідуваних, знесилених, без зброї. Із жменьки деморалізованих утікачів я створив грізне бойове з’єднання, яке вселяє жах у чорні душі окупантів та їхніх прихвоснів! За мою голову гестапо призначило п’ятдесят тисяч марок. Бачу, хтось хоче заробити! Не вийде! Мені не шкода свого життя, та поки воно потрібне вам, я буду нещадний до зрадників! Я сам покараю їх у вашій присутності!..

Із заростів шелюги чути пугукання сови. Лежнєв смикає за руку Дробота.

– Я чув, – тихо каже той, але не рушає з місця.

Бородатий ступає крок уперед.

– Зараз я судитиму негідників! – вигукує він, театральним жестом показуючи на зв’язаних комуністів.

– А хто тобі дав право судити їх? – запитує хтось із партизанів.

– Хто дав мені право?! Народ, котрий стогне у фашистському ярмі! Радянська влада!! Партія!!!

– Яка партія, яка влада дали вам це право, Савицький?! – голосно, але спокійно запитує Дробот.

Партизани, що стояли попереду, розступаються. Слідом за Дроботом іде Лежнєв. Не виймаючи руки з кишені, свердлить поглядом кожного, хто стоїть біля штабного зрубу.

Він бачить, як рвонув маузер Бородатий, але так і не вийняв з кобури – вкляк, упізнавши Дробота. Він бачить, як слідом за Бородатим хапаються за зброю його прибічники – усі, крім Вукаловича і гарненької шатенки.

Лежнєв відчував: за його спиною теж піднято зброю – гвинтівки, пістолети. Проте він знає: праворуч у шелюзі «мушкетери», а ліворуч, у колючих кущах ожини, – взвод автоматників. Вони вже взяли на приціл усіх, що стоять біля зрубу.

– Мене і мій загін послав сюди Штаб партизанського руху, – каже Дробот.

Від ганочка до нього кинулася гарненька шатенка.

– Григорію Сидоровичу! Товаришу Дробот!

По шеренгах прокотилося приглушене:

– Дробот… Дробот…

Вукалович зникає за спинами караульних. Наступної миті один із них підводить ствол автомата. Лежнєв вихоплює парабелум, але його випереджає партизан: бахкає гвинтівочний постріл і караульний падає.

– Не стріляти! – підвищує голос Дробот. – Провокаторам пощади не буде! Всім біля будинку опустити зброю.

– А чому це тільки біля будинку? – буряковіє Бородатий. Він уже оговтався, і його очі знову насочуються люттю.

– Тому, що серед ваших поплічників, Савицький, є бандити, на руках яких кров жінок і дітей.

Дробот зумисне не називає командира загону партизанським ім’ям, тим самим немовби розвінчуючи його.

– Брехня!! – горлає Савицький. – Це наклеп!

– Якщо це наклеп, я за нього відповім. – Дробот обертається назад, подає знак. Партизани пропускають уперед згорбленого діда. Старий не роззирається, не вдивляється, в людей, що стоять біля зрубу. Він іде до конвоїрів, не зводячи з них очей. І люди завмирають. У цю мить ніхто, крім Лежнєва і Дробота, не помічає, як праворуч і ліворуч із заростів виходять «мушкетери».

Старий підступає до конвоїрів, і ті починають задкувати, накостричуючись стволами автоматів. Та слідом за старим на них уже суне партизанська маса. До неї приєднується багато й тих, котрі ще кілька хвилин тому стояли пліч-о-пліч з конвоїрами. І раптом сталося непередбачене: з ганочка, вихопивши маузер, стрибає Савицький, чортом підскакує до конвоїрів, люто сичить їм в обличчя:

– Кинь зброю! Перестріляю, як собак!

Конвоїри, притиснуті до стіни, кидають автомати. Старий підходить до них упритул.

– Цей… Цей… Цей і оцей…

Лежнєв вчасно вибиває з рук Савицького маузер. Партизани обеззброюють конвоїрів, а заодно й інших бандитів з групи Вукаловича. Поки Дробот і визволений комісар загону втихомирюють партизанів, Лежнєв, Сміливий та «мушкетери» кидаються шукати Вукаловича. Лишивши Сміливого з його хлопцями прочісувати зарості, Лежнєв повертається. до зрубу, щоб забрати штабну документацію, шифр, радіограми. Але на майдані його зупиняє чийсь зойк. Він оглядається і бачить озброєного кремезного хлопця, який тримає за комір чоловіка в мокрому одязі. Той кричить услід партизанові в полатаному німецькому кітелі й брезентових штанях, котрий тікає од них:

– Семенов, не тікай! Він мене вб’є! Ти ж знаєш: він на мене зуб має.

– Усі ми на тебе зуб маємо, – не зупиняючись, кидав через плече партизан у полатаному кітелі.

– Семенов!! Не маєш права лишати мене напризволяще.

Помітивши Лежнєва, він зробив спробу вирватися.

– Громадянине начальник! Громадянине начальник! Вислухайте мене!

Лежнєв підходить.

– Хто такий?

– Я командир взводу зв’язку Нетреба, а цей, – парубок гидливо поглянув на затриманого, – Цибочкін, радист. Перший дружок і помічник Вукаловича. Хотів утекти.

– Громадянине начальник! – канючить Цибочкін. – Накажіть відпустити мене! Я… Я все розповім! Тільки звеліть йому піти. Він на мене затаїв зло. Уб’є! Він уже погрожував.

Радист бризкає слиною, не доказує слова, рветься з рук Нетреби, з переляку вибалушує очі; на нього гидко дивитися.

– Я багато знаю, – хрипить він. – Ви тих дівок, котрих ми в загін наче врятованих од розстрілу привели, поколошкайте. Вони справжні гадюки: агентки, есесівки…

– Брешеш, негіднику, – каже Нетреба. – Кіра не есесівка!

– Есесівка, есесівка, – торочить Цибочкін. – Така сама шльондра, як і інші.

– Не смій! – перехоплює Лежнєв занесений кулак Нетреби.

– Бачите, бачите! – хрипить Цибочкін. – Він через неї на мене зло має. А я її й пальцем не зачепив – потрібні мені покидьки начальства!

– Одведіть! – наказує Лежнєв.

– Я позивні і шифри знаю, якими Вукалович для зв’язку з німцями користувався, – не вгаває радист. – Напам’ять знаю. Ось тільки вранці зв’язувався з ними.

– Для чого зв’язувався?

– Вукалович допомогу в німців просив: боявся, що самі не впораємося. Німці обіцяли прислати наприкінці дня цілий батальйон.

– О котрій годині?

– Після вісімнадцятої. Сигнал – дві зелені ракети.

– З якого боку вони мають підійти?

– Од Кущівської галявини.

– Все?

– Про це все. Але я ще багато чого знаю.

– Бреше він, товаришу начальнику, – втручається Нетреба. – Не слухайте його.

– Я правду кажу! Забожуся! Це він зумисне охаює мене – боїться, що я про Юрку розповів. А я й розповім! Тільки ви, громадянине начальник, мене з ним не залишайте.

– Конвоїр вас не зачепить, – обриває його Лежнєв, – Ідіть, побалакаємо потім.

Лежнєв не хоче показати, що поквапливі зізнання Цибочкіна дуже важливі. Негайно треба доповісти Дроботу.

Та побалакати потім Лежнєву з Цибочкіним не пощастило. Ще не дійшовши до штабного зрубу, він почув постріл. Оглянувся. Під сосною, уткнувшись обличчям у розлаписте коріння, лежав мертвий радист.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.

– Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.

– Постараємося, – сказав заступник. – Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу – виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».

– Зрозуміло, – сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, – лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш – доведеться вкладатись у цей термін.

У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.

– Зарилася, – немовби вибачаючись, мовила. – Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.

Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка – лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.

– Підпис справжній? – спитав Лежнєв.

– Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.

– Так, це шахрайство Палія, – погодився Лежнєв і одразу спитав: – Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?

– Саме на четвертій аптеці, – чомусь усміхнулась Наталя. – Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.

– Мабуть, збіг такий, – сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…

Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.

– Ідіть, ідіть.

– Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, – сказала Наталя, прибираючи свій стіл.

– Я подзвоню йому…

Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.

– Тебе ждуть, – сказала вона багатозначно.

Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.

– Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, – мовила з награною люб’язністю. – Мамо, ти знайома?

– Ми познайомилися, – відповіла Ірина Дмитрівна. – До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.

Савицький нервово кусав губи.

– У нас із Костянтином Михайловичем… справа, – збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.

– Я вам не заважатиму, – захапалася Ірина Дмитрівна. – Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.

– Дякую, – підвівся Савицький. – Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.

– Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, – відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. – Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва – її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.

– Я дотримуюсь іншої думки, – з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, – і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.

Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.

– Я знаю, – після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.

– Мамо! – вигукнула Наталя. – Костю, перестань!

– Ірино Дмитрівно, – не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. – Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне – я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.

– Ти не на суді, – вибухнула Наталя, – і тебе ніхто не просив виступати.

– Наталю, помовч, – строго сказала Ірина Дмитрівна.

– Я взагалі можу вийти, – обурилась Наталя. – Тут розмовляють не зі мною, а про мене.

Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.

– Сядь.

Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном – жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.

Ірина Дмитрівна теж сіла.

– Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…

– Ірино Дмитрівно, – як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, – я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.

– Це добре, що ви так гадаєте, – всміхнулася Ірина Дмитрівна. – Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.

– Мамо, як ти можеш! – простогнала Наталя.

– Я давно хотіла спитати тебе про те саме, – не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. – Але зараз я розмовляю не з тобою.

– Ірино Дмитрівно, – Савицький був блідий. – П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.

– А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?

– За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, – схопився з місця Савицький. – Хай вона сама скаже!

– Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, – похитала головою Ірина Дмитрівна.

Савицький закусив губу.

– Ваша правда, – нарешті озвався. – Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?

– А про це спитайте Наталю, – сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. – Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.

Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.

– Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я подумаю, може, дам згоду.

– Я прошу тебе стати моєю дружиною, – тихо мовив Савицький. – Певна річ, я старший за тебе…

– Гаразд, – перебила його Наталя, – це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.

О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.

– Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата – моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.

– Він у мене, – сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.

– От і добре, – мовив Кравчук. – Бери його і їдьте до мене.

– Ну, що, поїдемо, жених? – спитала Наталя.

– Як хочеш.

– Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, – посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.

– Виклич таксі, – гукнула вона, – бо до Володі двома трамваями треба добиратися.

– Моя машина внизу, – сказав Савицький.

– А-а…

Наталя чудово знала машину Савицького, бо не раз їздила на ній і навіть сама водила. Але чомусь тільки тепер згадала, що «Волга» Савицького – блакитного кольору. А що як… Вона підступила до машини, попросила у Савицького ключі і підійшла до лівих передніх дверцят. Одімкнула замок, смикнула ручку. Дверцята не відчинялися.

– Заїдає, – сказав Савицький. – Підніми трохи вгору… От і відчинилися.

– Вони давно несправні? – одерев’янілим голосом спитала Наталя.

– Уже місяців зо три. Ніяк не зберуся відремонтувати… Але ти сідай праворуч; у місті я сам поведу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно – вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу – вони мали відрізати карателям шлях до відступу – підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота – їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».

Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби – не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.

Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.

Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет у нього з рук вибила Кіра Назаренко.

Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах – арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.

– Характеристику їй не даватиму, – сказав Дробот. – Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім – сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.

Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:

– Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.

По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив – відбувся подряпиною…

У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.

– Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.

– Ось послухайте, – сказав Сміливий. – Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!

– Я дворянка. Я російська дворянка, – так само спокійно сказала жінка. – Я донька генерала. Справжнього генерала – не хамського.

– Біла кість, голуба кров, – як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. – Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!

– Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! – вперше підвищила голос жінка. – І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!

– Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? – спитав Лежнєв.

– Я народилась у Відні.

– А кажете, що росіянка, – посміхнувся Лежнєв. – Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато – багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.

Жінка не відповіла.

– Розстріляйте, – враз якось охрипнувши, сказала вона. – Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!

Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.

– Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, – сказав Сміливий, – за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні – врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.

– То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? – сердито спитав Лежнєв.

– Ви мене за соцзаконність не агітуйте, – образився Сміливий. – Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.

– Ні, це не по-людськи! – заперечив Лежнєв. – Ви от хлопчину – сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен – побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили – не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…

Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.

Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею – тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:

– Він хвора людина – часто задихається. У нього, мабуть, астма.

– Він же катував вас! – не витримавши, закричав Лежнєв. – За волосся підвішував!

– Певна річ, він жорстокий, – відповіла Кіра. – Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.

– Ніяк не збагну, – гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, – як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.

– Не смійтеся. В бою – то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.

– Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? – спитав Лежнєв.

– Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.

– Ви знали цих дівчат?

– Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!

– Звідки вам відомо, де і як їх мучили?

– Вони розповідали.

– Припустімо, – важко зітхнув Лежнєв. – А що було на роз’їзді?

– Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.

– Люди Вукаловича? – швидко спитав Лежнєв.

– Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

– Вукалович був тоді з ними?

– Авжеж.

– Німці відбивалися?

– Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

– Зрозуміло, – мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

– Що ви робили в загоні?

– Мене призначили писарем штабу, – знічено всміхнулася Кіра.

– Багато роботи?

– Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні – жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

– В яких стосунках ви були з Вукаловичем? – не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

– Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

– Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, – насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

– Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався – він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович – син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім – власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

– Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

– У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

– У гестапо ви теж підписували все?

– Ні, – не образившись, сказала Кіра. – В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

– Засудити можна, – посміхнувся Лежнєв. – Засудити – ще не означає розстріляти.

– Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

– Що ви робите? – вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

– Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.

Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою – куля пройшла навиліт.

– Офіцер напослідок вистрілив у мене, – сказала Кіра. – Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…

Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, – гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.

– Послухайте, Назаренко, – сказав Лежнєв, – вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.

– Я просто хочу бути щирою, – відповіла Кіра. – Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки – після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.

Лежнєв схопився.

– Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!

– Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся – до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно – виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.

Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:

– Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.

Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку – не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник – хто б міг подумати – знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…

Поки Петро розмовляв з Кірою, Лежнєв був при іншій, не менш важкій розмові, яку вели Дробот, Сміливий і комісар загону «Месник» з Бородатим.

Лежнєва вразила витримка Дробота – він терпляче слухав Бородатого, який пробував свій голос на всіх регістрах – від громового ревіння до верескливого фальцету. На місці Бородатий не сидів – щойно сівши на ослона, одразу ж схоплювався, метався з кутка в куток, розмахуючи руками. Він скидався на божевільного, хоча в тому, що вигукував, була певна логіка. Свої помилки, які часто межували зі злочинами, визнавав з великими застереженнями – намагався перекласти вину на інших. Але об’єктивно зробленого не заперечував.

Так, він довірився Вукаловичу; змістив комісара і начальника штабу; не зважав на партійну організацію… Так, були націоналістичні перекручення, самоуправство, пиятики… Наказав арештувати членів партбюро… Але не знав, що Вукалович провокатор; що «врятовані» ним дівиці – гітлерівські агентки; що бійці комендантського взводу грабували, що радіограми, які передавали в Центр від його, Бородатого, імені, попередньо «редагував» Вукалович.

– По-твоєму, я був заодно з цими гадами? – наскакував Бородатий на Сміливого. – Дурень! Та якби я був з ними заодно, я б уже весь загін у болоті втопив. Завів би в драговину – я ці місця як свою п’ятірню знаю, – назад би дідька лисого хто вибрався. Навіщо, по-твоєму, я в грудні з оточення рештки другого батальйону вивів? Кров’ю харкав, а вивів. Ось комісар свідок. Скажи йому, комісаре, скількох фашистів я тоді поклав?

– Багато, – підтвердив комісар.

– Чув? Ми грудьми на кулемети йшли. І я за чужі спини не ховався, – був попереду всіх. Скажи, комісаре!

– Людина ти хоробра, – мовив комісар, – цього в тебе не одбереш. Але за те, що ти наколобродив потім, простити тобі не можна.

– Ну й хрін з вами, не прощайте! – закричав Бородатий. – Я на коліна не ставатиму!

– Чого репетуєш? – сказав Сміливий. – Піди он у село Дубляни, порепетуй над могилами жінок та дітей, яких замордував твій дружок – Вукалович.

– Гаразд, – одразу втихомирився Бородатий. – Дайте день відстрочки і маузер з двома патронами.

– А другий патрон навіщо? – спитав Сміливий.

Бородатий люто блимнув на нього, потім усміхнувся.

– Хочу з однією твоєю знайомою зустрітися, «мушкетер». Поквитатися з нею треба. Раніше все було ніколи.

– Бач, який ти, Михайле Юзефовичу, – похитав головою Сміливий, – навіть за свою жінку не хочеш відповідати.

– Про кого мова? – спитав Дробот.

– Про Аду Рененкампф, – сказав Сміливий. – Перед вами один з її чоловіків. Не певен, чи останній.

– Ви тут багато просторікували про залізну дисципліну, Савицький, – сказав Дробот, – Вимагали її від усіх, крім самого себе. А це вже не дисципліна – диктат отамана. Ви й поводилися як отаман: самогонка, жінки, особиста охорона, зуботичини, демагогія, самосуд – усе це кільце одного ланцюга, яким вас так запросто скрутив Вукалович. Ви кажете, що відродили розгромлений у грудні загін, вважаєте це своєю основною заслугою. А я думаю, фашисти вдячні вам за це – такий загін їх цілком влаштовував. Навіть якби ви були їхнім агентом, – а я ще не певен, що це не так, – вони, либонь, не дозволили б вам знищити загін. Природа не терпить порожнечі – це не тільки закон фізики, а й закон боротьби. На місці розгромленого в грудні партизанського загону за цей час неодмінно виріс би інший загін радянських патріотів. Але патріоти не створили нового загону – вони йшли до вас, вірили, що під вашим командуванням громитимуть загарбників. Та ба, їх спіткало гірке розчарування – ви вважали за краще відсиджуватися в болотах. Зате під вашою маркою в районі орудували бандити.

– Гаразд, – сказав Бородатий. – Дайте маузер з одним патроном. Відстрочки не треба.

– Боїтеся стати перед партизанським судом? – спитав Дробот.

– Хто боїться? Я?! – знову закричав Бородатий.

– Сядьте, Савицький. Розмову ще не закінчено. Мене цікавлять обставини, які передували грудневому розгрому об’єднаного загону. Як могло статися, що гітлерівці дізналися про наміри партизанів і підпільників? Ви були тоді начальником зв’язку загону. Пригадайте все, що мало відношення до подій тих днів.

Якщо вірити Бородатому, події наприкінці грудня 1942 року в Сосновському і Русанівському районах розвивалися так. Штаб об’єднаного партизанського загону та керівництво підпілля розробили і підготували операцію по захопленню села Городенкового і північно-східної околиці Сосновського. Мета цієї операції: атакувати і розгромити дислокований у Городенковому есесівський охоронний батальйон; визволити в’язнів з розташованого там концтабору; завдати удару по сосновському аеродрому; висадити в повітря міст і, по можливості, завод боєприпасів. Партизанські підрозділи і бойові групи підпілля мали почати операцію одночасно в кількох місцях, суворо дотримуючись розробленого плану, а виконавши бойове завдання, відійти не пізніше як удосвіта 27 грудня в ліс. Успіх задуманої операції багато в чому залежав од швидкої і чіткої роботи зв’язкових: треба було за короткий строк довести до кожної бойової групи поставлене перед нею завдання. Заздалегідь цього робити не можна було з міркувань конспірації, але й відтягувати до останньої хвилини теж ризиковано – якщо партизани могли виступити будь-коли, то підпільникам потрібен був певний час для зосередження сил і засобів.

25 грудня Бородатий разом з командиром і начальником штабу об’єднаного партизанського загону зустрілися на явочній квартирі з керівниками міського підпілля. Було затверджено строки виступу підрозділів і груп, напрям ударів, сигнали, загальний і окремий паролі, шляхи і порядок відходу. Операцію мали почати, коли настане комендантська година, тому партизани просили роздобути для них кілька нічних перепусток. Підпільники обіцяли. Вранці двадцять шостого Бородатий особисто мав прийти по перепустки. Однак того дня при в’їзді в місто – він їхав з возом сіна нібито на базар – його затримали солдати контрольно-пропускного пункту й одвели в поліцію. Того ранку вони затримували всіх, хто йшов чи їхав до міста. З поліції Бородатому пощастило вийти тільки о четвертій годині дня. В місті він звернув увагу на есесівські патрулі, що стояли мало не на кожному розі. Це насторожувало. На явочну квартиру одразу не пішов – спершу перевірив підходи. І тільки впевнившись, що в будинку, який його цікавив, усе гаразд, подався туди. Він запізнився, але людини, яка мала принести перепустки, ще не було. Господар розповів, що вранці до міста ввійшли есесівські частини. Запідозривши лихе, Бородатий послав господаря з’ясувати обстановку. Той повернувся через годину схвильований: у місті поголовні обшуки й арешти. Бородатий зрозумів, що треба негайно тікати.

Тільки надвечір він вибрався з міста. Партизана, який чекав на нього, послав до Чорних каменів, – там зосереджувалися головні сили загону, – попередити про небезпеку. Та було вже пізно…

– Чого ти сам не пішов до Чорних каменів? – спитав Сміливий.

– Бо в мене було ще завдання – знищити лінію зв’язку між Русанівкою і містом.

– Хто з підпільників був на нараді двадцять п’ятого грудня? – спитав Дробот.

Бородатий назвав – жодного з них уже не було в живих.

– Де відбувалася нарада?

– На явочній квартирі, Московська, 28.

– Хто господар квартири?

– Дід Ярощук.

– Так це ж Адамів батько! – чи то здивувався, чи то зрадів Сміливий.

– Не знаю ніякого Адама, – сказав Бородатий. – Ярощукову стару бачив колись. Восени вона померла. А дітей у них начебто не було.

– Григорію Сидоровичу, – звернувся Сміливий до Дробота. – Пам’ятаєте Адама Ярощука – комсомольця, якого городенківські куркулі в тридцять третьому вбили?

– Пам’ятаю, – сказав Дробот і, звертаючись до Бородатого, спитав: – Де вам мали передати перепустки?

– На тій же квартирі, у діда.

– Хто ж, по-вашому, міг виказати гітлерівцям план операції, час і місце збору бойових груп?

– Біс його знає! Про якогось «Привида» казали, агента німецької розвідки. Але я цьому не дуже вірю.

– Учасникам грудневої наради було відомо все, – зауважив Лежнєв, який доти мовчав. – А з тих, хто був на нараді, живим залишилися тільки ви, Савицький.

– Це як же розуміти?! – погрозливо підвівся Бородатий. – Ви що ж, мене за іуду маєте?

– Скажіть, Савицький, – спитав Дробот, – крім учасників наради, хто ще був тоді на явочній квартирі?

– Господар, звісно. Але він сидів на кухні. Раз тільки, здається, у світлицю зайшов, самовар приніс. Ну, охорона, безумовно, навколо будинку була – кілька чоловік підпільників і двоє наших.

– Хто з наших?

– Здається, Кулібаба.

– Він живий?

– Убили під Городенковим.

– Хто ще?

– Либонь, Славко Нетреба.

– Це той самий Нетреба, який Цибочкіна застрелив? – спитав Лежнєв.

– Той.

– Хто мав принести до Ярощука перепустки? – спитав Сміливий.

– Не знаю. Ці підпільники таку конспірацію розвели, що самі в себе пароля питали. П’ятірки, десятки, групи… Один одного не знають, один одного перевіряють. Я гадаю, що саме через цю конспірацію усе й провалилося. Німцям не треба було ніякого «Привида»-двадцять шостого зв’язкові як навіжені гасали по місту: мало не кожного персонально сповіщали.

– Виходить, у всьому винна конспірація? – посміхнувся Сміливий.

Бородатий не відповів. Опустив голову на руки і сидів так, поки комісар загону не сказав:

– Що ж, товариші, по-моєму, все ясно.

Лежнєв підвівся, вважаючи, що допит закінчено. Але Дробот не поспішав.

– Ви щось хочете додати, Савицький? – спитав він.

– Додати? – одриваючись од своїх думок, перепитав Бородатий. – Додавати мені нема чого. А от до міста, до старого Ярощука, мабуть, треба сходити. Відпустіть мене на день-два до міста. Може, я знайду «Привида». Після тієї наради місяців через два я знову був у місті. Хотів відновити зв’язок з підпільниками. Не всіх же німці взяли. Дід Ярощук розшукав декого. Зустрілися, погомоніли. А коли розходились, один із них розповів мені про Вукаловича і його людей. Що, мовляв, з’явилася така група оточенців. Словом, рекомендував їх.

– Чому ви думаєте, що це був «Привид»? – спитав Лежнєв. – Ви ж зустрілися через два місяці після грудневого розгрому.

– А ця людина у грудні теж мала відношення до підпілля.

– Ця людина? – швидко підхопив Лежнєв. – Виходить, ви її знаєте?

– Може, знаю, а може й ні, – ухильно відповів Бородатий. – Спершу я сам для себе повинен дещо з’ясувати… То як, Григорію Сидоровичу, пустите мене до міста чи ні? Не самого, з ким хочете посилайте.

– Подумаю, – сказав Дробот.

Минуло два дні. За цей час відбувся суд над провокаторами. Вирок був справедливий: бандитів Вукаловича розстріляти. Кіру Назаренко перевели з штабу в господарчу команду. Судили і командира взводу зв’язку Нетребу. Виправдуючись, він сказав, що застрелив Цибочкіна, коли той спробував утекти. І хоча Лежнєв, виступаючи на суді, взяв під сумнів це твердження, партизани повірили Нетребі. Звинуватили тільки в тому, що не дав попереджувального пострілу. Його зняли з посади командира взводу і позбавили права протягом місяця стояти на варті біля прапора загону. Так вирішив партизанський суд.

Справу Савицького-Бородатого не розглядали. На третій день після його допиту, коли основні підрозділи загону «Месник» без особливих пригод з’єдналися з рейдовим загоном, Дробот запросив до себе Лежнєва.

– Частину завдання ми з вами виконали, – сказав він. – Але становища в місті поки що не знаємо. Я не вірю, що гітлерівці дощенту розгромили підпілля. Є немало свідчень того, що деякі групи борються з окупантами. Певно, ці групи діють самостійно – грудневий провал, безумовно, породив настороженість, підозріливість. Зв’язатися з ними нелегко – контакти втрачено, а їхнє довір’я до місцевих партизанів, скажемо прямо, підірване. Допоможіть нам. Давайте спільними зусиллями налагоджувати зв’язок з сосновськими підпільниками. Візьміть із собою Бородатого. Ризикніть! Може, він справді знайде провокатора?

– Хто його знає, – Почав Лежнєв, але одразу ж махнув рукою. – Ризикнемо. Тільки б не впізнав хто в дорозі Бородатого – дуже вже відома він особа в цих місцях.

Довелося Бородатому позбутися своєї знаменитої бороди і надіти окуляри. А відповідний костюм надав йому вигляду заможного хуторянина з колоністів.

До міста, крім Лежнєва і Бородатого, мали піти Петро Олійник, Сміливий і ще один «мушкетер» – уродженець Сосновського. Компанія зібралася надто велика. Вирішили розділитися на дві групи – в одній Лежнєв, Сміливий і Бородатий; у другій – Петро і «мушкетер». Домовилися зустрітись наступного дня у сосновській церкві, де мала відбутися велика відправа. Лежнєв, Сміливий і Бородатий вийшли з загону наприкінці дня, сподіваючись іще завидна добратися до фільварку Гімпеля і там заночувати.

Спочатку цей план викликав заперечення не тільки у Сміливого, але й у Бородатого.

– Кручений старий, – сказав Сміливий про Гімпеля. – Не вірю я йому.

– Баронський холуй, – ще категоричніше мовив Бородатий. – Хазяйську доньку виховував. І так виховав, що фашисти її з відкритими обіймами прийняли. А другий гімпелівський вихованець мало не в самого Гіммлера в помічниках ходить. Та що там казати – німець завжди лишиться німцем.

Лежнєв не сперечався, але як старший групи твердо сказав:

– І все-таки заночуємо у Гімпеля.

Старий єгер зрадів Лежнєву, подав руку і Сміливому, а Бородатому ледь кивнув – певно, не впізнав. Коли Сміливий і Бородатий полягали спати, старий покликав Лежнєва на кухню і дав йому згорнутий трубкою папірець.

– Оскар просив вам або комусь із ваших передати. Він одужує. Живе в місті. Можу сказати адресу, але ходити вам туди не слід; коли щось треба, передавайте через мене.

Лежнєв розгорнув папірець, геть змережаний колонками цифр. У правому верхньому кутку стояв загальнокодовий знак «Спішно». Зрозумів, що це донесення в Центр.

– Коли Оскар дав вам цю записку?

– Вчора.

– От тобі й спішно! Минуло більше доби.

Лежнєв розбудив Сміливого, вручив йому шифрограму.

– Це треба якнайшвидше передати в Центр. Повертайтеся в загін, знайдіть мого радиста, хай негайно зв’яжеться в Москвою.

– А як же з ним? – Сміливий кивнув на Бородатого.

– Якось упораюсь. Збирайтеся, не баріться.

Отак і вийшло, що до міста Лежнєв пішов удвох з Бородатим. Хто міг передбачити, що трапиться така оказія на фільварку. Не могли передбачити й іншого…

До міста вони дісталися благополучно. А от у церкву насилу протовпились. Лежнєв не відпускав од себе Бородатого. Та невдовзі впевнився, що той не збирається тікати. Занепокоїло його інше. Визираючи Петра Олійника і «мушкетера», Лежнєв несподівано побачив Кіру Назаренко. Насилу впізнав її: у хустині, полотняному платті, в якихось дивних черевиках, вона була схожа на сільську дівчину. Лежнєв несамохіть опустив руки в кишеню, де лежав пістолет. Невже втекла з загону? Але Петро Олійник, який з’явився біля неї, розсіяв його підозри. Лежнєв пройшов мимо і, не дивлячись на них, процідив крізь зуби:

– На площі, біля церковного рундука…

Вони зустрілися біля рундука, де продавали свічки, ікони, хрестики та інший церковний дріб’язок. Лежнєв, не стримавши роздратування, тихо спитав:

– Це що за фокус?

Перебираючи мальовані іконки, Петро відповів так само тихо і спокійно:

– Ідіть за нами. Є квартира, де можна побалакати.

На брудній вуличці, що петляла навколо старого ринку, у напівпідвальній, бідно вмебльованій кімнатці, де пахло квашеною капустою, шкірою і просмоленою дратвою, на металевому ліжку сном праведника спав неголений господар-швець. Петро одвів Лежнєва в куток і сказав:

– Чого психуєш? Мій провідник зламав ногу. Довелося повернутися і взяти іншого. От і все.

– Корінна городянка, москвичка дорогу тобі в лісі показувала? – глумливо спитав Лежнєв.

– У лісі я сам дорогу знайшов, – незворушно відповів Петро. – Зате в місті дуже допомогла. Навіть квартиру знайшла. Не розкішну, як бачиш, зате швидко знайшла. Господар – її знайомий. Правда, гіркий п’яниця, але гарний чоловік. Свого часу допомагав підпільникам. Я його зранку про всяк випадок почастував.

– Хто дозволив Назаренко лишити загін?

– Дробот. На моє прохання.

– Чи не забагато ти на себе взяв?

– Скільки треба, – витримуючи важкий лежнєвський погляд, сказав Петро. – Крім усього іншого, у неї в місті є знайомі. А нам треба відновлювати зв’язок з підпіллям. Не навпомацки ж шукати. Хто ж допоможе, як не вона та не Бородатий?

– Що й казати, помічнички в мене першокласні, – в’їдливо мовив Лежнєв. – Тільки гляди, щоб не повтікали.

– Я не втечу, – всміхнувся Петро. – Кіра теж нікуди не дінеться. До речі, вона добре знає діда Ярощука, і він її знає.

Кіра знала не тільки Ярощука. Увечері вона привела літнього сухотного на вигляд чоловіка у формі залізничника. Розмовляли насторожено, хоча залізничник, якого Кіра називала дядьком Яковом, упізнав Савицького-Бородатого.

– Не довіряєте нам? – прямо спитав Лежнєв.

– Вас я не знаю. Назаренко сиділа в гестапо. Як звідти вибралася – невідомо. Та й про товариша Савицького, – він кивнув на Бородатого, – різні чутки ходять.

– Тільки чутками й живете? – чомусь образився Лежнєв і подав своє посвідчення на клаптику шовку.

Дядько Яків прочитав посвідчення, подумав трохи, потім сказав:

– А ви станьте на моє місце. У грудні через довірливість ми більше половини людей втратили. Хтось же їх виказав. Хто? І досі не знаємо. А щодо чуток, то це ви даремно. Живемо не тільки чутками. Радіоприймач зібрали. Москву слухаємо. Знаємо про німецький наступ. З цієї нагоди німецький військовий склад на Петропавлівській горі підпалили, паровози несправні з депо випускаємо, листівки поширюємо. Рукописні. Друкарського причандалля у нас немає.

– То як же домовимося? – нетерпляче перебив його Лежнєв.

– Квартиру підходящу знайдемо, – подумавши, сказав дядько Яків. – Тут вам лишатися не треба. Про все інше погомонимо наступного разу.

– Конспіратори, матері його ковінька, – не витримав Бородатий. – Поки з вами домовишся, війна закінчиться.

Перевіряти зв’язки Бородатого почали зранку наступного дня. Лежнєв вагався, але потім прийняв план, що його запропонував Бородатий. У місто Савицький пішов сам. Лежнєв навіть дав йому старенький пістолет з трьома патронами. Проте адреси квартири, яку рекомендували підпільники, не назвав. Зустрітися мали о дванадцятій біля кінотеатру хроніки. Та зустріч не відбулася. Бородатий до кінотеатру не прийшов.

На нову квартиру, якій віднині судилося стати опорним пунктом спецгрупи, Лежнєв повернувся стривожений. Кіра запропонувала свої послуги – вона добре знала будинок, де жив Ярощук. Проте Лежнєв подумав, що спочатку йому самому треба ознайомитися, так би мовити, із загальною обстановкою.

Навскіс од будинку № 28 через дорогу була пивна. Лежнєв зайшов туди, покрутився серед відвідувачів, випив кухоль смердючого пива. Одразу помітив, що з пивної є вихід у двір, одгороджений від сусіднього низеньким парканом. Це трохи заспокоїло його, і він подався у міський сад, де на нього чекали Петро та Кіра.

– Підеш з нею, – сказав Лежнєв Петрові, – але в будинок не заходь; зачекай у пивній, що навпроти. А ви, Назаренко, якщо не застанете Бородатого, розпитайте господаря: чи приходив, коли приходив, що казав. Оце, либонь, і все. У Ярощука не затримуйтеся.

– Дайте мені пістолет, – попросила Кіра.

– Обійдеться, – не особливо ввічливо відмовив Лежнєв.

Кіра зашарілася, одвернулась, і Лежнєв помітив, що на її очі набігли сльози. Петро докірливо глянув на товариша. Лежнєву це не сподобалося. Ще вчора він звернув увагу, що Петро якось надто вже співчутливо позирає на дівчину. «Цього ще не вистачало! – подумав. – Розжалобила його, чи що? Таки правду люди кажуть, що сила жінок у їхній слабкості. Вона добре засвоїла цю істину, грає на ній…»

Думка про те, що Назаренко грає, хитрує, непокоїла Лежнєва. «З них не можна спускати ока», – вирішив він. І пішов за ними слідком. Він бачив, як вони розійшлися – Петро пішов по один бік вулиці, Кіра – по другий; як на розі Московської і Соборної до Кіри звернулася жінка, щось запитала, і Кіра похитала головою, мовляв, не знаю. Бачив, як Кіра, не доходячи до 28-го будинку, нахилилася, кинула погляд назад – чи не йде хто слідком. Бачив, як вона ввійшла у двір, в глибині якого стояв благенький рублений будиночок, зійшла на скособочений ганок, постукала, потім нерішуче штовхнула двері. Петро теж стежив за дівчиною, та щойно вона зникла за дверима, пішов у пивну.

Лежнєв, неквапливо скрутивши цигарку, підійшов до сусіднього будинку, на облупленій стіні якого було наклеєно якісь оголошення, і удав, що читає. Він старався не випускати з поля зору будинок. І все-таки прогавив Кіру. Помітив дівчину, коли вона вже переходила дорогу. Досить було глянути на неї, щоб зрозуміти – щось не гаразд: Кіра мало не бігла. Біля входу в пивну Лежнєв наздогнав її, міцно взяв за лікоть.

– Спокійно, – тихо мовив, а голосно запропонував: – Ходімо зі мною, дівчино, почастую пивом.

Петро сидів за окремим столиком і смоктав пиво.

– Бородатий убив діда Яроша і сам застрелився, – ледве переводячи подих, сказала Кіра. – Ось записку лишив.

Вона подала Лежнєву записку. Лежнєв замовив чотири кухлі пива і тільки після того, як їх принесли, крадькома розгорнув записку.

«Я заплутався, – насилу розбираючи почерк Бородатого, прочитав він. – Коли німці вийшли до Волги, вирішив, що всьому кінець. Мене завербувала моя колишня жінка – Ада Гімпель-Рененкампф, яку я дуже любив і яка виявилась (я пізно це зрозумів) продажною тварюкою. Жити більше не можу і не хочу. Шкода тільки сина – хлопець лишиться сиротою. Та краще йому лишитися сиротою, ніж мати такого батька.

Савицький – Бородатий – «Привид».

Внизу була приписка:

«Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно».

Звелівши Петрові і Кірі йти, Лежнєв трохи посидів у пивній, потім вийшов, озирнувся і подався до будинку 28.

Все було так, як розповіла Кіра: в кімнаті за столом, зронивши голову на руки, сидів мертвий Савицький-Бородатий. Перед ним лежали: пістолет, олівець, порожня пляшка з-під горілки. Господар лежав у ліжку. Картина, здалося Лежнєву, була досить ясна, і він пішов, прихопивши пістолет та олівець, які разом із запискою Бородатого прилучив потім до свого рапорту.

Увечері того ж дня, залишивши Петра на опорній квартирі, Лежнєв з Кірою і дядьком Яковом покинули місто. Зоставатися в Сосновському було небезпечно не тільки колишній перекладачці гебітскомісаріату, але й «обер-лейтенантові Зінгеру». Якова Лежнєв запросив у загін, сподіваючись, що зустріч з партизанами розвіє сумніви підпільників.

У загоні на Лежнєва чекала радіограма, яку незадовго перед його приходом прийняв Ян Манукайтіс. Радіограма була за двома підписами – Шкрабатова і начальника Штабу партизанського руху. Її адресували не тільки Лежнєву. але й Дроботу.

«Подайте максимально можливу допомогу Провідникові. Попереджаємо про особливу важливість і секретність завдання, яке він виконує. Для зв’язку з ним, під вашу особисту відповідальність, виділіть найдосвідченіших і ретельно перевірених людей. Передайте Провідникові, що він удостоєний найвищої урядової нагороди. Днями дістанете додаткові вказівки».

– Це той, який висадився разом з вами і якого ви лишили в Мисливському замку? – спитав Дробот.

– Так. Але тепер він живе в місті. Одужує.

– Хто він такий?

– Я й сам до ладу не знаю.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Наталі здалося, що вона божеволіє. Все, що останнім часом вона відчувала підсвідомо, чому вперто чинила опір, немовби прорвавши греблю, хлинуло в її мозок. І все-таки розум опирався, намагався відкинути страхітливу думку, яка ще місяць тому видалася б неймовірною.

А, власне кажучи, що тут неймовірного? Чому Костянтин Савицький мав бути поза підозрами? Що ти взагалі знаєш про нього? Не дурний, освічений, вихований; вміє поводитися, цікавий співбесідник. І все? Ні, не все. Він добрий, уважний, терплячий; інший на його місці, мабуть, не витримав би твоїх вередувань. Ти не уявляєш іншого на його місці? Отже, ти його любиш? Припустімо. Але що з того? Ти слідчий, комсомолка. Але ж ти ще й жінка. Жінка, яка любить. Кого? Людину, мало не вдвічі старшу за тебе? Не в цьому річ. А в чому?.. Не прикидайся – скажи самій собі, що ти думаєш, у чому підозрюєш його. Підозра? Ні, це майже впевненість.

Блакитна «Волга» з несправними дверцятами тільки одна ланка, яка потягла за собою – і це приголомшило тебе – інші. Виїзд на місце пожежі; підтасовка експертизи, знищення фотографій Ганни Щербак і, нарешті, свідчення Сільви. Пам’ятаєш, як вона описала Шефа? Високий, моложавий, сивоголовий… Ні, це якесь марення! Він же не такий – він порядний, совісний… І слиньком його не назвеш. Він воював – ще хлопчаком партизанив у загоні свого батька. Дивне прізвисько було в його батька – Бородатий. Але при чому тут батько? А при тому, що справа про пожежу на Залісній вулиці пов’язана з подіями тих років…

– Нат, що з тобою? Ми приїхали. Виходь.

Голос його знайомий до кожної інтонації. Не дивлячись на нього, тільки чуючи його голос, ти можеш сказати, яке в нього обличчя в цю мить. Зараз воно уважне, лагідне.

Треба взяти себе в руки, не показувати хвилювання. На запитання відповідати коротко – ти ж не вмієш прикидатися…

– Пробач, задумалася. Ходімо…

Ляля Кравчук, Володина дружина, зустрічає Наталю в дверях, цілує, обдаючи запахом парфумів, ванілі і печеного тіста. Руки в неї у борошні, вона смішно розчепірює їх, боячись виквацювати гостей.

– Облиште дурниці. Ніяких подарунків. Просто так зібралися. Це Володя вигадав про Альошчині іменини, щоб ви прийшли, – як завжди скоромовкою сипле Ляля і ще раз цілує Наталю.

Савицькому вона підставляє щоку:

– Щоб Наталка ревнувала.

В одній кімнаті накривають на стіл, у другій грає магнітофон. Жінки допомагають господині; чоловіки курять, розмовляють, сперечаються. Аллочка Заремба танцює з Сашком Воронцовим. Зворушливе єднання помпрокурора і адвоката. Тут усі товариші, колишні однокурсники. Навіть господаря домівки вважають однокурсником, хоча він закінчив юрфак заочно.

– Нату Пінкертону привіт!

– Не Нату, а Наталі Пінкертону, – поправляє Сашко Воронцов. – А втім, я думаю, їй незабаром доведеться міняти прізвище. Я правильно розумію, Костянтине Михайловичу?

– Сашо, не роз’ятрюй рани, – всміхається Савицький.

– Костянтине Михайловичу, ви чарівні в цьому чорному костюмі, – вигукує Аллочка. – З якої нагоди ви наділи його? Чи не помер у вас хтось із родичів?

– Двоюрідна бабуся – адвокатеса. Вона була така балакуча, що заговорила себе на смерть.

– Ха-ха, – регоче Аллочка – Обожнюю розумних медекспертів з ученим ступенем.

– А тобі до його посади зась, – каже Гриць Онопрієнко. – Це заборонені прийоми. Може, він з горя доцентом став.

– Чого це ви налетіли на мене? Що я вам поганого зробив? – сміється Савицький.

– Прийшов пізніше за всіх, – визираючи з-за дверей і ховаючи пляшку шампанського, каже Бадюк.

– Ігоре Семеновичу, і ви з ними!

– Костю, ти мене знаєш давно, – я людина об’єктивна. З тебе штраф.

– Ні, останній прийшли ви, – підскакує до Бадюка Аллочка. – Штраф із вас.

– Хлопці, запросіть мене до танцю, – ставлячи на стіл салатницю і скидаючи фартух, каже Світлана Цибко. – Страх як хочеться потанцювати! Костянтине Михайловичу, запросіть же!

– А таки гріх, не запросити, коли тебе зараховують до хлопців, – усміхається Савицький.

Жарти, сміх, весела пікіровка немовби проходять повз Наталю. Вона все чує, розуміє, навіть щось комусь каже, а її думки нічого спільного не мають із різноголосими веселощами вечірки…

Чому вона тут? Треба негайно ж подзвонити, розповісти! Куди дзвонити? В міліцію? Безглуздо! Поруч стоять оперативники – співробітники карного розшуку, Гриць Онопрієнко, Світлана Цибко. Але ж Гриць і Світлана – її товариші, добрі знайомі Савицького, його колишні студенти. Вони просто не повірять їй, скажуть, що вона збожеволіла…

Чого ж вона все-таки прийшла сюди? Прийшла разом з ним… Володя Кравчук! Ось кому вона все розповість. Авжеж, Володі. Як це вона одразу не подумала про нього? Йому ж доручено шукати «Волгу». Йому й пояснювати нічого не треба. Він зрозуміє відразу. Ніхто з хлопців це зрозуміє, а він зрозуміє. Він знає про неї і Савицького більше, ніж вони самі. Він усе знає!..

Кравчук здивовано округлює очі. Але потім говорить м’яко, співчутливо:

– Заспокойся. Це гра твоєї уяви. Ти просто стомилась…

– А експертиза? А фотографії? А свідчення Пєтухової?..

– Наталко, ти мариш.

– Подумай сам, – вона вчепилася в його рукав.

– Гаразд. Я перевірю. Заспокойся. Дуже прошу, будь на рівні.

Наталі здається, що Володя не вірить. Вона намагається переконати його, але він бере її за плечі і виставляє з балкона. У кімнаті її підхоплює Сашко, і вони кружляють у вальсі. Наталя танцює машинально, думаючи тільки про те, повірив чи не повірив Володя. Та ось вона чує, як він каже:

– Світлано, не дивись так на паштет, це непристойно. Марику, вийми рукав із салатниці, а ковбасу, що взяв, так уже й бути, їж. Онопрієнко, не спи, ти не на роботі… Терпіння, друзі, терпіння! Скоро вже сядемо за стіл. Я тільки одскочу на хвилинку в одне місце, мені щось обіцяли. Костю, ти з машиною? Дай-но ключа. Я сам, не хвилюйся…

Ті півгодини, які не було Кравчука, здалися Наталі вічністю. Вона не відпускала од себе Сашка, запевняючи, що хоче танцювати, що вже не пам’ятає, коли танцювала востаннє і що сьогодні має намір надолужити прогаяне. Вона танцювала тільки з Сашком, боячись, що її запросить Савицький. Він кілька разів підходив до них, напівжартома-напівсерйозно намагався забрати її, та вона щоразу казала:

– Ні, ні. Я сьогодні танцюю тільки з Сашком.

Наталя не дивилася на Савицького. Здавалося, як тільки гляне, він одразу про все здогадається…

Володя повернувся, наче нічого й не сталося, поставив на стіл пляшку коньяку.

– Полундра! – крикнув він. – Прошу до столу!

Вибравши момент, він шепнув Наталі:

– Фантазія! У місті 4739 «Волг», і в половини в них несправні дверцята. Викинь це з голови.

Та викинути це з голови Наталя не могла. Легкість, з якою Кравчук одкинув її підозри, зачепила її за живе. Виходило, що він вірив Савицькому більше ніж вона. Наталя навіть обурилася. Хоч як це парадоксально, але саме обурення допомогло їй прийти до тями, трохи заспокоїтися. Але Савицький відчував, що з нею щось коїться. На його співчутливі запитання «Що з тобою?», «Ти хвора?», – Наталя відповіла невизначено: «Нічого», «Просто так», «Поганий настрій».

Потім їй спало на думку удати, що вона приревнувала його до Аллочки, поруч якої він сидів, і піти. Зробити це було неважко – Аллочка відчайдушно кокетувала з Савицьким.

Одразу після вечері Наталя вийшла в коридор і сказала господині, що йде.

– Чого? – здивувалася Ляля. – Ще тільки пів на одинадцяту. Облиш, Наталко, все це дурниці. Нікуди ти не підеш! Зараз питимемо чай.

– Ні, я піду. Мені далеко добиратись.

– У вас же машина!

– Машина Костянтина Михайловича. Він повезе на ній Аллочку.

Вона сказала це таким тоном, що й сама здивувалася: невже справді приревнувала?

Її умовляли лишитись: у коридор вийшли Світлана, Володя, Ігор Семенович Бадюк. Потім вийшов Савицький. Він спробував порозумітись, але Наталя не слухала його.

– Ну, гаразд, – сказав він, – Я бачу, твій паскудний характер знову дає себе знати. Не треба сперечатися. Я одвезу тебе додому. Обіцяю по дорозі не розмовляти.

– Ні, – сказала Наталя і вискочила за двері.

Певна річ, це було безглуздо, та нічого іншого вона придумати не змогла.

«Не треба, Костю, – почула вона позаду голос Володі. – Повір мені, не треба».

«Я проведу її», – сказав хтось.

Наталя була вже на вулиці, коли її гукнули.

– Наталю Сергіївно, зачекайте. Мені важко за вами бігти.

Вона озирнулась і побачила Бадюка. Він підійшов, помітно накульгуючи. Наталі стало ніяково – змусила бігти за собою літню людину, інваліда.

– Буває, – співчутливо мовив Бадюк. – Тепер модно говорити про несумісність характерів. Але, по-моєму, це дурниці. Просто ми іноді не вміємо вислухати, зрозуміти одне одного: помилково тлумачимо деякі фрази; за окремими словами не бачимо суті… – Він зробив вичікувальну паузу, та оскільки Наталя мовчала, сказав – Якщо не заперечуєте, я проведу вас. Правда, ходак із мене поганенький, та, може, спіймаємо таксі.

– Не турбуйтесь, Ігоре Семеновичу. Я сама доберусь.

Вона хотіла побути одна, зібратися з думками.

– Хоч проганяйте, хоч ні, але я не можу піти, лишивши вас уночі на вулиці, – відказав Бадюк. – Розумію, вам не до мене. Але до таксі я все-таки вас проведу.

– Вибачте, – сказала Наталя, – Я не хотіла вас образити. Так вийшло. У мене не стільки поганий характер, як поганий настрій.

– Я це помітив ще на початку вечора, – кивнув Бадюк.

Вони трохи пройшли, і Наталя раптом спитала:

– Ви давно знаєте Савицького?

– Щоб не збрехати, років тридцять. Так, з тридцять восьмого року. Костя був тоді хлопчаком. Я добре знав його мачуху Аду Рененкампф. Кілька разів зустрічався з його батьком. Навіть бував у них вдома.

Вони дійшли до роздоріжжя. На протилежному розі був «Продмаг». Наталя зайшла, купила цигарки, сірники. Вона не курила, але зараз їй схотілося закурити.

На небі одна за одною загорялися зірки. На широкому Комсомольському проспекті, який тягнувся аж до центра міста, в цей час було невелелюдно. Поруч із зачиненим газетним кіоском стояла незайнята лава. Наталя сіла, взяла з пачки цигарку, закурила. Бадюк мовчки стежив за нею. Потім зітхнув, сів поруч. Вона подала йому цигарки.

– Спасибі. Не курю, – відмовився він. – Років двадцять, як кинув. А втім, дайте одну, побалуюсь.

Наталя вперше затяглася димом і навіть не закашлялася. Її обсіли тривожні думки. Дзвонити чи не дзвонити Лежнєву? Це питання видавалося їй зараз найголовнішим…

Вона не знала, що Лежнєв уже вирішив його. І саме Лежнєв, якому Кравчук подзвонив з автомата і спитав, як бути, порадив заспокоїти Наталю, спростувати чи принаймні похитнути її підозри. Лежнєв боявся, що Наталя може зірватись. А в тій грі, яку вів «Привид», міг перемогти тільки той, у кого міцніші нерви. До того ж Лежнєв знав ще не все.

Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю – незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.

В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.

– Скільки можна розмовляти! – нарешті сказав він.

– Подзвони в бюро ремонту, – порадив Романенко. – Може, телефон зіпсований.

– Не трудися, Сергію Захаровичу, – сказав Лежнєв. – Вона сама подзвонить.

– Навряд чи вона буде мені дзвонити, – всміхнувся Кулінич.

– Я залишив твій номер черговій по поверху. Якщо вона подзвонить у готель, її переадресують сюди.

– Так, – мовив Романенко. – Як усе переплелося! Зараз їй не позаздриш.

– Нам з тобою теж нема чого заздрити, – буркнув Кулінич, одсовуючи од себе папку з документами. – Двадцять п’ять років він у нас під носом сидів, а ми, виходить, гав ловили.

– Він? – перепитав Лежнєв. – А ти певен, Сергію Захаровичу, що знаєш, хто «Привид»?

– Певен, що ми правильно окреслили коло людей, серед яких треба шукати «Привида». Тепер це коло звузилося до трьох, максимум до чотирьох чоловік.

– Окреслили коло, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Мало не по собі креслили.

– Якось не вкладається в голові, – сказав Романенко, беручи одсунуту Куліничем папку. – Чверть віку критися, ждати того, що могло й не попасти до рук. А життя тим часом ішло. Невже воно ішло повз них? Ну в цієї Анісімової, чи як там її, – він зазирнув у папку, – була горілка й інші сумнівні радощі. А в нього що? Він же жив серед нас і змушений був підроблятися, пристосовуватись. А насправді жив іншим.

– Жив надією, – мовив Кулінич.

– Виходить, тільки зажерливість? Але скільки б йому заплатили за ту фототеку? Вона вже багато в чому втратила свою цінність.

– Не кажіть, – заперечив Лежнєв. – Коли б розвідка, знайшовши цей матеріал, знайшла тільки третину колись завербованих абвером агентів, то й цього було б немало. Майте на увазі, що це були не прості, а спеціально відібрані агенти. Недарма ж на них було заведено окрему фототеку. До того ж за минулі роки люди не тільки вжилися – корінням уросли в наш грунт.

– Можливо, багато хто з них давно поставив хрест на своєму минулому, – сказав Романенко.

– Тим страшніше для них зустріч з цим минулим, – зауважив Кулінич. – Найлегше шантажувати сімейну людину уже з певним становищем. Їй є що втрачати.

– Мабуть, ти маєш рацію, Сергію Захаровичу, – погодився Романенко. – Не збагну тільки одного – чому «Привид» зволікає? Минуло понад два місяці, як він захопив фототеку.

– Не тільки фототеку, – сказав Лежнєв. – У тайнику, і ми тепер це точно знаємо, було й ще дещо. До речі, Сергію Захаровичу, ти попросив, щоб дали оригінал опису вилучених матеріалів? Той, що його східнонімецькі прикордонники знайшли у Енкеля?

– Ще тиждень тому. Сьогодні знову дзвонив. Обіцяли вислати.

– І все-таки не зрозумію, – сказав Романенко, – що утримує тут «Привида»? Він же міг давно втекти.

– У тому й заковика, що втекти йому не так просто, – сказав Лежнєв. – До того ж, він не один. Помічник, про якого він згадував у своїй шифровці Центру, очевидно, не хоче, щоб його спіткала доля Анісімової.

– На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, – зауважив Кулінич. – Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.

– За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, – припустив Романенко.

– Міг, але не викликав, – мовив Кулінич.

– Ти певен?

– Певен, – сказав Кулінич. – «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше – передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.

– Не виключено, що він хоче їх обдурити, – озвався Кулінич.

– Не виключено, – погодився Лежнєв. – Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».

– Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? – спитав Романенко.

– Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.

– А торгуватися він може тільки тут, – зауважив Кулінич. – Бо чудово розуміє, що в кабінеті полковника Улінгера не дуже поторгуєшся.

– Все це так, – кивнув Романенко. – Та після того як місцеве телебачення передало повідомлення про Енкеля, він може змінити тактику.

– Навряд, – заперечив Лежнєв. – Людина він бувала, досвідчена. Маючи це на увазі, спробуйте поставити себе на його місце.

– Стати на місце «Привида»? – усміхнувся Романенко. – Що ж, спробую.

– Я допоможу. – Ви – «Привид»- знаєте, що зв’язковий, який побував у вас, провалився. Тепер вам треба дізнатися, живий він чи ні? Цю вельми важливу для вас обставину опустили в телепередачі. Подумавши трохи, ви доходите висновку, що зв’язкового вбито. Чому? Та тому, що ми й досі не арештували вас, не вийшли на вас через Енкеля.

– Але вам уже відомо, що Енкель побував у Сосновському. І ви, певна річ, шукатимете людину, якій він зробив візит, тобто мене, – уже серйозно мовив Романенко. – Це мене тривожить; мені й так уже наступає на п’яти бригада, яка веде слідство про пожежу на Залісній.

– Правильно, нерви у вас починають здавати. На це ми й розраховували, організовуючи телепередачу. Та все-таки ви розсудлива людина і ваш висновок про смерть Енкеля завдав вам не тільки турбот. Ця смерть, хоч як це дивно на перший погляд, відкриває перед вами додаткові, дуже заманливі перспективи.

– Які?

– Ви повинні були передати з Енкелем фототеку і коштовності? – замість відповіді спитав Лежнєв.

– Виходить, що повинен.

– Але ви не передали з ним ні того, ні другого?

– Не передав.

– А полковник Улінгер про це не знає, – вставив Кулінич. – Він певен, що ти передав зв’язковому те, що було в тайнику: недарма ж Енкель намагався перейти західний кордон.

– Виходить, я все-таки обдурив Улінгера, – розсміявся Романенко. – Енкеля вбили східнонімецькі прикордонники, про що Улінгеру достоту відомо. Отже, тепер я можу робити з фототекою і коштовностями все, що захочу?

– Не зовсім так, – відказав Лежнєв. – На нашій землі ви нічого не реалізуєте. Тому вам треба пробиратися на Захід, у якусь нейтральну країну, звідки ви зможете зв’язатися з Улінгером – без нього вам не обійтись, – і, вже перебуваючи в безпеці, поторгуватися з ним.

– Але як же я в такому разі проберуся на Захід?

– Є легальні шляхи переходу кордонів: туристські поїздки, відрядження.

– Та це ж не просто: сісти й поїхати, – заперечив Романенко.

– Але не так уже й складно для людини з незаплямованою репутацією. Потрібен тільки певний час, щоб оформити документи, візи.

– Так, – сказав Романенко, – потрібен час.

– Він намагається його виграти, – сказав Лежнєв. – Сьогодні я дістав ще одне підтвердження тому: капітан Кравчук повідомив, що Анісімовій передали в камеру пачку сигарет «Мир». Пам’ятаєте свідчення Пєтухової?

– Про те, що Шеф велів передати Анісімовій сигарети на очній ставці?

– Не просто сигарети, а сигарети «Мир», – сказав Кулінич. – Це якийсь сигнал.

– Безумовно, – погодився Лежнєв. – Через кілька годин після того, як Анісімова одержала сигарети, вона заявила тюремній адміністрації, що хоче дати додаткові свідчення. При цьому сказала, що дасть свідчення тільки слідчому жінці, оскільки мова буде про деякі інтимні моменти.

– Чого це вона раптом стала такою сором’язливою? – усміхнувся Романенко.

– Очевидно, хоче, щоб її допитувала Супрун, – сказав Кулінич.

– Якась чергова провокація, – насупив брови Романенко.

– І я так думаю, – кивнув Лежнєв. – І провокуватимуть знову Супрун. З цією справою в неї пов’язано багато особистого. На це, очевидно, й робиться ставка.

– У таких випадках слідчого звільняють од ведення справи, – сказав Романенко.

– У таких, але не в такому, – відказав Кулінич. – Я ще не знаю, якою мірою, але цілком певен, що свої плани локалізації слідства злочинці пов’язують із Супрун. Завтра під час допиту Анісімової багато що проясниться.

– Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, – додав Лежнєв.

– Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, – сказав Романенко.

– Я не хотів би цього робити, – зізнався Лежнєв. – По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.

– Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?

– Відверто кажучи, боюсь.

– Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра – ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!

– Супрун – не Пєтухова, – заперечив Лежнєв, – в істерику не впаде.

– Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?

– Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…

Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.

– У Кості було невеселе дитинство, – вів Бадюк. – Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка – старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне – до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його – своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року – я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці – ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно – працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло – гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.

Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.

– Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, – нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.

– Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.

– Для мене теж, – сказала Наталя.

– Невже він ніколи не розповідав вам про себе?

– Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина – артистка – втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.

– Нікчемна, пащекувата жіночка, – кивнув головою Бадюк. – Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, – щоб забути своє горе.

– Яке горе?

– Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.

– Я нічого не знаю про це.

– Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час – підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?

– Ні, він не казав мені…

– А вона – перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

– «Привид»?

– Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг – начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали – не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів – було таке діло – на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили – відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково – застала війна. В лютому 1945 року Костя – після визволення Сосновського пішов на фронт – був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки – Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося – тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як – ви знаєте.

– Більше він не зустрічався з Кірою? – спитала Наталя.

– На це запитання я не хотів би відповідати, – сказав Бадюк. – Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.

– Нетреби? – перепитала Наталя.

– Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.

– Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? – спитала Наталя.

– Не пам’ятаю.

– Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім – Савицький не дізнається про нашу розмову.

– Кіра приїжджала недавно, – трохи помовчавши, відповів Бадюк.

– Коли?

– Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні – не знаю. Коли раніше приїжджала – зустрічалася…

Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.

– Василю Тимофійовичу?

– Добрий вечір, Наталю Сергіївно.

– Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.

– Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, – сказав Лежнєв, – та коли це важливо…

– Дуже, – перебила його Наталя. – Прошу, приїжджайте до мене…

– А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?

– З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.

Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.

Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.

– Мама спить у їдальні, – пошепки сказала Наталя. – Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.

– Пробачаю, – якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.

Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.

– Ось що, Наталю Сергіївно, – подумавши, мовив Лежнєв, – усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан – Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?

– Не знаю, – призналася Наталя. – Спробую.

– Ну, я піду, – сказав Лежнєв. – Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою – чекісти здобули цікавий матеріал.

– Я проведу вас, – захапалася Наталя.

– Тільки до дверей.

Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.

– Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? – несподівано спитав він.

– Авжеж.

– Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?

– Розумію.

Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, – ніби стомившись, заспокоювались, відступали.

– Все буде гаразд, – мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.

– Наталю, – покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, – хто це приходив?

Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.

– Ти не спиш? – здивувалася Наталя.

– Хто це був? – знову спитала Ірина Дмитрівна.

– Вибач, ми розбудили тебе, – Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.

– Наталко, хто до тебе приходив? – В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.

– Мамо, що з тобою? – злякалася Наталя. – До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?

– Нічого, – мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. – Мабуть, спросоння здалося.

– Що тобі здалося?

– Голос… Дуже знайомий голос.

– Тобі справді здалося, – всміхнулася Наталя. – Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?

– Це правда, – сказала Ірина Дмитрівна. – Лягай спати.

– А ти?

– Я теж ляжу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ірина Дмитрівна потушила світло, лягла. Та сон не брав. Вона й не пробувала заснути, знаючи, що це їй не вдасться.

Як мало, виявляється, треба, щоб розбудити спогади, які колись день і ніч переслідували її. Як далеко відійшло те повне відчаю і ненависті літо сорок третього. Одне тільки літо і роки споминів про нього. Спомини приходили, як навождення, день за днем, місяць за місяцем. Спершу вони мучили Ірину Дмитрівну, примушуючи заново пережито те, що, здавалося, не можна пережити й один раз. Потім вона звикла до них, як звикають до тривалої хвороби. Минали роки, і спогади тьмяніли, втрачали свою гостроту. Найдовше вони живили надію. Дуже слабеньку, майже нездійсненну…

Вона потрапила на фронт у березні сорок третього, склавши достроково екзамени за четвертий курс медичного інституту. Їй минав двадцять другий рік, але Ірині не давали й вісімнадцяти. В армійському госпіталі її однокурсники були асистентами на операціях, давали наркоз, робили переливання крові, а її навіть не пускали в операційну – «тут не дитячий сад». Вона образилась і попросилася в медсанроту стрілецької дивізії. Дивізія стояла на передовій у районі ріки Псьол, південніше Обояні. Точилися бої місцевого значення: артнальоти, бомбування, перестрілки… Та в медсанроті роботи вистачало. А незабаром стався безглуздий випадок, яких загалом немало на війні: шофер санітарки збився з дороги і повернув не в той бік – ніч була темна, сльотава. Машину зупинили люди. Ірина Дмитрівна прийшла до тями після того, як її витягли з кабіни, відібрали пістолет і хтось здивовано сказав по-німецьки: «Дас іст вайб»[7]. Німецьку мову вона знала непогано.

Її вели через вибої, груддя, яри, підштовхуючи в спину прикладом. Допитував неголений жовчний офіцер. Він ударив Ірину навідліг кісточками довгих пальців з брудними нігтями. Доти її ніколи не били, і той удар вона запам'ятала на все життя. Потім били не раз і по обличчю, і по ребрах, і по голові в штабах, комендатурах, таборах. Били кулаками, прикладами, нагаями. Вона сперечалася, обурювалась. І її знову били. Били для порядку. А ще для того, щоб прищепити поштивість до тисячолітнього рейху, німецької армії, адміністрації табору, командування СС. Поштивість їй не прищепили – навчили тримати язика за зубами і ненавидіти.

Одного разу в жіноче відділення табору приїхав майор. Пройшовся вздовж нар, а потім сказав начальниці відділення:

– У першому ряду – п’ята, сьома, восьма, одинадцята, двадцять друга; у другому – перша, дев'ята, шістнадцята і двадцята.

Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.

Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:

– Але ж, пане майор, це військовополонені.

– Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, – хмикнув офіцер. – Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині – напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці – деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» – в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.

Власне, від «карантинок» вимагали небагато – підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.

Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.

– Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, – запропонувала начальниця.

– Я подумаю.

Фрау Рененкампф здивовано звела брови.

– Що ж, подумай.

Думали всі табірниці і нарешті сказали:

– Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.

Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини – там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.

– Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим – тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший – від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, – вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.

Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.

Якось під час медогляду одна дівчина – в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота – шепнула:

– Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.

Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.

– Підпишіть, – сказав він Ірині Дмитрівні. – Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.

Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.

Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.

– Вам приносили довідки? – спитала Лота.

– Так.

– Скільки?

– Три.

– Правильно. Не підписали?

– Їх підписав Фюмен.

– Падлюки! Ах, які падлюки, – вилаялась Лота. – У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?

– Пан Трібо?

– Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?

– Навіщо?

– Він купляє і вивозить звідси дівчат.

– Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? – посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!

– А ми з вами можемо називатися людьми? – підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.

– Можемо, – витримавши її погляд, сказала Лота. – Те, що з нами сталося, не провина – наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.

– Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, – різко сказала Ірина Дмитрівна.

– Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, – це ще не геройство.

– Не розумію.

– Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед – на кладовище або підписавши ще одну заяву.

– Яку? – спитала Ірина Дмитрівна.

Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:

– Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.

– Вам пропонували підписати таку заяву? – насторожилась Ірина Дмитрівна.

– Не пропонували і не запропонують, – посміхнулася Лота. – Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…

Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.

– Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, – скоромовкою сказала Лота. – Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете – від Олени.

– Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, – дохитала головою Ірина Дмитрівна. – Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.

– Я теж, – якось дивно мовила Лота, – і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.

– А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?

– Дізнаєтесь.

Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:

– Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.

За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени Петлюк, яку в замку називали Лотою. Довідки про смерть двох охоронників, застрелених біля сторожової будки, підписав лікар Фюмен. Де Лота роздобула пістолет, так ніхто і не дізнався.

Відтоді Ірина Дмитрівна поклала собі за мету будь-що виконати доручення Лоти. Вона будувала найрізноманітніші плани, та всі вони розсипались, як карткові будиночки, тільки-но вона намагалася їх здійснити. Після історії з Лотою дівчатам із «допоміжного персоналу» заборонили виходити навіть у парк, який прилягав до замку й був обнесений високим муром.

Цей парк, розташовані в ньому будівлі, сіре підковоподібне громаддя замку тепер здавалися Ірині Дмитрівні зовсім іншими. Їй багато що стало зрозуміле: і страхіття карантину, і заяви, що їх підсовували дівчатам, і довжелезні анкети-характеристики, які заповнювали на кожну дівчину, і наївні розмови про те, що після закінчення строку дівчатам добре заплатять, а їхнє перебування в замку лишиться таємницею, якщо вони самі не базікатимуть про це. Все було спрямоване на одне: зломити волю, розбестити душу, прищепити мерзенну своєю суттю думку про те, що тепер уже все байдуже.

Ірина Дмитрівна надумала за всяку ціну вирватися в Сосновське, розшукати Лотиного знайомого.

Вона навіть почала приймати зальоти німця-медика, який обіцяв повезти її до міста у «справжній» ресторан. Потім, дізнавшись, що офіцерам заборонено бувати з дівчатами поза замком, стала уникати його. На щастя, сам залицяльник невдовзі виїхав із санаторію: його і двох фельдфебелів відіслали в діючу армію. В лазареті лишилися тільки лікар Фюмен, одноногий фельдшер та кілька санітарів. Ірині Дмитрівні доводилося чергувати по вісімнадцять годин на добу. Але це тривало недовго: у середині червня з лазарету виписали хворих, а ще через деякий час надійшов наказ виписати із санаторію і відправити у свої частини всіх відпочиваючих.

Того дня, коли начальство одержало цей наказ, у замку було особливо гамірно: приїхало багато гостей. У ресторані і двох буфетах з самого ранку почалася пиятика. Лікар Фюмен до обіду вже ледве стояв на ногах; не відставав од нього і фельдшер. Наприкінці дня з карантину принесли мало не до смерті побиту дівчину. А ввечері до лазарету зайшов високий, прямий, як тичка, обер-лейтенант. Ірина Дмитрівна ще не бачила такого пихатого офіцера. У нього був неприємний погляд – гордовитий, бридливий.

Спочатку Ірина Дмитрівна вирішила, що це один із тих пересичених санаторними розвагами офіцерів, які іноді зазирали в лазарет, щоб пофліртувати або – це траплялося частіше – познущатися з російської медсестри. Та невдовзі збагнула, що помиляється – офіцер повів незрозумілу гру. Він заговорив з Іриною Дмитрівною по-російськи, і це було так несподівано, що вона остовпіла. Певна річ, були німецькі офіцери, які непогано розмовляли російською мовою, проте обер-лейтенант говорив по-російськи так, ніби то була його рідна мова. Але справа навіть не в цьому. Перед Іриною Дмитрівною постала зовсім інша людина. Цей чоловік говорив з нею просто, по-людськи, як рівний з рівним. Помітивши знівечену дівчину в ніші за шафою, обер-лейтенант захотів допомогти їй. То були не пусті слова – він дав Ірині Дмитрівні досить велику, як на санаторні поняття, суму грошей. І водночас попросив її зробити досить незвичайну послугу: вона мала допомогти пораненому офіцерові, приховавши при цьому, що його поранено недавно. Все це сталося так несподівано, що Ірина Дмитрівна ладна була повірити в що завгодно. До лазарету принесли пораненого. У нього була наскрізна рана в стегні. Він втратив багато крові, пульс ледь промацувався. Це, здавалося, підтверджувало найсміливіші здогади Ірини Дмитрівни.

Свій! Ну, хто ж іще, як не свій, приховуватиме справжнє поранення. Хто, як не свій, стікаючи кров’ю, не проситиме допомоги, бо навколо вороги.

Од цих бентежних думок Ірину Дмитрівну відволік льотчик, який допомагав нести пораненого.

– Фрейлейн, будьте обережні з обер-лейтенантом. Він із гестапо.

Ірина Дмитрівна насилу змогла обробити рану, перелити офіцерові кров. Загадковий візит обер-лейтенанта Зінгера, його дивна, просьба, поранений капітан, про характер поранення якого заздалегідь попереджено, набули для Ірини Дмитрівни іншого сенсу!

Гестапо! Це слово примусило збліднути навіть начальницю санаторію. Фрау. Рененкампф з’явилася в лазареті, коли капітанові уже було подано допомогу, а обер-лейтенант Зінгер, який доти стежив за кожним рухом медсестри, пішов у бенкетний зал. Начальниця санаторію навіть не наважилася зайти в палату, де лежав поранений. Вона викликала Ірину Дмитрівну і спитала, що сталось. Ірина Дмитрівна показала їй госпітальну довідку, яка була в кітелі пораненого, але не сказала про те, що капітана поранено недавно. Довідка справила на фрау Рененкампф несподіване враження – начальниця зблідла і сказала тремтячим од хвилювання голосом:

– Ірочко, я вас дуже прошу: про це – нікому.

Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла – вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.

А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.

– У лазарет. Швидко!

На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.

– Не треба, – сказала вона, – він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.

Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.

– Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.

Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.

Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати – крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.

Жестом звелівши начальниці санаторію вийти, він показав Ірині Дмитрівні на широку лаву.

– Я полковник Улінгер із військової розвідки, – сказав він по-російськи з помітним акцентом. – Обставини, які привели мене сюди, а також брак часу примушують бути гранично відвертим. Годину тому, знайомлячись із вашими документами, я дізнався, що вас привезли сюди з табору військовополонених. Не буду обурюватися вчинком майора фон Бюлова, хоча розцінюю його як злочин. Скажу одне – майора буде притягнуто до якнайсуворішої відповідальності, а вас, – якщо моя пропозиція вам не підійде, – негайно відішлемо в табір військовополонених.

– Разом зі мною, – сказала Ірина Дмитрівна, – сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.

– Десять, не рахуючи вас, – уточнив Улінгер. – Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?

– Ні, – невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, – він глянув на годинник, – і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?

– Фашистська охранка.

– Коли б це була тільки охранка! – мовив Улінгер. – СС – широко розгалужена військово-політична організація націонал-соціалістської партії; її очі й вуха; її караючий меч; її опора і захист. СС – це гестапо і зондеркоманди; служба безпеки і управління концтаборів; особливі війська і закордонна розвідка.

– Навіщо мені все це знати? – знизала плечима Ірина Дмитрівна.

– Я буду вам дуже вдячний, якщо ви дасте мені змогу висловитися до кінця, – холодно зауважив Улінгер. – У мене є правило ніколи не говорити зайвого… В обов’язки СС входить боротьба з антинацистським рухом, ліквідація комуністів, євреїв, циган та інших політичних і етнічних груп, визнаних або невгодними, або расово неповноцінними; охорона тилу діючої армії, зокрема – боротьба з партизанами і залякування населення прифронтових районів. СС – це масові розстріли, шибениці, камери тортур, табори смерті… Ви здивовані, що я, німецький офіцер, кажу про це?

– Правду кажучи, здивована.

– Я говорю саме тому, що я німець і офіцер. Я не прихильник більшовизму і радянського ладу, але я ненавиджу СС, цей клан фанатиків і вбивць.

– А хіба солдати вермахту не вбивають? – спитала Ірина Дмитрівна, не розуміючи, куди гне полковник.

– Солдати вбивають у чесному бою. Війна є війна, і тут нічого не вдієш. А от есесівці…

– Можете не розповідати про есесівців, – перебила його Ірина Дмитрівна. – Я надивилася на них у таборах. Але ж і тут, у цьому замку, зі мною і моїми подругами поводилися не краще.

– У цьому винен все той же фон Бюлов, і я притягну його до відповідальності, – трохи зам’явся Улінгер, але одразу ж перейшов на свій щиро розсудливий тон – Справжні патріоти Німеччини з перших днів існування СС усіма доступними їм засобами намагалися локалізувати діяльність цієї зловісної організації. В свою чергу фюрери СС на чолі з Гіммлером всіляко старалися скомпрометувати як військове керівництво, так і чесних політичних діячів. При цьому вони не гребували і не гребують нічим: шантаж, наклепи, фальсифікації – для них усе придатне, тільки б усунути інакомислячих.

– Ви теж інакомислячий? – зовсім осміліла Ірина Дмитрівна.

– Безумовно, – чи то не зрозумів, чи залишив без уваги її іронію Улінгер. – І в цьому ви впевнитеся, коли побуваєте в Сосновському.

– У Сосновському? – Ірина Дмитрівна навіть трохи підвелася, не зумівши приховати хвилювання.

– Так, у Сосновському. Але чому це занепокоїло вас?

– Я… – розгубилась Ірина Дмитрівна. – Останнім часом мені не дозволяли навіть виходити в парк… Фрау Рененкампф нікому не дозволяла…

– Ви бували раніше в Сосновському? – скоса поглядаючи на неї, спитав Улінгер.

– Ні, не бувала. А що там, у Сосновському?

Запитання було надто наївне, щоб за ним можна було приховати розгубленість. Та Улінгер, здавалося, не помітив цього.

– У Сосновському мені і моїм однодумцям, – сказав він, – за короткий час пощастило нормалізувати становище настільки, що обивателі іноді питають, чи не закінчилася війна. Місто і найближчі до нього села ось уже півроку живуть у спокої і благополуччі. Певна річ, нам довелося централізувати діяльність сосновської поліції безпеки, перешкодити мобілізації молоді на примусові роботи, покласти край нерозумним поборам і повинностям, налагодити постачання, заохотити приватну ініціативу. Поки що це тільки експеримент, але експеримент, який може мати великі наслідки. Ми могли б уникнути багатьох невдач, якби з самого початку встановили розумно-справедливий режим на захоплених і приєднаних територіях. Проте керівництво СС думає інакше; воно має намір і надалі проводити політику залякування, терору і расового гноблення. Цілком зрозуміло, що сосновський експеримент викликає в есесівських верховодів роздратування. Уже вжито певних заходів, аби скомпрометувати наші зусилля. Для цього в Сосновське приїхав з особливою місією відповідальний співробітник есесівської контррозвідки штурмбанфюрер Фріснер… Так, це ваш нічний пацієнт, Ірино Дмитрівно.

Улінгер пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину і дивлячись прямо перед себе. Ірина Дмитрівна стиснула долонями скроні. Якщо полковник розраховував приголомшити її, то він досяг своєї мети.

– Фріснер дуже недовірлива людина, – сідаючи на ослін поруч Ірини Дмитрівни, сказав Улінгер. – Але ви йому чомусь догодили. Через двадцять п’ять… – полковник глянув на годинник, – через двадцять три хвилини прийде машина і одвезе його в місто, де він, очевидно, певний час житиме. Разом з Фріснером поїдете й ви. Так він захотів.

– В ролі кого я поїду? – глянула прямо в очі полковникові Ірина Дмитрівна.

– В ролі лікаря, звичайно. Нині штурмбанфюрер, як вам відомо, у важкому стані і потребує медичного нагляду. Певна річ, тут є свої нюанси, але, повторюю, це побажання самого Фріснера. Побажання, проти якого ні ми, ні ви перечити не можемо.

– А що хочете від мене ви?

– Небагато. Ви житимете з Фріснером в одному будинку, часто бачитиметеся з ним, розмовлятимете. До нього, безумовно, приходитимуть візитери, відвідувачі – в основному місцеві есесівці. Я не прошу вас підслуховувати – ви надто недосвідчені і одразу ж провалитеся. Для мене досить буде, якщо ви запам’ятаєте, про що говоритимуть у вашій присутності.

– Ви пропонуєте мені стати агентом? – відсунулась од полковника Ірина Дмитрівна.

– Не лякайтеся слів – агент, інформатор. Коли маєш справу з СС, нема чого церемонитися. Фріснер вам більший ворог, ніж мені. Допомагаючи мені, ви не погрішите проти своїх переконань, проти своєї військової честі. Більше того, після від’їзду Фріснера з Сосновського я зроблю так, що ви потрапите до своїх. У моїх інтересах, аби за лінією фронту дізналися про все, що стане відомо вам. Ніяких зобов’язань, підписок я од вас не вимагаю, – досить вашого слова. Отже, обдумайте мою пропозицію. У вас є ще, – він подивився на годинник, – одинадцять хвилин…

Ірина Дмитрівна не сказала полковникові Улінгеру ні так, ні ні. Логічно міркуючи – все було правильно: вона й без Улінгера знала, що являють собою. есесівці, цілком можливо, що полковник з неприязню ставився до них, можливо, навіть конфліктує з ними або, що імовірніше, має якісь підстави остерігатися їх. І все-таки Ірина Дмитрівна відчувала, що у його пропозиції була якась каверза, не вірила йому. За три місяці перебування в полоні вона багато чого зрозуміла і знала ціну тим, хто носив гітлерівську форму, все одно – чорну – есесівську, чи сіро-зелену – армійську. Чого варт був фон Бюлов, а він же не есесівець – армійський офіцер. А унтери, які очолювали охорону? Вони керували екзекуціями в підвалах замку, нацьковували вартових на дівчат із карантину. Чим вони кращі за есесівців?

Проте вона вступила в гру, в якій була випадковою піщинкою. Будь-хто міг знічев’я, без ніяких зусиль, здмухнути її геть. Чудово розуміючи це, вона все-таки сподівалася використати ситуацію і розшукати в Сосновському Лотиного знайомого, передати йому папірця з прізвищами й адресами жінок, яких завербували німці. Про те, що буде з нею далі, думати не хотілося, хоч десь у глибині свідомості вже зріла відчайдушна ідея – наслідувати Лотин приклад: роздобути пістолет і стріляти всіх підряд, починаючи з рудого штурмбанфюрера і кінчаючи його куховаркою Магдою. Теоретично це було нескладно, оскільки всі житимуть в одному будинку.

Двоповерховий, відсунутий у глибину палісадника і обнесений масивною чавунною огорожею, особняк стояв на тихій сосновській вулиці. В Ірини Дмитрівни була окрема, добре вмебльована кімната з балконом, затінена заростями дикого винограду. Кімната штурмбанфюрера містилася поряд, що мало свої незручності й переваги. Незручності полягали в тому, що Ірині Дмитрівні треба було щоразу проходити через цю кімнату. Переваг було кілька: по-перше, вона без особливих хитрувань чула все, про що розмовляли по сусідству – стіна, яка розділяла кімнати, була тонка; по-друге, Ірина Дмитрівна при бажанні могла спати на балконі, де стояла невелика отоманка; а по-третє, – і це немаловажно, – до Ірини Дмитрівни не могла, коли їй заманеться, приходити куховарка Магда, пухлогуба безцеремонна блондинка, яка отруювала їй життя. Магда була агентом Улінгера, хоча начальник сосновського гестапо рекомендував її штурмбанфюреру як співробітницю поліції безпеки. Магда щодня вимагала од Ірини Дмитрівни інформацію. Аби спекатись її, треба було вигадувати всякі нісенітниці. Їй справді не було про що інформувати полковника Улінгера – штурмбанфюрер почував себе ще кепсько і нікого не приймав. Виняток робили для родичів штурмбанфюрера – бородатого діда із фольксдойче, якого штурмбанфюрер називав дядьком. Розмовляли вони між собою – і це спершу дивувало Ірину Дмитрівну – по-російському. Потім із тих-таки несамохіть підслуханих розмов за стіною вона дізналася, що штурмбанфюрер з місцевих німецьких колоністів, що колись він навіть учився в сосновській школі, але потім його забрав до себе в Німеччину батько – видний нацист.

В біографії штурмбанфюрера Ірина Дмитрівна не бачила чогось незвичайного. В Мисливському замку було багато фольксдойчів. Вони виросли і вчилися при Радянській владі. Та що там старий – сама фрау Рененкампф з місцевих. Казали, що вона добра знайома чи навіть рідня старому і штурмбанфюрерові. Правда, штурмбанфюрер був невисокої думки про свою родичку, а дідусь інакше й не називав її, як стерво. Старий подобався Ірині Дмитрівні. Подобалося навіть те, як він турбувався про небожа: коли прийде з хутора, неодмінно щось принесе: то меду, то маринованих грибів, то вбиту ним дику качку. Те, що штурмбанфюрерові щодня привозили найкращі продукти, старого не цікавило – він приносив навіть сало і домашньої випічки хліб. Жодного разу не скористався з Фріснерової машини: в будь-яку погоду приходив і повертався назад пішки у своїх латаних-перелатаних мисливських чоботях. Та особливу симпатію старий завоював у Ірини Дмитрівни після того, як одного разу перелякав Магду.

Магда принесла штурмбанфюрерові сніданок. Коли прийшов старий, Магда, побачивши його, одвернулась, а потім югнула до сусідньої кімнати. Вона пошепки попросила Ірину Дмитрівну не виганяти її, запевняючи, що прийшла просто так, посидіти, перепочити, бо дуже стомилась і зле себе почуває.

Те, що Магда була не Магдою, Ірина Дмитрівна здогадувалася. Знала, що від неї можна сподіватися будь-якої підлоти. Але одного разу Магда все-таки здивувала Ірину Дмитрівну так, що та втратила відносний спокій, яким, ніде правди діти, тішилась уже кілька днів. Якось увечері Магда мало не силоміць затягла Ірину Дмитрівну до себе в кімнатку і замкнула двері. Ірина Дмитрівна зажадала, щоб Магда негайно випустила її.

– Та не бійтесь, я до вас не з тим, – обдаючи її горілчаним перегаром, зашепотіла Магда. – Послухайте, що я вам скажу. Я вже другий тиждень як тут і другий тиждень придивляюся до пана Фріснера. Побачивши його вперше, я мало не знепритомніла: мені таке здалося, навіть сказати страшно. Згодом начебто мана щезла. А сьогодні, приймаючи вечерю, він знову як глипнув на мене, то мене, вірите, наче фінкою в серце вдарили. Він! Побий мене сила божа – він!

– Хто? – не зрозуміла Ірина Дмитрівна.

– Десантник-чекіст. Із тих, що два тижні тому на Кущевській галявині висадилися. Такі вовцюгани – аж дивитися страшно. Капітан Кранц був зцапав їх, але вони і йому зубами горло перегризли. Усіх його хлопців пошмаляли. А цей – я не так його руді патли, як очі сатанинські запам’ятала, – особисто Кранца і з ним ще чотирьох наших пришив. Тільки я й лишилася жива – бог милував.

– Ви п’яні, Магдо, – сказала Ірина Дмитрівна, намагаючись приховати хвилювання, яке охопило її.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ніколи ще Наталя не готувалася так ретельно до допиту. Півдня витратила тільки на ознайомлення з документами. Жоден з них прямо не викривав звинувачувану, але взяті у взаємозв’язку вони складали те, що в кримінальному процесі називається непрямими доказами.

Переглянувши уже в котрий раз справу про утримання кубла розпусти, Наталя зрозуміла, що викликати на відверту розмову Анісімову буде нелегко. Такої ж думки був і Винник. Наталю насторожувало, що ініціатива розмова цього разу йшла від самої звинувачуваної.

– Готуйся до чергового «номеру», – всміхнувся Кравчук. – Мадам може таке утнути, що тільки держись. Ти за нею весь час стеж. А може, краще я на всякий випадок побуду на допиті?

– Ні, – рішуче заперечила Наталя. – Для початку побалакаємо з нею віч-на-віч. Вона так хоче, хай. А за мене ти не хвилюйся. Дуже прошу вас, товариші, поменше метушні в її присутності: не входьте, не заглядайте, не дзвоніть. Хай вона не думає, що ми надаємо цьому допиту якогось особливого значення.

Лежнєв в обговоренні плану допиту участі не брав – він зранку кудись поїхав. З’явився по обіді, та й то ненадовго.

– Тут планувати заздалегідь важко, – нетерпляче вислухавши Наталю, сказав він. – Зорієнтуйтеся по ходу допиту. Можливо, я потім надійду, але спеціально не ждіть.

Він узяв якісь папери, сховав їх у портфель і попрямував до виходу. Однак у дверях затримався, гукнув Наталю, якось дуже пильно подивився на неї і сказав:

– Не знаю, що вийде з однієї цікавої експертизи – іду по результат, – можливо, під кінець дня підкину вам солідне підкріплення.

Анісімову привезли о 14.10. Як було передбачено, з тюремної машини її вивели під посиленим конвоєм двох озброєних міліціонерів. Піднялися на третій поверх, пройшли коридором, де ниділи викликані на допит дівиці, яких півтора місяця тому затримали на квартирі в Анісімової. Повістки про виклик на допит їм вручили тільки сьогодні вранці, причому молоденький посильний, який вручав повістки, ніби ненароком дав зрозуміти одній із дівиць – манірній, хімічній брюнетці, що на неї чекає очна ставка. Зроблено це було зумисне – ще до викриття кубла розпусти брюнетка була на замітці в міліції. Сільву Пєтухову на очну ставку не викликали, і це теж було не випадково.

Щойно Анісімова порівнялась із свідками, хімічна брюнетка підбігла до арештованої, спробувавши передати їй пачку сигарет. Але конвоїр, що йшов слідом за Анісімовою, легко схопив сигарети.

– Назад! – крикнув він. – До арештованої не підходити.

– Подумаєш! – фиркнула брюнетка. – Не можна дати людині закурити.

– Не можна. Одійдіть.

– Сигарети поверніть.

– Одержите у слідчого.

Скориставшись із затримки, Анісімова окинула поглядом свідків і спитала в брюнетки:

– Де Сільва?

– Не знаю, – миттю відповіла та. – Я її вже три дні не бачила. Десь зникла. На роботу не виходить…

– Припинити розмови! – обірвав брюнетку конвоїр.

Конвоїри завели Анісімову у бокове відгалуження коридора, і старший, заглядаючи то в одні, то в інші двері голосно питав, де сидить слідчий Супрун. «Заблукав» він для того, щоб, не насторожуючи арештовану, дати знати слідчому про випадок у коридорі. Звелівши Анісімовій і своєму напарникові зачекати, він пішов «розшукувати» Супрун.

У кабінеті криміналістики, де його ждали Наталя, Кравчук і Винник, він поклав на стіл сигарети.

– «Мир», – оглянувши пачку, сказав Кравчук. – Шеф велів Пєтуховій при першій же нагоді, а така нагода могла випасти тільки під час очної ставки, передати Анісімовій пачку сигарет «Мир». Будь-яку пачку, але нерозпечатану. Фіксую вашу увагу на цій деталі. Нерозпечатану.

– Зафіксували, – в тон йому відповіла Наталя. – Але що з цього випливає?

– А те, що не далі як учора Анісімовій у камеру передали таку нерозпечатану пачку сигарет «Мир».

– Хто? – спитав Винник.

– Сусідка по камері, яка мала побачення із своєю сестрою.

– Можливо, сьогоднішня передача – тільки перестраховка, – зауважила Наталя. – Шеф давно намагався якось подати Анісімовій сигнал. Сусідка по камері могла не віддати їй сигарети.

– Можливо, це перестраховка, – кивнув Винник.

– Ні, – всміхнувся Кравчук, – сьогоднішня пачка розпечатана. Ось гляньте, – він показав сигарети. – Целофанова обгортка надірвана, паперова – розкрита. А тепер зверніть увагу на кількість сигарет – усі двадцять штук на місці.

– Цікаво, що це означає? – сказав Винник.

– Якщо ми правильно міркуємо, – тоном лектора мовив Кравчук, – це може означати тільки одне: з учорашнього дня змінилися якісь обставини, і Шеф повідомляє про це Анісімову.

– Знаєте що, – запропонувала Наталя. – Я віддам їй ці сигарети. Певна річ, не відразу – спершу вислухаю її, а потім оддам. Як ви гадаєте?

– Хто його знає, – похитав головою Винник. – Тут є певний риск. Треба зачекати Лежнєва.

– Навіщо? Хіба я неправильно міркую?

– Наталя має слушність, – підтримав її Кравчук. – Одержавши розпечатану пачку в кінці допиту, Анісімова змушена буде зробити якийсь новий, суперечливий з її попередньою грою хід. Цим вона викриє себе.

Винник почухав потилицю.

– Арештована питала про Пєтухову, – скориставшись із паузи, сказав конвоїр, який усе ще був у кабінеті.

– Сподіваюся, ти не перешкодив відповіді? – спитав його Кравчук.

– Особливо теревенити я їм не дозволив, але дівиця встигла сказати, що Пєтухова вже три дні не виходить на роботу.

Кравчук весело підморгнув Наталі:

– Усе йде як слід. Можеш починати.

До кабінету Лежнєва, куди прийшла Наталя, конвоїр ввів Анісімову.

– Підслідну приведено на допит, – офіційно доповів він. – У коридорі їй намагалися передати сигарети. Ось.

Ставши до Анісімової спиною, він дістав із кишені і віддав Наталі сигарети. Вона поклала їх у шухляду столу.

– Гаразд, – кивнула Наталя конвоїру. – Чекайте на підслідну в коридорі. Сідайте, Анісімова.

Це був початок поєдинку, в наслідку якого Наталя не сумнівалась. Їй здавалося, що все враховано, все передбачено. У сусідній кімнаті були Винник і Кравчук; у коридорі – конвоїри, невдовзі мав надійти Лежнєв. На якусь мить їй навіть стало шкода Анісімову. Немолода жінка вже понад місяць сиділа в камері попереднього ув’язнення. Тепер її охороняють наче якогось хижака. Може, все це даремно? Може, вона просто жінка, що заплуталась і безнадійно опустилась?

Одначе треба було починати допит, і Наталя постаралася зосередитись. Як вона й чекала, Анісімова попросила сигарети.

– Я не терплю диму, – сказала Наталя. – Після допиту віддам їх вам.

Анісімова не стала сперечатися. Вона поводилася незвичайно: сиділа згорбившись, розмовляла тихо. На її спотвореному обличчі алкоголічки застигла гримаса, що ледь нагадувала усмішку.

Наталя сказала, що прохання Анісімової про допит порушило план слідства: на сьогодні призначено очні ставки і вже викликали свідків.

– Те, що я хочу сказати, їх не стосується, – махнула рукою Анісімова.

– Тим краще. Тоді давайте спершу виконаємо цю, як ви самі розумієте, необхідну формальність, а потім я уважно вислухаю вас, Дарино Федорівно.

Анісімова не заперечувала. Чотири очні ставки пройшла швидко, оскільки нічим, крім іще чотирьох протоколів, не доповнили справи. Ні звинувачена, ні свідки не відмагалися, не викручувалися. Що було – те було. Свідки недобрим словом згадали Пашку-Трактора, який запропонував їм і їхнім приятелям зібратись у той нещасливий вечір на квартирі в Анісімової і навіть дав гроші на випивку, але сам не прийшов. До Анісімової особливих претензій не мали. Підтвердили свої попередні свідчення про те, що господиня тільки пила з ними горілку, а потім пішла спати. Всі визнавали аморальність вчиненого, присягалися більше такого не повторювати і слізно благали не повідомляти, що сталося, на місце їхнього проживання, роботи і навчання.

Кілька разів згадували ім’я Сільви Пєтухової. Хімічна брюнетка сказала, що Сільва була ініціатором тієї гидоти, яка мала місце після випивки. Анісімова цього свідчення не підтвердила, зіславшись на те, що дуже сп’яніла і пішла на кухню. Вона навіть обірвала брюнетку:

– Чого ти на Сільву гребеш? Вона непогана дівчина: добра, не нахабна – не така, як ти. Не пофортунило їй у житті, і в цьому вся причина… Жаліла я вас, через те й страждаю. Мені ж не було ніякого навару з усього цього. Склянка горілки та порожні пляшки.

Коли брюнетка пішла, Анісімова важко зітхнула і сказала Наталі:

– Знаю, осуджуєте мене. Мовляв, і така Дарина, і сяка. А ви в душу мою загляньте, життя моє розберіть. Може, тоді й по-іншому думатимете. Пияцтво? Розпуста? Правда – не заперечую. Але коли це почалося? Не знаєте? Тож-бо й воно! Ви на обличчя моє подивіться: рот скривлений, ніс набік, ліва щока до правої тягнеться. Потвора. Мара! Плюнути в таку пику, та й то не кожен захоче. А я ж не завжди була така. Скажу – сміятися почнете, я була красива. По-справжньому красива. Не вірите?

– Чому ж, вірю.

– До двадцяти восьми років я всього зазнала: голод, холод, війну; але мені було все байдуже: я була красива, – підперши рукою щоку, вела далі Анісімова. – Пішов од мене той, кого любила. Думала, кінець усьому. Їду на річку топитись, а зустрічні чоловіки очей з мене не зводять. Ці погляди тоді нове життя подарували. Веселе, відчайдушне. І полетіло моє життя на крилах срібних: усе погане, горопашне пропливало десь унизу, не торкаючись мене. Багатою не була – щасливою була. Таланило в усьому, будь-які двері одчиняла; куди хотіла повертала – не було мені перепони. Бо красива була! Я тоді не розуміла того – думала, випадково мене підхопив щасливий вітер; зрозуміла, коли обличчя втратила… Думаєте, брешу, вигадую?

– Я цього не думаю, – каже Наталя.

Вона й справді вважає, що цієї миті Анісімова говорить щиро. У коленкоровій папці, в тій, що передав їй Винник і що лежить у шухляді, є фото Анісімової двадцятирічної давності. Обличчя майже таке саме спотворене, хоча значно приємніше: не брезкле, без зморщок; коли уважно придивитися, можна знайти сліди колишньої принадності. І статура – на знімку Анісімова стоїть – зовсім інша: плаття, яке тріпотить на вітрі, підкреслює бездоганні лінії, поставу, жіночність. Так, вона була гарна. Через те дуже важко, майже неможливо повірити тюремному лікареві, що ця потворність – наслідок невдало зробленої пластичної операції. Невже молода жінка могла з власної волі – хоч би які були на те причини – піти на таку складну операцію?..

– Це сталося взимку сорок четвертого, – розповідає тим часом Анісімова. – Попала я в аварію поїзда. Вдарило мене фізіономією у віконне скло, та так, що я його вибила. Спочатку не відчувала болю. Рачки виповзла з вагона, уткнулася обличчям у сніг, щоб кров угамувати, і знепритомніла. Прийшла до тями в лікарні, вся в бинтах. Довго мені дзеркала не давали. Та якось уночі я тихенько витягла у сусідки пудреницю з дзеркальцем, вискочила в коридор, на світло, глянула… Матінко моя, – аж страшно стало. Так страшно, що й сказати не можу. Не доведи господи нікому таке пережити… Дайте закурити, Наталю Сергіївно.

Вона опускає голову, змахує сльозу. Наталя мимоволі відчиняє шухляду, де лежать сигарети, але одразу ж, немовби обпікшись, засовує її.

– Закурите потім, Дарино Федорівно. Гомоніти нам ще довго, а в мене голова паморочиться від тютюнового диму.

Анісімова крадькома кидає на Наталю вивчаючий погляд і знов похнюплюється, притуляє до очей носовичок. Наталя удала, що нічого не помітила. Насправді ж спритно обставлене жалібними словами прохання звинуваченої, її скоса кинутий погляд стривожили Наталю: вона мало не попалася на гачок. Поєдинок почався.

– Я слухаю. Слухаю вас, Дарино Федорівно. Розповідайте.

– Що ж тут розповідати! – перестає витирати сльози Анісімова. – Після того нещастя втекла я від самої себе, від усього, що могло нагадати моє колишнє обличчя. Була в Сибіру, на Далекому Сході, потім у Магаданську область завербувалася. Працювала де попало: була продавцем, буфетницею, кухаркою, комірницею. Почала пити. Горілка хоч і ненадовго, а все-таки дає забуття… Чоловіки? Були й чоловіки. Такі, що на обличчя не дивляться. Навіщо, спитає? – вони були потрібні мені? Розважити себе хотіла: ось, молив, не така вже ти страхолюдина, якщо на тебе ще й охочі є. Знаю – все це самообман. Та мені тоді він був потрібен, без нього не вижила б. А потім зустріла одного, який не злякався мого обличчя. Брехати не буду – не подобався він мені, навіть бридкий був попервах. Крім усього, сім’я в нього була. Та хто ж у моєму становищі вибирає? Покликав за собою – побігла, як бездомне цуценя. На новому місті найняв мені квартиру, приходив потай, щоб жінка не прочула. Хай і так. З усім змирилася. Через нього перший раз у тюрму потрапила: в магазині, яким він завідував, нестачу виявили. То він на мене, продавщицю, все звалив. Сам правда, теж не викрутився – більше за мене схопив. У таборі й помер од якоїсь хвороби…

Наталя уважно слухає. Все це правда: і Сибір, і Далекий Схід, і Магаданська область, і завмаг-розкрадач, котрий помер у виправно-трудовій колонії. Все перевірено, все збігається. Брехня в чомусь іншому. Але в чому? Може в тому, що не так уже нещасливо жила Анісімова після війни? У неї були дорогі убори: модні пальта, костюми, плаття, хутра, золоті дрібнички. Часто бувала на курортах, пила-гуляла по ресторанах. Залицяльники? Навряд чи вони її утримували. Скоріше навпаки. Тоді звідки ж вона брала гроші? Працювала в торгах, на базах; була нечиста на руку. На полюбовника-завмага даремно верне – до зустрічі з ним жила не гірше. Тут іще питання, хто кого втягнув у махінацію з «лівим» товаром. І все-таки не про це тепер мова. Що привело її минулого року в Русанівку, де вона деякий час була кухарем у чайній? Чому в січні того року переїхала в Сосновське, найнялася двірником сімнадцятого домоуправління?

– У Сосновському одразу не могла прописатися. Тимчасово жила в Русанівці. Потім Анюта через одного свого знайомого влаштувала мене двірничкою на Вітебській. Я на цю роботу із-за квартири пішла. Двірникові належить службова житлоплоща…

І це правда. За винятком, либонь, одного – не Ганна Щербак допомогла їй переїхати в Сосновське. Та цього не доведеш – Щербак мертва.

– … Ось і все моє життя, Наталю Сергіївно. Судіть як хочете.

Наталя задля годиться якусь мить мовчить, а тоді питає:

– Дарино Федорівно, що це за хлопець жив у вас на квартирі?

– Анютин знайомий.

– Прізвища не пригадаєте?

– Звали Джоном, а прізвища я не питала. Він жив у мене без прописки. Недовго, правда, місяців півтора.

Наталя задоволено хитає головою, а про себе думає:

«А це вже ви брешете, Дарино Федорівно: Джон Палій ніколи не жив у вас. Приходив – це правда. Тільки не з Ганною Щербак, яка йому в матері годилась, а з Сільвою Пєтуховою». Наталя дивиться на годинник.

– Забалакалися ми з вами, Дарино Федорівно. Незабаром кінець робочого дня. Але я постараюся швидко записати ваші свідчення.

Анісімова знову кидає на Наталю вивчаючий погляд, і Наталя знову удає, що не помічає його.

– А що записувати? – всміхнулася Анісімова. – Ніякої користі для вас у моєму базіканні немає. Я все це так, знічев’я, розповіла, трохи душу перед вами розважила. Не з цим на допит просилася.

– А з чим?

Анісімова деякий час мовчить, немовби збирається з думками, а потім каже:

– Совість мене замучила, Наталю Сергіївно. Я ж старшому слідчому громадянину Трачеві не все розповіла. Не хотілося брати ще один гріх на душу. А тепер зрозуміла – мучитимуся, коли про ту людину не розповім. Знаю, підозрюєте ви, що Анюта не своєю смертю померла. Не поділяла я, скажу чистосердо, вашої думки. Та останнім часом сумніви в моє серце вкрались: а що коли ваша правда? У камері, знаєте, всього передумаєш. Був у Анюти один постійний полюбовник. З ним вона найчастіше приходила. Гарний, хоча й сивий. Дуже статечний чоловік. Машина у нього своя, грошей завжди повні кишені. Він Анютою крутив як тільки хотів. І не те, щоб вона його любила – боялась більше. Чого – не знаю. Пам’ятаю, одного разу розсердився він і при мені надавав їй ляпасів. Навідліг бив так, що аж у мене в вухах лящало. А вона сиділа, наче паралізована, не підвела, щоб захиститися, рук. Ну та я в їхні справи не втручалася – мало що може бути між людьми. Але що мене збентежило – це його поведінка після Анютиної смерті. Зайшов він якось до мене, пам’ятаю, було це ввечері, сказав, що Анюта померла, і просив нікому не розповідати, що він у мене з нею бував. Десять карбованців на стіл поклав. Це мені, значить, щоб я мовчала.

Анісімова замовкла і глянула на Наталю, чекаючи запитання. І Наталя спитала – надто вже не терпілось їй спитати:

– А після цього він приходив до вас?

– А що йому в мене робити? Стара я для нього, – ухилилася від прямої відповіді Анісімова.

– Але ж у вас бували дівчата, – нетерпляче мовила Наталя. – Сільва Пєтухова, наприклад.

Цього не треба було казати. Наталя одразу ж зрозуміла свою помилку, та було вже пізно. По обличчі Анісімової немовби пробігла тінь.

– З дівчатами? – ще більше скривила рота Анісімова. – З дівчатами, правда, він приходив. І з Сільвою приходив.

– Хто ж він? – роблено байдуже спитала Наталя, бо це запитання давно вже треба було задати. – Як його звати? Може, ви прізвище знаєте?

– Прізвища не знаю. Імені він теж не казав. Анюта його Шефом називала. Так і я, так і Сільва його величали, – Анісімова трохи помовчала, а потім додала – Начебто медик. Як я зрозуміла, навіть лекції студентам читав. От тільки де – не знаю. У нього своя «Волга». Здається, блакитна.

Наталі стало весело. Спочатку навіть не зрозуміла, чого. В тому, що Анісімова брехала, брехала обдумано, хитро, – Наталя не сумнівалася. Вона чудово розуміла також, що мета цієї брехні – повести слідство по фальшивому сліду, в кінці якого – тут уже не треба бути особливо проникливим, – стояв Костянтин Михайлович Савицький…

– Викладіть свої свідчення у письмовій формі, – поклавши перед Анісімовою папір і олівець, сказала Наталя.

Поки вона писала, Наталя стояла біля вікна спиною до обвинуваченої, щоб Анісімова не бачила, як вона усміхається. Усміхається тому, що після болючих роздумів і страшних підозр зрозуміла всю їх безпідставність. Вона ще не була впевнена в цілковитій непричетності Савицького до цієї історії, але після «зізнання» Анісімової інтуїтивно відчула – не він! І якось одразу з плечей звалився важкий тягар. Мабуть, через те і стало їй весело. Мабуть, через те і усміхається.

Мельки глянувши на писанину Анісімової, Наталя сховала папір у стіл, а потім спитала ніби між іншим:

– Отже, Костянтин Михайлович приходив до вас із Сільвою?

Анісімова кивнула головою, але одразу ж, зрозумівши свою помилку, впилася в Наталю сповненим ненависті поглядом.

– Який Костянтин Михайлович?

– Савицький, доцент кафедри судової медицини і обласний судмедексперт. Ви ж про нього розповідали. І про його «Волгу» блакитного кольору, – глумливо мовила Наталя.

– Не знаю я ніякого Савицького! – вигукнула Анісімова. – Шеф він.

– Звісно, ви хотіли, щоб ми прийняли його за Шефа, – жорстко мовила Наталя. – Тільки він не Шеф, Дарино Федорівно, і ніколи ним не був.

– Полюбовника свого хочеш вигородити? – крізь зуби процідила Анісімова.

– Хочу, – розсміялася Наталя. – Ось бачите, Дарино Федорівно, як багато ви знаєте про нього. Про нього і про мене. Скажу по секрету: він уже мій чоловік. Як же мені не вигороджувати його, самі подумайте. Ви вигороджуєте Шефа, а я – Савицького. Кожен вигороджує того, хто йому ближчий. Правда ж?

Наталя помітила, що Анісімова тягнеться до важкого прес-пап’є. Вона вчасно перехопила її руку, і Анісімова, зойкнувши, сіла на підлогу. Це був її черговий «номер».

– Встати! – наказала Наталя, дивлячись прямо в очі обвинувачуваній.

Та неквапливо підвелася, позадкувала до стіни.

– Збиткуєшся, руда? Зраділа, що на слові мене підсікла? Очі свої рисячі батьківські запалила. Блимай ними скільки завгодно! Не боюсь я тебе! Батька твого боялась, а тебе не боюсь, хоч ти й схожа на нього: і волосся, і очі, і голос – викапаний батечко. Тільки він ніколи горлом не брав – говорив тихо, але так, що в людей кров у жилах крижаніла.

– Що ви белькочете, Анісімова? – зблідла Наталя. Звідки Анісімова знає її батька? Невже вона каже правду? Ні, це чергова провокація. Яка негідниця! Знає, куди цілити. Із Савицьким не вийшло, то з другого боку вдарила – з того, який нічим не захищений…

– Ну от що, Анісімова, – насилу стримуючись, мовила Наталя. – З мене досить ваших інсинуацій. Розмовляти з вами я більше не бажаю. Та це не означає, що з вами не розмовлятимуть інші.

– Стривайте, Наталю Сергіївно, – блискавично змінила тон Анісімова. – Не поспішайте викликати конвой. Встигнете. Мені відомо, що означає латинське слово інсинуаціо – наклеп, брехня, вигадка. І якщо давати оцінку моїй заяві про Савицького, то її справді можна охарактеризувати як інсинуацію. Але зрозумійте й мене: нове звинувачення, яке ви ладні мені пред’явити, надто серйозне, щоб я не спробувала одвести його… Пер фас ет нефас[8], якщо ми вже перейшли на латинь…

Наталя не вірила своїм вухам: це говорить Анісімова – двірничка, що утримувала кубло розпусти, спекулянтка, п’яничка? Та сама Анісімова, мова якої звичайно була пересипана жаргонними, напівграмотними словечками?..

– Але те, що я в хвилину надмірного хвилювання сказала про вашого батька, зовсім не інсинуація, – примруживши одне око, вела далі Анісімова. – Ні-ні, я більше нічого не скажу. Ви мені все одно не повірите. Найкраще про все це може розповісти вам сама Ірина Дмитрівна, ваша матінка.

– Звідки ви знаєте мою маму?! – не тямлячи себе, закричала Наталя.

– Спокійно, Наталю Сергіївно. Спокійно. Не треба хвилюватись. Якщо це так зацікавило вас, спитайте свою матір: «Ким доводився б мені Оскар Фріснер, особливо уповноважений Головного управління імперської безпеки, штурмбанфюрер СС, якби він, певна річ, лишився живий?»

Наталя не ввійшла – влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.

– Наталю Сергіївно, що трапилось?

– Наталю, що таке?

Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.

– Де Анісімова? – спитав Кравчук.

– У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.

– Та поясни, в чому річ?

Але Наталя нічого не могла пояснити – слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій – просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву. Це не тільки її, Наталина, таємниця, не тільки її, Наталин, біль; це таємниця і біль її мами. Ні, про це нікому!.. Вона сама в усьому розбереться.

Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.

– Треба їй сказати…

– Але ж Лежнєв…

– Я беру на себе, – каже Винник. – Це наша справа, і я за неї відповідаю.

Винник і Кравчук підходять до неї разом.

– Наталю, – обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, – Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано – нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким – не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький – не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.

Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали – Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер – нікому!

– І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, – зібравшись з думками, сказала Наталя.

Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:

– Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. – І, переставши сміятися, додав – Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.

– А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? – несамохіть вирвалось у Наталі.

Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.

– Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, – образився Кравчук. – Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.

– Не патякай, Володю, – кволо всміхнулася Наталя.

Час передишки минав, треба збиратися з силами – чи вистачить їх? – допит буде продовжено.

До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.

– Десь у Лежнева мають бути сигарети, – ні до кого не звертаючись, каже він. – Ага, ось вони.

Він удає, що дістає з шухляди, а насправді – спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.

– Куріть уже й ви, Анісімова, – дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.

Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою – отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» – реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.

– Я вам усе сказала, – після деякої паузи каже вона.

Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет – обвинувачувана вирішувала, що їй робити.

– Так-таки все і сказали? – втручається Кравчук.

– Все, – спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. – Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.

Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.

– Де ви познайомилися з Ганною Щербак?

– Я вже казала, в поїзді.

– В якому?

– Москва – Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.

– Коли це було?

– У липні минулого року.

– Куди їхала Щербак?

– До моря. Відпочивати.

– А ви?

– І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я – дикуном.

– Де ви відпочивали?

– В Сочі.

– Де там зупинялися?

– У господаря на квартирі.

– Де саме?

– Не пам’ятаю. Десь на горі.

– У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?

– Кілька разів. Були навіть у ресторані.

– В якому?

– В «Приморському».

– Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?

– Тоді ж і сказала.

– А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше – в листопаді.

– Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.

– Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.

– Я жила спочатку в Русанівці.

– Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?

– Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.

– Хто цей знайомий?

– Механік з автобази. Чухно його прізвище.

– Він же Пашка-Трактор, – вставляє Кравчук. – Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.

Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.

– Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, – мовить Наталя. – Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.

– А ви не вірте цій шльондрі.

– Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? – вступав у розмову Винник. – Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.

– Бреше вона!

– Припустімо, – не відступає Винник. – А як ви познайомилися з Пєтуховою?

– Її привів до мене Джон.

– Той хлопець, що деякий час у вас жив?

– Він.

– Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?

– Він.

– Як його прізвище?

– Не пам’ятаю.

– Я нагадаю: Палій. Георгій Зіновійович Палій, лаборант хіміко-технологічного інституту.

Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.

– Можливо, – каже вона, кутаючись димом. – Я не з цікавих, біографію його не питала.

– А ми поцікавилися, – підхоплює Винник, – і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.

Анісімова мовчить, курить.

– Дарино Федорівно, – ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, – ви коли-небудь займалися фотографією?

– Цього мені ще не вистачало! – знизує плечима Анісімова.

Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.

– Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом- моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?

– Не працювала я там. Це якась помилка.

– Помилка, – незворушно повторює Винник. – Тоді погляньмо на інший документ.

В цей час у двері зазирає Лежнєв.

– Ви довго ще працюватимете? – запитує він Наталю.

– Та ось… – не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.

– Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, – каже Лежнєв.

– Я подзвоню, – випередив Наталю Кравчук.

Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.

Тим часом Винник бере з папки телеграму.

– Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? – звертається до Анісімової.

– Читайте.

– «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953-1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім – фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?

– Не треба, – Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. – Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?

– Не зовсім, – усміхнувся Кравчук. – Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?

– Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.

– Але ж Щербак була ваша приятелька.

– Ну то й що?

– Соромити вас, мабуть, марна річ? – каже Наталя.

– Авжеж, – кривить рота Анісімова.

– Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.

– Стаття 211, – примружується Анісімова, – рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.

– А ви непогано обізнані!

– Треба ж знати, на що йдеш, – посміхається Анісімова.

– Оскільки ми вже торкнулися минулого, – каже Винник, – давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?

– В лютому 1944 року.

– Де це було?

– Між Аткарськом і Саратовом.

– Яким поїздом ви їхали?

– Москва – Саратов.

– Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, – Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.

Анісімова закурює ще одну сигарету.

– Не хочете відповідати? – питає Наталя. – Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?

– Підожду, – кривить рота Анісімова. – Мені нема куди поспішати.

Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

– Начебто все, – обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

– Капітан Кравчук, – басом каже він у трубку. – Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

– Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

– Я стомилася, – підводиться з стільця Анісімова. – Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

– Це ненадовго, Дарино Федорівно, – підбадьорює її Винник. – А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

– Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

– Не пригадую, – каже. – А взагалі обличчя знайоме.

– Ми давно не бачилися з вами, – киває Лежнєв. – Чверть віку минуло відтоді – немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

– Не вийде, – цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. – Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

– Справді, – згоджується він, – нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.

– Ви не маєте права! – верещить Анісімова. – Це образа!

– А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.

– Я вам не Ада!

– Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.

– Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.

– Що ж, побачимо, а точніше, послухаємо, вийде чи ні, – каже Лежнєв.

Він підходить до одного з столів – у кабінеті криміналістики їх кілька – ставить на нього магнітофон; з допомогою Винника поправляє плівку звукозапису, вмикає мотор. Спершу в динаміку лунає характерне шипіння, але потім перешкоди зникають, і ось уже бринить голос:

«… Не брала я за це гроші, громадянине слідчий. Що пускала їх до себе іноді – правда, але грошей не брала. Горілкою коли почастують, та й тільки. Просто жаліла я їх, молодих, безпритульних…»

Лежнєв зупиняє магнітофон.

– Це ваш голос, обвинувачувана?

– Мій, – переводячи насторожений погляд з магнітофона на Лежнєва, визнає Анісімова.

– Це ваші свідчення, дані старшому слідчому Трачу?

– Так, мені казали, що запишуть на звукову стрічку.

– Отже, ви підтверджуєте, що це ваш голос.

– Не заперечую.

– Чудово. Тепер перш ніж відтворити другий запис я повинен сказати вам, що є фонографічна експертиза. Маючи кілька фонограм людського голосу, фахівці порівнюють їх, таким чином безпомилково визначають тотожність різночасових записів одного й того ж голосу. Простіше кажучи, якщо ваш голос колись було записано на звукову плівку, то навіть через багато років можна науково довести, що це саме ваш, а не чийсь інший голос. Ви зрозуміли?

– Зрозуміла.

Поки Лежнєв говорив, Винник поставив другу плівку і знову ввімкнув магнітофон. Цього разу пролунала німецька мова. Наталя не одразу розібрала, що говорить жінка. А потім, схопивши високі дзвінкі ноти, не могла зрозуміти змісту – німецьку мову вона знала кепсько. Та ось у динаміку пролунав чоловічий голос:

– Фрау капітан, розмовляйте по-російському, вам буде легше. Це не докір – порада. Усі присутні або розмовляють російською мовою, або розуміють її. До того ж про російські справи краще вести мову по-російськи. Так?

– Так точно, пане полковник, – відрубав високий жіночий голос. – Панове, я торкнулася тільки деяких аспектів вербовки і використання агентів-жінок. Тут, у Росії, це питання має свої особливості. Випробуваний на Заході метод збору інформації через агенток-проституток у Росії застосовувати не можна. В тилу ворога це взагалі виключено, оскільки більшовики переслідують проституцію. Що ж до приєднаних до рейху колишніх радянських територій, де зусилля нашої агентури спрямовано на боротьбу з комуністичним підпіллям, партизанами і розвідувально-диверсійними групами енкаведе, то тут ми маємо певні можливості. Засилка в партизанські загони дівчат і жінок як таких, що нібито втекли з тюрем, таборів та етапів; знайомство і подальший флірт на танцях, у поїздах, кінозалах з узятими на підозру чоловіками – уже дало позитивні наслідки. Та я хочу сказати про інше. Присутніх цікавлять перспективи укорінення і робота за лінією фронту так званої постійнодіючої агентури. Мені здається, що для цього жінки-агенти підходять найбільше. Зовнішні дані і певним чином підготовлена поведінка мають у даному разі першорядне значення. Молода красива жінка за одну ніч може стати генеральшею, не заповнюючи при цьому ніяких анкет… Директори заводів іноді довіряють гарненьким секретаркам більше, ніж своїм заступникам… Гарненькій домробітниці під час прибирання кабінету господаря неважко підібрати ключі до шухляд письмового столу… Але, панове, я підкреслюю, не кожна жінка-агент придатна для такої ролі…

На цьому запис урвався. Винник вимкнув магнітофон. Лежнєв підійшов до письмового столу і поклав перед Анісімовою пачку сколотих аркушів з машинописним текстом.

– Це висновки фонографічної експертизи про тотожність голосів на двох прослуханих нами плівках, – сказав він, звертаючись до Анісімової. – Перша плівка з вашими звинуваченнями, свідченнями; друга – ваш виступ на регіональній нараді керівників абверчастин і команд 5 серпня 1943 року в місті Сосновському… Я правильно назвав дату і місце наради, капітане Рененкампф?

Анісімова похнюпилась і нічого не відповіла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ірина Дмитрівна відчувала наближення лиха. Цього передчуття вона не могла позбутися з учорашнього дня, з тої самої хвилини, коли її насторожила розмова доньки з гостем. Навіть не сама розмова, а голос Наталиного начальника. Спершу Ірина Дмитрівна навіть подумала, що голос приснився. Але в коридорі й далі розмовляли, і вона змогла впевнитися, що їй не приверзлося – це був той самий голос. Коли ж Наталя сказала, що приходив у справі товариш із Москви, Ірина Дмитрівна трохи заспокоїлася. Правда, була ще безсонна ніч, але під ранок їй пощастило запевнити себе, що то тільки здалось. А наступного вечора Ірина Дмитрівна застала дочку за дивним заняттям – Наталя розглядала офіцерський кортик з вигадливою інкрустацією, який звичайно лежав у шафі. Вона намагалася прочитати напис на рукоятці. Кілька років тому, заставши доньку за таким заняттям, Ірина Дмитрівна відібрала в неї кортик і поклала на місце. Тоді Наталя навіть почервоніла – вона порушила мовчазну умову не торкатися того, що її не стосується. Тепер донька навіть бровою не повела. Навпаки – і далі демонстративно роздивлялася кортик, ніби тим самим викликаючи матір на розмову. Ірина Дмитрівна одразу відчула це, і в неї тенькнуло серце. Згадавши вчорашнього гостя, Ірина Дмитрівна поставила ці події в один ряд…

– Що за напис? – незвично низьким голосом, за яким крилося стримуване хвилювання, спитала Наталя.

– Це написано по-італійськи, – відчуваючи неприємну сухість у роті, сказала Ірина Дмитрівна – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть».

– Багатозначний вислів, розумій як хочеш, – усміхнулася Наталя. – Я навіть не підозрювала, що ти знаєш італійську мову.

– Я знаю тільки цю фразу.

– Вивчила! – Наталя рвучко встала, кинула кортик на стіл.

Ірина Дмитрівна взяла його, поклала на місце.

– Ти нічого не хочеш мені сказати? – з викликом мовила Наталя.

Ірина Дмитрівна повільно похитала головою:

– Ні.

Наталя рвонула комірець блузки.

– Що ж, тоді на добраніч. – Вона рвучко повернулась і пішла в свою кімнату.

Ірина Дмитрівна до болю стиснула скроні. Що вона могла відповісти доньці? Що любила її батька? Любила, всупереч усьому, навіть глузду…

Перші дні вона вважала, що Фріснер ворог. Але їхнє незвичайне знайомство, обстановка, в якій вони зустрілися, та й сама зустріч, яка змінила становище Ірини Дмитрівни на краще, завадили їй зненавидіти людину, що, крім усього іншого, була її пацієнтом. Остання обставина відіграла неабияку роль у їхніх подальших взаєминах. Штурмбанфюрер Фріснер, на відміну від інших іменитих пацієнтів, не вередував, був терплячий, слухняний, чемний і навіть уважний до свого «домашнього» лікаря. Ірину Дмитрівну попервах вражало (іншого почуття тоді не було) те ненав’язливе піклування, яким він поволі оточував її. Навіть кімнату, в якій вона жила і в якій її ніхто не міг потривожити, вибрав сам. Вона дізналася про це випадково вже після того, як Фріснера відвідав високий гість із Берліна.

Ірина Дмитрівна добре пам’ятає той візит. Вона міняла пацієнтові пов’язку, коли до кімнати не постукавши ввійшов Брюнінг – дебелий, як угодований кабан, здоровило – начальник сосновської поліції безпеки і СД. Його обличчя, що запливло жиром, було розгублене і водночас пихате. Не звертаючи уваги на лиховісний погляд Фріснера, перед яким він доти торопів, Брюнінг наказав Ірині Дмитрівні піти на кухню і там зачекати.

На кухні вона застала Магду, довгов’язого охоронника Ганса, шофера Клемпнера. Був там ще й незнайомий Ірині Дмитрівні есесівець. Прізвище есесівця було Гец, та про це Ірина Дмитрівна дізналася потім. Спочатку він був не вельми люб’язний: звелів усім відійти од вікна, сісти на стільці і не розмовляти.

В особняку відбувалося щось незвичайне: грюкали двері, у холі першого поверху гупали чобітьми, потім у дворі загуркотів мотор автомобіля і кілька голосів гаркнуло: «Хойль!..» За мить на сходах пролунала некваплива хода, і все стихло.

Минуло не менше двох годин, поки знову проскрипіли сходи, на кухню зазирнув червоний як буряк Брюнінг.

– Унтерштурмфюрер, – гукнув він есесівця, – до групенфюрера!

Гец вийшов, не причинивши за собою двері, й Ірина Дмитрівна почула, як у холі хтось сказав:

– Я їду, Гец. Лишайтесь із своїм улюбленим Фріснером. Вважайте, що вам обом поталанило: вам – тому, що не їдете зі мною на фронт, а йому… А втім, цього вам не треба знати…

Відтоді в особняку дещо змінилося – управління господарством і охорону взяв на себе Гец, що приїхав з Берліна. Він був кмітливий і спритний хлопець. До Ірини Дмитрівни, за прикладом свого начальника, ставився з повагою. Магда боялася його; шофер і охоронники – після приїзду Геца їх кількість зросла втроє – беззастережно слухались його. А втім, Гец не переобтяжував себе адміністративно-господарчими справами. Він часто кудись зникав і повертався дуже пізно. А от Ірині Дмитрівні ніяк не щастило вийти в місто: Магда стежила за кожним її кроком. До того ж Гец наказав нікого не випускати з особняка без його дозволу. Фріснер у ці розпорядження не втручався. Здавалося, його не цікавило, що діється за стінами його кімнати не тільки в особняку, але і в місті. Ірину Дмитрівну дивувала така байдужість. Вона вже знала, що Фріснер народився на околиці Сосновського, вчився десь у його пригороді, і вона не розуміла, як людина може лишатися байдужою до міста свого дитинства. А втім, Фріснер сказав їй якось, дивлячись у вікно на вулицю:

– Там нагорі була міська бібліотека. Колись я ходив туди по цій вулиці.

Вдруге він висловився вже зовсім відверто:

– Я, очевидно, не насмілюся показатися на вулицях цього міста без охорони. Багато хто з тих, що були колись моїми товаришами, навряд чи втримаються від спокуси пустити мені кулю в потилицю.

Ірина Дмитрівна, яка звичайно не встрявала в розмови на абстрактні теми, цього разу скористалася з нагоди і поступово почала розпитувати Фріснера про місто. Вона хотіла дізнатися, де Московська вулиця – папірець із прізвищами завербованих у замку агенток, як і раніше, не давав їй спокою. Фріснер охоче розповів їй про місто і навіть, захопившись, накидав на аркуші схему розташування вулиць. Ірина Дмитрівна сховала аркушик, певна, що зробила це досить спритно. Фріснер, здавалося, нічого не помітив. Він взагалі багато чого не помічав, навіть того, що стіна між їхніми кімнатами надто тонка: Ірина Дмитрівна, не виходячи з своєї кімнати, без особливих труднощів могла чути всі радіопередачі, які ловив штурмбанфюрер на своєму «Філіпсі». Найчастіше він слухав останні вісті. Правда, вісті в ті дні були тривожні: 5 липня фашисти почали великий наступ на Орловсько-Курській дузі. Завдяки неуважності господаря Ірина Дмитрівна була в курсі подій: широко розрекламований наступ гітлерівських орд наштовхнувся на такий опір, що вже наступного дня після його початку тон Геббельсівських коментаторів став менш бадьорий. А одного разу Ірина Дмитрівна почула за стіною голос Левітана – штурмбанфюрер увімкнув Москву. Ірина Дмитрівна так розхвилювалася, що підійшла до дверей, аби краще почути, навіть трохи прочинила їх. І Фріснер знову нічого не помітив.

Якби Ірина Дмитрівна була тоді трохи досвідченіша, її, очевидно, насторожила б така неспостережливість людини, що обіймала високу посаду в есесівській контррозвідці…

Фріснер почав одужувати, коли Магда розповіла Ірині Дмитрівні про свої підозри. Після розмови з Магдою Ірина Дмитрівна пригадала все, що знала про Фріснера. Згадала вона і його товариша, обер-лейтенанта Зінгера, зустріч з яким теж була незвичайна. Ірина Дмитрівна швидше повірила б, якби Магда розповіла все це не про Фріснера, а про його товариша. У Зінгера було два обличчя: без гриму і маски він ставав зовсім інший. Таким Ірина Дмитрівна й уявляла собі справжнього розвідника. А Фріснер завжди був однаковий: він не позував, не грав, не міняв інтонацій. І в тому, що він справжній Фріснер і справжній штурмбанфюрер СС не було найменшого сумніву. Навіть його очевидна для всіх ввічливість і чемне ставлення до полоненого лікаря мали одне, а не двоє пояснень – він міг дозволити собі бути ввічливим і чемним. І все-таки відмахнутися від підозр Магди не можна було. Чому не можна – Ірина Дмитрівна не могла пояснити. Вона тільки знала, точніше, відчувала, що не можна. Потім їй спало на думку використати базікання Магди проти неї самої. Навряд чи штурмбанфюрер залишить у себе куховарку, яка могла звести на нього такий страхітливий наклеп. А якби пішла Магда – вона позбулася б надокучливого шпигування.

Фріснер вислухав Ірину Дмитрівну спокійно. Йому навіть сподобалося Магдине порівняння десантників з вовцюганами.

– На їхньому місці я не образився б, – сказав він. – У Генріха Гейне є такі рядки: «Друзі вовки, в мені ви ще ніколи не могли усумнитись, і не вірте продажним писакам, що я став із собаками підлими водитись…» Усе залежить, певно, від того, який зміст вкладається в порівняння.

Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.

– Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.

– Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, – якось загадково всміхнувся Фріснер.

І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…

Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни – цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…

Якось уранці він попросив Ірину Дмитрівну зробити йому одну незвичайну послугу: в районі Старого ринку зустрітися з людиною, прикмети якої описав, і купити в неї монети царського карбування. Фріснер дав їй гроші і ще раз нагадав про ціну, місце і час зустрічі з валютником. Це прохання спантеличило і обрадувало Ірину Дмитрівну. Роль посередниці в сумнівній операції з золотом була огидна, але випадала нагода вирватися нарешті з особняка і розшукати на Московській вулиці знайомого Лоти. Нічого було й думати про те, щоб не виконати доручення штурмбанфюрера, – він дав їй у провожаті Магду. Чому він приставив до неї Магду, Ірина Дмитрівна зрозуміла потім, а спочатку тільки й думала, як би швидше скараскатися куховарки.

Та позбутися Магди було не так просто. На вулиці вона буквально вчепилася в Ірину Дмитрівну.

– Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, – сказала вона. – У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.

Сосновський ринок являв собою мальовниче видовище: сила-силенна прилавків, бричок, тачок, люди не вміщалися на брукованому майдані; базар розтікався по численних кривих вуличках, що розходилися на всі боки від площі. Тут продавали все: мануфактуру, взуття, фураж, дитячі коляски, коней, саморобні запальнички, примуси, найрізноманітніші соління і копчення, поношений одяг і нове, поза всяким сумнівом крадене обмундирування… Звертала на себе увагу оптовість більшості операцій – серед продавців переважали очевидні перекупники. У тісному кривому провулку, стиснутому старими товстостінними будинками з темними лункими під’їздами, здійснювали солідніші операції – при явному потуранні базарної адміністрації і допоміжної поліції тут торгували валютою: окупаційні марки міняли на італійські ліри, ліри на румунські леї, леї на форінти і карбованці. Якісь респектабельні на вигляд чоловіки у котелках пропонували золоті персні.

Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною – з нею раз по раз вітались – одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.

– Справжня, – авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. – Ви скільки в нього берете?

Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.

– Так, так, – сказав один із них по-російському. – Золотом промишляємо? Взяти їх!

Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника – табакерку з золотими монетами.

Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?

Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»- Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, – це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.

Першою опам’яталась Магда.

– Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! – закричала вона. – Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.

Гестапівець уперіщив її по пиці.

– Мовчати, паскудо!

Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:

– Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.

Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.

– Куди ви нас привезли? – питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.

– Не розмовляй! Іди, – штовхнув її гестапівець.

На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.

– Не піду! Що вам треба? Я співробітниця поліції безпеки! Ви не маєте права!

Та сперечатися з гестапівцями була марна річ, вони силоміць стягли Магду вниз. Підштовхнули й Ірину Дмитрівну, правда, делікатніше. Не чинив опору тільки валютник. Він знову пошепки сказав Ірині Дмитрівні:

– Не хвилюйтеся. Вам не треба турбуватися.

В освітленій великою карбідною лампою котельній Магда трохи притихла, притулилася до стіни. Валютник і один гестапівець кудись пішли. Потім із темряви вийшли двоє в чорних куртках. Одного з них Ірина Дмитрівна впізнала – це був обер-лейтенант Зінгер. Вона не встигла здивуватися з такої зустрічі, як їй у вуха вдарив несамовитий крик Магди:

– Це енкаведе!! Десантники!!

Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.

– Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, – дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.

– Не тре-ба!! – верещала Магда. – Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..

– Не репетуй, Мозгова, – мовив другий у чорній куртці. – Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.

Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:

– Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.

Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.

– Рідненькі, дорогі, про одне прошу – не вбивайте! Що хочете зроблю для вас – начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…

З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.

– Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.

Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:

– Не треба. Найгірше вже позаду.

Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:

– Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.

– Він наш? Свій? – вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.

– Наш. Свій, – усміхнувся Федір Максимович. – Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:

– Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, – схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.

– Помирати вам рано.

– Кому потрібне моє життя, – прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.

Федір Максимович суворо подивився на неї.

– За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.

– Який же я розвідник? – здивувалася Ірина Дмитрівна.

– А це що за список? – Федір Максимович показав Лотиного папірця.

– Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.

– І після цього смієте казати, що ви не розвідник! – сердито мовив Федір Максимович.

– Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… – розгубилася Ірина Дмитрівна. – Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.

– Московська, двадцять вісім? – перепитав Федір Максимович. – Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.

– Чого ж тут соромитись, – невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.

Федір Максимович слухав її уважно, потім задав кілька запитань.

– Так, – сказав під кінець, – завдали ж ви мені роботи. А ще каже, не розвідниця! Прикидаєтесь, голубонько, кокетуєте.

– Я?!

– Авжеж не я. Виклала, розумієте, ціле розвідувальне донесення і ще й прибідняється.

– Але ж я й справді нічого такого не зробила, – спробувала заперечити Ірина Дмитрівна.

– І хвалити бога, що нічого такого не зробили. Якби ви зробили щось «таке», то навряд чи полковник Улінгер випустив би вас із замку. А тому дуже прошу, Ірино Дмитрівно, і надалі не робити нічого такого, що могло б викликати підозру гітлерівців.

– Я повинна вернутися в особняк?

– А ви як гадаєте: повинні чи не повинні?

– Повинна, – похнюпившись, мовила Ірина Дмитрівна.

– От і я так думаю.

Суперечливі почуття охопили Ірину Дмитрівну. Від думки про волю доводилося відмовитись. Та коли врахувати, що вона поверталася в особняк добровільно, а точніше, усвідомивши необхідність цього, можна було вважати, що свободу вона здобула. Саме так колись Ірина Дмитрівна відповідала в інституті на екзаменах: «Свобода є усвідомлена необхідність». Розум приставав на таку логіку, але серцю було нелегко. Бентежила її зустріч з Фріснером. Навіть тепер, узнавши правду, Ірина Дмитрівна все одно не могла з певністю сказати собі, що б вона зробила, якби це залежало тільки від її бажання: чи побігла б стрімголов в особняк, чи втекла б світ за очі. Вона хотіла і боялася зустрічі з Фріснером. Одного слова «свій» виявилося досить, щоб він став для неї всім: героєм, гідним захоплення, людиною, якій вона зобов’язана порятунком, начальником, перший-ліпший наказ якого вона готова була виконати, суддею, чий вирок був для неї остаточний. А проте вона торопіла, коли думала про нього. Може, через те, що йому треба було розповідати все – і про замок, і про себе? Але ж Федорові Максимовичу вона розповіла все, розповіла і навіть відчула полегкість – він зрозумів її. А чи зрозуміє Фріснер? На це запитання вона дістала відповідь не зразу.

Їхня зустріч була не така, як її уявляла Ірина Дмитрівна. Фріснер поводився так, наче нічого особливого не сталося; навіть згадка про Федора Максимовича не викликала у нього ніяких емоцій, крім звичайної, добре знайомої усмішки. На мить Ірині Дмитрівні навіть здалося, що сталася страхітлива помилка – перед нею була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.

Потім запропонував каву і, всміхнувшись, сказав, що день-два їм, очевидно, доведеться харчуватися всухом’ятку, поки Гец не підшукає нову куховарку. І це було все.

Ірина Дмитрівна губилася в здогадах. Вона не розуміла Фріснера. Їхні стосунки майже не змінилися, хоча вона бачила, що він їй довіряє.

Через кілька днів Фріснер запропонував поїхати в ресторан. Ірина Дмитрівна заперечила – Фріснер ще не досить зміцнів, помітно накульгував, і вона як лікар вважала таку поїздку небажаною. Та він наполіг на своєму. Ірина Дмитрівна наділа вечірнє плаття, яке їй на той час пошили, зробила зачіску. Вона гадала, що ресторан, куди він запросив її, десь недалеко, проте машина, поминувши кілька вулиць, виїхала за місто. Ірина Дмитрівна насторожилась: дорога через ліс, здалося їй, була дуже знайома. Фріснер мовчав, вона теж ні про що його не питала. Автомобіль в’їхав у садибу Мисливського замку. Їх ніхто не зустрів. Вони ввійшли в дім одночасно з прибулими штабними офіцерами. На Фріснера особливої уваги не звертали – він був у загальновійськовому мундирі, а Ірину Дмитрівну чоловіки проводжали поглядами. Та їй було не до того. Її била пропасниця: здавалося – хоч вона знала, що це не так – її привезли, аби залишити тут. Старша третього поверху не впізнала Ірину Дмитрівну і привіталася, як з гостею.

У банкетному залі було небагатолюдно, але Фріснер попрямував на антресоль, де стояло кілька вільних столів. Замовив вино і тістечка. Наче нічого й не сталося, почав розповідати Ірині Дмитрівні про те, що являв собою Мисливський замок до війни.

– Ви для цього привезли мене сюди? – не приховуючи роздратування, спитала Ірина Дмитрівна.

– Не для того, – всміхнувся Фріснер і, зачекавши, поки офіціантка відкоркує пляшку й піде, сказав – Погляньте вниз. Чи немає серед гостей пана Трібо? Мені сказали, що сьогодні він буде тут.

Ірина Дмитрівна зрозуміла, що відвідини Мисливського замку – не примха Фріснера, що вони приїхали сюди в якійсь справі, а тому її переживання не мали ніякого значення. Пана Трібо вона бачила раз, та й то мельки, але впізнати його було неважко: він був опасистий, лисий, рухливий, сміхотливий. Подивившись униз, Ірина Дмитрівна одразу ж розшукала його: він сидів з якимось офіцером за столиком у ніші і пив вино. Вона вказала на нього Фріснеру. Той довго дивився на Трібо, потім підняв трохи брови, всміхнувся.

– Спасибі, Ірино Дмитрівно, – сказав він. – Ви зробили мені велику послугу. Ще кілька років тому у нього був пристойний чуб, та й живота такого не було. Потовстів, розплився…

– Хто він? – не втрималася, щоб не спитати, Ірина Дмитрівна.

Фріснер неквапливо закурив сигарету, помовчав трохи і нарешті сказав:

– Вельми цікавий тип. Американець німецького походження, що живе в Анкарі. Колись – фальшивомонетник міжнародного класу, авантюрист, торговець живим товаром. Тепер, якщо не помиляюся, займається більш легальним бізнесом. А втім, навіть за законами третього рейху його можна повісити.

– Ви хочете арештувати його? – спитала Ірина Дмитрівна.

– Такого бажання не маю. Та коли б воно і виникло, я навряд чи зміг би його здійснити. Пан Трібо – певна річ, це не справжнє його прізвище – орудує під егідою турецького червоного Півмісяця. Є в нього й кореспондентський мандат. Його явно профашистські статті нерідко з’являються в газетах нейтральних країн. У нього широкі зв’язки в ділових і фінансових колах усіх частин світу. Німецький посол в Туреччині фон Папен вважає його своїм другом і не задумуючись видає будь-які візи. Так що голими руками його не візьмеш.

– А навіщо його брати?

– Цей сміхотливий пан вивозить у Туреччину не тільки дівчат, яких перепродує потім у будинки розпусти, – я підозрюю, що через нього в деякі іноземні банки пливе частина награбованих у Радянському Союзі коштовностей, золота, валюти. У нього є документи за вельми високими підписами, які звільняють його багаж од митного і поліційного оглядів.

– Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? – спитала Ірина Дмитрівна.

– Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.

– А що вони хочуть вивезти? – поцікавилась Ірина Дмитрівна.

Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.

– Не можна задавати так багато запитань.

– Вибачте, – спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.

– Давайте вип’ємо на брудершафт, – несподівано запропонував він. – Я хочу називати вас Ірою.

– Будь ласка, називайте, – одвела очі Ірина Дмитрівна. – Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.

Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.

– Нас помітили, – сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.

Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.

– Доброго здоров’я, Оскаре, – звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, – у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?

– Спасибі, добре.

– Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.

Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.

– Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.

– Ах, Ірочко, пробачте, – фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. – Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.

Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла – фрау Рененкампф намагалась її принизити.

– А що, пан Трібо у вас часто буває? – здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію, спитав Фріснер.

Фрау Рененкампф розгубилась.

– Який пан Трібо? – звела вона брови. Ірина Дмитрівна зрозуміла – Рененкампф брехатиме.

– Той, що сидить унизу, – кивнув за бар’єр Фріснер. – Он там, у ніші. Ти до нього нещодавно підходила, і він навіть поцілував тобі руку.

– Ах, пан Трібо!

– Так, пан Трібо, твій партнер по картах, – усміхнувся Фріснер.

– Тобі й це відомо? – одразу змінивши тон, розгублено спитала фрау Рененкампф.

– І не тільки це, – сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.

Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.

– Оскаре, нам треба побалакати наодинці, – нарешті мовила вона.

Ірина Дмитрівна підвелася.

– Ірино, сядьте, – звелів Фріснер. – Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.

– Як ти смієш! – не крикнула – просичала фрау Рененкампф. – Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.

– Ти не офіцер, – спокійно відказав Фріснер, – ти погань і злочинниця!

– Оскаре, це неправда! Прошу… Ходімо до мене в кабінет. Ірино, заждіть пана штурмбанфюрера тут.

– Ірина Дмитрівна піде з нами, – сказав Фріснер. – Мені потрібен свідок.

Фрау Рененкампф не стала сперечатися. Вона знітилася, скулилась, наче в ній щось надломилось. У кабінеті вона почала істерику: плакала, присягалася, що ні в чому не винна. Фріснер почекав, поки вона вгамується, потім спитав:

– Коли приїхав Трібо?

– Наприкінці червня.

– Виходить, понад місяць тому… Коли він їде?

– Завтра.

– Але завтра він не поїде, – всміхнувся Фріснер, а тоді, неждано спитав – Де брильянти, які привіз фон Бюлов із Синельникового?

– Не знаю. Присягаюся богом, не знаю! – Фрау Рененкампф навіть підняла руку в клятвеному жесті.

– Даю два дні, – сказав Фріснер. – Через два дні приїдеш до мене і скажеш, де брильянти.

– Я дізнаюся… я скажу… – схлипувала фрау Рененкампф.

– Ірино, ви чули?

– Так, – підтвердила Ірина Дмитрівна, хоча й не розуміла, про що мова.

Фрау Рененкампф кинула на неї лютий погляд, та одразу ж приклала до очей хусточку. Потім дістала з кітеля пачку фотографій.

– Хвилинку, Оскаре, – сказала вона, бачачи, що Фріснер підвівся. – Це не має відношення до нашої розмови і стосується Ірини. Я хочу попередити її про можливу спробу шантажу. Я відібрала ці знімки у нашого охоронника.

Вона швидко розклала фотографії на столі. Ірина Дмитрівна мало не знепритомніла: на знімках була вона в непристойних позах. Пізніше, трохи зібравшись з думками, вона зрозуміла, що то огидні, але майстерно зроблені підробки… Фріснер схопив фото, сховав до кишені і, звертаючись до фрау Рененкампф тихо, але рішуче кинув:

– Негативи!

– Які негативи?

– Швидко, негативи! – в його голосі прозвучала погроза.

Фрау Рененкампф завагалась, потім підійшла до великого сейфа, що стояв у кутку. Ірина Дмитрівна не бачила, що відбувалося біля сейфа – вона стояла серед кімнати, затуливши обличчя руками, думаючи про одне: як зробити, щоб негайно вмерти.

– О, та в тебе тут ціла фототека, – мовив Фріснер. – І це все фотографували охоронники?.. Ага, он у чому річ: адреси, прізвища, імена, клички. Непоганий матеріал для шантажу… Її документи давай теж. Так буде ліпше.

Він підійшов до Ірини Дмитрівни, узяв її за руку:

– Ходімте, Іро.

Вона одсахнулася, та він міцно стиснув її зап’ястя, вивів із кабінету.

– Це вам приснилося, – сказав він на сходах. – Чуєте, це був тільки лихий сон!

Та Ірина Дмитрівна погано чула. Їй здавалося, що сталося найстрашніше: вона втратила останнє, що в неї лишилося, – гідність. Втратила її в очах людини, яка була тепер для неї усім.

Коли вони повернулися в особняк, Оскар на очах в Ірини Дмитрівни спалив фотографії й негативи. Вона хотіла втекти, замкнутися в своїй кімнаті, та він не пустив її.

– Не смійте думати про це, – сказав він стараючись заглянути Ірині в очі. – Ви зберегли більше, ніж втратили: совість і честь. Честь і гідність людини. Адже вас хотіли позбавити саме цього.

Він ще довго говорив – розповідав про гітлерівські концтабори, про старанно продуману систему знущань, тортур, насильства, спрямовану на те, щоб зламати людей, зробити їх покірними, німими. Ірина Дмитрівна слухала мовчки, не підводячи очей. Зрештою Оскар розсердився:

– Бачу, все це вам байдуже. Вас мучить сором? Думаєте, що в інших його немає? Думаєте, мені не соромно показуватися на вулицях міста, де я виріс і став людиною, у цьому клятому мундирі? Думаєте, мені не соромно дивитися в очі людям, які були колись моїми товаришами, вчителями, сусідами, просто знайомими? Думаєте, я не знаю, що кажуть про мене навіть ті, хто запобігає переді мною? «Зрадник. Фашист».

– Але ж рано чи пізно вони дізнаються, що ви не зрадник, – тихо мовила Ірина Дмитрівна.

– Можуть і не дізнатися, – невесело усміхнувся Оскар.

Ці слова вразили Ірину Дмитрівну, примусили забути про свої переживання, навіть злякали її. Досі вона не задумувалася, чим жив Оскар, і, либонь, тільки тепер зрозуміла, як було йому важко. Не місяць, не два – роки жив серед ворогів у їхньому лігві. Вони вважали його своїм, а він ненавидів їх, боровся з ними. Та, крім боротьби, у нього було якесь особисте життя, і в тому житті він був один. Зовсім один. Один зі своїми думами, надіями, сумнівами. Кому він міг довіритися? Товаришам по службі? Але ж вони були есесівці. Чи їхнім донькам, жінкам, серед яких йому доводилось бувати? Можливо, у нього були жінки. Безумовно, були – він молодий, гарний. Не виключено, що він навіть любив когось із них. Ні, навряд. Не можна любити, криючись од любимої людини зі своїми думами, ділами, надіями. А він криється. Навіть тут, у рідному місті, він не міг бути самим собою, не мав права. Він не належав собі. Він оддав справі, якій служив, усе, що мав: життя, десть, розум, серце. Собі не залишив нічого…

Ці думки полонили Ірину Дмитрівну. А невдовзі до них долучилася ще одна, яка найбільше тривожила і лякала її.

Після тієї розмови, якось увечері, Ірина Дмитрівна сиділа з книжкою на балконі. Читати не могла. Щойно вони з Фріснером слухали Москву. Наступ гітлерівців закінчився цілковитим провалом: Червона Армія, відбивши всі атаки, сама перейшла в наступ, прорвала і зім’яла оборону ворога, розгромила його хвалені бронетанкові дивізії, погнала їх на захід. Це повідомлення схвилювало Оскара: слухаючи радіо, він усміхався, ходив по кімнаті, не приховуючи радості, що переповнювала його. А коли диктор прочитав наказ Верховного Головнокомандуючого, в якому йшлося про визволення Орла та Бєлгорода і про те, що на відзначення цієї перемоги в Москві буде дано артилерійський салют, Оскар поцілував Ірину Дмитрівну. Її схвилювало повідомлення Радінформбюро не менше ніж Оскара – серед з’єднань, відзначених у наказі, було названо і її дивізію.

І ось тепер, сидячи на балконі, вона з тривогою думала про той поцілунок. Він непокоїв її. Почувши ходу, вона квапливо розгорнула книжку. І здригнулася, аж відсахнулась, коли Оскар обережно торкнувся її плеча. Та він сказав не те, що вона сподівалася почути.

– Іро, зараз до мене прийде наш спільний знайомий, полковник Улінгер. Вам не треба з ним бачитися. Лишайтеся тут чи в кімнаті, але постарайтеся зробити так, щоб він не здогадався про вашу присутність.

Ірина Дмитрівна кивнула на знак згоди. Вона зачинила за Оскаром двері, лягла на ліжко. Розмова за стіною невдовзі захопила її увагу. Ця розмова почалася, очевидно, ще внизу – у холі чи палісаднику, де Оскар зустрів Улінгера. Ірина Дмитрівна добре чула голоси, але не бачила співбесідників, і тому розмова запам’яталася їй як діалог.

Улінгер…останній раз її бачили два дні тому, коли вона виходила з вашого особняка.

Оскар. Так, вона приходила, але до її зникнення я відношення не маю. Можливо, з нею щось сталося по дорозі в Русанівку. Протягом останніх днів партизани знову активізувалися.

Улінгер. Капітан Рененкампф зникла добровільно. Усі гроші, цінні речі, документи, які вона зберігала в замку і в будинку свого названого батька, забрано. Так не гинуть. Вона дезертирувала.

Оскар. У мої обов’язки не входить шукати співробітників абверу, які дезертирували.

Улінгер. Поговоримо відверто, Фріснер. Я знаю, що ви оперуєте проти мене. Я зрозумів це, щойно ви тут з’явилися. Та, признатися, недооцінив вас. Ви розумніші, проникливіші за багатьох своїх колег. І все-таки я не боюся. Ви хочете взяти мене за горло. Стережіться, я вмію кусатися.

Оскар. Що ж, починайте. Ви ж для того й прийшли.

Улінгер. Зараз мені не лишається нічого іншого. Ви ліквідували Магду, приручили російську медичку настільки, що вона буває з вами в ресторанах. Фрау Рененкампф так залякали, що вона втекла, прихопивши з собою цінності, які їй не належали. Ви збираєтесь повідомити в Берлін про якісь мої зв’язки з паном Трібо, котрого я знаю не більше ніж ви. Хочу вас розчарувати: я не злодій і не шахрай. Усе, що я роблю, мені наказують. А людей, які віддають ці накази, я вважаю далекоглядними. Після трагічної поразки наших військ на Орловсько-Курському виступі Німеччина повинна готуватися до найгіршого.

Оскар. Тепер мені зрозуміло, чому пан Трібо затримався в Сосновському. Від наслідків битви на Східному фронті залежав характер іншої операції.

Улінгер. Не фантазуйте. З Трібо я не маю ніякого діла. Що ж до певних заходів абверу, то не тіште себе надією перешкодити нам.

Оскар. «Нам»? Кого ви маєте на увазі?

Улінгер. Людей, які виступають од імені Німеччини в найважчі дні.

Оскар. Чи слід розуміти, що серед них не буде фюрера?

Улінгер. Не провокуйте мене. Це нечесно. Скажу одне: я був і лишуся вірним солдатом своєї батьківщини. Таким же, як і ви, Фріснер.

Оскар. Моя батьківщина – Росія.

Улінгер. Я це й мав на увазі.

Оскар. Комедія. Наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мене у зраді рейху?

Улінгер. Зрадити можна тільки першу присягу. Ви не зраджували її.

Оскар. Послухайте, Улінгер, можливо, я перевищу свої повноваження, якщо арештую вас. Але я це зроблю. Ви не стільки шантажист, скільки небезпечний базіка.

Улінгер. Щоб не здаватися ним, я перейду до фактів. Не заперечуєте?

Оскар. Ці факти стосуються мене?

Улінгер. Почасти.

Оскар. Мене тішить така увага. Ви, очевидно, немало потрудилися, збираючи дані, які компрометують мене.

Улінгер. Це не моя заслуга. Що ж до самих фактів, то вони торкаються не стільки вас, скільки вашого покійного батька.

Оскар. Уже легше… Вам легше, Улінгер. Покійник – усе-таки покійник. Йому важко виправдуватись. Я вас слухаю.

Улінгер. Те, що ваш батько був вихідцем із Росії, відомо. Відомо також, що до першої світової війни він був лісничим маєтків полковника царської служби Рененкампфа. Мобілізований восени 1914 року в російську армію, Фріснер-старший хоробро воював на Турецькому фронті і в чині поручика зустрів революцію, на бік якої невдовзі перейшов. Командир загону Червоної гвардії, начальник штабу полка, кавалерійський комбриг. Це теж відомо і можна пояснити: молодість, революційний порив, знищення старого світу, примарні перспективи, які п’янили. Навряд чи можна звинуватити в тому вашого батька. Тим більше, що уже в двадцятому році він розчарувався в революції і захопився гарненькою француженкою, небогою секретаря союзницької місії у Владивостоку. З нею він їде в Японію. Потім – Сполучені Штати Америки, Франція. У країну своїх предків приїжджає двадцять шостого року багатого людиною. Його захоплює націонал-соціалістський рух. І він грошима підтримує його лідерів. Таке не забувається. У двадцять восьмому він знайомиться з фюрером і завойовує його симпатії. Він не марнославний, завжди в тіні. Але незмінно потрібен. У 1934 році він попереджає Гітлера про змову Рема[10], за що одержує від фюрера орден, а від штурмовиків – кулю. Його ховають як національного героя. Ви тоді жили вже в Німеччині і були на похороні. Ваша промова біля батькової домовини сподобалася фюрерові, хоча її можна було витлумачити по-різному: ви поклялися присвятити своє життя справі, за яку боровся батько.

О скар. Я дотримав своєї клятви.

Улінгер. За це я поважаю вас, хоча Фріснер-старший був радянський розвідник.

Оскар. Докази?

Улінгер. Їх небагато, але вони істотні. Погляньте, це одна сибірська газета двадцятип’ятирічної давності. Звичайний для тих часів номер: фронтові зведення, наказ про трудову мобілізацію, звернення робітників-ливарників до пролетаріату Японії. А ось повідомлення місцевої Чека про ліквідацію білогвардійського заколоту. Зверніть увагу, хто підписав повідомлення: «За голову Губернської Надзвичайної Комісії по боротьбі з контрреволюцією Г. Фріснер». Вашого батька звали Германом… Ви розумієте самі, одне діло бути завзятим рубакою – комбригом, інше – заступником голови ЧК.

Оскар. Що ще?

Улінгер. Друга дружина вашого батька, яка померла в двадцять п’ятому році від сухот, була членом французької компартії.

Оскар. Все?

Улінгер. А ось давнє фото: груповий знімок співробітників Особливого відділу фронту. Погляньте на людину в центрі. Це один з організаторів радянської військової розвідки Ян Берзін. Праворуч біля нього ваш батько. Правда, знімок нечіткий, та при бажанні можна впізнати Германа Фріснера.

Оскар (після паузи). Мені важко повірити в це, так само як і в те, що таку солідну каменюку керівники абверу носили за пазухою стільки років. Ні, полковнику, ви мене не переконали! Якби мій батько справді був зв’язаний із ЧК і радянською розвідкою, то чому ваші шефи не повідомили про це фюрера?.. Мовчите? Тоді скажу я – фюрер не повірив би їм, так само, як не вірю вам я. Це липа, Улінгер! І виготовлено її в тій же лабораторії, де ви фабрикуєте порнографічні листівки!

Улінгер. Я не дозволю себе ображати!

Оскар. А я не дозволю себе шантажувати.

Улінгер (після паузи). Ви певні, що групенфюрер Мюллер знайде той госпіталь, у якому ви лежали після авіаційної катастрофи?

Оскар. Не розумію запитання.

Улінгер. А ви подумайте, Мюллер ще на Східному фронті. Його цікавить, яким чином росіяни дізналися про час нашого наступу і напрям основних ударів на Орловсько-Курському виступі. Ви, здається, мали доступ до оперативної карти генштабу за кілька днів до початку наступу і за кілька годин до того, як попали в авіаційну катастрофу. Я маю на увазі випадок під Харковом, коли командування ваффен СС прийняло підготовлену абвером дезінформацію за щиру правду, а нашого агента за зрадника. Виступивши посередником у цьому конфлікті, ви дістали можливість ознайомитися з цілком секретною документацією і картами… Зрозумійте мене правильно, Фріснер. Я не збираюся допомагати Мюллерові в його розслідуванні.

Оскар. Навряд чи він потребує вашої допомоги.

Улінгер. І все-таки подумайте про це. Так рекомендує марксистська діалектика, яку ви, безумовно, вивчали.

Оскар. Забирайтеся геть, інакше я справді перевищу свої, повноваження! І передайте Гаррі Бломбергу, тобто панові Трібо, щоб він теж забирався, але без багажу.

Улінгер. Ви граєте з вогнем, Фріснер…

Ірина Дмитрівна була ні жива ні мертва. Вона чула все і потерпала за Оскара так, як ніколи не потерпала за себе. Їй здавалося, що Улінгеру достоту відомо все і що Оскарові загрожує смертельна небезпека. Тільки-но Оскар увійшов – це було вже після того, як Улінгер залишив особняк, вона кинулася до нього.

– Я все чула!

– Знаю, – сказав Оскар.

– Тобі треба тікати. Негайно! Поки не пізно, – сама того не помічаючи, вона говорила йому «ти».

Він обережно взяв її за плечі, немов боявся завдати їй болю.

– Заспокойся. Це не що інше, як шантаж.

– Але ж це правда? Так?

Оскар усміхнувся, та вона бачила, що усмішка була силувана.

– Правда. Тільки Улінгер і його шефи не впевнені в цьому. Історію з моїм батьком абверівці не наважаться ворушити. Вони могли б зробити це давно, але не зробили. Докази в них слабенькі, тому ніхто й не рискнув, а тепер тим більше не рискне сказати Гітлеру, Герінгу і Шахту. що багато років вони вважали радянського розвідника за свого соратника. Що ж до оперативної карти генштабу, то тут в Улінгера самі тільки припущення. Тепер, коли керівництво СС вирішило використати момент і покласти всю відповідальність за невдачу під Орлом на абвер, такі здогади навряд чи візьмуть до уваги. Тим більше, що я, здається, спіймав Улінгера на крамольних – з погляду СС – махінаціях. Мене тільки турбує армійський госпіталь, де я ніколи не лежав. Але товариші в Москві обіцяли залагодити й це.

– А якщо їм не пощастить?

– Тоді Мюллер арештує мене, – всміхнувся Оскар.

– Хто цей Мюллер?

– Начальник імперського гестапо.

– Ні. – Ірина Дмитрівна рвучко обняла Оскара. – Краще мене – не тебе! Ти тікай – я залишусь!

Вона не розуміла, що каже; не розуміла, чому цілує його. Зрозуміла потім, коли сталося те, що мало статися. Вона ні про що не шкодувала. Їй було хороше з ним. Вона ніколи не думала, що може бути так хороше, що можна так кохати…

Невдовзі їхні стосунки перестали бути таємницею для товаришів, і той, кого Ірина Дмитрівна знала як обер-лейтенанта Зінгера, зустрівшись, сказав їй:

– Оскар уже одужав. Вам треба переходити на якусь квартиру в місті і влаштовуватись на роботу. Як лікар ви вже тут не потрібні, а ваше подальше перебування в особняку може скомпрометувати Оскара. У партизанський загін вас не візьмуть з тієї ж причини. Ви розумієте мене? Певна річ, те, що вам дали волю за врятування життя високопоставленого гітлерівського чиновника, поставить вас у дещо двозначне становище. І чим швидше ви покинете особняк, тим менше буде пліток. Надалі вам не слід зустрічатися з Оскаром з тих же міркувань. Проте якщо ваші взаємини… – Зінгер зам’явся.

– Наші взаємини не мають ніякого значення, – швидко сказала Ірина Дмитрівна. – Я зроблю все що треба для нього.

– Я не хочу розмовляти з Оскаром на цю тему, – зізнався Зінгер. – Точніше, я вже пробував розмовляти, але він нічого не хоче чути. Ніколи не думав, що він може бути такий легковажний. Наказати йому я не можу, а доповідати начальству не хочу. Краще хай це йде од вас.

– Гаразд, – сказала Ірина Дмитрівна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Анісімова-Рененкампф симулювала божевілля. І хоч нікого не переконали ні її осклянілий погляд, ні пришелепувата гримаса, ні безглузде белькотіння, а проте Лежнєв вирішив послати її на обстеження до спецвідділення психіатричної клініки. З цим погодилися всі, крім Наталі. Вона вважала, що новий трюк обвинувачуваної розрахований, як і всі попередні, на гальмування слідства, на виграш часу. Однак Лежнєв був іншої думки: не погодився він і з запропонованими екстраординарними заходами. Більше того, він дав Наталі відгул за роботу в минулі вихідні, хоча вона й не просила його про те.

– Поки нема нічого термінового, відпочивайте. У вас ще буде можливість витратити свою енергію і нерви: Рененкампф – не найміцніший горішок, який нам треба буде розкусити. Так що скористайтеся з перепочинку самі і дайте його мені.

Але який тут перепочинок! Спробуй відпочинь, коли на душі таке, що нікому не скажеш. Наталя мало не посварилася з матір’ю, намагаючись викликати її на відверту розмову. А потім лаяла себе за це. Савицького уникала: було соромно зізнатися, що обмовила його, а ще більше мучила її думка про те, що не може поділитися з ним іншою тривогою, якою вона каралась. Ця тривога не пекла, не лпхоманила серце – сиділа в ньому колючкою.

Наталя намагалася переконати себе, що Анісімова-Рененкампф збрехала: звела наклеп на її матір. Одного маминого слова було б досить, щоб заспокоїтися. Проте Ірина Дмитрівна не сказала цього слова. І Наталя приготувалася до найгіршого, хоча в глибині душі вірила – все не так страшно. Десь є пояснення; якщо воно й не виправдовує, то принаймні пояснює якесь безглуздя двадцятип’ятирічної давності.

Безглуздя… Вона не знаходила для цього іншого слова. Мама любила чоловіка, який став Наталиним батьком, любила, нічого не чекаючи для себе, ні на що не сподіваючись. Любила вже мертвого. Отже, він вартий такої любові. Цікаво, яким він був? Якщо в генах закладено код, що передає в спадщину родові прикмети, то в Наталі немає претензій до батька. Від нього їй дісталися не тільки темно-руде волосся, іскристі очі, міцна статура, але й гострий, спостережливий розум; вона не знала почуття страху; вона була непохитна у своїх рішеннях і вміла відстоювати їх; вона любила людей, дорожила їхньою доброзичливістю, ні в чому ніколи не зраджувала товаришів. Якщо все це від батька, то вона тільки вдячна йому. Він не міг бути поганою людиною. Мама не полюбила б поганого… І все-таки з ним пов’язана якась таємниця. Мама берегла її якось наївно-вперто, майже по-дитячому. Вона могла вже тисячу разів придумати більш-менш правдоподібну історію Наталиної появи на світ; історію, яка задовольнила б не тільки цікавих, але й саму доньку. Але не придумала. Не хотіла брехати. Пояснити це було важко, майже неможливо. А разом з тим розгадка лежала десь поруч. Треба було тільки знайти її. І Наталя вирішила почати розшуки.

Три вихідні дні Наталю гнітила вимушена бездіяльність. Вона була певна, що відповідь криється десь у матеріалах справи про пожежу на Залісній вулиці, а точніше, в передісторії цієї справи, яка сягає корінням у вже далекі сорокові роки. Лежнєву було відомо значно більше ніж їй; у курсі подій тих років був і Кулінич; дещо знав про них Бадюк. Наталя могла без особливих хитрощів, так, між іншим, завести розмову про Оскара Фріснера. Навряд чи така її цікавість викликала б здивування. Звісно, було б чесніше розповісти Лежнєву про випад Анісімової-Рененкампф. Наталя так і вчинила б – про себе, про своє самолюбство вона думала найменше, – якби не вперта мовчанка Ірини Дмитрівни. Наталя жаліла не себе – маму. Через це й надумала розібратися в цій історії без сторонньої допомоги. Але треба було ждати до понеділка, і вона не знаходила собі місця.

Бачити нікого не хотіла, навіть Савицького, який після конфлікту на вечірці наполегливо шукав примирення.

В суботу кілька разів дзвонив. Наталя не брала трубки.

В неділю, відчуваючи, що він неодмінно прийде, вона зранку пішла в спорткомбінат, де не була вже понад два місяці. У гімнастичній секції довелося пояснювати причину довгої відсутності, але до тренувань її все-таки допустили.

Кілька разів падала з колоди, на брусах теж гепнулася.

Тренер, докірливо похитавши головою, сказав:

– Не тут заспокоюють нерви. Сходи краще в басейн, поплавай.

Наталя зрозуміла, що тренер має слушність.

У плавальному басейні, розташованому по сусідству з гімнастичним залом, вона зустріла Аллочку Зарембу. Врятуватися од неї не пощастило навіть у воді. Аллочка дуже швидко заговорила Наталю до напівнепритомного стану. Вона придбала туристську путівку в Польщу і заздалегідь смакувала принадність майбутньої подорожі. Маршрут вона вже встигла вивчити, і тепер її цікавили деталі.

Чи не чула, бува, Наталя про тамтешні ціни на одяг? Наталя не чула. Все одно Аллочка пообіцяла їй привезти модний купальник і заодно попросила позичити сто карбованців.

Із спортивного комбінату вони вийшли разом.

– Тебе терпляче ждуть, – сказала Аллочка, показуючи очима на протилежний бік вулиці.

Наталя глянула туди і побачила «Волгу» Савицького.

– Я зникаю, – мовила Аллочка і миттю щезла.

Наталі нічого не лишалося, як підійти до машини. Савицький зустрів її мов нічого й не було: всміхнувся, спитав про якийсь дріб’язок, запропонував поїхати до ресторану. Наталю дивувало його вміння якось одразу забувати всі прикрощі. Іноді їй здавалося, що він береже нерви; не вважає за потрібне хвилюватися через кожну дрібницю.

Та тільки тепер зрозуміла, як нелегко переживав Савицький кожну їхню сварку. За ті дні, що вони не бачилися, він помітно змарнів. Потемнілі повіки, глибші, ніж звичайно, зморшки робили його усмішку вимученою, майже жалюгідною. Та й тон, яким він говорив, був надто неприродний. І Наталі раптом стало соромно за все разом – не тільки за свої підозри, але й за те, що було раніше: за свої численні вибрики, за зухвалі слова, за нікчемну браваду, яку вона вважала запорукою своєї незалежності і яка, певно, завдавала йому великих прикрощів…

Вона одразу забула про свої тривоги, заметушилася, заторохтіла не згірше за Аллочку:

– Ніяких ресторанів. Купимо все в гастрономі і поїдемо до нас… Суп і компот у нас є, картоплі насмажимо, так що обід буде. У мене навіть десь була пляшка «Тетри». Пам'ятаєш, ми в Криму пили? Чудове вино… Ти вибач, що я не подзвонила – була страшенно зайнята. Довго ждав мене? Розумієш, два місяці не була на тренуваннях, думала, вже вигнали… Я з цією справою зовсім збожеволіла. Але я виправлюсь. Чесне слово! Хочеш, поїдемо зараз до загсу, подамо заяву? Спершу до загсу, потім у гастроном, а тоді до нас обідати. Гаразд?

– Гаразд, – розсміявся Савицький. Рисочки зморщок на його обличчі розійшлися веселими промінцями, а згодом і зовсім розгладилися.

Із загсом їм не пощастило – саме була перерва. Чекати не захотіли – поїхали в гастроном. Купили чого треба, чого й не треба. Коли все принесли додому, Ірина Дмитрівна спитала:

– Гості будуть?

– Ніяких гостей, – сказала Наталя, – самі все з’їмо.

Сказала весело, та одразу й замовкла – зустрілася очима з Іриною Дмитрівною, зрозуміла: мама не забула вчорашньої розмови. І знову туга зчавила Наталине серце. Правда, вона ще всміхалася до Костянтина Михайловича, метушилася на кухні, ввімкнула радіолу і навіть потягла його танцювати. Але тривожні думки знову обсіли її. Савицький одразу помітив переміну в її настрої. Після обіду, коли вони лишилися самі, спробував з’ясувати, що з нею всі ці дні коїться.

– Дівочі думи та сумніви мучать. Раніше не мучили, а тепер почали мучити, – буркнула Наталя.

– Не вельми дотепно, – сказав Савицький.

Наталя не встигла відповісти – задзвонив телефон. Голос у трубці був їй незнайомий.

– Наталю Сергіївно, вас турбує Петров. У мене до вас незвичайна справа. Вислухайте до кінця – це в ваших інтересах. Якщо ви в кімнаті не самі – утримайтеся від запитань. Усе, що треба, я скажу… Ви мене слухаєте?..

– Слухаю.

– Тільки не хвилюйтеся. Усе не так страшно, як може здатись.

– А коротше можна? – перебила його Наталя, думаючи, що її хтось розігрує.

Та невідомий не збирався жартувати.

– Можна й коротше, – відповів голос у трубці. – У мене е конфіденційні матеріали про Оскара Фріснера. Це прізвище що-небудь говорить вам?

– Так, – після деякої паузи сказала Наталя.

Вона вже зрозуміла, що означає цей дзвінок: виклик, кинутий Анісімовою-Рененкампф, був серйозніший, ніж вона гадала, – за ним стояла погроза. Яка – Наталя ще не знала. Знала тільки, що прийме цей виклик, хоч би що. І, дивна річ, нерви якось одразу вгамувалися, тривога поступилася місцем зосередженості. Вона майже спокійно вислухала Петрова. Власне, говорив він недовго – запропонував зустрітися в літньому кафе, яке було в міському парку. Він не квапив Наталю, сказав, що можна зустрітися й пізніше – ввечері.

– Ввечері я не можу, – відповіла Наталя. – Зустрінемося через півгодини, де домовилися.

Вона поклала трубку і звернулася до Савицького:

– Вибач, Костю, мені треба піти… в справі. Коли повернусь, не знаю.

Савицький пильно подивився на неї, але нічого не сказав.

Вона пішла до своєї кімнати, зачинила двері. Все, що вона зробила потім, було продумано до найменших деталей. Виглянувши у вікно і відзначивши, що спека пересілася, а небо обклали хмари, Наталя швидко переодяглася – наділа модні штанці, куртку. Потім одімкнула шухляду туалетного столика, дістала ремінь з маленькою кобурою. З кобури стирчала рукоятка семизарядного пістолета. То був подарунок Володі Кравчука. Наталя вперше брала пістолет не для стрільби в тирі. Під бахматою курткою кобуру було непомітно. Наталя вийняла пістолет, загнала патрон у ствол, підняла запобіжник. Кобура була відкрита. Останнє вона зробила спеціально. Пересунула кобуру на живіт, куртку застебнула по-чоловічому на правий бік, опустила руки, а потім правою вихопила з-під куртки пістолет. Вийшло здорово, а головне – майже блискавично. Засунувши пістолет назад у кобуру і осмикнувши куртку, повернулася до Савицького.

Савицький зустрів її вивчаючим поглядом.

– Тобі не буде жарко в цьому костюмі? – спитав він.

– Ні, – відказала Наталя. – Збирається на дощ.

Вона зняла з вішалки й перекинула через руку легкий плащ.

– Я підвезу, – запропонував Савицький.

Наталя завагалась, потім згодилася!

– Підвези.

Вирішила схитрувати – попросила їхати на Московську. Вона знала на Московській прохідний двір, через який можна було вийти прямо до міського парку.

Неподалік од цього двору вийшла з машини, махнула Савицькому.

– До завтра.

Перш ніж увійти в двір, озирнулася. Блакитна «Волга» рушила з місця. Наталя югнула в під’їзд…

Якби вона озирнулася ще раз, то побачила б, що, від’їхавши кілька метрів, «Волга» зупинилася, Савицький вийшов, замкнув машину і побіг до того ж під’їзду, в якому зникла Наталя…

Літне кафе містилося в кінці міського парку поруч з Киї