Без дозволу на розслідування

Підшиваю останню сторінку справи і згортаю папку. Все, розслідування закінчено. Але від того не маю задоволення. Шкода двох молодих робіт­ників, що, йдучи з кінотеатру, пограбували продук­товий кіоск, а потім влаштували в гуртожитку пия­тику й зчинили бійку. Тепер вони сядуть на лаву підсудних, тільки розпочавши життя. І я вкотре себе запитую: чому так сталося? Адже їхні батьки не п'яниці, а працьовиті люди, і колектив май­стерні загалом гарний, досі не траплялося там над­звичайних випадків.

Але ж існував якийсь поштовх до такого вчин­ку? Та поки що я його не знайшов і з допиту нічого не дізнався. «Так захотілося,— відповідали винні, злякані й здивовані, не вірячи, що їх суди­тимуть, і не усвідомлюючи свого вчинку.— Ми не думали...»

Але чому не думали? Знову розгортаю папку, щоб перечитати справу від початку до кінця, хоч знаю її напам'ять. Заглиблююсь у папери. Позитивні ха­рактеристики, пояснення майстра... Ось протокол свідка, що того вечора сидів на балконі, рятуючись від задухи, і бачив, як бешкетники видушили скло в кіоску. Він тоді не зупинив їх, «боявся, щоб не ки­нули каменя у вікно або десь не перестріли». Так, боягузтво і байдужість завжди поруч із злочином.

За три роки роботи інспектором карного розшуку я в цьому часто переконувався і мене брала злість.

Дзвонить телефон.

—Загайгора слухає.

—Це я, Арсене. Ти не забув?

Я зиркаю на аркушик календаря, де написано: «О 15.00 зустріч у середній школі».

—Я прийду, мамо. Як тобі?

—Нічого, в школі мені завжди краще, — намага­ється говорити бадьоро.— Готуємось до екзаменів. Сьогодні три контрольні з хімії. Не любив ти хімії.

Вона навмисне згадує хімію, щоб я не розпиту­вав про здоров'я, бо вночі мати пила валер'янку.

—Але ти за мене не червоніла.

—Авжеж, Арсене, авжеж, хімію ти подолав, а от...— зітхає і кладе трубку.

У її зітханні — біль і хвилювання, що я досі не маю пари. Мати розуміє мене як ніхто, але відко­ли почало здавати її серце, не стримується: так­товно й ненадокучливо натякає про одруження. Я знаю, що її змушує, і в мене холоне в грудях, обіймає невимовний жаль. Мені інколи спадає на думку, що я надвередив її серце тим розкриттям, своїм непогамовним прагненням знайти батькові сліди. Але хіба міг передбачити, куди заведе по­шук і що ненароком відкриється велика таємниця? Часом сам себе запитував: а коли б знав, чи до­клав би стільки зусиль? І відповідав: безперечно, бо прагнув повніше і глибше пізнати свого батька, як усе моє покоління, що народилося напередод­ні війни,— майже через хату діти росли сиротами.

Встаю, щоб покласти папку до сейфа, та, по­тримавши її на долоні, передумую. Не дає спокою відсутність першопричини злочину в цій простій справі. Вирішую ознайомити з нею прокурора Великошича.

У коридорі, як завжди після обіду, відвідувачів нема. З кабінету напроти чується повільне посту­кування друкарської машинки. То працює мій під­леглий, недавній випускник середньої спеціальної школи міліції, молодший лейтенант Анатолій Кузька. Намірююсь зазирнути до нього, але згадую, як він розгублюється при моїх відвідинах, і минаю двері.

У приймальні чергує молоденький, щойно після демобілізації, сержант. Він поспішно закриває товсту книжку, але я встигаю прочитати «Історія».

—Прокурор у себе?

—Так точно, товаришу капітан.

—Готуєтесь?— киваю на підручник.

—Еге, на юридичний, — ніяковіє.

—Будемо разом їздити на сесії — я заочно нав­чаюсь на другому курсі юридичного факультету.

Великошич, у синій сорочці із закачаними рука­вами, сидить за столом і щось пише, схиливши голову з глибокими залисинами. Ліворуч з вікна падає яскравий сніп сонячного проміння, вирізьб­люючи кожну рису його великого обличчя, — ки­дається у вічі блідо-рожевий шрам на лобі, що тяг­неться навскоси від лівої брови і ховається у темно- русому волоссі.

—У тебе щось невідкладне?— питає, не підво­дячи голови, а впізнаючи мене по кроках.

—Хочу, щоб ви переглянули цю справу. Не зна­ходжу в ній першопричин злочину. Хіба що кіно викликало у них «спрагу».

—Цікаво, кіно...—уважне зиркає на мене сіри­ми очима, не полишаючи писати.— А ти добряче помізкував над фактами? Який фільм вони диви­лися?

—Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.

—Добре, подивлюсь. Ти вибачай... Як там Кузька?

—Втягується. Я зараз іду на зустріч із школя­рами.

—Нам би частіше виступати перед населенням, частіше,— скрушно мовигь і багатозначно додає:— Бачив Миколу Горака.

—Коли? — підозріло дивлюся на прокурора, га­даючи, що він помилився.

—Сьогодні вранці.

Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й то­го досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак — колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чес­ність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погро­зою. І ось він на волі — замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зраз­ково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.

Коли б я оглянувся, зустрівся б з осудливим і вод­ночас безпорадним поглядом Великошича. Він так інколи дивиться на працівників, якщо хтось при­пускається помилки в роботі або виявляється без­силим. І той погляд дошкуляє дужче, ніж вичиту­вання чи стягнення. А Великошич вважав, що з Гораком я недостатньо попрацював, раз отримав та­кого листа. Тому я не оглядаюсь.

Надворі буяє травень. За парканами білопінно цвітуть вишні. У квіточках гудуть бджоли. Пахне медом. Повітря солодке й духмяне. Віття кленів всіяне гострими списиками ніжно-зеленого листя. Небо безхмарне — неозора блакить дихає лагідністю та спокоєм, спонукує до мрійливості й глибо­кої задуми. Місто мліє від щедрої ласки сонця. В такі погодні дні у мене з'являється дивне ба­жання десь сховатись на березі Лебідки, лягти горі­лиць і довго дивитися у небо...

Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташо­вані переважно всі адміністративні установи. Звід­даля видніється двоповерховий універмаг «Перемо­га». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмлять­ся підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «вити­скає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звер­таю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.

Спроквола наближаюсь до того місця, не поміча­ючи ні цвіту на вишнях, ні блакитного неба. Зупи­няюсь навпроти затиснутого будинками подвір'я, порослого високими будяками, кропивою і лопуха­ми. Над бур'яном стримлять закіптявілі стіни, куп­чаться обгорілі й трухляві дошки, здіймається чор­ний бовдур, на вершечку якого сидить ворона. Ти­ша — нічичирк. Аж моторошно. Дмухає вітерець, і в згарищі щось тоненько цокає, мовби хтось по­стукує у порожню бляшанку пальцем...

Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався на цьому подвір'ї.

А саме з нього розпочалась моя справжня робо­та інспектора карного розшуку.

Попелище знову будить спогади...

Розділ перший

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з від­чуттям радості: з наступного дня моя перша від­пустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.

Я не збирався. відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім... Заплющився пе­ред люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, про­зорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах трем­тить полохлива ніжність. А навколо знайомі, то­вариші, клацають фотоапарати...

Ти вже, наче слон, спиш стоячи,— раптом ска­зала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, сте­жачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кух­ню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помоло­діла, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на пере­кладині, кілька разів підняв штангу й почав уми­ватись.

—Домовся з Гораком, щоб перекрив дах,— до­линув голос матері.— Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчи­нив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гос­тя із хати. Мати теж спробувала заступитись за ко­лишнього однокласника, але, коли я показав їй фо­тографію закривавленого студента, замовкла і ви­йшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.

Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.

—Не повернеться у мене язик,— буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.

—Який ти впертий,— зітхнула, і в її голосі вчу­валася зажура.— Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.

Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у да­лекому мареві.

Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фо­токартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько —в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля ви­зирало чорне руків'я нагана. У батька ледь прим­ружені очі під широкими бровами, і мені, мало­му, часом здавалось, що він запитував: «А ти ма­му слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я — так собі, середнього зросту, нічим не примітний.

—То йдеш чи ні? — нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом.— Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.

«Ми всі завинили,— подумав я,— усі, що не роз­гледіли в Миколі рис жорстокості».

Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пан­трувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я ку­дись виїжджав.

—Може, присолодити?— торкнулася моєї руки.

—Угу,— я з апетитом снідав полуницями.

Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку біло­го хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фо­токартку, яку було видно з кухні Вона порівню­вала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.

—То коли ви подасте заяву?— нарешті мови­ла, опускаючи очі.

її худорляве лице мов застигло, тільки нервово Посіпувались кутики губ. І йені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у само­тині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої по­чуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозу­мілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше ні­кому, хто б не полонив мою душу. Проте вона рев­нувала мене до Олі, і та ревність не була злою чи підступною. Мати, ясна річ, побоювалася, щоб я не помилився у своєму виборі.

—Хочемо на Жовтневі розписатись,— відповів, невдоволений відстрочкою.

—А ви вже вирішили, де житимете? — тихо за­питала.

—Тобі соромно майбутньої невістки?

—Авжеж, соромно, хата занедбана,— сказала скрушно. — Але ж Сава Архинович залишиться сам.

Сава Архипович— батько Олі.

—Чого сам? А Василь? З ним він не скучати­ме,— заспокоїв матір і помітив, як її щоки нали­вались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселі­лими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

—Чаю дати?— заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

—Ні, дякую,— я звівся з-за стола.

—Прийди сьогодні раніше, Арсене,— попроси­ла. — Й Олю приведи до нас.

—Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що че­рез кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в ін­шому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч за­питань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, при­голомшений невигаданим фактом, подією вісімнад­цятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крис­латими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і со­рочку, в жовтому брилі. Коло його ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

—Доброго ранку, Арсене!— і рушив до парка­ну.— Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

—Важкувато, але якось дотягну, — підтримав його жартівливий той.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і за­доволено зміряв мою статуру.

—Чув, непогано підмітаєш наш дім, — лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

—Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

—Вбивайся швидше, крути їм в'язи... Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

—Нема куди,— красномовно ляснув себе по жи­воті.— Тарілку полуниць з'їв.

—Полуниці теж корисні. — Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса:— Як там мати?

—Як завжди. Ви б завітали до нас,— запро­сив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

—Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Ар­сене, а то вигорять вугляки,— і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, ди­вився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Рап­том я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього за­між. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до йо­го порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило само­любства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала: —О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

—Гарна дівка у Сави,— прицмокнула друга жінка.— Мій теж до неї підкочувався...

—Еге, поки німота ледве не відбила хрипів,— єхидно додала інша.

—Цього не зачепить, побоїться — з левольвертом ходить.

Я ледве не засміявся, бо рідко носив зброю. А не­високий і моцюватий Василь Хавара, названий брат Олі, справді колись віднаджував залицяльни­ків, передибуючи їх на вулиці, й страшно харчав, луплячи банькаті очі, не в змозі мовити й слова. Того було досить, щоб кому-небудь удруге забаглося провести її додому або, не дай бог, скривдити. Тоді Василь просто навіснів.

Після почутої розмови закортіло побачити Олю, і я демонстративно попрошкував до універмагу. Дивно, але відтоді, як Оля погодилася на одружен­ня, наші стосунки трохи змінилися, певніше, змі­нилися ми самі: при зустрічах між нами наче ви­никав хтось третій, суворий та застережливий, ін­коли ми аж замовкали, ніби прислухались до ньо­го. Очевидно, третій — наше майбутнє спільне жит­тя, і ми підсвідомо проймалися відповідальністю за крок, який наважилися зробити. І чекання нез­віданого обростало новими, приємними турботами. Ми збиралися вийти на довгий шлях і, щоб його здолати, не збивши пальці, мріяли зберегти любов та ласку, щиру відданість до скону.

Перед універмагом на майданчику, вимощенім білими квадратними плитами, відчувався подих га­рячого дня: від плит пашіло сухим теплом, а від­бите сонячне проміння примушувало мружитись. Я угледів Олю знадвору, за широким вікном: стояла перед полицями, закладеними головними убо­рами. Моя наречена була одягнена в блідо-голу­бий халат, світловолоса, її постать чітко вимальо­вувалась на тлі різнобарвного товару. Оля мене помітила, звелася навшпиньки, щоб краще бачи­ти. Я помахав їй рукою і почав підніматися схо­дами.

В універмазі приємно, прохолодно. Маленька й вертка Степанида Трохимівна, продавець із сек­ції галантереї, втупилась у мене допитливими очима і багатозначно кивнула. Я не знітився, як два роки тому, коли вперше завітав до Олі, приї­хавши з школи міліції відбувати практику.

Оля ступила ближче до мене і відкинула з грудей довге волосся за плечі, відкриваючи тонку шию і щоки. Здалося, що вона розсунула м'яку й шовко­висту намітку, щоб краще бачити мене та пока­зати себе. Мені подобалось, коли її волосся вільно струмувало, спадаючи на плечі. Йдучи поруч, лю­бив дивитись, як вітер його кошлатив, а воно роз­літалося дивним полум'ям і лоскітливо торкалося мого обличчя. Тоді ввижалося, що її коси існували окремо, жили своїм незбагненним і таємничим жит­тям.

—Привіт, Арсенчику,— поспішно привіталася й подивилася на мене так, наче ми зустрілися після багатьох років розлуки.

Від її розгубленого й водночас лагідного, порив­частого погляду мені забракло слів. Я мовчки вбирав мінливо-зеленаві, схожі на легкі брижі ріки, очі, всміхнені припухлі губи, русяві серпики брів і десь глибоко ховав ті дорогі риси в собі, щоб ніхто не відібрав.

—Ти коли сьогодні звільнишся?— поцікавилась Оля.

—Не... знаю. А що?

—Може, пішли б позагоряли? Я працюватиму до двох.

—Я тобі подзвоню, якщо начальство відпус­тить раніше.

—Чекатиму.

—Ти не передумала?

—Знову?..— насупилась ображено.

А мені, особливо при зустрічі з Олею, не вірилося, що вона незабаром увійде в мій дім, щоб у ньому за­лишитись назавжди,— недавня худенька дівчинка, колишня учениця моєї матері, яка, поки я служив в армії і навчався у школі міліції, виросла в кра­суню.

—Більше не буду. Як мій тесть, брикає? — Рап­том мене осінило: — Слухай, попроси батька, нехай поговорить з Гораком, щоб перекрив нам дах. Во­ни ж разом працюють.

—А ти?—звела брови і нараз здогадалась.— А-а, тобі ж... Добре, Арсене, тільки не впевнена, щоб дядько Гаврило погодився. От за Василя ру­чаюсь: він тобі допоможе, але так, щоб не платили за роботу.

—Мама не схоче задарма.

—Тоді Василь...— Оля зніяковіло замовкла, пе­ресунула на прилавку дзеркало праворуч і тихо, з докором мовила: — Ти ж його знаєш... Воно якось негарно вийде. Ні, Арсене, Василь образиться.

Усе вірно. Тепер, коли ми мали породичатись, Василь не візьме платні за роботу, справедливо вважаючи, що працюватиме не лише для нас, а й для своєї сестри.

—Постараюсь умовити матір,— пообіцяв Олі.

—Постарайся, Арсене, і попроси Балюка. — Оля зашарілась і додала: — Віра Матвіївна послухає Романа Гнатовича.

До універмагу, зайшов гурт, жінок, напевне, прибув автобус з якогось села, і на першому повер­сі відразу полюднішало. Авжеж, сьогодні середа, базарний день. Жінки розсипались по секціях, і до Олі теж простувало декілька.

—Я подзвоню тобі,— сказав, відходячи від при­лавка, і мимохідь угледів себе в дзеркалі, наївно щасливого, з надто хлопчакуватим обличчям.

Уперше завважив, що Великошич, здається, в душі підсміювався наді мною, тихцем споглядаю­чи моє перевтілення. Але ні разу того не виказав, якщо не брати до уваги співчутливих поглядів, які скоріш свідчили про мою фахову невправність. Ні, Великошич не міг кепкувати з кохання.

—Зачекай, голубе,— пролунав позаду знайомий жіночий голос.

Я зупинився на площадці перед входом до уні­вермагу й оглянувся. У кутку за залізними две­рима стояла баба Фросина, притискаючи до грудей рогозяного, з сірою латкою на ріжку кошика. Розчіпчана, у зчовганих чорних напівчобітках і зая­ложеній одежі, що бахматилась на її кощавій, зі­гнутій постаті, вона викликала жалість і відразу своєю неохайністю. Баба жувала улюблені вафлі і чіпко дивилася на мене маленькими гострими очима.

—Чого вам?

Кінчиком хустки вона витерла з губів та боро­ди білі кришки й поманила мене скарлюченим пальцем, сторожко озираючись. Я знав, як і кожен у місті, що говоритиме несповна розуму баба Фро­сина, але, коли не вислухати її, бігтиме слідом та ображатиме. Тому чекав, не підходячи до неї.

—Ти мене не бійся,— зашепотіла, і її в глибоких зморшках обличчя на мить набрало осмисленого виразу.— Я добра, то все його собаки. Ах, соба­ки! — Нараз вжахнулася, притислася до стіни, залементувавши:— Повно лютих собак! Рятуйте її! Рятуйте!..

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.

Розділ другий

Наші кабінети містилися навпроти через кори­дор. Отож я почув, що слідчий Великошич, мій давній наставник, або, як іронічно називали това­риші, «хрещений батько», з кимось розмовляв по телефону. Тому я навмисно клацнув замком, спо­вістивши таким чином Сергія Антоновича про свій прихід.

Мій кабінет — кімната на шість квадратних мет­рів, де більше половини площі займали однотум­бовий стіл з телефоном, сейф, на якому стояла пор­тативна машинка, стільці біля вікна, що виходило на подвір'я. На стіні портрет Дзержинського. Ще на підвіконні графин і склянка.

Я відчинив кватирку й сів за стіл. До відпустки, не без допомоги Великошича, ми підігнали всі спра­ви, які я вів, і в останній день не передбачалося ро­боти, хіба що написати два-три листи в суд.

Попереду у мене багато вільного часу, що рідко випадало протягом року, і від того я почувався не­звично безтурботним та спокійним.

Дивився у вікно, в яке зазирала гілка з пере­зрілими ягодами-сережками, і розважливо підбивав підсумки своєї праці. Справ виявилось немало. Зде­більшого — хуліганські вчинки, крадіжки, сімейні чвари, самогоноваріння, одне вбивство в стані сп'я­ніння на грунті ревнощів. І серед них — справа Миколи Горака. За рік я пізнав безліч різних лю­дей, їх доль. Траплялись ниці типи, але за обов'яз­ком мусив бути неупередженим збирачем фактів, а вже правосуддя вершив Закон.

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тіль­ки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, пле­чистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміх­нувся, наче до своїх молодших братиків та сестри­чок. Ми не зводили очей з його доброго і мужньо­го обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під обра­зами у кожній хаті. Великошич розповів про контр­розвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знай­шов своє покликання.

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесни­ки не кривдили мене лише з поваги до матері, вчи­тельки. їхня прихована зневага ображала мою гід­ність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв ста­ти дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огоро­жі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день почи­нався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мо­го мордування залізяччям.

Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустив­ся на землю. У десятому сталася сутичка з Васи­лем Хаварою, і я не показав спини: спритно відір­вав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під впливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, по­гладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за са­мостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу і підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не на­важувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перер­вав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать ви­промінювала снагу й бадьорість, а меткі очі жит­тєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими ру­кавами хак освіжала його?

—Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день!— міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. Це б до Лебідки, та й у воду.

—Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

—Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на ки­лимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня заго­ряє. Ти хоч за мене відсмажся.

—Мені теж не доведеться.

—Ну, п'яти помочиш,— трохи заздрісно заува­жив Сергій Антонович.— Коли почнете перекрива­ти дах, тукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не від­пустка, а ще в нашого брата.

—А ви куди збираєтесь у відпустку?

—Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились,— з провиною у голосі сказав Велико­шич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

—Це за Ященка?

—При ньому,— скривився Сергій Антонович.

—Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

—У нашій роботі та цифра — людям ось де,— і він схопив себе пальцями за горло.— Як не гір­ко, а поки що на одній профілактиці правопору­шень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

—Чим займешся сьогодні?

—Та майже ніякої роботи.

—А ти...— Великошич замислився на мить і продовжив:— Присвяти цей день архіву. Пора пе­ренести його в ту кімнату. Впораєшся?

—Залюбки,— посміхнувся на його пропозицію.

—Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Ле­бідки. — Сергій Антонович поплескав мене по пле­чу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину...

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок па­перу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографу­вав Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світ­ла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи. Потім зайшов до Великошича, який щось зосе­реджено писав, критично оглянув шафи, прикида­ючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небага­то, через якихось дві години я вільний. Уже відчу­вав прохолодний подих Лебідки, манливий плюс­кіт зеленкуватої води і тихий шелест очерету... До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кім­нати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.

Мені Давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звер­таючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.

Розгорнув верхню. Звичайне розслідування кра­діжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—ма­кухи з олійні, пограбування їдальні... Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпу­шеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала ру­кописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них...

«Розшук капітана Загайгори Федора Павло­вича...» Федір. І я Федорович... Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але на­віщо, коли батько загинув у бою під Хмельниць­ким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив спра­ву і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав —«...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березів­ку». Не загинув у бою, як казала мати, а не по­вернувся. Тобто десь зник... Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся...

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народжен­ня, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батько­ва кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, си­чали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на во­зі польовою дорогою, а за ними мчали вершники. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла... Вони опинились у ва­гоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й зас­нула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржан­ня коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала пла­кати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, виз­начили число і рік народження. Виховувалась во­на в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлоп­чиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила пед­училище, а Федір автошляховий технікум, побра­лися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала ма­ти, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька роз­пливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, без­ліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь пере­ховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мов­чазної тітки Марфи, прибиральниці маминої шко­ли. Мені добре впам'ятку весняний день (на под­вір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходи­ти босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що рап­том розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щі­лину бачили, як на вигін вимчала тупорила пля­миста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Ли­шень вони зникли за крайніми хатами, як на ви­гоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів...

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчай­душно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана карта­тою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона поверну­лася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпорту­ючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витрі­щившись невидющими очима. Я стояв над нею, зля­каний і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

«Я тут, мамо»,— тихо мовив.

«Арсенчику,— вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини.— То правда, що наші?..»

«Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи.— Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не від­пускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

«Я погано бачу,— потерла очі.— Все ніби в гус­тому тумані. Але минеться...» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автома­тів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці... А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, неда­леко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

«А що там, сину, що? — стривожилася мати, мру­жачись, водячи головою навсібіч.—Наче хтось іде...»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхри­станій шинелі, тримаючись обома руками за жи­віт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась ма­ти, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його зне- тямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пля­му, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер... Кіндер... Васер...» — благально проше. потів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно-закричала ма­ти, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер...»—Німець заточився над купою гною, ос­тупився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулаці.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму...» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя... Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом за­чепили його, вже неживого, і заволокли у вербо­лози. Викопали яму...

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціо­нером і про щось довго розмовляв з матір'ю, не­довірливо приглядаючись до неї. Після цих відві­дин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорад­но тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас на­відувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи по­червонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

«Не вірю, не вірю...»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалі­чені війною, з госпіталів на долікування. Я неви­мовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж при­йде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдив­лявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки виска­кували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, "що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Ле­ніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лу­нали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинті­вок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж зато­рохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама про­винно всміхнулась...

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з по­їзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Коро- ленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче при­тиснувся, до липи. Дядько Морс до половини вису­нувся з вікоиця і, тицяючи безпалою рукою, пояс­нював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» — поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан... Може, щось про батька...»

Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи до­лонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом... На війні...» — напру­жено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював ра­зом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.

І тоді я вперше заплакав...

Розділ четвертий

Не знаю, скільки часу я безживно просидів за сто­лом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існу­вати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення...

—Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв,— весело, гучно сказав Великошич.

Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі — впритул чорні розпливчасті лі­тери.

—Арсене, що з тобою?— Сергій Антонович по­клав мені руку на плече.

Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся... І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісім­надцять років мати обманювала мене?..

Навіть подумки не міг вимовити жахливого сло­ва, що нагло лізло в свідомість, знетямлювало мене ще дужче, толочило, спустошувало душу й почуття, яріло в грудях вогнем, а то мовби кидало в льодов­ню. Навколо мене утворювалась гнітюча пустка, в якій я опинився сам зі своїм ваганням й роздумами, недовір'ям і гірким відчуттям ошуки, непоправної втрати чогось такого, що давало мені право відвер­то дивитись людям ув очі.

—Чого мовчиш? — уже стурбовано запитав Ве­ликошич, нагинаючись до мене.

Я кивнув на розгорнуту справу. Він безуважно глипнув на неї, пробіг перші рядки тексту, і його обличчя напружилось зосереджуючись, я звівся, пі­дійшов до вікна. Збайдужіло дивився на перестиг­лі вишні. Почувався украй стомленим та знівеченим болем, що висмоктав усі сили і тільки десь у гли­бині не торкнувся однієї клітини, що не давала зга­снути свідомості. Біля мене зупинився Великошич.

—Арсене, нічого не кажи матері.

Я мовчав.

—Ти чуєш? — потермосував мене слідчий.— Не треба казати,— міцно стис мені руку.

А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що ви­прошу призначення на роботу до іншого міста, і бу­ла незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.

—Так вона... обманула...— видущив із себе.

—Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?

—Але де ж?..— і я чомусь затну вся, боячись ви­мовити слово «батько».— Куди він дівся? Куди?

Великошич замислився. Нарешті мовив:

—У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військо­ві частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних виснов­ків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?

Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антоно­вич, говорячи про поспішні висновки, тактовно об­минаючи те страшне слово.

—Ех, коли б по свіжих слідах...— Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав пере­бирати справи, говорячи: — Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.

—Хто-хто? — нічого не зрозумів.

—Старший лейтенант Карпань і старшина Зам­рика,— повторив Сергій Антонович.— Ти що, не ба­чив їхніх справ?

Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.

—Де вони?

Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху,— пояснив Великошич.

Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермі­нові відпустки у жовтні. А частини?.. їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню — з 14-го по 16-е, а Замриці — з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, від­чуваючи, як прискорено забилося серце.

—Сергію Антоновичу, ви?.. -- стримуючи хвилю­вання, запитав.

—Так, Арсене, тут щось не те,— нахмурив лоба Великошич.— Одне село, в один місяць... І, мабуть, недарма Кєдровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімна­дцять років тому.

—Але ж усі в один місяць,— нагадав я, на щось сподіваючись.

—Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тіль­ки припущення. Слідів — ніяких,— безпорадно роз­вів руками.— І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уяв­ляєш усю складність пошуку?

—Знайшли ж начальника поліції,— з докором сказав я.

—Знайшли, — підтвердив Сергій Антонович і ба­гатозначно додав: — Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в на­ступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.

Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть су­воро, набагато старший па вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орде­нами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міц­но стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазир­нути в минуле.

—Слухай, Арсене, йди додому,— співчутливо мо­вив Великошич.— Ні, краще в парк чи на річку,— і кивнув на стіл.— Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди,— підштовхнув мене до дверей.

Я не впирався. Переступив поріг — і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.

—Дайте мені ті справи,— попросив його.

—Бери. І пам'ятай про матір.

Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.

Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою клено­вого листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінь­каючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре ма­рево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затриму­ючись. У голові панувала мішанина з фактів, на ду­ші — образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Розділ п'ятий

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч по­під лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, не­широке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою зем­лею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше нако­чувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я впер­ше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди. Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчу­вав, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю по­слав під три чорти своє скніння, коли треба без ме­тушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звиса­ли березові коси, всіяні довгастими сережками. Ско­ро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову току, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зро­бити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернув­ся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідо­мо, чи па початку її, чи в кінці, а може, десь по­середині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшу­ки А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина  шляху.

Наступне – нещирість матері.

Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала не­певності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, про­пали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледве стримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились.

Мене пойняв сором і жаль.

Нарешті, я знав батька зі слів матері, але ж ані вона, ані я не відали, як він воював.

Мені доконче необхідно розшукати хоч одну лю­дину, яка спілкувалася з ним під час війни. Тоді б відпало багато сумнівів. Одну людину... А Карпань і Замрика? Вони теж не повернулись у свої частини. Ні, троє з одного села в один місяць — не випадковість.

Відчував, що відпустка і ремонт полетять шкере­берть.

Нехай!

Мені на живіт упав камінчик, аж я здригнувся від несподіванки і помітив у верховітті верби сороку. Гадав, то її витівка. Нараз хтось поцілив мене в но­гу, і я зрозумів, що не сорока. Оглянувся на кущі шипшини попід гаєм. За гіллям пломеніла руда чуп­рина Василя Хавари. Я показав йому кулака.

Василь вийшов із схованки, безгучно сміючись, питаючи на мигах, чому не купаюсь. Я стенув пле­чима. Він скинув сорочку й штани в плямах іржі, зробив стойку на руках. На його бронзовому тілі опукло проступали м'язи. Потім розбігся і стрибнув у воду. Я дивився на гладеньке плесо. Але збігла хвилина, друга, третя... Хавара не випірнав. І я ско­чив... Ах, чорт рудий! Василь нишком сидів під бе­регом і задоволено сміявся. Я нагнувся за грудкою, та він пірнув і, наче морж, виткнув обережно голову метрів за п'ятнадцять, аби вхопити повітря, і знову занурився.

Я ліг під вербою і стежив, як гарно, дужо плив наввимашки Василь, майже до пояса виходячи з во­ди. Злість на нього пересілась, і я подумав, що на­певне Хавара щасливий, не зважаючи на свою ні­моту, живучи в сім'ї Придиби. Чуйне має серце Сава Архипович, прихистив по війні сироту.

Василь підплив до берега, потис на знак миру сам собі долоні. Я закивав, погоджуючись, і він ви­брався на берег, розлігся на піску, оцупкуватий, у краплинах води. Поглядав на мене розумними бань­катими очима, мов щось осмислював чи хотів за­питати.

—Що таке? — вголос сказав я.

Хавара загув, швидко замигтів пальцями, але я нічого не втямив. Тоді Василь показав на мигах дов­ге волосся, фігуру дівчини і телефон. А, я ж не по­дзвонив Олі! Мабуть, Василь запрошував її купа­тись, а вона відмовилась, сказавши, що чекала мо­го дзвінка. Я глипнув на годинник і скривився, а Ха­вара осудливо похитав кучматою головою.

Як швидко збіг час: три години дня!

Василь запитав мене, чого я сиджу. Я вдав, що не второпав. Він звівся, пострибав на одній нозі, за­туливши вухо долонею,— викачав воду. Опісля вдяг­нувся і красномовно покрутив пальцем біля скроні. Я відвернувся. Тепер він розповість Олі, де бачив мене, і вона образиться. А хто на моєму місці не забув би, коли йшлося про батькову честь і мате­рину гідність?

Мені знову спали на думку Карпань і Замрика. Троє з одного села в один місяць.

Ні, не випадковість.

І я поклав собі за всяку ціну докопатись до істи­ни, попри вісімнадцятилітню давність.

Розділ шостий

Мене хвилювала зустріч з матір'ю.

Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пе­ресвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосереди­тись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.

Весело відповідав на вітання знайомих, гнав сму­ток з очей і видобував із пам'яті приємні спо­гади...

Коли закінчив чотири класи, мати привезла з об­ласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок вось­мому році. Як мені заздрили товариші! Я не ску­пився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчи­лися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав кле­їти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо — мої но­ві штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.

На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, по­грожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине во­лосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені облич­чя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припух­лі губи опинялися перед моїми, я не стримався — торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і ве­лосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не ози­ралась на Василя. Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипе­да і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосму­гою, чекав на наше повернення. Іншої дороги на­зад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустріча­тися з Василем, бо вій таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.

Хавара вийшов на грунтівку, взявся у боки й не­терпляче пристукував ногою, здіймаючи хмарку ку­ряви. Оля щось показала йому на мигах, та він за­крутив кучматою головою, відтрутив її, нагнувся, мов збирався буцатись лобом, ступив до мене і вхо­пив за комір, наче шкодливого хлопчака. Не випус­каючи велосипеда, я однією рукою провів прийом через плече, і Василь гепнувся сідницями в порох, огортаючись пилюкою та очманіло лупаючи на нас зіньками. Оля засміялася...

—Добрий день, Арсене Федоровичу,— підкрес­лено поштиво привітався Горак, стрівшись на розі мого провулка.

І треба ж здибатися з ним у таку хвилину! Рані­ше я почувався вільно перед дядьком Гаврилом, знав його як батька Миколи, з яким учився в одній школі. Але відтоді, як його засудили, мені при ви­падкових зустрічах ставало ніяково, я губився, гні­вався сам на себе, що не позбувся жалості до Горака, копри Миколин злочин. А він подався, дядь­ко Гаврило, відколи посадили сина: змарнів з ли­ця, схуд, запрана гімнастерка, мабуть, ще Миколина, висіла на його плечах, мов на вішалці. Горе не прикрашає людину. Чим я міг йому зарадити? На­віть висловити своє співчуття не мав права.

Горак не поминув мене, а зупинився, поставив на землю ящика з інструментом. І я теж мусив зупи­нитись.

—Коли б сьогодні не задощило,— спроквола ска­зав дядько Гаврило, глипнувши на небо.— Он як ластівки низько літають.

Він скинув кашкета і провів долонею по коротко­му сивому волоссю. Його сумні сірі, наче вигорілі на сонці, очі уважно обмацували мене, мружачись. Я не знав, про що з ним говорити. Розумів, що не­дарма Горак почав розмову. Щось його непокоїло.

—Хай бог перекриє крана,— пожартував, прихо­вуючи своє замішання.

Горак скупо посміхнувся, знову глянув на небо, потім на мене і скрушно мовив:

—Багато дечого навчились, а керувати погодою не в силі.

—Колись загнуздаємо,— пообіцяв йому, ніби те залежало від мене, чекаючи, коли ж дядько підійде до головного.

—Угу,— погодився Горак і пильно глянув у мій бік. Мені стало незручно, і я відвів очі, відзначив­ши, що в його погляді ні осуду, ні зневаги, ні прихо­ваної неприязні — лише потаємний біль чаївся у них. Я вкотре уявив себе батьком і поспівчував йому: серце ніяк не погоджувалось, що син злочи­нець. Серце!.. І замість того, щоб запитати, як жи­веться, я сказав:

—Як вам працюється?

—Роботи вистачає,— повагом, з гідністю відпо­вів Горак.— Люди будуються. Деякі, вибачай на слові, навіть на туалети стелять цинкову жерсть. А ти, чув, женишся на Савиній дочці.

Я промовчав, дивуючись, чого б то Горакові ціка­витись моїм одруженням.

—А Микола збирався у серпні,— зі смутком ска­зав старий — Уже й родичі знали. Брат Степан аж з Колими приїхав, а тут...— відвернувся, лапнув се­бе пальцями за очі.

—Хто ж, дядьку, винен? Не я ж уклав ножа Ми­колі в руку,—заперечив йому.

—Звісно, не ти. В тебе інша робота... Але брат приїхав, воно, бач, як вийшло,— він у відчаї мах­нув рукою. Одягнув кашкета, підняв ящика і непоспіхом пішов сутулячись. Виходило, я своє щастя будував на людському горі. І так триватиме доти, доки працюватиму. Дурниці, заспокоював себе, хтось же повинен займатися правопорушниками. Свідомість не в усіх однакова. Тоді було б легше. Колись, можливо, і настане такий час, до того йде­ться. І все ж кепсько на душі. В чужому місті, ма­буть, по-іншому сприймав би кожну закінчену спра­ву. А тут поспіль знайомі. З цим я вже змирився, але вряди-годи робота нагадувала. Та міняти її я не збирався.

Зустріч із Гораком ніби притлумила власні пере­живання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа...

Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ні­хто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й пе­реглянути газети? Краще посидіти.

Проте не читалось. Відчував внутрішнє напружен­ня і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати непри­ємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.

—О, ти тут,— мати стояла на веранді, збираю­чись замикати двері.— Що трапилось, Арсене? — ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.

—Нічого,— якомога байдуже відказав, уникаю­чи її прискіпливого погляду.— Відпочиваю.

—Правда — нічого?

—Звичайно,— стенув я плечима.— Вже у від­пустці.

—Е-е, ти мене не проведеш,— мати опустилася'на лавку.— Глянь мені в очі.

—Ах, не вигадуй,— відвернувся.

—Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось не­гаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до ха­ти,— мовила докірливо.

Я наважився подивитися їй в очі, усміхаю­чись.

—Як бачиш, нічого.

Мати осудливо похитала головою і ображено піді­брала губи.

—Не навчився ти мене обдурювати в дитинстві і тепер не вдається. З Олею посварився чи на ро­боті?..

—Усе гаразд, мамо. Тобі здається,— впевнено заперечив.

—А чого ж вона дзвонила і питала тебе? Ніби незадоволена,— допитувалась.

—Сподівався звільнитись до двох годин і піти разом на річку,— пояснив їй.— І закрутився.

—Ага,— иаче заспокоїлась, розгладжуючи збган- ки на сукні, і замислено додала: — Але ти б тут не сидів.

—Мамо,— пригорнувся до неї і докірливо ска­зав: — Далася тобі ця лавка!

Мати знову пильно глянула на мене.

—Якщо це службова таємниця, то безперечно — звелася і пригладила моє розкуйовджене волосся, провела долонею по шиї, щоці, і я притиснувся до її руки губами,— Розігрієш собі обід, тільки не лі­нуйся.

Мати ще оглянулась на мене за хвірткою, і її каб­лучки зацокали по-дівочому весело, замигтіла за парканом не по літах струнка постать. Аж тоді я відчув полегшення. Усе, минулося, витримав екза­мен. І спохопився, бо ж чого тішитись? І чим?

Встав, неквапно піднявся на веранду... А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.

Та мене не полишала думка про батька і двох вій­ськових. Відчував: справа надто складна, щоб роз­плутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за ві­сімнадцять літ він добряче стерся, але шукати тре­ба. Троє з одного села...

Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.

—Як, Арсене, оклигав? — прогув Великошич.

—Взяв себе в руки.

—А мати?

—Нічого їй не казав, але вона щось помітила.

—У матерів інтуїція — дай боже. Краща, ніж у нас,— зауважив Сергій Антонович.— Що збираєш­ся робити?

Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.

Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.

—Що ж, спробуй,— погодився.— Але без офіцій­ного дозволу на розслідування, поскільки ти у від­пустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика... Словом, ти мене зрозумів?

—Мені б хоч маленький слід,— розгублено, ні­би виправдовуючись, мовив я.

—Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. — Дзвони, коли що. Завжди допоможу.

Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі. Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен ви­добути іскру істини.

Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А ма­ти... Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорос­лій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.

І я знову дійшов висновку, що насамперед необ­хідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч- о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаю­чи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитин­стві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, чи­тану й перечитану мною книжку, розгорнув навман­ня. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже си­діли ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки...» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала ма­ти від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижи­ли в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивив­ся на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

—Слухаю,— мимохіть глипнув на годинник, за­значаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.

—Погано слухаєшся,— сказала ображено.— Чо­го не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.

—Пробач, Олю, з... закрутився.

—Еге, аж занесло на річку, і без мене,— іроніч­но зауважила.— Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

—Мовчиш.—І я уявив, як Оля осудливо похита­ла головою.— А тебе часом не обсідають вагання?

—Які вагання?— насторожено запитав.

—Одружуватись чи ні?

—Олю, припини,— мені зовсім не хотілося сва­ритись.

—Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на са­моті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.

—Звідкіля ти дзвониш?

—Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні тре­тя серія «Тихого Дону».

—Іншим разом, Олю.

—Що з тобою? — стривожено запитала.— І го­лос у тебе... Якісь неприємності?

—Та ні,— ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

—Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вече­ряти. Подзвони завтра.

—Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говорити­ме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким поли­новим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на ка­напу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому ті­лі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смуж­ки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і ро­жевими теплими плямами падали на стіну, висвіт­люючи на ній фотографію. Обличчя батька прибра­ло живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від на­пруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш та­кої долі.

Склепив повіки і подумав, що мені таки пощасти­ло: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спер­шу знайти того обпаленого військового. Врешті, ні­коли не пізно запитати матір. Завтра...

Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.

Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.

Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті сплив­ли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили ко­жен факт.

Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружаль­це жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкі­ряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну.

Видобув з теки справи: прохання військової про­куратури до цивільної, щоб на місці провели роз­слідування.

Замрика Северин Савродимович, старшина, ко­мандир взводу автоматників, безпартійний. На фо­токартці— довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чу­ли... І більше нічого.

Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, ком­сомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чу­ба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.

А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Зам­рика і Карпань,— хоч і прожив у Березівці сім років.

Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, ко­мандир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написа­не розгонистим почерком, всього... чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олів­цем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вва­жаю, що він пропав безвісти не з власної волі. Прошу розшукати мого чоловіка, командира Черво­ної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.

Не з власної волі... Мати впевнена. Хай прос­тить мене батько, але поки не знайду доказів, до­ти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не ба­чив і не чув сміху матері, її роками гнітила неві­домість, а мене від того вберегла.

Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шиб­ками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присут­ність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.

Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волос­ся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.

—Ти чого, Арсене?—запитала стурбовано.— Не чув, коли ввійшла?

Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну ува­гу— вона мимоволі зиркнула на стіл, її очі натра­пили на батькову фотографію і розширились, вра­жені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знеси­лено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.

—Де... де ти це взяв?— мовила тремтливим го­лосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.

—У нас, в архіві,— відвернувся і втупився у стіл.

—Давно?— ледь шелеснули її уста.

—Сьогодні.

Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втрати­ла свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє гор­ло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою до­лоню гарячими слізьми.

—Прости, прости, прости,— шепотіла.

—Мамо, не треба... Не треба...

—Прости, Арсене. Інакше я не могла,— не зво­дила голови, наче боялася глянути мені в очі.— Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.

—Не треба, мамо, я все розумію,— заспокою­вав її, звів і посадив на канапу.

Від того, що нам обом не доведеться більше кри­тись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлі­шало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошу­ках.

Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати бо­лісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміх­нутись.

—Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєш­ся,— гірко мовила.— Що я пережила. А тепер... Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько...— Вона схлипну­ла, здригаючись, мов скривджена дівчинка.— По­дай мені фотокартку.

Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, на­віщось провела по ньому пальцем, наче погла­дила.

—У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки заве­ликий.— Я прихилився до неї, щоб теж роздиви­тися батька.— Холодний у нього погляд.— Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.

Я скористався з її мовчання і запитав:

—Ти знаєш, як батько воював?

—Призабулося багато.

—А хто тобі розповідав? Військовий з обпече­ним лицем?

—Ти його пам'ятаєш?

—Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є?— і я завмер, чекаючи на відповідь.

—Є, Арсене, живе у Вінниці.

—Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.

—Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович,— мати розплю­щила очі й подивилася на мене вибачливо.— Я бо­ялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.

Вона звелась і, мов, сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:

—Хай побуде у мене фото. Добре?

Я кивнув, повторюючи про себе адресу.

Розділ сьомий

Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.

Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилин на десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому ма­ти написала адресу Куртія. Я здогадався, що ма­тері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе нія­ково. Я не образився.

Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив ба­дьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Во­на те знала і мовчки схвалила моє рішення.

В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, зби­раючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмар­ний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.

Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кіломет­рів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За бра­ком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість — подарунок матері після закінчення шко­ли міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше по­боювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.

З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюб­лені кактуси без сонця.

Зайшов до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спа­ла. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про бать­ка. Вона завжди починала з їх першого знайомст­ва в дитбудинківській їдальні, де їй припало сиді­ти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежа­ла поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлоп­чина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та рап­том з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, кру­тячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надій­шов.

«Як тебе звати?»— запитав.

«Віра».

«Віла»,— повторив.

Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І ме­ні чомусь здавалось, що вій її не вимовляв і опі­сля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дів­чинка, яка жадібно їла хліб.

Коли підріс, мати перестала розповідати подро­биці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не діз­нався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.

я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні ка­зали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвірт­ки — відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важли­ве рішення. Учитель здавався мені на когось схо­жим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокуре­них вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гор­тати аркушики... Авжеж. Балюк схожий на Постишева.

Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на ме­не, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йо­му все розповіла! Як це я відразу не здогадався?

На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.

—Мати в школі, Арсене,— мовив.— З нею все гаразд.

—Угу,— я відчув, що йому важко підійти до головного,«з чим прийшов до мене.

Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розгля­дав кінчик цигарки.

—Я все знаю, Арсене,— здмухнув попіл з ци­гарки.— Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу, я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав,— Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим — От і розповіла... Пра­вильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ.— Балюк пильно гля­нув на мене, проникливо додаючи:— Як Віра Мат­віївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

—Не треба, Романе Гнатовичу,— нечемно пере­бив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку.— Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зро­зумів, не маленький.

—От і молодчина,— Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки.— А того чоловіка розшукай.

—Він з міста не виїхав?— висловив побою­вання.

—Та ні, три роки тому мати з ним бачилась,— сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

—Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

—Тоді,— покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до всту­пу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюва­тись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм...

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком ви­пила ліки, бадьорим голосом розповідала про на­раду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, на­че чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчу­вав на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повер­нулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважа­ючи, що сльози полегшать її біль.

—Куртій десь працює?

—Не знаю,— Балюк міцно стис моє плече.— Тепер тобі все відомо, Арсене.

—Ще не все, Романе Гнатовичу.

—Як не все?— звів руді острішкуваті брови — Ти хочеш... Як це по-вашому? Провести розсліду­вання?

Я ствердно кивнув.

—Але ж майже двадцять років минуло!— ска­зав Балюк з відчаєм.

—Все одно шукатиму,— я рвучко звівся з міс­ця і заходився загвинчувати свічку.

—Я б теж так зробив,— спроквола погодився Роман Гнатович.— Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допо­могти?

—Спасибі, нічим.

—Не забувай, що я колишній партизан, розвід­ник,— гордовито нагадав Балюк.

—Я пам'ятаю.

—І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовив­ся з Гораком?

—Якось незручно,— я відчув, як спалахнули мої вуха.— Після всього...

—Н-да, ситуація... Скажу Саві, хай попросить Гаврила,— і довірливо, зичливо додав:— Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.

Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група нат­кнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де його уранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й при­ніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.

—Оля бідова дівчина, зросла без матері,— стиха мовив Балюк.

—А ви пам'ятаєте її матір?

—Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схо­жа на неї,— він зітхнув й перестав креслити лі­нії.— Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сьо­го покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну ди­тину... І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.

—А ви кажете — лагідна,— не стримав я іро­нії.

—Лагідна і чуйна, Арсене,— потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною.— Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом су­сідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не заста­ну вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувався з Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала об­разу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

—Добридень, Арсене,— привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

—Ти в школі?

—Еге. Й обережно їдь.— Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала:— Пере­дай Куртію від мене привіт.

—Передам, мамо. Як Ти себе почуваєш?

—Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.                  

Розділ восьмий

У полудень сонце нещадно пражило землю. Про­те я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідоме­трі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кіло­метрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де на­че пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скоше­них хлібів та мріли комбайни.

Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовля­ли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедров­ський... Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схова­ними за скельцями окулярів, і звичку потирати до­лоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не по­вернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, ска­зав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира... Мене аж пой­няло морозом, і я мимоволі пригальмував мото­цикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, вели­кого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висуше­них польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав гуркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався са­мотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні май­бутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій... Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть роз­повісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи по­дії останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, ди­вуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на. ній помі­тив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, об­саджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над до­рогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли та­ємничі дупла, інколи між ними з'являлися прога­лини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджа­нець. І дерева, ніби люди, подумав я. одні покида­ють нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем бать­ка, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не ду­мав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип по­чали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юр­милися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід заліз­ничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що ста­діон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з черво­ної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльни­ки. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, тре­тій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання сер­ця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — ні­чичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеть­ся годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя вос­таннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

—Ви до Куртія?— запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важ­ка, здійняв захисного шолома.

—Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

—А де він працює?

—У школі ДТСААФ.

—Адреси не знаєте?

—На Немирівському шосе.

—На Немирівському... Там на подвір'ї броне­транспортер?

—Є...

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на заті­нене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його ве­лике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. По­ловина лиця, що від мене, звичайна, старанно пого­лена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив две­рі— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

—То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?— непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважа­ючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

—Ви до кого?

—До вас,— я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.— Я Загайгора... Арсен Загайгора.

—Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він за­клопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

—То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартува­ли? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

—Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

—Куртій,— кивнув чоловік, утупившись у зошит.

—А я — Загайгора.

—Угу, Загайгора,— машинально повторив і на­раз прикипів до мене карими очима, тихо повто­рив: — Загайгора. Син Федора...

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мов­би знав його давно і ми бачилися щодня. Його кре­мезна, огрядна постать зберігала військову виправ­ку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоло­віком.

—Як ти мене розшукав?

—Мати дала адресу.

—Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсе­не. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей,— Я весь час чекав на цю зустріч.

—Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

—Добре, що приїхав.

—Я не міг не приїхати.

—Як здоров'я матері?

—Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

—Да-а, війна,— звівся, пройшовся до вікна, ви­сокий, плечистий, мало схожий на того гінкого вій­ськового, вернувся до стола, згорнув грубого зоши­та. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попере­джу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібра­тися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адре­су. Лише прохопився отим «нарешті»... Чи він пов­торить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

—Ходімо, Арсене,— зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом.— Ти власним транспор­том?

—Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

—Що то за танк?

—Т-34, на такому ми воювали,— відповів Кур­тій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку ба­чив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив бать­ко, керуючи грізним громаддям криці.

—Дмитре Семеновичу, я...

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій кра­сі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з гли­бини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

—Обережно, не вдарся,— попередив Куртій.

Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моє тіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до при­смерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика ра­ція, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у лю­кові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи... Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед... Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невраз­ливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зу­стрів мене провинним поглядом. Я теж уникав його очей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

—Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

—Я вже був у вас,— повернувшись, голосно від­казав.

—А хто сюди направив?

—Ваш сусід з сьомої квартири.

—А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

—Зараз я холостяк,— мовив Куртій.— Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

—Може, вас завезти до них?

—Коли б це субота...

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в кори­дор.

—Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пи­люку?

—Не проти.

—Тоді гайда у ванну,— відчинив двері.— Он чи­стий рушник, мило, а я приготую вечерю.

—Не треба, Дмитре Семеновичу,— мені стало не­зручно від його турботи.

—Що не треба? — суворо глянув на мене.— При­їхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди,—під­штовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали бряз­кіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, ме­ні була приємна та музика гостинності. Куртій ви­явився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.

Розділ дев'ятий

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з при­ємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мис­ці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сороч­ці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.

—Я на мотоциклі,— застеріг Куртія.

Гаразд, Арсене, ти символічно,— звівся Дмит­ро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світ­лу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено по­глядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крути­лися слова: світла пам'ять, світла пам'ять... Завва­жив, що добре, коли залишається на згадку про лю­дину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний про­мінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

—А ти терплячий, Арсене,— раптом мовив Кур­тій.— Нічого не питаєш, а мені важко розповідати. Коли б ти не син Федора...— Він знову налив собі коньяку, і чарочка сховалася у його великій доло­ні.— За твою матір, Арсене, мужню і розумну жінку.

Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кру­жальце лимона. Я не поцікавився, чому йому не­легко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таєм­ницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.

Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно на- було нормального кольору. Куртій крутив у цуп­ких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше ба­чив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати при­крощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:

—Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.

—Він скинув на мене уважні, сполохані очі.

—Що все? Мати розповіла?

—Ні, я випадково дізнався.

—Як?— поклав виделку.

—Натрапив на справу в архіві.

—У якому архіві? Де?— витяглося його лице від напруги.

—У нас. Я ж працюю інспектором карного роз­шуку.

—А-а...— і Куртій осів, наче зів'яв. — Пробач, я й забув — колись мати говорила про твоє бажан­ня. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?

—Усе гаразд. Інакше вона не могла,— заспоко­їв його.

Куртій відверто, лагідно подивився на мене.

—Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з тво­їм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Євро­пою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в тан­ковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що ді­яла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми ата­кували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і пер­шим пройшов крізь заміноване поле танк твого бать­ка, розірвав дротяну загорожу, вихопився на вер­хівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями.—Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумли­во пожував і продовжував:— Після миру з Фін­ляндією нас, що відзначилися у боях, зарахували на короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в баталь­йон командирами танкових взводів. Двадцять дру­гого червня вступили в бій з фашистами. Відступа­ли...— Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.

На шибки падало призахідне сонце, і вони рожеві­ли, ніби десь палахкотіла заграва. На їхньому тлі чітко вирізьблювалась кремезна постать Куртія, біла сорочка зробилася малиновою, наче він загор­нувся у китайку. Куртій не хотів, щоб я бачив його обличчя.

Ми відступали,— глухо повторив, і шибка, відлунюючи його слова, дрібно забриніла.— Важ­ко залишати свою землю. А люди, особливо жінки й діти... Як вони дивилися на нас.— Він притулився лицем до шибки і замовк.

Мені впали в око його напружені руки, побілілі пальці, що міцно й нервово терли один одного, роз­чіплювались і збиралися в кулак, розпрямлялись і знову тісно переплітались.

На рубежі Вапнярка—Жмеринка ми прикрива­ли відступ наших військових частин. Випав спекотний, як сьогодні, липневий день,— вів далі Куртій.— Замаскувались на пагорбах між селами Червоним, Рахнами Польовими і Лісовими. У танках — справ­жня парна, хоч і підняті люки. А фашисти наближа­лись непоспіхом, самовпевнені, пихаті, знахабніло горлали пісень. І ми вдарили... Тиждень стримували натиск, поки не надійшов наказ зайняти нові пози­ції під Гайсином. Там і згорів мій танк, а мене, ог­лушеного, витягнув Федір. І ще сотні кілометрів ми билися відходячи... Сталінград, як ти знаєш, зламав хребта Гітлеру. Твій батько став командиром танко­вої роти, а я у нього заступником. Визволяли Крас­нодарський край, побували в пеклі Курської дуги, а у вересні сорок третього ступили на Україну, фор­сували Дніпро, взяли Фастів, за що Федору ком­бриг пообіцяв відпустку додому на кілька днів. І от після визволення Проскурова, тобто Хмельницько­го, коли наша бригада мала поповнитись новими машинами, командування відпустило Федора...

Куртій повернувся і сів за стіл, я відчув, що най­головніше попереду, ось незабаром, через кілька хвилин, Дмитро Семенович розповість усе. Я зосе­редився і не зводив з нього очей.

—Ми, Арсене, здружилися з твоїм батьком, — провадив Куртій. — Нас зблизила спільна дитбудинківська доля. Федір часто згадував твою матір, тебе, мріяв про життя після Перемоги, дуже хви­лювався, бо нічого не знав за вас, ніякої звістки за три роки. Його любили танкісти за справедливість та врівноважений характер, за хоробрість і муж­ність. Про батька багато писали в армійських газе­тах, і я немало їх наскладав, та під Будапештом усе згоріло в танку, — Дмитро Семенович зробив паузу, мов збирався з думками. — Так от, йому надали три дні відпустки без дороги. Вранці ми гайнули в штаб корпусу, де Федір отримав платню за три ро­ки й узяв грошовий атестат, щоб залишити його матері. Звідтіля він поїхав попутною машиною на Вінницю, з одним фібровим чемоданчиком, — Кур­тій похитав головою, хмурніючи. — Минуло три, чо­тири, п'ять діб, а його нема. Ми вже поповнилися технікою, танкістами, а його все немає з відпустки. Командир батальйону доповів у бригаду, звідтіля в корпус, дійшло до штабу армії, і закрутилося: особливий відділ, хлопці із Смершу почали шукати й розкопали машину, військових, що їхали разом з Федором, і всі підтвердили, що він зійшов коло вокзалу у Вінниці. Ми не вірили, що Загайгора дезертирував, ніхто не вірив, Арсене. І коли на­дійшло повідомлення з вашого району, що його в Березівці не було, ми впевнились — загинув наш командир у прифронтовій смузі. Таке, на жаль, ча­сто траплялось.

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світ­ла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не виріз­нений з-поміж інших, але він насторожив мене, миг­нув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відра­зу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхо­питися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

—Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світ­лий образ батька. І я її зрозумів, — підсумував Куртій. — Навіть відмовилась від мого атестата.

«Атестат, атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»

—Ви казали, що батько отримав гроші перед від­'їздом. Багато?

—Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.

—У Березівку того місяця не прибуло ще двоє ВІЙСЬКОВИХ.

—Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

—Факт, Дмитре Семеновичу.

—Ти вважаєш?..

—Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

—Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — ти­хо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років... Ех, Федоре!—гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Кур­тій не затримував, розуміючи, що мені краще по­бути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освіт­лене ліхтарями.

—Не забувай,— міцно потис руку — я мав єди­ного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

—І ви нас теж.

—Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кіль­ка хвилин опинився на людній та гамірній пло­щі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'я­вився у Берзівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.

Я мав ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. По­ставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У спра­вах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошко­дував, що не Захопив з собою батькові фотокарт­ки із справи. Вирішив перефотографувати і якось завезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не за­лишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих нео­нових ліхтарів, що освітлювали центральну части­ну, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пух­насті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, сті­ни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фа­ру і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичай­но, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось...

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

—Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стур­бований голос матері.

—Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

—Дякую,— вона полегшено зітхнула.

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспоко­ївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в мага­зині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигу­нами, диверсантами. Вони навчені: слідів не зали­шали. Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд. Поїзд... Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зник­не, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки доби­рався випадковим транспортом? Ймовірно. Напро­шувався висновок, що пошук треба починати з Бе­резівки і нашого міста, йти від мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назу­стріч, узяв господарську сумку. Мати привітно всміхнулась.

—Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

—Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запита­ла напівжартома.

Я скоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати си­ні півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Ма­ти попрямувала до лавки.

—Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

—Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

—Розкажи, як там Дмитро Семенович.

Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише про­мовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала. .

—Добрий він чоловік, — по всьому сказала і гля­нула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?

—Спробую розшукати свідків.

—Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

—Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт... Якось обійдемось.

—А Оля? Що подумає, коли відкладемо ре­монт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже во­на не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як по­яснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ре­монтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати при­ключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати май­бутню дружину.

—Мовчиш,— скрушно похитала головою мати.— Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

—Нехай, але інакше я не можу. Не встигну те­пер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'я­сую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роз­дратування.

—А Оля?

—Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.

—Коли ви... — мати знічено втупилась у мої ру­ки.— Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим зай­маюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізна­лась?

—Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, бе­ручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.

—То... то мені відмовитись від розшуку?— за­питав розгублено.

—Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ґанку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпаня та Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала па­м'яттю батька. Я розумів: від великої віри в ньо­го, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загарто­ваним життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мене ніщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорад­ним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рі­шення не поспішало окреслитись, встановитись. По­чув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покли­кати мене снідати, і встав з лавки.

—Арсене, стигне бараболя! — гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

—Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкла­даючи мені салату з редьки, цибулі, политого сме­таною.

—Ні, мамо.

—Я багато думала... Тепер не має значення, як загинув батько — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Бе­резівки, що він таки зійшов на вінницькому вок­залі з великою сумою грошей. І ті факти нараз геть притлумили моє вагання.

—Я зобов'язаний позбавити його підозри, що ба­гато років тяжіє над ним. Зобов'язаний, мамо, — сказав рішуче.

Мати зітхнула, провела долонею по обличчю і звелась до плити по чайник.

—Що ж, Арсене, ти дорослий. Роби, як велить совість, — мов благословила моє рішення, і мені відлягло од серця.

Невдовзі я вирушив до Кедровського, прихопивши справи. Його будинок розташований поблизу мас­лозаводу, за універмагом, але я навмисне обрав кружний шлях, щоб крізь вікно мене не бачила Оля. Загадав собі завітати до неї після відвідин Платона Сидоровича. Як він мене зустріне? Я Кед­ровського не знав, як Великошича, нічого не чув від Сергія Антоновича про нього як про людину і фахівця, хоч вони працювали разом кілька років.

Була десята година ранку. Сонце парило, мов у полудень. Я купив морозиво і з приємністю відку­шував солодкого холоду. В дитинстві колись мріяв наїстися його досхочу і напитись від пуза морсу. Час настав, але після однієї порції більше не кор­тіло.

Порівнявся із швейною майстернею. На даху щось бухнуло — я глянув угору. Там Василь і Го­рак знімали стару черепицю.

—Добридень, Арсене Федоровичу, — привітався дядько Гаврило.

Василь щось загув, жартома погрозив кулаком і затикав пальцем у бік універмагу.

—Добридень, — я зупинився, не знаючи, куди подіти морозиво.

—То як відпочиваеться? — Горак лукаво, а мо­же, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів І по­клав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

—Нормально,— я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. — На мене теж чекає така робота.

—Зволікати не слід, — поважно мовив дядь­ко. — Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А мо­же, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло моро­зиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в дру­гій руці тримав теку із справами і ніяк було діста­ти хустинку.

—Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай,— по­вторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицю і тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йо­му ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морози­вом, наче ніколи його не куштував. Позаду зата­рахкала бляха, немов бубон. Оглянувся — рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замах­нувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара від­сахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Ми­коли делікатний чоловік. І я подумав, що незабаром доведеться сидіти з ним за одним столом. Батько!.. Я ніколи ні до кого так не звертався. А чи стане мені Сава Архипович, досі чужий чоловік, бухгал­тер райкомунгоспу, рідним? Що я, взагалі, до ньо­го відчуваю? Поки що повагу й незрозумілий ост­рах, як, мабуть, кожен хлопець до батька дівчини, яку покохав.

Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тич­ці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедров­ського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині — десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.

—А, це ти! Заходь, — зраділо мовив, йдучи на­встріч.— Давно до мене наші не заглядали, — не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.

—Робота, Платоне Сидоровичу.

—Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, — доброзичливо погодився, оглядаючи мене малень­кими меткими очима. — Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, — і змовницьки під­моргнув.

Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хлі­ві горіло світло. На побілених стінах висіли різно­го розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувені­рів. Кедровський був гордовитий і задоволений.

—Га? — не втерпів і кивнув на вироби.

—І це ви самі? — не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.

—Атож! Ось цим струментом, — узяв з верста­ка, заставленого диктом, дощечками та пляшеч­ками, лобзика. — Все ним.

—Ох і майстер ви! — захоплено сказав я. — Гріх таку красу тут тримати.

—А я не тримаю, — усміхнувся Кедровський. — Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, ді­тям, друзям. Ти сідай, — і сам теж присів на бере­зову колодку. — Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, ку­ди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І ри­балив, і в мисливці, подався, і гриби збирав, і гро­мадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок — вечір, ранок — вечір... Ото заздалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність — передчасна смерть.

—Скільки ж вам років?

—Сімдесят. Отак, голубе, — ляснув себе по ко­ліні. — То що там у тебе? Позачергові збори?

—Ні, Платоне Сидоровичу, — не наважувався я розпочати розмову.

—А що?—здійняв і почав протирати окуляри.

Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив спів­чуття.

—А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище,— мовив задумливо — Гай-гай, скіль­ки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?

—Я лише позавчора випадково натрапив.

—Що ж тобі сказати? — Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. — Підозрі­ло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шко­да, що і твій батько...

—І ви ніде не натрапили на їхні сліди?

—Які сліди, Арсене? — щиро здивувався Кедров­ський.— Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.

—А я думав...

—Тут нема над чим думати, — незаперечно пе­ребив Кедровський. — Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.

Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини, Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки од­не: її спростувати.

—Слухай, Арсене,— обережно почав Кедров­ський, беручи з верстака лобзик,— тобі раніше не казали, що батько... ну, мав приїхати у відпустку?

Я заперечливо похитав головою. Платон Сидо­рович зосереджено розглядав лобзик, зачепив паль­цем струну, і вона тонко зойкнула.

—Значить, вирішив покопатись?—запитав без­виразно.

—Хочеться.

—Я тебе розумію, але...— потер лоба, нахмурив­шись.— Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку по­гань, яка полювала на наших військових. Поспитай Великошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш,— зважив справи на долоні,— тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.

І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпа­ли під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів ме­не до хвіртки, тримаючи в руці примхливо виріза­ну поличку, від якої я відмовився, пообіцявши за­вітати по неї іншим разом.

На розі мурованого паркану оглянувся — він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Йо­го намагання переконати мене в недоцільності по­шуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.

Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу,  вирішив забігти до Олі.

Як на злість, біля її прилавка товпилися покуп­ці, переважно чоловіки — приміряли брилі з рисо­вої соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ре­тельно обслуговувала покупців, більше не звертаю­чи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З на­реченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У ме­не підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намі­рився йти.

—Арсене, зажди,— голосно сказала Оля, і чо­ловіки зацікавлено повернули голови.

Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і пе­рейшла в галантерею, сперлася ліктями на прила­вок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнути нижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутнич­ку звабливо округлювалось біле тіло.

—Куди ти запропастився?—запитала стурбова­но, притримуючи пальцями волосся, щоб не закри­вало чоло.

—Нікуди. їздив.

—Але ж ти у відпустці, — не стримала докору в голосі.— І так увесь місяць? Я навмисне поміняла­ся змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом... Дивись, які гарні дні.

—Робота, Олю,— промимрив і торкнувся її ого­леного ліктя.

—Робота,— зітхнула.— Батько замість тебе до­мовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Ар­сене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований...

—Продавець!— покликав хтось із покупців.

—Зараз,— невдоволено відгукнулась Оля.— Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила те­бе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.

—Олю!..— наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.

—Ах, Арсене, як я тебе люблю,— шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, схова­лася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке за­буття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признати­ся їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, бо­ячись розхлюпати, розгубити почуття, якими спов­нювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що ди­вилися на неї, перемовлялись, І в тому різноголоссі розрізняв її оксамитний голос, вбирав його і гро­мадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і про­шепотіла:

—Іди, Арсенчику, йди. О другій...

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я по­ніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кіно­театр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тон­ким шовком плаття, що майже не приховувало йо­го знадливих опуклостей. Вона довірливо линула до мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу... Заради якихось даху і парка­ну, що нічого не важили в житті, моє щастя відда­лилось. Навіщо я піддався на материне вмовлян­ня? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедба­ний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

—Здоров, Арсене!— Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску.— Ох і пе­че... А ти куди зранку?

—Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, ма­буть, намагався оцінити мій стан.

—Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулиця­ми й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурю­ючись. його обличчя було сіре від пилу, а зморш­ки розбігалися від очей тоненькими світлими про­мінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного викли­ку, а попереду ще повний робочий день.

—Як справи, Арсене?

—Учора був у Вінниці, в Куртія.

—В якого Куртія?

—У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

—Як ти його розшукав? — жваво запитав Сер­гій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зирк­нув на мене червоними від неспання очима.

—Мати сказала.

—Ну-ну і що? — не терпілося йому.

—Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

—Та-ак,— слідчий замислено покусував нижню губу.— Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді хо­дили?

—Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

—З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

—Авжеж,— стенув я плечима.

—Хм!..— він якось мляво посміхнувся. — А чо­му не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.

—Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — ска­зав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зо­середжуючись.

—Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

—Нічого. Кедровський радить не братись, мов­ляв, дарма згаю час. І мати теж.

—Матір я розумію... Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить,— заспокоїв мене.— Справ­ді, батько міг дістатися сюди поїздом або попут­ним транспортом.

—Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.

—Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею.— Ех, впасти б зараз на ліжко...

Він мріям про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.

Розділ одинадцятий

Мати не поцікавилась, куди я зібрався. Лише коли виводив мотоцикл на вулицю, сумовито за­питала:

—А якщо подзвонить Оля, що їй сказати?

Ах, Оля!.. Я згадав про домовленість. Зупинив­ся у хвіртці, вагаючись. Знову дорікатиме, а мені доведеться кривити душею. Краще не чути її го­лосу. Потім якось спокутую свою провину.

—Поїхав у справах.

Оля ніколи не виявляла, як і мати, інтересу до моєї роботи, розуміла, що я не мав права про це розповідати. Хоча, признатись, кортіло, особливо попервах, поділитися з кимось своїми успіхами і прорахунками, знайти в когось підтримку та співчуття, І в цьому Олю й матір мені замінив Сер­гій Антонович. Правда, вони дізнавалися пізніше, де я був і що трапилось, бо наш райцентр невели­кий і всі більш-менш значні події доходили до кож­ної хати.

Мені не дуже вірилось, що злочинець знаходився у Березівці, де всі знали один одного з дня наро­дження до самої смерті. І, наскільки я пам'ятав, у нашому місті та в районі рідко траплялися вбив­ства. Одначе після визволення на колишній оку­пованій території могли залишитись вороги Радян­ської влади, декласовані елементи.

Отже, треба все перевірити, по суті, розпочати слідство заново. І, головне, не обійти увагою якоїсь дрібниці.

Поминув стежку через поле. Крізь рідку лісо­смугу помітив путійця, що штовхав перед себе по рейках якийсь прилад на колесах. Дорога нагада­ла Олю і день, коли віз її на велосипеді, а за нами біг Василь Хавара.

До блокпоста дістався за кілька хвилин. Ліво­руч, на повороті до Березівки, біля залізничної колії мигнули сірі стіни приземкуватої хати, по­мешкання чергових, де жили дві жінки й материна дивна учениця, дев'ятикласниця Ніна Дубовенко, яка не злюбила хімії, коли дізналася, що все на­вколишнє можна виразити формулою.

Дорога на Березівку навпіл ділила гай, обабіч якого в ранковому мареві мліли берези. Сонце до­бряче пражило землю і вже випило росу з трави й листя, але її духмяна вільгість ще не випарува­лась над шляхом, і я наче купався у ній, розти­наючи пругке повітря. Шосе тьмяно полискувало камінням, немов луска на великій рибині, і ген, звиваючись, перестрибнуло Лебідку, далі бігло се­ред стерні й губилося за першими, віддалік малень­

кими хатами. І я вперше за рік роботи гостро усвідомив, що це дорога батька і матері, дорога мого дитинства. На ній лежали наші невидимі слі­ди. Невже по ній батько йшов у сорок четвертому році?

Майнув через місток, і враз перед моїм зором постало село, відмежоване від гаю полем. У соко­витій зелені садів привітно біліли будинки, ряхтіли шибки на останньому поверсі школи, величаво, ніби вартова вежа, стриміла силосна башта.

Я в'їхав з дивним передчуттям чогось незна­ного досі в Березівку. Зупинився на заасфальто­ваному майдані, що став центром села і прикра­сився Палацом культури, двоповерховим правлін­ням колгоспу, школою, відділенням зв'язку, універмагом, чайною, книжковим магазином, будин­ком сільради. Шкодував, що не залишилося хати, де ми жили, де я народився. На тому місці — ме­моріал загиблим у Великій Вітчизняній війні одно­сельчанам: статуя скорботної матері, квіти...

Коли я дивився на те святе місце, в мені зненаць­ка спливло болюче до відчаю: а чи викарбували б на плиті прізвище мого батька? Раптом вирішать увіковічнити імена для нащадків... І я, не знаходячи відповіді, відчув поповз холодних мурашок по спи­ні, бо ж на кожного бійця, в такому випадку, сіль­рада подавала офіційний запит у військкомат.

Збентежений та пригнічений, я намірився зайти до правління, запитати адресу Карпанів і Замрик... Ступив кілька кроків і почув позаду дитячий голос:

—Дядю, покатайте.

Хлопчик років семи, зодягнутий у білу сороче­чку і чорні труси, боязко визирав з-за статуї.

—А ти знаєш, де живе Дем'ян Карпань?

—Діда Дем'яна нема, — осмілів і вийшов, за­зирнув у фару.

—Як нема?

—Помер торік. Є баба Ніна.

—Покажеш її хату?

Еге, у них спасівка росте на подвір'ї.

Я висадив його на сидіння і наказав міцно три­матись. У малого щасливо сяяли очі, він крутив навсебіч круглою головою, мабуть, шукав своїх то­варишів, щоб похизуватись перед ними. Поволі рушив, щоб хлопчик не впав.

—Як тебе звати?

—Костик.

—А баба Ніна вдома?

—Стрижуть Майку, — невдоволено буркнув, і я завважив, що, напевне, з бабиною онукою Костик чогось не ПОДІЛИВ.

Вулиці й хати здавалися знайомими, і мене не полишало відчуття, ніби я колись ними гасав, осід­лавши хворостину.

Ми спустилися з пагорба на греблю, обсаджену вербами, за якою починалася стара Березівка. На зеленкуватому плесі ставка ґелґотали гуси й кач­ки, на мілині при березі баблялись у воді діти. Я навмисне посигналив, щоб привернути їх увагу, і вони повернули голови, а декілька хлоп'ят метну­лося навздогін. Спершу подумав, що справді хоті­ли нас наздогнати, але, оглянувшись, побачив: хлоп­чаки намагалися бігти у хмарці куряви, яку здій­мав мотоцикл, і за кілька хвилин їх мокрі тіла зро­билися чорними від пилу. Костик, косячи очима назад, сміявся... Ми теж у дитинстві вимащувались болотом, обвішувались лататтям і галасували, мов дикуни. То була неабияка втіха.

—Осьдечки, дядю, — Костик буцнув мене голо­вою в бік.

Тут дорога віками виїжджена, витоптана селя­нами— вона наче вгрузла в землю, стала рівчаком,

обабіч якого, мов на узвишші, за плотами й парка­нами містилися подвір'я, витикались острішки да­хів, клунь та верховіття дерев. Звідсіля, знизу, ні­чого не видно, що робилося на обійстях.

—Ви йдіть, а я постережу мациклета, — запро­понував Костик свої послуги і шморгнув облущеним носом.

Положистим з'їздом я піднявся до перелазу. На подвір'ї, зарослому споришем, чепурна хата з під­веденою призьбою, неподалік росла крислата спа­сівка, під якою світили жовтими боками падалішні грушки. Тітку Ніну я помітив біля хлівця. Вона сиділа навпочіпки, і з-за її спини визирали білі ноги не то вівці, не то кози.

—Лежи, Майко, лежи, обчикрижу—і полегшає,— лагідно промовляла. — В такому кожусі і сам чорт спариться. Ну-ну, потерпи.

У відповідь щось стогнало і тихо мекало. Я ско­чив через перелаз і наблизився до тітки. Вона стриг­ла козу.

—Бог на поміч!

—Ой!.. — стрепенулась і оглянулась на мене, весело відказала: — Спасибі. Бог допоможе, як слі­пому окуляри.

Я посміхнувся дотепній приказці й присів по­руч. Коза блимала розумними рожевими очима, по­тяглася писком й обнюхала мої руки. Тітка стри­гла її великими ножицями і жужми білої вовни запихала в торбу. Нараз із вирізу її квітчастої ко­фти вислизнув на чорному шнуркові маленький, з дитячу долоньку, образок Ісуса Христа. Я такого ніде не бачив. І, мабуть, старий, бо потемнілий, напевне, ще її предків.

—Цікавий у вас образок, — зауважив.

—Це моєї бабуні, — сказала тітка. — 3 святої Лаври принесла. Два таких було. Одного дала синові, Петрові, коли йшов на війну. Він йому, шибе­ник, очі повибирав, — сумно посміхнулась.

—Навіщо?

—Щоб не бачила бозя, як брав хліб із мисни­ка. Тоді голодний випав рік... А ви не тутешні? — сховала образок під кофту.

—Ні, з міста.

—Я ж бачу, що не березівський,— стрельнула на мене меткими очима і далі ні про що не питала.

Я нишком придивлявся до жінки. Округле лице, контури губ і брів свідчили, що вона мати Петра Карпаня. Навіть погляд смішливий, очевидно, ні­коли не занепадала духом. І згадала сина Петра... Тї коричневі пальці спритно орудували ножицями, що погрозливо клацали, стинаючи віхті вовни. Ко­за дрібно тремтіла, але лежала сумирно і пантру­вала рожевим оком кожен порух своєї господині.

—Ох і балакучий ви,— покепкувала тітка.— То з чим прийшли?

—Мені б поговорити з вами... про сина.

—Про мого Петра? — здивовано-вражено диви­лась на мене, і коза, скориставшись з моменту, ско­чила й сховалась у хлівці. — Мо', щось про нього чули? Хто ви? Звідки? — сперлася рукою на зем­лю, щоб утриматись, не сісти на спориш.

Я допоміг їй встати — вона виявилась маленькою жінкою, мені до підборіддя.

—Не хвилюйтесь, я з міліції, інспектор, — мовив якомога привітніше і підвів її до хати.

Тітка сіла на призьбу, зажурено похилила голо­ву, враз постарівши на кілька років. Руки безжив­но звисали долу, і забуті ножиці, тримаючись на пальцях, хижо, мов якась тварина, роззявили па­щу. Тітка мовчала, напевне, згадувала свого сина, а я стовбичив перед нею, почуваючись так, наче пришелець з гіркого минулого.

—Тоді приходив літній чоловік і теж питав, — заговорила ніби сама до себе і тяжко зітхнула. — Гай-гай, скільки збігло літ, — звела на мене за­журені, стомлені очі, з надією запитала: — І ви нічого не знаєте?

Я заперечно похитав головою.

—Коли б отримала похоронку, було б спокій­ніше, а то—пропав безвісти. їхав додому і про­пав. Хіба може зникнути безслідно людина? — Кін­чиком хустки витерла очі, і від того поруху но­жиці сповзли з пальців правої руки, глухо дзень­кнули, впавши на землю.

—Усе траплялося на війні. А ви після того не отримували листів од його товаришів?

—Може, хто й писав, не пам'ятаю. А тепер я зовсім одна, як перст. Хоч би онука залишилась, та не встиг оженитись, — вона скорботно підібра­ла губи, стисла їх, щоб не заплакати, а я втупив­ся у ножиці.

—Замрики далеко від вас живуть?

—Через два кутки. Їх Северин теж, як і мій Пет­ро, пропав безвісти.

—А що вони за люди?

—Богомільні дуже. Якісь... ці, що по суботах моляться, — сказала з осудом, — їм байдуже, що рідне дитя загинуло. Все одно торочать: пішов су­проти бога — бог і покарав. А їх, вовкулаків, дідь­ко не бере.

ІЦо мене цікавило, дізнався: листів у Карпань не виявилося, з яких я міг би дещо довідатись. Обі­рвалася сподівана ниточка. Залишились Замрики. Як до них підступити? Я не стикався з адвентистами.

—Збираєтесь до Замриків? — здогадалась тітка.

—Еге.

 —Вони нічого не скажуть. Краще розшукайте Дениса Горжія. Він служив разом із Северином.

—Як-як? — не повірив власним вухам.

—Денис Горжій, він розповість, — вона підняла ножиці й важко звелася. — Майко, га, Майко, ану виходь! — загукала до кози. — А навіщо ви це роз­питуєте?

—Може, розшукаю, тітко, вашого сина.

—Спробуй, дитино, хоч би. знаття, де могилка його, — перевела тремтливий віддих.

Вона пошкандибала зі мною до перелазу, а з хлівця визирала безрога коза„ вся у драбинках, і пасла хитрими очима свою господиню. Мій провідник сидів біля переднього колеса і за­хоплено крутив його, висолопивши язика від задо­волення.

—Костику, грушок не хочеш? — запитала стара.

Хлопчина недовірливо глипнув на неї.

—А сваритись не будете?

—Чого ж сваритись, коли ти попросиш, а не вкрадеш.

Він схопився, та враз застиг на місці, прохально дивлячись на мене.

—Іди-йди, я тебе почекаю.

Костик метнувся за пліт, і до мене долинуло при­язне бубоніння тітки Ніни.

Уже не думав, як повестися із Замриками. Ска­жуть щось чи ні — мені байдуже. Головне — існу­вав Денис Горжій, що воював разом із Северином. Велика вдача надибати на нього. Мені не терпілося чим швидше з ним зустрітись. Он побачився з Куртієм — і з'явилися нові факти.

Я посигналив, і через хвилину на перелазі виріс Костик із пазухою грушок. Він поволі зійшов на дорогу, впираючись п'ятами в землю і кумедно ви­пинаючи черевце, щоб не тягло вперед.

—Ого, ти вдвоє поважчав, — зауважив, садов­лячи його на сидіння.

—Солодкі, — міцно зажмурився Костик від за­доволення.

Карпань стояла за перелазом.

—Бувайте здорові!

—Хай щастить тобі, сину, — закивала головою.

—А тепер поїдемо до Замриків, — сказав я Ко­стику.

—Угу.

Ми кривуляли вузькими вулицями. На вибоїнах Костик штовхав мене грушками в поперек, крек­тав, мов старець, віддуваючись, і я потерпав, щоб з його спасівок не зробилася киселиця. Часом з придорожніх кущів вилазив зареп'яшений пес і для годиться брехав на нас, лінуючись кинутись нав­здогін за такої спеки.

Порівнявшись із рудим штахетником, Костик ткнувся лобом мені в спину і загукав:

—Тут!.. Тут, дядю!

Він знову залишився стерегти мотоцикла.

Цегляна хата і сарай під бляхою, цементова кри­ниця з дашком, стежка, вимощена плескатими шматками граніту, свідчили про хозяйновитість та статки. Я роззирнувся по обійстю, шукаючи буди. Дивно: наче не тримали собаки. І все ж йшов до ґанку насторожено. За дверима, оббитими повстю, чулося глухе постукування, як ото шевці забивають цвяхи в підошви чобіт або черевиків. Я стукнув кілька разів пальцем по дверях, і, звичайно, ніхто не відгукнувся, тому відчинив їх без запрошення і переступив поріг. Посеред кімнати на ослінчику сидів огрядний, червонястий дядько в чорному фар­тусі. Коліньми він стискав лапу, на якій дерев'я­ними цвяхами їжачився чобіт.

—Добридень, — привітався, охоплюючи зором кімнату: піч, тапчан, біля вікна стіл і лавка, на сті­ні висів мисник, а в кутку на стільці відро з водою.

Старий Замрика кивнув, не подаючи голосу, — губами тримав дерев'яні цвяхи. Насуплено, підозрі­ло оглядав мене з-під кущуватих сивих брів при­мруженими очима. Його щоки мовби їжачились бі­лими цвяхами — неголеною щетиною.

—Я з міліції, — зразу відрекомендувався.

У нього ворухнулися брови, він неквапливо згріб із губ, наче витираючи, цвяхи, поволі висипав їх у склянку.

—Документ, — вимогливо сказав напрочуд тон­ким голосом.

Я подав посвідчення. Замрика прочитав уважно, глипнув на мене, мабуть, звіряв із фотокарткою, і повернув. Потім поклав лапу на підлогу, вперся во­лохатими руками в коліна — приготувався слухати, не запрошуючи сісти.

За рік роботи звик, що люди по-різному стави­лись до мене: одні поштиво чи запобігливо, інші байдуже або зацікавлено, а деякі з погано прихо­ваною боязню. Замрика — ніяк: його велике черво­нясте лице непроникливе, наче в кам'яного ідо­ла. Напевне, приготувався прийняти муку за свою віру.

—Мене цікавить ваш син.

—У нас не було сина, — відповів, ніби відрубав, і жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі.

—Як не було? — сторопів я, опускаючись на лавку. — А Северин?

—Він відступився од бога, і бог його покарав, — мовив завчено, монотонно.

—Чим же він не догодив богові?

—Узявши зброю в руки, — пискнув, дивлячись прямо поперед себе, кудись у вікно.

—Але ж... то фашисти. Коли б усі відмовились, хто б захищав рідну землю? — заперечив, відчуваю­чи, як у мені закипала злість.

—Все одно. Так угодно богові, — прорік, наче ідол.

—І вам не шкода сина?

—Ми замолюємо його гріх, — відказав незво­рушно.

Мене охопив страх: видалось, ніби розмовляв із мерцем чи з якоюсь поторочею, що прибрала люд­ську подобу. Відчував, як крізь вікно припікало у спину сонячне проміння.

—А ви воювали? — запитав.

—Я бракований.

Не поцікавився, що в нього за хвороба. Вразив інший брак. І, може, в тому моя провина, моєї ма­тері, всіх односельчан, що поруч жила людина, спу­стошена, відстала і страшна у своїй відчуженості од усього нашого. Скільки ж їх у Березівці? З ті­єю думкою я попрямував до дверей. Тільки-но пе­реступив поріг, як молоток заходився вганяти цвя­хи в чобіт. Для кого він їх майстрував? Для своїх братів, сестер по вірі чи односельчан? За хвірткою оглянувся — ні на ґанку, ні у вікні Замрики не було,

Костикова пазуха, в сірих вологих кружальцях, значно поменшала. Малий з цікавістю лупав на мене вдоволеними очима. Витягнув за кінчик груш­ку й подав мені. Вона була тепла від його тіла..

—Ви не боялись? — пошепки запитав.

—Кого?

—Савродима.

Я погладив його вигоріле волосся, схоже на во­лоті» кукурудзи.

—Ні, Костику, і ти не бійся. Ти не знаєш, де зараз дядько Горжій?

—Дядько Денис? У полі, коло комбайнів,— і сам поліз на сидіння.

—А мама не шукатиме тебе?

—Вона на свинофермі.

Ми поїхали. Костик добре знав своє село. Мені пощастило з провідником, та ще й у жнива, коли в хатах позалишалися одні старі, немічні.

Рівчакуваті вулички поступово мілішали і на око­лиці села зовсім вирівнялись. Я підозрював, що Костик навмисне вибирав найдовший шлях, і, коли невдовзі з'явились будівлі з оборами, де поважно походжали, рохкаючи, свині, моя підозра підтвер­дилась. Біля воріт крайньої ферми купчились жінки в білих халатах, одна з них замахала рукою, і Ко­стик голосно засміявся. Я здогадався — його мати.

За фермами починалося поле. Воно дихнуло га­рячим повітрям, просякнутим пахощами стиглих хлібів. Дорога в'юнилася поміж високими соняшни­ками з почорнілими зернятами, і на нас немов ди­вилося звідусіль безліч широко розплющених очей у зелених віях. За соняшниками стелився буряко­вий лан, а далі на обрії колосилися вистояні пше­ниці, зеленіла тоненька смужка лісу, від якої ру­хались комбайни. Попри все, було легко і радісно на тому роздоллі. Безхмарне блакитне небо клика­ло в свою незайманість, видзвонювало піснями жайворів, і не хотілося вірити, що в світі існували зло й неправда, війна і смерть...

У видолинку поля з'явився комбайн, що стояв коло вагончика. Костик знову буцнув мене голо­вою у спину, і я загальмував.

—Заждіть, я зараз, — він сповз із сидіння і ме­тнувся за вагончик, босоніж по стерні, аж я мимо­волі заворушив пальцями ніг. Невдовзі виглянув і гукнув: — Ходіть сюди! Тут дядько Денис!

За вагончиком був напнутий брезентовий навіс, під яким жовтів довгий, свіжовиструганий сосновий стіл із лавками. За столом, перед мискою борщу, сидів шпакуватий худорлявий чоловік у розхри­станому комбінезоні. Він здивовано звів брови, кла­дучи ложку.

—Що, хтось із наших поцупив хліб? — несамо­хіть вихопилось у нього.

—Та ні, я в іншій справі,— потиснув його суху долоню, дивуючись, звідкіля він мене знав.

—А я вже подумав...— і вибачливо посміхнув­ся — сяйнув і зник білий разок зубів на засмаг­лому до чорноти обличчі. — Пообідаєте? їй-бо, та­кого борщу ви ніде не їли. Механізаторський. Мотре, принеси-но ще одну миску!

Костик вибрався на комбайн, під парасольку, і захоплено крутив кермо, подаючи сигнали губами. З вагончика виплила з тарілкою рум'янощока, пишнотіла молодиця у білому халаті й косинці, зав'я­заній на потилиці.

—Чого галасуєш, цигане? — проспівала весело- грайливо. — Не терпиться? Уже дав норму?

—Дав, Мотре, аякже, — Горжій позирав на її статуру лукавими очима.

—То йди додому. Чого тут стовбичиш? Он висох на тараню за тою роботою, — і молодиця, ставлячи переді мною миску, навмисне притислась до Горжія своїм крутим стегном.

Він обійняв її за талію і жартома мовив:

—А ти мені не вділиш трохи від себе? Га?

—На вас усіх не напасешся.—І серйозно додала із жалістю у голосі: — Чорні та темні в жнива. Геть спадають з тіла.

Вона зібрала брудні тарілки і пішла. Горжій під­моргнув мені змовницьки:

—Це б по сто грамів до цього борщу, га?

Борщ справді смачний, умлілий і пахнув димом,    наче рибальська юшка. Я почувався невимушено, немов потрапив до давно знайомого в гості. Вияви­лося, що й зголоднів, бо не звик добре снідати.

Горжій скаржився на нестачу запчастин, робочих рук, говорив, що на часі розробити іншу модель комбайна та захистити механізатора від спеки, пи­люки. І щоб не бути голослівним, занурив руку за пазуху комбінезона й вигріб звідтіля жменю остю­ків.

Потім Мотря принесла печеню з картоплею, гладущик кисляку. Відчував, як пасок тісно охопив мій поперек. Після такого обіду закортіло полежа­ти в холодку, ні про що не думаючи. Горжій за­курив і благодушно посміхнувся, випустив стру­мінь диму. Мені подобався цей загнічений серпне­вим сонцем чоловік, хлопчакуватий через свою ху­дорлявість і, мабуть, веселий на людях. Я вирішив не ходити околяса, а відразу викласти йому мету свого візиту.

—Чув, що ви служили із Северином Замрикою.

Рука з цигаркою на мить завмерла біля його губ, і Горжій, не приховуючи здивування, вигукнув:

—Овва, нарешті натрапили на нього! Я давно здогадувався, що він, гад, дезертирував. З тією тор­биною можна жити, вік не працюючи.

—Якою торбиною? — примусив себе позбутись дрімоти. — Розкажіть, Денисе... Як вас по батькові?

—Юхимович, — І затягнувся, аж зашкварчала цигарка. — То ви нічого не знаєте?

—Коли б знав, тут би не сидів.

—А його розшукали чи сам об'явився?

—Де ж його шукати, якщо пропав безвісти?

Горжій насмішкувато глянув на мене, опісля старанно затовк цигарку з землю, налив кисляку і надпив. Затим підпер скроню долонею, нахмурив­ся, немов збирався з думками чи поринув у спога­ди, крутячи склянку пальцями. Я не квапив його з розповіддю, хоч згадка про якусь торбину викли­кала зацікавленість.

—        Ми виросли з Северином на одній вулиці, вчи­лися в одному класі, — задумливо мовив Горжій. — Що він за людина?.. Словом, син сектантів: потай­ний, усе намагався бути непомітним, ні з ким не то­варишував, жив, як і його батьки, наче вовкулака. Але нікому зла не чинив. Виріс, працював їздовим у колгоспі, молився своєму богові. Коли нас при­звали на війну, думали, відмовиться взяти зброю, та, напевне, побоявся розстрілу. Тоді розмови були короткі. М-да... — Горжій спрагло допив кисляк, наче у нього пересохло в роті. — Потрапили з ним у мотоциклетний батальйон, упросився в мій екіпаж. Усе ж земляк, з одного села. А на війні це неабищо... Всього покуштували: відступали, потрапили і вийшли з оточення. Воював Северин, як і всі, я не бачив, коли він молився своєму богові. В сорок четвертому визволяли Житомир...

Горжій знову поліз до кишені за цигаркою, непоспіхом закурив — я розумів, що він підійшов до го­ловного.

— Тепер про торбину, — гірко посміхнувся. — Ввірвалися в Житомир, газуємо вулицею, а тут по нас як вчешуть з автомата з одного будинку. Володьку, що сидів у колясці, наповал. Я під стіну, зіскочили з Северином із мотоцикла, підкралися до вікна, я шмальнув туди лимонку. Вбігли в Квар­тиру, а там два есесмани, готові. Вже хотіли вихо­дити, коли Северин звернув увагу на шкіряну тор­бину, що стояла на столі. Розв'язав вузол — і ро­та роззявив! Нахилив її отак, — Горжій показав на гладущику як саме, — і посипались на стіл золоті обручки, браслети, годинники, коронки, брошки, хрести, миколаївські червінці. Особливо запам'я­тались сережки у вигляді соняшників із сяючим камінням... М-да, лупимо очі, аж тут—.трах! І мене сюди... — Він заклав руку на спину і ткнув себе пальцем під праву лопатку. — Мабуть, недобитий есесман... Розплющив я очі в палаті. Півроку про­валявся у госпіталі і знову в свій мотобат. Там дізнався, що ніяких коштовностей Северин не зда­вав, а невдовзі йому за «язика» дали три дні від­пустки, але він не повернувся з неї, пропав без­вісти. Я здогадався, що чортів сектант десь схо­вався з тією торбиною. Розповів кому слід, та про  нього й досі ні слуху ні духу. Добре десь пригрівся.

—Невже він міг дезертирувати?

—Хіба взнаєш, що в цих богомільних на умі? — стенув плечима Горжій. — Живуть, мов кроти.

—Ви не товаришували з Петром Карпанем?

—Ні, Петро жив у старій Березівці. Теж пропав безвісти. А чого, коли не секрет, вас цікавлять са­ме вони?

—Є одна підозра, Денисе Юхимовичу. Я б хо­тів, щоб ця розмова залишилась між нами.

—Звісно, — Горжій ствердно кивнув й почав за­стібати на грудях комбінезон. — А хлопцям спо­добалась ваша лекція. Не часто ми зустрічаємось із працівниками міліції.

—Воно й добре,— пожартував я, згадавши, як місяць тому читав механізаторам лекцію.

—Звичайно, — посміхнувся Горжій, зрозумівши мій натяк.

Я поїхав сам. Костик залишився з комбайнером.

Розділ дванадцятий

Березівку обминув полями і невдовзі опинився на околиці села.

Не виходила з голови розповідь Горжія. Що бать­ко мав при собі значну суму грошей — встановив я точно. А чи віз коштовності Замрика? Хто підтвердить? Горжій, звичайно, достовірно не знав. Він тільки вважав, що Замрика їх привласнив. Вза­галі, висновок слушний: у частині про них не чули і Замриці дали відпустку за «язика», а не за по­вернуті цінності. Де мені знайти їх сліди? Як пере­вірити припущення Горжія? Повідомлення ком­байнера ще дужче ускладнювало пошук і водночас сповнювало надією, що я натраплю на нові факти.

Вихопився на дорогу, що вела до блокпоста, і за кілька хвилин домчав до містка через Лебідку, оба­біч мене замигтіли білокорі берези. Попереду в кузові автомашини з нарощеними бортами труси­лися різномасті бички. Я швидко наздогнав ванта­жівку. Помітив, як із гаю вибіг чорнявий хлопчина в синіх спортивних шароварах, картатій сорочці на­випуск, замахав рукою, але газон не спинився. Тоді хлопчина почав «голосувати» мені, і коли залиши­лося до нього метрів двадцять, раптом майнув за кущ ожини.

Я загальмував, усміхаючись.

—Виходь, підвезу.

За кущем — нічичирк.

—Я ж тебе впізнав.

Зашелепотіло листя, й почулося зітхання.

—А Вірі Матвіївні не скажете? — нарешті оз­валася Ніна Дубовенко.

—Слово.

Вона несміливо вийшла із схованки, тримаючи в руці козубок. Із цікавістю зиркала на мене ожи­новими очима.

—Ти так боїшся моєї мами?

—Не боюсь, — потупилась. — Соромно. Не да­ється мені хімія. Оце сиділа над нею, аж голова розболілась. І як я складу перетримку?

—Я теж добряче парився над формулами,— розрадив її.

—Ні-і, — протягла недовірливо. — У вас мама вчителька.

—То мама, а не я, — заперечив, розглядаючи Ніну, лошакувате шістнадцятирічне дівча. — Ходи сідай.

Вона перестрибнула через кювет і в нерішучості зупинилась.

—А я бачила, як ви їхали в Березівку, — ска­зала, погойдуючи козубком.

Проїжджаючи повз блокпост, я нікого не помі­тив.

—Де ж ти була?

—У садку на вишні, — вмощувалась на сидін­ня. — Ми не перекинемось?

—Добре тримайся.

Ніна поставила козубок собі на стегно, а правою рукою ухопилася за пасочок. Я дав газ, і «Ява» шарпнулася вперед.

—Ой!..— злякано-весело скрикнула, стукнув­шись лобом об мою спину.— Я ще ніколи не їзди­ла на мотоциклі.

Вона справді боялась: притислась до мене, і я спиною відчув її маленькі гострі груденята. І чо­мусь від того стало соромно. З-за мого плеча Ніна визирала на дорогу і своїм диханням, наче травин­кою, лоскотала мені вухо. Я почухав його об пле­че і на мить угледів її кирпатий носик та пустот­ливі іскорки в примружених ожинових очах.

Ми обігнали автомашину, де в кабіні з водієм сиділа жінка. Я подивувався, що Ніна їм «го­лосувала»,— там бракувало зайвого місця. Через кілька хвилин зупинився біля стежки на блок­пост.

—Уже? — розчаровано сказала дівчина й капри­зно надула губи. — Так швидко.

Неохоче злізла з мотоцикла.

—Перездаси хімію на «п'ять», цілий день ката­тиму, — пожартував, щоб розраяти її.

—Справді? — широко розплющила очі. — А... якщо на «чотири»?

—Тоді півдня.

—Ні, краще покажете мені колишню ставку Гітлера під Вінницею, — цілком серйозно сприйняла вона мій жарт і здійняла з козубка лопушок.

—Пригощайтесь суницями.

Дякую, Ніно, — взяв кілька бубок, щоб не образити її. — Вчи хімію.

—Я вивчу. От побачите! — гукнула мені вслід.

Оглянувся — вона махнула рукою і з підскоком, наче пустотливе козеня, пострибала по стежці, кру­тячи «сонце» козубком. Мені було весело і радісно, що мотоцикл викликав гарний настрій у дівчини, як куплений мамою велосипед у хлопців нашого про­вулка. Та коли на очі ненароком потрапив годин­ник, я мимоволі скривився — третя година. Знову підвів Олю. Цього разу так не минеться. І довго я обманюватиму її? Ще тиждень тому мріяв про що­денні побачення, чекав відпустки, наче манни не­бесної, а тепер доводилося викручуватись, уникати зустрічей. І погода — мов на замовлення: сонячно, безвітря, тільки й вилежуватися на березі Лебідки. Та, правду кажучи, я не шкодував за втраченими днями. Лише потерпав, щоб не витлумачила Оля по-своєму мою відсутність.

За думками не зоглядівся, як дістався додому. Замів мотоцикл на подвір'я. Мати поралась на го­роді: обривала листя на пізніх полуницях, щоб швид­ше стигли. Вона розігнулась і побачила мене.

—Дзвонила Оля, — повідомила ображено. — Ме­ні вже соромно щоразу відповідати, що тебе нема. Ти хоч би не обіцяв їй, що підеш на річку. Негарно, Арсене, негарно.

Я сів навпочіпки, щоб не бачити її провинних очей, і вибрав кілька полуничок. Що їй відповісти? Для себе я мав виправдання, і Оля мене зрозу­міла б, коли б знала, чим займаюсь. Я втупився у землю...

—Ходімо пообідаєш, — торкнулася мати мого волосся.

—Я вже обідав.

Вона не поцікавилась де.

—Може, підскочиш до Сави Архиповича, щоб поговорив з Гораком про ремонт? — несміливо за­питала.

—Хіба Придиба не на роботі?

—Сьогодні ж неділя! Ех ти, дні погубив, — мо­вила скрушно, беручись полоти полуниці.

—Тоді поїду, — здогадався, що мати в першу чергу в тих відвідинам вбачала мою зустріч з Олею. Уже вельми їй хотілося мати Олю за невістку.

—Переодягнись, Арсене, — порадила. — Геть запилюжився.

Я швидко сполоснувся, одягнув кремову теніску й сірі штани. Якщо Оля вдома, думав собі, поїдемо на річку. До вечора далеко — встигнемо позагоря­ти й покупатись.

Коли вийшов з хати, мати прискіпливо оглянула мене й нічого не сказала. Залишилася задоволена моїм виглядом.

Вивів «Яву» на вулицю і поїхав.

Балюка помітив здалеку: сидів на лавці під ха­тою і читав книжку. Зачувши шум мотоцикла, по­вернув сиву голову. Встав, пішов до хвіртки. Я му­сив зупинитись. Долоня в Романа Гнатовича ши­рока й міцна, не моя — вузька, інтелігентна.

—Купатись зібрався?

—Спочатку до Сави Архиповича, а потім гайну на річку.

—Еге, хай поговорить з Гораком. Крутись, ти ж хазяїн, — усміхнувся, розгладжуючи руді вуса. — А взагалі тобі зараз не до того.

—Це мати затіяла ремонт.

—Хто ж міг таке передбачити? — розвів він ру­ками. — Я щодня думаю, як там і що? Чи натра­пиш на якусь ниточку? Надто багато часу минуло.

—Ниточки нема, а кілька вузликів зав'язалось,— не втерпів і похвалився.

—Справді, Арсене? — жваво відгукнувся Балюк, зацікавившись.

—Є, Романе Гнатовичу. От лише не знаю, що вони дадуть і куди приведуть.

—Тоді шукай, шукай, — порадив настійно. — А за ремонт не турбуйся, допоможемо. Роби свою справу. Роби, Арсене.

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу, і я поїхав. Поминув триповерхову школу, де знайомий кожен камінчик на подвір'ї, кожна щербина на схо­дах. Ген під парканом росла моя береза, прине­сена з гаю у сорок п'ятому році. Скільки ж це їй? Мабуть, більше, ніж мені. її верхівка нарівні з да­хом, і вже до стовбура прив'язана шпаківня.

Мені довелося зробити добрячого гака, бо вулиці перекопані траншеями під газопровід. Основна ма­гістраль тяглася неподалік Придибиного обійстя, через старе глинище. Я рідко заходив до Олі, ча­стіше ждав її коло хвіртки на лавці під осокором. Цікаво, чи застану її? Хотілося, щоб Олі не було вдома. Впевненіше почуватиму себе і не пек­тиму раків од її ображених поглядів, бо ж у при­сутності батька не скажу нічого втішного і не ви­правдаюсь перед нею. Ах, краще б вона ні про що не питала!

Звернув ліворуч. У повітрі снували запахи тушко­ваного м'яса і пригорілої олії, які висотувались із цехів харчокомбінату, розташованого на Олиній вулиці. Он і наш осокір. Швидко наближалися зеле­ні ворота Придиби. Під ними поставив мотоцикл на лапу.

—Ти знову приїхав? — поруч проказала баба Фросина.

Я повернувся — з-за плоту виднілася лише її го­лова, пов'язана, як завжди, теплою картатою хуст­кою. Баба зі злістю глипала на мене і шамкала запалими губами.

—Покусають тебе собаки. Ой, покусають! — гугнявила.— Чого ти сюди їздиш?

—Не покусають, — лагідно відповів, щоб не дра­тувати її. — Тут нема собак.

—Є, є!.. — злякано оглянулась на свою низень­ку, під соломою, хатину, ніби бабу хтось міг під­слухати. — Вони так і шастають, так і шастають!..

Мені жаль самотню, хвору жінку, і щоразу, зу­стрічаючи її, картав себе, що в дитинстві разом із хлопчаками дражнився з нею, поки не довідалась мати.

Увійшов на подвір'я Придиби. Від хвіртки до за­скленого ґанку вела вимощена бетонними плитами стежка. І хлів, і хата Сави Архиповича покриті оцин­кованою жерстю, що аж горіла на сонці. Криниця під дашком, стоси цегли, напевне, збирався обкла­дати хату. Поруч з бабиною висока, на підмурку, вікнаста господа Придиби здавалася палацом. Го­сподар, нічого не скажеш. Навіть під кожною рин­вою металеві бочки для дощової води. Під вікном Олиної кімнати розкішний квітник: ружі, піони, ай­стри, гладіолуси, мальви, чорнобривці, волові очки, ще якісь дрібненькі квіти, назви яких я не знав. І на підвіконнях — вазони. Оля кохалася в квітах.

Я крадькома ковзнув поглядом по вікнах — ніко­го. Коли б тримали собаку, вже б сповістив, що

хтось прийшов, і не треба стукати в двері. Не хо­тілося заходити до хати. Якось затягла Оля, то Сава Архипович зразу на стіл частування, мовляв, гість... Підходячи до ґанку, помітив біля хліва свіжу купу землі. Мигнула лопата, викидаючи шмат масного чорнозему. Я попрямував туди.

Яму копав Придиба. Він стояв спиною до мене з непокритою головою, зодягнутий лише в синю майку і робочі штани. Працював непоспіхом: ледь нагинався, натискаючи ногою на заступ, легко від­важував брилу і без помітного зусилля піднімав її вгору, супроводжуючи рух задоволеним «ох!» Ма­буть, йому подобалось копати землю. Я вперше по­бачив його без сорочки і завважив, що він чоловік при силі: чітко проступали цупкі, опуклі м'язи на руках і плечах, де росло рідке руде волосся і рябіли жовті цятки ластовиння, якого, на диво, не було на обличчі. Сава Архипович узяв грудку землі, розім'яв на долоні, наче агроном чи сівач, визначаючи її вар­тість.

—Ех, земля-земля, — тихо мовив і знову взявся копати.

Мені стало незручно, ніби підглядав за ним, і я кахикнув, виходячи наперед. Придиба оглянувся і обпік мене злим поглядом, який нараз полагідні­шав.

—А я думав, це Василь. Десь повіявся, чортяка, і залишив мене в цій ямі.

—Під що копаєте? — сів я навпочіпки.

—Хочу зробити льох для бараболі.

—А той? кивнув на цементову шию погрібни­ка6іля сараю.

—Найкраще бараболя зберігається в землі і не втрачає. смаку, — пояснив Сава Архипович, ступивши до протилежної стіни, щоб не дуже задирати до мене голову.

Дивний вигляд мала людина в ямі: вона робилася набагато меншою і ставала ніби безпомічною, без­захисною. Мені кортіло порадити Прибиді виліз­ти звідтіля.

—Я до вас, Саво Архиповичу, з проханням, — наважився пояснити свою появу, зрозумівши, що він не залишить ями.

—Здогадуюсь, про що мова, — лукаво примружився. — Якраз і дні підхожі для перекриття.

—То дядько Гаврило згодний?

—Упросив його. Ех, життя!..— Колупнув землю лопатою, глибокодумно зауважив: — Хата без доб­рої покрівлі — що взимку людина без шапки.

«Може, й без шапки»,— подумав, не знаючи, про що говорити далі. Я взагалі не вмів підтриму­вати розмови на господарські теми, не лежала душа до хазяйства, і, коли б не мати, досі не звертав би уваги на похилений паркан, дірявий дах і давно не фарбовану веранду. А Придиба — зразковий до­мовласник. Свідчення тому: добротний штахетник і залізні ворота, чи не найкращий будинок у місті, дбайливо доглянути великий садок і входжений присадибний город, просторе чисте обійстя, фрук­тові дерева, навіть декілька вуликів. Він усе робив сам. Мабуть, зовсім про іншого зятя мріяв Сава Архипович, і, напевне, Олі нелегко прийшлося, за­хищаючи мене перед батьком.

—Коли ж його чекати?

Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:

—Понеділок — важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.

—А чого?

—Хм, — Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. — На випадок дощу. За один же ве­чір хати не перекриєш, а поступово, шматками.

Я почувався перед ним невігласом і з надією по­дивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.

—Оля пішла на річку, — сказав Придиба.

—Давно?

—Та ні, — взявся за заступ. — Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.

З ями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю зали­шив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і так­товність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він здо­гадався, чого я кинув погляд па вікна.

Згодом вибрався за місто, добувся берега Ле­бідки. Під грибками сиділи й лежали відпочива­ючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а мо­лодь, утворивши коло, грала у волейбол. На міл­ководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.

Від зеленого плеса річки тягло приємною прохо­лодою.

Я шукав поміж різнобарвних купальних костю­мів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не піш­ла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не па­лахкотіла і руда чуприна Василя.

—Егей, Арсене! —долинув від води голос Великошича.

І коли б він не помахав рукою, я б його не помі­тив серед купальників. Сергій Антонович розма­шисто й легка підплив до берега, торкнувся ногами дна і пішов до мене, розтинаючи воду широкими грудьми. На його волоссі й білому тілі ряхтіли кра­пельки, а від високої, міцної статури віяло вологою бадьорістю, аж я позаздрив йому.

—Ох і приємно, — стріпнувся увесь, струшуючи з себе краплини води. — Вирвався на півгодини ос­віжитись. А ти, бачу, не загоряв, — обмацував мене настороженими очима.

—Я ж у відпустці, — іронічно сказав, продов­жуючи крадькома оглядати пляж.

—Десь був? — запитав Великошич, долонями стираючи краплі з тіла. .

Я поспіхом роздягався.

—У Березівці.

—І що там?

—Батьки Карпаня і Замрики нічого не додали до справи. А от Горжій... — нагнувся роззуваючись.

—Який Горжій?

—Комбайнер, Карпаня мати вказала на нього, воював разом із Северином Замрикою, — ноги, зві­льнені від туфель, угрузли в теплий дрібний пісок, і я з приємністю заворушив пальцями.

—Ну-ну, не тягни. Мені ніколи, Арсене, — сухо сказав Великошич, спираючись ліктями на сидіння мотоцикла.

Я стисло розповів про коштовності, знайдені в Житомирі Замрикою і Горжієм. Сергій Антонович мовчав, замислено покусуючи мізинець.

—Ще піду на вокзал і поговорю із старими пра­цівниками, — поділився своїм планом розшуку. —Візьму фотографії. Може, хтось упізнає. — Я по­вернувся спиною до сонця, щоб дарма не гаяти й хвилини, і всотував тілом лагідне післяобіднє про­міння.

—І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, — на­решті зауважив Сергій Антонович. — Ніхто з його фронтових товаришів не писав батькам листів?

—Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися з ним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з'ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.

—Ти мені сповіщай новини, — попросив Вели­кошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. — Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не ба­чиш його. Га?

—Не знаю, — знизав плечима, бо досі того не відчував.

—Не забувай про дрібниці, — зашнурував туфлі й розігнувся. — У задавнених справах вони надто важливі. —Ну, я пішов, — Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. — Оля далі розташува­лась, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою со­рочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пой­нятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, на початку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гаряч­ково перебирав у пам'яті події останніх днів, роз­мови, зустрічі...

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струн­ких, ледь засмаглих жіночих ніг, голубого трикут­ника купальника... Оля! Я схопився, розгублено роз­глядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахистне від сонця.

—Ти чого тут сидиш? — запитала, беручи мене за руку. — Стою, стою над тобою, а ти мов скам'я­нів. Га, Арсене?

—Нічого, нічого, Олю, — і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля впер­ше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

—Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебе­тали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнув­ся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.

—Арсене, я боюся, — пошепки мовила не роз­плющуючись.

—Чого?

—Не знаю... Боюся за тебе. Щодня. Я тобі ні­коли про це не казала. Твоя робота... Ти у відпустці, а все одно... терлася щокою об мою руку.

Відчував, як мене полонила всього ніжність, за­ливала, наче повінь, підхоплювала на гарячі хвилі і несла, несла в незбагненну світлу круговерть. Я на­хилився і притулився губами до ямки під шиєю, і биття її серця увійшло в мене, застукало дзвінкими

молоточками. Оля взяла мою голову в долоні і, не розплющуючись, наблизила до своїх губ.

—Ох, як я боюсь тебе втратити.

На її устах завмер вітерець, згасло сонце і вщух­ли пташки.

—Ти мене ніколи не розлюбиш?

—Ніколи.

—І я тебе.

—Не треба, Арсене... Мені важко.

Світ вертався звідкілясь іздаля, стишений і ніби вмитий росою. Оля звелась і дивилася на мене ла­гідними очима.

—Я заїжджав до тебе, розмовляв з батьком.

—Шкода мені його. Що він робитиме без мене?

—А чому він не женився?

—Твоя мати теж удруге не вийшла заміж.

—Ти пам'ятаєш свою маму?

—Ні, — Оля почала засипати ноги піском. — Мені тоді було, розповідав батько, три роки, як во­на покинула нас. Утекла з якимсь тиловиком. На­віть не залишила з себе фотокартки. Краще не зга­дувати, Арсене. Хіба це мати? Покинути рідну ди­тину...

—Але ж вона виходила Балюка, ризикувала життям.

—То зовсім інше.

Може, й так. Я зріс з матір'ю і не переймався Олиними почуттями, дечого не розумів. І мені не хотілося заглиблюватись у них, коли поруч знахо­дилась та, кого любив. Нам рідко випадало сидіти разом. Я позбувся тривог і клопотів. Охоплював гарний настрій із легким смутком, наче за чимось давно втраченим.

—Ходімо купатись.

Ми побігли до річки. Оля випередила мене, і я її не наздоганяв — милувався стрункою, граційною фігурою, що мов пливла в яскравому сонячному промінні. Коли вона торкнулася води, мені здалося, що вода не розступиться і Оля піде по ряхтливих брижах...

Розділ тринадцятий

У понеділок зранку, щоб трохи заспокоїти матір, узявся лагодити паркан. Пропонував взагалі його розібрати, нехай би було без огорожі, але сусіди не поцінували нововведення, і мати не підтримала мене.

Почав від провулка, скраю, зайнявши один про­гін, скориставшись із досвіду Придиби, що зразу всього не зробиш. Спершу відірвав старі штахетини й жердини, викопав два струхлявілі стовпці, погли­бив ями під нові, дубові, які заготовив заздалегідь  завдяки настійному нагадуванню матері. Працювалося добре, і, якщо не зраджувала пам'ять, я вперше за двадцять п'ять років серйозно зайнявся господарством. Мати часто визирала у вікно і, на­певне, раділа з мого хазяйнування.

—Арсене, тобі допомогти? — не витерпіла і за­питала дзвінким голосом.

—Що ж ти мені допоможеш? — відповів з погор­дою і відчуттям власної переваги, чого раніше не помічав за собою.

То, мабуть, заговорив у мені змужнілий чоловік, певен своїх сил, і мати щасливо посміхнулась, не образившись на тон. На диво, схотілося якнайкра­ще виконати роботу і почути похвалу від матері. Я складав перед матір'ю екзамен на самостійність, бо мої службові успіхи були для неї незримими. Інша справа — новий паркан. Вірно хтось сказав, що чоловік здобуває свій авторитет перед жінкою

передусім здатністю впорядкувати власноручно житло.

Я намітив до обіду впоратись із прогоном, потім майнути на вокзал, розшукати старих працівників і поговорити з ними.

Згадував учорашній вечір: ми з Олею ходили в кіно, опісля до півночі сиділи на лавці під осоко­ром. Вона знову завела мову про побоювання за мене, я її втішав, переконував, що мені ніщо не загрожує. Оля вперто твердила про своє передчут­тя, якого раніше не було, а тепер чомусь з'явилось. І сни їй погані снилися: ніби я кудись ішов, а вона намагалася наздогнати, гукала, та голос пропав і ноги мов приросли до землі. Я аж розсердився, і ми ледве не посварились.

Тепер картав себе за нестриманість. Жінки часто полюбляють казати: віщує моє серце. Мені воно нічого не говорило. В пошуку я не натрапив на при­четних до зникнення батька, Карпаня і Замрики, навіть нікого не підозрював і ніхто нічим не вика­зав себе, щоб злякатись мого викриття. І чи вза­галі когось знайду? Двох фактів замало. Мені до­конче необхідно провести справжнє розслідування, щоб ПОТІМ із чистою совістю, без усякого сумніву покласти справи в архів і погодитись, що вони, ті троє, загинули, пропали безвісти, хай навіть за за­гадкових обставин.

Я прикріпив жердини до стовпців і рихтувався прибивати штахети: спочатку обрізав їм кінці, по­тім здійняв мотузку для білизни і натягнув її над прогоном, щоб паркан вийшов рівним.

—Арсене, хто тебе навчив? — здивувалася мати, виходячи з веранди. — Ти справжній майстер!

Вона зупинилася поблизу, сховала руки під фар­тух і захоплено милувалася моєю роботою.

—Ніхто.

Мене справді ніхто не вчив. Але якось, перебу­ваючи в одному колгоспі, я бачив, як ставили біля правління паркан. Запам'ятав, і тепер, при нагоді, спливли всі нехитрі операції двох дядьків.

—І Балюка не питав? — недовірливо поцікави­лась мати.

—Нікого, — не стримав посмішки. — Візьми со­киру і притули обухом з того боку.

Мати охоче виконала моє прохання. Так жер­дина менше вібрувала.

—А я вже потерпала, — мати лукаво зблиснула очима. — Думала, розбереш, а потім хоч клич на поміч Романа Гнатовича.

—От-от, маєш мене за нізащо, — вдав ображе­ного.

Мати засміялась і скуйовдила мою чуприну. Я здивувався її веселому настрою і крадькома зирк­нув на неї. Вона точнісінько, як учора на пляжі Оля, пов'язала голову барвистою косинкою і скида­лась на пустотливе дівча. Лише зморшки-промінчики навколо очей. Забув, коли бачив її такою жит­тєрадісною і безпечною, мов на гулянці чи у свято. Мати ніби відійшла після того, як відпала потреба приховувати правду про батька.

—Ти сьогодні нікуди не йдеш? — зненацька за­питала.

—Після обіду. А завтра чекай Горака, розпочне перекриття.

—О, добре, що попередив. Це ж треба приготу­вати вечерю, — стурбувалась.

У нас рідко бували гості, але, коли вже передба­чалась якась оказія, мати готувалася до неї грун­товно.

Постукував молотком. Інколи цвяхи «вигинав ві­тер», і я витягав їх обценьками, міняв на нові. Ма­ти кидала на мене допитливі погляди, ніби збиралася повести вельми серйозну розмову. Про що вона хотіла говорити? Здається, про все говорено-переговорено.

—Ти не думаєш іти по слово? — запитала вро­чисто.

—Яке слово? До кого?

—До Придиби, як споконвіку ведеться.

—І в тебе пережитки минулого, — гучніше за­гупав молотком.

—Це не пережиток, Арсене, а вияв поваги до батьків нареченої, — холодно, наче вичитувала уч- неві-бешкетнику, сказала мати. Вона розігнулася й задумливо-гірко додала: — То у нас з Федором ні весілля, ні музики, розписались — і по гуртожитках. Правда, ввечері сходили в кіно на «Веселые ребята». А чого ж тобі? Живемо небідно. Хай хоч у тебе... — В її голосі забриніли сльози, і вона відвернулася, нахиливши голову.

Мені стало щемно-сумно, немовби через мене у них не було свята їхньої любові.

—Підемо, мамо, по слово і Романа Гнатовича запросимо на весільного батька. Підемо, — поспіш­но погодився.

Нехай справляють весілля, нехай гримить музи­ка, нехай!.. Пошкодував, що не гулятимуть зі мною шкільні товариші і, насамперед, ліпший друг Бо­рис Осовський, який уже четвертий рік працював за чотириста кілометрів од Магадана на північ, ви­ловлюючи драгою золото з вічної мерзлоти. Роз'­їхались, розлетілись по світі.

Як не квапився, а тільки в годину дня закінчив роботу. Заки помився, пообідав — збігла ще од­на година. Отож на початку третьої вибрався на вокзал, прихопивши фотографії з батька, Карпаня і Замрики. Очі приємно милував шмат нового пар­кану.

—Ще б пофарбувати його, — сказала мати. — Ти без мотоцикла?

—Я недалеко.

Мій шлях лежав через центр міста і, звичайно, повз універмаг, але в Олі вихідний, який вона при­святила пранню та прибиранню. Я ніде не затриму­вався і скоро вийшов на вулицю, що вела до вок­залу. Вона схожа на сільську, тиха і забудована власними хатами з городами й садками. Найбільше таких вулиць на околиці райцентру, з криницями на подвір'ях, літніми душовими — залізними боч­ками над дерев'яними загорожами.

Я знав цю вулицю з дитинства. Відтоді на ній відбулося багато змін: зникли підсліпуваті хати під солом'яними стріхами, а натомість з'явилися цегляні під жерстю і шифером, подекуди з теле­візійними антенами над дахами, вибоїста бруківка сховалась під асфальтом, обабіч пролягли тротуа­ри, поставили стовпи з ліхтарями, а на місці об­шарпаного ларка дядька Морса — сучасний голубий кіоск морозива та газованої води.

Чим ближче вокзал — приземкувата Одноповер­хова споруда, облицьована білою плиткою, — тим гостріше усвідомлював, що вперше з початку пошу­ку говоритиму з сторонніми людьми про батька. По­клав собі не називати прізвища. Досить фотографії, щоб пригадати, якщо взагалі можливо втримати в пам'яті вісімнадцять років чиїсь риси обличчя, коли людина мигнула, не викликавши цікавості. Але я надіявся...

На вокзалі тихо. Пахло необжитим помешкан­ням. У залі чекання жодного пасажира. Тільки біля буфетної стойки кілька відвідувачів розливали по склянках біле міцне. Кабінет начальника зачине­ний, і я зайшов до квиткової каси, тісної кімнати з віконцем у коридор. Мені не треба було відрекомендовуватись огрядній, із знудженими очима касирці в літах, зодягнутій у чорний сатиновий ха­лат. Жінка мене знала, бо лише навесні давала свідчення у справі Миколи Горака, що зчинив бій­ку в буфеті і підколов студента.

Вона звелася, струсивши сонливість, і з цікавістю втупилась у моє обличчя. Я силкувався пригадати її ім'я і по батькові, та попервах запитав:

—Як тут у вас?

—Спокійно. Під вечір, коли прибуває робочий поїзд, трохи збирається пасажирів.

—Ви, здається, давно працюєте на вокзалі?

—Давненько, — навіщось переклала квитки, шматочки цупкого картону, з місця на місце.

—А з якого часу?

—Відразу після визволення міста.

—І багато у вас ветеранів?

Касирка на мить задумалась.

—Уже ні, я одна залишилась.

От і все: більше нікого мені розпитувати. Видо­був фотокартки і нараз згадав.

—Ядвіго Марківно, ось гляньте на цих військо­вих, — подав їй. — Може, когось із них бачили в сорок четвертому році?

—У сорок четвертому?

Жінка пригасила своє здивування і пильно роз­глядала фотографії.

—Боже, які молоденькі, — прошепотіла. — Ні, не пам'ятаю, їх багато сходило: і поранених, і де­мобілізованих.

—А які тоді поїзди зупинялись?

—Військові, на хвилину-дві, не більше. А ще в сім вечора на десять хвилин єдиний пасажир­ський, що й тепер курсує.

Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:

—Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу...

Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзво­на, щоб зібратися з думками. Навколо порож­ньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровоз­ний водогін, напірна башта і червона рука сема­фора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у по­вітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюд­дя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що гу­билася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.

Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в мину­ле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видо­бути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним- давно, неможливо. Воно втямки людині, якій до­роге або вкарбувалось за якихось виняткових об­ставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?

Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чо­мусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили вліт­ку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим стру­менем води, що пахла залізом, димом та жужели­цею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював по­мічником машиніста і дозволяв йому інколи забра­тися в маневрову «овечку» та прогудіти на все міс­то. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.

Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До су­тінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кро­ки.

Спочатку не звернув уваги па тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеді­лок, сказав Придиба, важкий день, щоб розпочина­ти перекриття.

Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жер­стю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак перемінив своє рішення? Василь угледів мене й скрутив із толю трубку, на зразок підзорної, й пустотливо напра­вив її у мій бік. Як він туди вибрався? У нас не було драбини. Може, приніс Балюк?

Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла ма­ти, збуджена й розпашіла від плити.

—Чого ж ти мене обманув, Арсене? — мовила ображено. — Прийшли люди, а в мене ніякого за­пасу харчів.Навіщо ти це зробив?

—Не обманював я тебе. Ми домовились на зав­тра. Не віриш — запитай.

—Ах, Арсене, як вийшло негарно, — і мати, за­клопотана, метнулася на веранду.

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

—Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.

Я зиркнув на його ноги, взуті в міцні черевики із залізними клепами. Вони мені ні про що не свід­чили.

—В окопах нажив, — поворушив Горак правою ногою, — то тепер маю за барометра. Отак. Раніше почнемо — раніше закінчимо. І нехай не бідка­ється Віра Матвіївна.

—Вам допомогти?

—А що ти мені допоможеш? — запитав достоту так, як уранці я матір. — 3 Балюком ставив пар­кан?

—Сам.

—Угу, — схвально-здивовано прогув і загатив молотком по жерсті.

Я почувався зайвим. І щоб якось прислужитися Горакові, приніс із сарая два листи жерсті, потім стояв і стежив за його вправними руками, що з'єд­нували листи, брали їх на замок. Василь на даху готував місце під нове покриття. Дістався він туди по груші.

—Гарну виписав бляху, — похвалив Горак. — М'яка і кріпка. Ще б пофарбувати її мідянкою — і сто років не заглядай.

—Де ж її взяти? В отця Онуфрія?

—Батюшка не дасть, — посміхнувся дядько Гав­рило.

З подвір'я долинув голос Романа Гнатовича, що вітався з матір'ю. Під хатою загупали його кроки, й з-за причілка спершу з'явилась драбина, а по­тім він у брилі та в робочій одежі.

—Ну, Гавриле, я тобі цього не подарую, — Балюк приставив драбину до стіни.— Ми ж домови­лись, що покличеш мене. Га? — Із задоволенням потиснув Горакові руку, подав мені.

—Але ж ти почув, Гнатовичу, — виправдовував­ся дядько Гаврило. — Почув.

—Хіба не почуєш? — підморгнув мені Балюк. — На весь куток виляски йдуть,— погладив долонею жерсть.— Файна. І вже встиг паркану шмат поновити.

—То Арсена Федоровича робота.

   —Арсене, — затермосив мене Балюк. — 3 тебе будуть люди!

—Учимось, Романе Гнатовичу, переймаємо дос­від, — весело відказав я.

Василь замугикав на даху, і ми глянули вгору: Хавара, всміхаючись, показував великого пальця, мовляв, те, що треба. Я запитливо подивився на Горака.

—По наших губах взнав, що ми говорили, — по­яснив.

Ми пішли до сарая по бляху. Роман Гнатович мугикав мотив якоїсь пісні, що чувся між ударами по жерсті. Він навіть ворушив вусами, напевне, ти­хо вимовляв слова і помахував рукою, ніби відби­вав такт. Чогось радів, і я завважив: часом не до­мовились вони з матір'ю побрататись? Адже початок ремонту свідчив про моє близьке одруження.

Балюк сів на відземок, на якому я рубав дрова, і розважливо ляснув себе по коліну, наче стверд­жував одному йому відоме рішення.

—Так-то, Арсене, — кивнув головою і задьо­ристо додав: — І гульну ж я на твоєму весіллі, аж у небі трісне!

—Ви гульнете.

—Побачиш, — і посерйознішав. — Як там ба­тькова справа? Посувається?

—Забуксувала на місці.

—А ти був на вокзалі? Я оце вранці прокинувся і подумав: може, він зійшов на вокзалі і десь тут загинув?

—Сьогодні ходив.

Ми кілька хвилин помовчали, наче вшановували пам'ять загиблих. Я взяв лист жерсті й рушив до дверей. Переступив поріг і наштовхнувся на Горака, що прикурював цигарку. Він злякано витріщився на мене, збліднувши. Мені стало соромно через свою неоковирність.

—Пробачте, — розгублено тупцював перед ним.

—Та... нічого, нічого, Арсене, — силкувався по­сміхнутися. — Налякав ти мене.

—Я таки добряче торохнув його бляхою в груди. Добре, що тримав лист низько, а то міг би порізати йому обличчя. Горак увійшов до сарая.

—Що, зіткнулись? — поцікавився у нього Ба­люк.

Відповіді не чув — заспішив до стола під грушею. Василь осудливо похитав кучматою головою, осід­лавши гребінь хати.

Розділ чотирнадцятий

На другий день зранку знову взявся за паркан. На хаті святково сяяла латка нової покрівлі. До трьох годин закінчив другий проміжок. За цей час багато промайнуло думок, і всі повертали на од­не: де шукати батькові сліди? Хто він, єдиний сві­док, од якого потягнеться ниточка? Я не міг за­спокоїтись, що нагло обірвався пошук. Учорашня поразка на вокзалі, притуплена присутністю Гора­ка, Василя і Балюка, сьогодні постала особливо гостро, і нічим її вгамувати.

За стукотом не почув повернення матері зі школи.

—О, як ти багато зробив! — здивувалась, ховаю­чи поза себе авоську з пляшками пива. — Хвіртку теж полагодиш?

—Авжеж, — буркнув. Мені не хотілося вичиту­вати їй за пиво, щоб не обривала рук.

—Ти чого? — запитала стурбовано.

—Минеться,— вдавано байдуже відповів.—Якась хандра напосілась.

Мати трохи посмутніла, постояла кілька хвилин, наче очікувала на подальшу розмову, та, втратив­ши надію, пішла до хати. Бачив, що їй подобалося опікуватись чоловіками, і розумів чому: майже половину життя вона прожила без батька, не заз­навши подружніх турбот і втіхи, окрім невигойного болю утрати.

Не покликав її і почав сам ладнати штахети. Було незручно одному тримати сокиру і забивати цвяхи. Але приловчився. Коли пройшов половину прогону, з'явився Хавара. Василь прискіпливо, зі знанням справи, оглянув паркан, поторгав стовпці, нічого не сказавши, наче невдоволений, попрямував за хату. Напевне, без бажання працювати задарма. Може, дати гроші Горакові, якщо Василь відмовить­ся, у чому я не сумнівався? Хай мати вирішує, як чинити. Невдовзі долинуло тарахкання по блясі. Василь загинав жерсть, готував до приходу дядька Гаврила, за виразом будівельників, фронт робіт. Наш стукіт лунко котився провулком.

—Арсене! Арсене!.. — насилу розчув материн голос. — Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

—Слухаю.

—Здоров, козаче, — басовито привітався Вели­кошич. — Чим займаєшся?

—Хазяйную, — сів на стілець. — А як там у нас?

—Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

—Ходив, — і не стримав зітхання.

—Що, нічого втішного? — здогадався Сергій Антонович.

—Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

—Цього слід було чекати, — і Великошич за­мовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і рап­том сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові — блок­пост.

—Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! — закричав у трубку. — Там і зараз сходять березівські!

—Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Вели­кошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика... Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Ко­ли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця... Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до са­рая. Вивів мотоцикл.

—А паркан? — визирнула мати з веранди..

—Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на доро­гу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змуро­ваного із черепашника, потемнілого від часу. Нав­коло росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ганок і постукав у две­рі. Ні звуку.

—Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поета — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

—До вас.

—А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями під­нявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні — чорний апарат телефону, столик, гра­фин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висів ліхтар.

—Сідайте, — посунула мені стільця, змахнув­ши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально кру­тила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спіль­них рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, по­січене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завели­кий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорного берета вибивалось русяве, впереміж із сивиною, волосся...

—Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голо­су, і «млинок» завмер у пелені.

—Уже звикла.

—Як вас величати?

—Шепета Тетяна Прокопівна.

—У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

—Кажіть, — байдуже мовила.

—З якого року ви на блокпосту?

—Із сорок четвертого.

—Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — гамував хвилювання.

—Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятна­дцять тридцять і сім нуль-нуль,— відповіла охоче.

—І багато сходило пасажирів?

Шепета замислилась і пустила «млинка».

—Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджа­ли. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фото­картки.

—Цих ви не бачили? — подав їй.— Може, впі­знаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Роз­глядала батька.

—Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і по­вернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

—Яка Ганя? — здушило мені в грудях.

—Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підо­зріло.

—Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

—Де ви її взяли? — звелася з лавки.

—Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.

—Але ж... — Жінка розгублено закліпала руди­ми віями. — Коли Ганя вам нічого... Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пере­сохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, по­при її затятість, дивився на Шепету і ледве стри­мувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточ­ка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбу­вало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — найшовся слід. Це вже був крок, і значний. А по­переду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки зди­вувалась... Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні миг­нуло кругле обличчя Ніни.

—Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

—А де?

—Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідо­мила неохоче.

—Коли вернеться?

—Увечері, піввосьмої.

—Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив її засмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері роз­чинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в ко­ротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро­венята.

—Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я за­снула...

До мене не дійшов смисл її слів. У великій кім­наті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

—Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи... Є! Та­ке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затя­лась?

—Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — гово­рила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви мене ще повезете до Вінниці. — Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.

—Той військовий?

—Еге.

Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

—Коли ти народилась?

—У липні сорок п'ятого, — зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий... Дев'ять мі­сяців. Дев'ять!

—А як тебе по батькові?

—Петрівна.

—А мати?

—Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

—Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.

—Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитан­ня, яке б насторожило дівчину. Почувався море­плавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глип­нув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду ра­ніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блок­посту сходив Карпань. Чому не припустити, що зій­шли" батько і Замрика? А потім?.. Куди вони по­ділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Не­вже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні ви­ляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галас­ливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся на веран­ду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала кар­топлю.

—Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з дов­гим лушпинням. — Ти якийсь... якийсь...

—Який, мамо? — весело поцікавився.

—Якийсь незвичний,— вдивлялася у моє облич­чя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.

—Є радість, мамо, є, — ствердив її спостереж­ливість, заходячи в коридор.

Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши за стіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть. Помітив мене й помахав молотком. У труб­ці пролунало коротке «алло».

—Це я, Арсен.

—А... Вже з'їздив?

—Тільки що вернувся.

—І як? Що там бахкає?

Василь під грушею загинає бляху,— я перевів подих.—Сергію Антоновичу, вимальовується слід.

І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хви­лювався.

—Що ж, вітаю, — мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. — Кінчик з клубочка виткнувся. По­бачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.

—Воно таке, як у справі, — гаряче заперечив. — Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!

—Логічно, звичайно,— погодився слідчий.— Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахо­ваний. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубо­венко, яка прижила з кимось дитину? Га?

Мені, враженому домислом слідчого, наче заці­пило.

—Приїдеш — подзвони.

Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслі­дуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.

—Знову їдеш? — запитала мати, крутячи м'я­сорубку.

—Трохи пізніше,— я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.

Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком уга­тив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.

Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинив­ся коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашке­том.

—На дощ парить, — сказав.

—Я поглянув на небо — ні хмаринки.

—Підведе ваш барометр.

—Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?

—З дощок  зроблю.

Дядько Гаврило скривився.

—Я тобі виготовлю залізну. 

Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.

—Не треба, дядьку.

—Дарма, Арсене, — сумовито похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. — Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім — на голову сядуть. Але своє є своє: болить.

—А як Степан? — вихопилось у мене.

—Що Степан? — стенув плечима. — Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.

Він обминув веранду і зник за причілком. Його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.

Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я не­самохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.

Розділ п'ятнадцятий

Ніна, напевне, зачула вуркання мотоцикла, бо тільки-но я наблизився до ґанку, вибігла з будинку навстріч у барвистому халатику й зупинилася переді мною, розгублена та пригнічена.

      —Приїхали скаржитись мамі? — запитала сум­но, підупало.

—На кого? — не второпав я.

—На мене, — не насмілювалася глянути в очі.

—А що ж ти зробила?

—Гм!.. — вона смикала задирку на вказівному пальці. — Ніби вже забули.

—Забув, — я таки не пам'ятав, що вона мені говорила в перший приїзд, окрім про Карпаня.

—Жартуєте, — відкусила задирку. Пучки в неї руді, наче після шкрябання молодої картоплі.

—Я мовчатиму, Ніно, — пообіцяв їй, хоч і не знав про що.

—Ой, як славно! — сплеснула зраділо і зиркну­ла сяючими ожиновими очима. — Я хімію здам, ви не думайте... — На ґанку щось зашипіло, і дівчина югнула за поріг, гукнувши: — Зачекайте, я зараз.

Глипнув на годинник — десять на восьму. Сів на лавці під вікном. Навпроти, через колію, з май­данчика блокпоста на мене дивилася Шепета. Вона Ніні нічого не розповіла, інакше б дівчина зустріла мене з підозрілою насторогою. І цей висновок все­ляв надію, водночас стверджував існування якоїсь таємниці, пов'язаної з Карпанем і появою на світ Ніни. А яку б у цьому випадку висунув контрверсію Великошич?

Міркував і краєм вуха ловив бренькіт посуду, що долинав із ґанку, потім запахло смаженою ци­булею, салом. Думав, що Ганні Дубовенко дове­деться якось пояснювати дочці мету мого приходу. А ось як нам поговорити, щоб не заважала Ніна? Поглядав удалеч, туди, де між лісосмугами обабіч колії завжди виринав паровоз. А вже пора.

—Я приготувала мамі вечерю, — з'явилася Ніна, переодягнена в коричневу спідничку і білу блузку з погончиками, мабуть, від піонерської форми. Во­на несміливо приткнулась на лавці і теж погляда­ла в бік міста.

—Молодець.

—Я все вмію робити, навіть квасити помідори, огірки і капусту, — похвалилась. — Лише хімія... Ви справді не до мами?

—До неї, але не скаржитись, — заспокоїв її.

Видать, щось трапилось на блокпосту, — ска­зала жваво, з цікавістю.

Мою появу люди ніколи не вважали випадковою. На їх розсуд, я не міг марнувати час.

Я промовчав.                                     

—А ви балакали з тіткою Тетяною?

—Трохи.

—А мене нічого не питатимете? — повернула округле, обрамлене чорним волоссям обличчя.

Я засміявся з її безпосереднього бажання бути втаємниченою. Ніна не надавала ніякого значення нашій розмові, що відбулася раніше в кімнаті. Зви­чайно, на її погляд — вона незначна. Але варто мені натякнути на неї, як дівчина сполошиться.

Під дашком на посту зателенькав дзвінок. Поїзд наближається, — сказала Ніна.

Шепета видобула жовтий прапорець. Над зеле­ним тунелем лісосмуги висіло малинове коло призахідного сонця. Стиха заспівали, застугоніли рей­ки, дедалі гучніше... Нараз у кінці тунелю вигульк­нув зелений тепловоз із червоною цяткою. Я мимоволі напружився, мов перед стрибком. Подумав, що, коли так перейматимусь хвилюванням перед кожною зустріччю із свідком, мене ненадовго вистачить.

Утішало, що справа про зникнення батька одна.

Поїзд стишував біг. Машиніст висунувся з кабіни й гукнув:

—Привіт, смородинка!

Ніна соромливо відвернулася шаріючись. Нас обдало пругким, гарячим повітрям і металевим духом. А справді схожа на смородинку: чорнява, круглолиця, засмагла... Мигтіли вікна. Зашипіло, заскреготало, забряжчало, і поїзд поволі зупинив­ся, наче пришвартувався до причалу пароплав.

З вагонів ніхто не виходив. Невже Дубовенко не приїхала? Я стис лавку руками, аж заніміли паль­ці. Не передбачив. Розгублено зиркнув на Ніну. Вона сяйнула смішливими очима і раптом схопи­лась, побігла назустріч жінці середнього зросту, в білому платті в червоних квіточках, з двома пов­ними сітками. Обняла її, взяла одну. Дубовенко!

Я глянув уздовж состава — більше ніхто не зій­шов. Поїзд коротко прогув і рушив.

—Добрий вечір, — привіталась Дубовенко, від­верто дивлячись в очі, без тіні знічення й боязні на кругловидому засмаглому обличчі. — Ніна ска­зала, ви до мене.

Ніна сторожко глипала з-за материного плеча, напевне, не вірячи моїй обіцянці не скаржитись на неї. Мені б її турботи!

—До вас, — я з цікавістю розглядав молоду жінку, гладенько зачесану, з важким вузлом пше­ничних кіс.

Вона в міру повна й приваблива своєю жіночою зрілістю, а великі голубі очі вилучали спокій і за­тишок. Я уявив, якою вона була років двадцять тому, і подумав, що парубки не обминали її ува­гою. Із Шепетою не зрівняти. То чому б Карпаню?..

—Ходімо до хати,— запросила Дубовенко.— Повечеряєте з нами.

—Дякую. Я вас тут почекаю, а ви не поспішай­те, у мене є час.

—Тож якось незручно...— вагалася Дубовенко.

—Я недавно полуднав, — сказав, щоб її не му­чило сумління.

На полустанку панувала тиша. Шепета стояла на майданчику блокпоста, все ще тримаючи в руці жовтий прапорець. Десь за лісосмугою в полі під­падьомкали перепели. В повітрі волога задуха, мов перед дощем. Але небо чисте, порожевіле од при­західного сонця. Мабуть, звідкілясь насувалася хмара, якої не видно було далеко за обрієм. Збі­гали хвилини...

Дивно почувався: то прислухався, чи не рипнуть двері, то охоплювала непевність, що розмова з Ду­бовенко принесе якусь користь, додасть новий факт. Із поразкою не хотілося миритись, хоча під­свідомо готувався до неї з самого початку пошуку. За такі справи бралися працівники з великим дос­відом. Це я розумів. А в мене — лише рік роботи. Одна надія на щасливий випадок. Досі мені тала­нило: Куртій, батьків товариш, комбайнер Горжій, тепер ось Дубовенко.

Не зоглядівся, коли встав і почав походжати по втоптаній стежці від ґанку й до рогу будинку, але перед вікнами другої половини хати, де, напевне, мешкала Шепета. Вона, до речі, залишалася на майданчику, тільки сперлася ліктем на поручні і дивилася на рейки чи стежила за мною. Безпереч­но, їй кортіло попередити Дубовенко, перекинутися з нею кількома словами, але не наважувалась. І з того я зробив висновок, що вона не дуже хвилювалась за приятельку. Проте дві жінки, не сест­ри і не далекі родичі, за п'ять кілометрів од міста, разом прожили вісімнадцять років, і коли б не мали нічого спільного, їх співіснування виявилося б мукою. А я не помітив у Шепеті ні неприязні, ні байдужості ДО Дубовенко.

Рипнули двері — Ніна, вже одягнута в зелену сукню в білий горошок, обнову із Жмеринки. Покрадьки косувала на своє плаття, на мене, очевидно, чекаючи похвали чи захоплення. А я не знав, що сказати. Їй воно, звичайно, личило.

—Овва, ти мов дівка на виданні! — гукнула Шепета.

—Ой, тітко Тетяно!.. — соромливо втупилась у носки салатових босоніжок.

—Ну, біжи сюди, щебетухо, — запросила Шепе­та. — І босоніжки.

Ніна перестрибнула через колію, озирнулась:

—Мама жде вас!

Я подумки подякував Шепеті, що покликала її до себе.

Доторкнувся до фотокарток у кишені й постукав У двері.

—Заходьте.

Дубовенко сиділа біля стола, прибраного і за­стеленого білою скатертиною, по березі вишитою ружами. Лише тепер звернув увагу на кімнату: ліворуч висіла синя ширма, що відгороджувала плиту і кухонне начиння, далі стояла проста, без дзеркала шафа ще довоєнного виробництва, ліжко з двома великими подушками, руда скриня і зно­ву ліжко, односпальне, напевне Ніни, з подушкою і ясиком, під вікном стара, аж чорна, лавка, два стільці, в кутку за рушниками ховався образ, зі стелі звисав паперовий абажур, підлога в барви­стих бавовняних пілках. Усе просте, але чисте й охайне.

Присів на стілець, навпроти Дубовенко і фото­карток на стіні. Одразу відшукав Петра Карпаня, а чомусь здавалося, що його фото не буде. Розмір­ковував, з чого почати розмову. Дубовенко нерво­во перебирала довгі френзлі скатертини, і мені впали в око її руки, засмаглі, грубі, достоту чоло­вічі. Де ж вона їх витрудила? Чергування — робота неважка.

—На дощ збирається, — мовила. — Нехай би пройшов, прибив трохи пилюку.

—А хлібові не зашкодить? — запитав, щоб під­тримати розмову.

—Тихий і короткий на ораницю, мов роса на зорі. І травичка оживе, бо вже почала жухнути, — зауважила хазяйськи.

—Хто ж у вас споживає траву?

—Корівка і телятко. їм на зиму заготовляємо з Ніною.

—Косите?

—Авжеж.

Я щосили намагався не дати погаснути нашій балачці, і невдовзі з'ясувалось, що Дубовенко три­мала й кабанця, двадцятеро курей, сіяла навіть пшеницю і просо, садила картоплю, щоб не облогувала земля понад колією. Якось насіяла каву­нів, і зійшли, але ворони геть подовбали, не боячись опудал...

Вона не скаржилась і не нарікала на долю. Тіль­ки наче підсумувала своє життя:

—Без чоловіка важкувато. Але поки що, слава богові, при здоров'ї.

Отак, того не відаючи, перекинула місток у ми­нуле, і я не забарився з нього скористатись.

—А де ваш чоловік?

Дубовенко глипнула на фотокартку Карпаня у вузенькій  жовтій рамці.

—Загинув на війні.

Вона поставила мене в скрутне становище: коли покажу фотокартку з Карпаня і почну допитува­тись, ніби зловлю її на неправді, і хтозна-як далі поведеться. Чи не замкнеться у собі? Чи буде щирою та відвертою? І те, що Дубовенко вважала Карпаня своїм чоловіком, мене ще більше переконало в існуванні чогось старанно прихованого від сторонніх людей. Одначе я потрапив у безвихідь, і мені нічого не залишалось, як сказати напрямки:

—Я, Ганно Микитівно, прийшов заради Карпаня Петра Дем'яновича.

—Петра Карпаня?! — і занімувала, широко роз­плющивши очі, потім схопилась, стала під стіною, затуляючи спиною фотокартку, немов боронячи її від мене. Склала руки на грудях, зблідла, вражена, з тремтячими губами —Це вам Шепета?.. Ви?.. Ніні?..— прошепотіла й осунулась на лавку, ма­буть, не витримали ноги. Терла долонею лоба, без­тямна і згорьована.

Я метнувся за ширму й зачерпнув у кварту води.

—Випийте, Ганно Микитівно, випийте, Шепета нічого мені не сказала. Ніну я не питав.

Дубовенко зробила кілька спраглих ковтків, за­плющилась і зітхнула.

—Боже, як я боялась. І тепер усе... — Провела рукою по косах, важко розклепила повіки і зму­чено глянула на мене. — Шістнадцять років, від­коли Ніна...

—Вам не треба боятись. Розумієте, не треба, — поставив кварту на лавку, сам трохи розгублений і схвильований.

—Якщо вона дізнається, — Дубовенко скрушно похитала головою.

Моя мати теж боялась, але її страх і переживан­ня минули, вона зараз ніби почала жити заново.

—Це ваша особиста справа: розповісти їй чи ні, — заспокоїв я Дубовенко.

—А ви? — запитала з болем.

—Я мовчатиму, — пообіцяв.

—Що ж вас цікавить?

—Карпань: коли він приїхав? Де був? З ким зустрічався?

Крізь вікно бачив Ніну і Шепету, що стояли на майданчику блокпоста. Дівчина крутилася на всі  боки, аж підвіювалось плаття, демонструючи обнови,  а Шепета милувалась нею, підперши скроню долонею..

Дубовенко пересіла на стілець, лицем до стіни, щоб мати перед очима фотокартку. Зажурено дивилася на неї. її округле миловиде обличчя змарніло і тьмяно біліло в ранніх вечірніх сутінках кімнати.

Запало тривожне мовчання. Мені ввижалося, що тривога ховалася в закутку за синьою ширмою, а там чаїлась аж у плиті, в комині, де чорна і мас­на сажа. Здогадувався, що цю жінку повело, за­крутило вагання і лиховісне сум'яття, і якщо я не допоможу їй виборсатися з нього, вона розповість лише півправду, тоді знову в своєму пошуку збочу на манівці.

Я першим зробив крок, сподіваючись на щиру сповідь Дубовенко, і висловив припущення, що Кар­пань не пропав безвісти, а загинув десь тут.

—Як тут? — скрикнула. — Він пішов у село!

—Удома його не було і в частину не повернув­ся, — повідомив найголовніше, приголомшливе, але  інакше я не міг.

— Господи! — вихопилось з грудей із стогоном. — Ви думаєте, що я... що він у мене?..

—Ні, Ганно Микитівно, я цього не думаю. Ви заспокойтесь і розкажіть усе, що знаєте,— запропо­нував їй і (хай простить мені Дубовенко) нишком зрадів, що таки Карпань зійшов на полустанку і на­віть вирушив до Березівки.

Поганий виявився з неї оповідач. Та ще поймав сором перед чужою людиною, якій доводилося роз­повідати сокровенне, приховане від усіх.

Раніше Шепета і Дубовенко жили в Жмеринці в одному будинку, навчалися в одній школі і мрія­ли стати провідниками, як їх матері. Одначе роз­почалася війна. Вона одразу зробила їх сиротами: в залізничному депо від бомбардування загинули батьки, а десь на півдорозі до Одеси фашистські стерв'ятники спалили пасажирський поїзд, у якому їхали матері. Дівчатками опікувались сусіди і зна­йомі, а під час окупації переховували разом із своїми дітьми в підвалі зруйнованої школи. Але поліцаї натрапили на схованку чи хтось виказав, бо в квітні сорок четвертого вночі під'їхала пля­миста тупоноса машина і з неї висипали жандарми з вівчарками, оточили школу й вивезли дівчат до табору. Невдовзі полонянками завантажили брудні вагоні, що стояли в тупику, й рихтувалися відправи­ти до Німеччини. Але навальний наступ наших військ врятував їх від каторги.

Залізничне начальство, зглянувшись на висна­жених сиріт, дало їм роботу на полустанку. На полях дозрівав здичавілий хліб, плесами росли со­няшники і всілякі злаки, а на городі колишнього колійного обхідника серед бур'янів буяла картопля, зав'язувались колючі огірочки. Живність і пайок, чисте повітря, попри пережите горе, вилюднило дів­чат. І коли проїздили ешелони, бійці весело гукали до них, сипали жартами.

Жовтень 1944 року випав сльотавим. У той день сіялась мжичка, а під вечір пустився холодний крап­листий дощ, лопотів по зжовклому листі лісосмуги. Ганна наварила картоплі, присмачила її стертиму макітрі сім'ям із конопель і поставила каструлю в духовку. Сиділа біля вікна, чекала на повернення Тетяни. Вони чергувалися з обходом колії. Робота необтяжлива: підправити, де зсунулась, щебінку, змастити замки на стиках рейок, вижати бур'яни обабіч, підбілити стовпці.

Ганна куняла під музику дощу і не вгледіла під вікном Тетяниної постаті. Почула вже стукання підборами кирзаків по дошці. Куфайка на Шепеті лисніла, набравшись води, що скапувала з кінчиків піл на підлогу. Вона обережно здійняла з голови мок­рий мішок і, стоячи на порозі, викрутила його, стрі- пнула, подала Ганні. Дівчата поїли бараболі, ви­пили чаю, настояного на вишневих гілках, і Тетяна вляглася спати. Скоро вона тихо засопіла, Ган­ну теж почало хилити на сон. Але в дев'ятнадцять тридцять проходив єдиний пасажирський поїзд, і дівчина, щоб не зморила дрімота, розкинула засма­льцьовані карти: випадали якісь зустрічі в казен­ному домі, зміна місця проживання і далека доро­га. Що дорога, не сумнівалась: завтра вирушала в обхід колії.

Посутеніло. Вона засвітила гасницю, і тоді за вікном ще дужче споночіло. Дослухалася, чи не гухне поїзд, залишаючи вокзал. У кімнаті монотон­но поцокували ходики, і коли Ганна оглядалась на них, щоб запримітити, котра година, ледве доба­чала стрілки й цифри, звичайного костиля замість гирки. Поволі спливав час, губився в шелесті листя й шурхоті дощу, жебонів струмком за хатою. Роз­глядала королів, дам і валетів, напівстертих од ужитку, і подумки добирала до їх погрудь обличчя своїх знайомих. Гра її тішила, а надто, коли уяв­ляла себе і Тетяну мальованими, пишнотілими жін­ками з чудернацькими високими зачісками, оголе­ними грудьми і плечима, зодягнутими у гаптовані сукні.

Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: ви­бігла з хати, а він уже наближався трьома цятка­ми вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжа­чись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив пере­стук коліс. Відчуття самотності зникало, перекре­слювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її, поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бов­ваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим су­мом дивилася на теплі червоні жаринки, що мен­шали віддаляючись.

І коли знову запала тиша й напосівся морок, по­чула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пі­тьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати пе­реждати Дощ. Він ступив у жовте кружальце про­міння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до села. В примарному світлі вимальовувалася ши­рокоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.

Ганна завела військового до нежилої кімнати, де, крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіце­ром із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета—звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміх­нувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наре­чена, а він з'явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.

Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і си­дів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїх товаришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почут­тям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав — ковзав по шибках пучками крапель. І вона, сором­лячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затиш­но і спокійно на серці, а під груди чомусь підступа­ла невимовно хвилююча млость...

Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв'язав речмішок і виклав на стіл флягу, бля­шанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випи­ла (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.

Огарок свічки догорав — блимав тремтливий кво­лий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не руха­лась, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмер­ла, в якомусь дивному, тривожному й солодкому очікуванні...

Він пішов на другий день надвечір. Дощ уже вщух. Я провела його до повороту на Березівку. Просив мене йти з ним, до його батьків, а вранці, мовляв, зразу до сільради розписуватись, — Дубо­венко, тереблячи френзлі скатертини, журно посмі­хнулася своїм нездійсненним мріям. — Я залиши­лась, бо його батьки нічого про мене не знали. Так і сказала Петрові. Він обіцяв уранці прийти з ними за мною. І досі... Добре, хоч фотокартку залишив, — вона знову гірко, вибачливо і провинно всміхнулась.

—А на дорозі до Березівки нічого не помітили?

—Ні, тільки блищали калюжі.

—Ви подумайте, Ганно Микитівно. Це надто важливо.

Вона замислилась, не перестаючи перебирати френзлі, не піднімаючи голови, щоб. не зустрітися з моїм поглядом. Я терпляче чекав. У шибки вдарили перші краплини дощу. Таки «барометр» у Горака вірний.

—Дощ, — мовила тихо. Я зрозумів: у її пам'яті ожив давній дощ, і вся вона в минулому, особливо в своїх почуттях до Карпаня, зараз їй аж ніяк не згадати, що тоді не схвилювало, чогось дріб'язко­вого на перший погляд, а для мене важливого.

—Які речі віз Карпань?

—Речмішок, — стенула плечима. — Шинелю, зброю... Я вам уже казала... Ой, там же корова з телям!—Дубовенко метнулася з кімнати.— Ніно, зажени худобу в хлів! — гукнула.

Бачив крізь вікно, як неохоче вийшла з блокпо­ста Ніна, простягла руки долонями догори, ловля­чи краплини, потім збігла по приступках, перетнула освітлену, перекреслену серпантинами дощу, місци­ну й зникла в темряві. Ганна Микитівна вернулася, постояла перед фотографією, сіла на краєчок стільця, немов збиралася скоро встати. Я зрозумів, що їй треба видоїти корову й попорати своє гос­подарство. Тому заспішив із запитанням, яке вже крутилося на думці.

—Карпань часом не мав при собі гроші?

—Гроші? — Дубовенко злякано глянула на ме­не й потупилась. — Може, й були, не знаю.

—Багато грошей, Ганно Микитівно.

—Не знаю. Він мені не показував, — знову взя­лася за френзлі скатерки.

Я дістав фотокартки з батька і Замрики.

—Не пригадуєте, ці не сходили на полустанку?

—Ні, не пам'ятаю.

Звівся, подякував за розповідь і попросив нікому не говорити про нашу розмову. Дубовенко рушила за мною надвір. Дощ припинився, освіживши землю і повітря. Небо зоряне й світло-синє — час молодого серпневого вечора. Мокре листя на деревах наче вкрите темно-голубою емаллю. Ганна Микитівна провела мене до дороги. Тьмяно полискувала вмита бруківка, ділячи навпіл березовий гай. Нею йшов Карпань, тоді багнистою грунтівкою. Я попрощав­ся з Дубовенко і помалу поїхав. У світлі фари миг­тіли метелики, натикаючись на скло, руки й груди. Я мружився, щоб не потрапили в очі.

Відтворював у пам'яті почуте. Що ж, факт добув я вагомий, незаперечний, і з'явився справжній сві­док. Не засмучувало, що при Карпаню не було грошей. Підтвердилось важливіше: він не загинув у прифронтовій смузі, а щасливо дістався полустанка і вирушив до Березівки. Живий, здоровий, з на­міром одружитися з Дубовенко. І зник по дорозі до села.

Може, його перестріли на містку через Лебідку або випадково здибався уже в селі зі своїм старим недругом? Може... Скільки тих «може»! Тепер коло пошуку зовсім звузилось, перетворилось на крапку із назвою — Березівка. Факт переконливо свідчив, що тільки в селі Карпань пропав безвісти. Це по­легшувало розслідування. Не всі його ровесники загинули. Хтось та щось згадає, попри значний пе­ребіг часу.

Подумав, що таки час працював на мене: у со­рок четвертому ще не повернулися з війни ні Куртій, ні Горжій, з якими зустрівся б Кедровський. Проте за п'ять кілометрів од міста жили дві дівчи­ни, котрі на власні очі бачили старшого лейтенанта. І варто тільки... Мені аж перехопило віддих, стало невимовно боляче. Ех, Кедровський, Кедровський! За п'ять кілометрів, на забутому богом і людьми полустанку — свідки. І в пам'яті Дубовенко нічого не стерто, навіть незначне. Але спрацювала арифметика війни: більше тридцяти тих, що пропа­ли безвісти. Винятки не передбачались. А він зна­ходився поруч. І гарячі сліди.

Я ледь підтримував газ. «Ява», тихо повуркуючи, котила мене бруківкою. У світлі фари на шляху з'явився чорний живий клубочок, завмер на мить і рішуче почимчикував через дорогу до лісосмуги, їжак. Ліворуч, мов річка в тьмяній позолоті, текла стерня. Я піддав газу. Вдалині привітно світило ліх­тарями місто.

Спершу мені видалось, що над шляхом висіла па­вутина, і не встиг я змикитити, що ж то за велетен­ський павук її напнув між стовпом та деревом лі­сосмуги, як опинився за кілька метрів од неї.

Дріт! Дорога перетнута дротом. Я різко крутнув кермо праворуч — дріт гаряче шморгнув по лівій руці, мотоцикл ускочив у кювет, а я завалився на ногу.

Усе трапилося в лічені секунди. Лежачи на мок­рій траві, я ніяк не міг отямитись од несподіваної пастки. І лише коли мені стукнуло в голову, що саме зараз найкращий момент вчинити напад на мене, безпомічного і розгубленого, миттю вимкнув фару й заглушив двигуна, вивільнив ногу з-під «Яви» і відповз од неї, причаївся, сторожко вслухаючись. Під рукою ні каменя, ні дрючка — мокра трава.

Навколо мерехтіли зорі і німували дерева в лісо­смузі, купчилися темними тінями віти й кущі. Мені ввижалося, що за ними хтось чаївся, дивився ли­ховісними очима... Чув калатання власного серця.

Не знаю, скільки часу пролежав у рові — п'ять чи десять хвилин, бо звівся уже без страху й ледве не зойкнув, ступивши на праву ногу. Помацав — кістки цілі. Напевне, вивихнув. І пекла рука. З тру­дом витягнув мотоцикл на узбіччя, дістав із сум­ки найбільшого ключа і побрів до дерева, до якого прив'язано дріт. Довго вовтузився, заки відкрутив його, намагаючись не затоптати слідів зловмисни­ка, потім перейшов до стовпа. За роботою трохи вляглося хвилювання.

Відразу не поїхав. Зрозумів, що той, хто підготував мені пастку, втратив слушний момент, коли я лежав, щоб остаточно звести рахунок. Тому сидів на мотоциклі на самотині, під зоряним небом, праг­нув осмислити все, що сталося. Випадковість чи хуліганство відпадали. Йшлося про життя. І це вперше за рік Служби на мене замахнулись. Один Великошич знав, куди я мав їхати. І Шепета могла здогадатись. Сергій Антонович поза підозрою. Ше­пета... Чи залишала вона пост, щоб із кимсь зустрі­тись? Відповідь на це питання — в Ніни.

Не сумнівався, що мене вистежили і чатували в лісосмузі на повернення з полустанка. Впевнився, що став комусь на заваді. Отже, натрапив на слід, який може привести до злочинця. Інакше я не мис­лив. Але Шепета, худорлява, непоказна жінка... Невже вона? Чи існував якийсь зв'язок між нею і зникненням Карпаня? Пригадалось із розповіді Ду­бовенко, що Тетяна на другий день знову пішла на обхід колії, залишивши Ганну з Петром.

А коли повернулась? Якщо після проводів Петра...

Аж ніяк не чекав, що саме на Шепету впаде підозра. Звичайно, в неї був спільник.

Мене лихоманило від збудження.

Розділ шістнадцятий

Я передчасно радів, що мати не встала і не ви­йшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав бруд­ні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одяг­нув футболку з довгими рукавами.

Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.

Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.

—Тебе не намочив дощ? — долинув із-за дверей сонний голос матері.

Я завмер.

—Ні, — і знову припав до склянки.

Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:

—Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гав­рило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?

Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.

—Більше не буду, — пообіцяв їй. — На добра­ніч, мамо.

Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії — до того, як пішов Карпань, чи опісля? Хо­дила вона кудись до мого другого приїзду чи за­лишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життям за свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..

Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього — про­низливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою ви­ймала із пральної машини білизну.

—Що трапилось, Арсене?

Я силкувався видушити посмішку. А мати при­кипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.

—Господи, що це? Коли? — стривожилась. — Арсене...

—Оступився, — сказав, що спало на думку. — Легкий вивих. Ти не хвилюйся.

—Оступився? Але ж ти їздив, — засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув — на рукаві жовтої фут­болки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. — А це? — про­шепотіла сполотнілими губами.

—Дрібниці, до весілля заживе, — я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.

Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на од­вірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.

—І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, — заго­ворила тихо, мов сама до себе. — Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце... Ох, не витримає. Передчасно... — Заплакала.

Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинати­муть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Тепер матір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затри­маюсь. І з її серцем... Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка во­на маленька, тендітна й беззахисна.

—Арсенчику, дитино моя! — схлипувала, і га­рячі сльози падали на мою шию. — Бережи себе. Ти ж у мене один, один...

—Добре, мамо, добре, — стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуле­ності.

Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.

—Ти лягай, лягай, — забідкалась. — Я викличу лікаря.

—Не треба лікаря. Поклади компрес — і стух­не, — порадив їй.

—Покладу, покладу, — підтримуючи мене, наче маленького або дуже хворого, вкрила ковдрою. — Я зараз, зараз.

На порозі оглянулась, засмучена й розгублена. От і поїхав на блокпост. От і не дізнається мати... Дивився у стелю і від безсилля кусав губи. Спробу­вав, зціпивши зуби, поворушити стопою — нила, але рухалась. На днів три-чотири виб'є вона мене з ко­лії. Скільки б встиг за цей час! Прийшла мати і почала мовчки накладати компрес. Обережно, май­же нечутно торкалася пальцями ноги, все погляда­ючи на мене, чи не відіб'ється біль на чолі.

—Давай руку.

До рани присохла марля, і мати не наважувалась її відірвати. Я вхопив за кінчик і різко смикнув. Ну, рука загоїться швидко. їй менше перепало. Ото коли б на швидкості й грудьми... Хтось непогано вигадав. А щоб убився, тихцем зняв би дріт — і ніяких тобі слідів. Пиши — нещасний випадок. По­передження серйозне.

Я глянув на етажерку, вибираючи книжку, щоб не думати про вчорашнє, про неприємне. Ніколи не захоплювався детективною літературою. Мати вва­жала її несерйозною і виховала мене на творах класиків та сучасних письменників. Значно пізніше, десь у восьмому класі, почув про твори Сіменона, Едгара По, Агати Крісті, Конан-Дойля. Хлопці торочили про якихось Шерлока Холмса і комісара Мегре. Я поцікавився і прочитав якусь річ. У ній розгледів холодну нарочиту вигадливість. Я вже мріяв стати слідчим і зі слів Великошича знав, що то нелегка щоденна робота з людьми, не позбавлена небезпеки, яка вимагала терпіння, спостережли­вості, пильної уваги до дрібниць і знання психоло­гії. Найбільше припала до душі книжка «Сержант міліції».

Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на остан­ніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка заскреготав зубами....

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її під­няти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.

Що, не можете?.. — сказав він. — Не може­те!.. Скільки країн захопили... Відмовились од че­сті, од совісті... а не можете... сил нема у вас...

І він засміявся...

Ліля, що сама ледве рухалась, але до остан­ньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережно закотила до пахов набряклу від крові кофтину, пе­релякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».

Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоп­лений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і вихову­вали дітей, сміялись, утішалися життям. Вони ні­чим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перет­нути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи, і тепер дріт. Нев­же Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..

«...Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін...»

Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і зби­рався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.

—Обманюєш мене, — зауважила гірко. — Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?

Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї робо­ти, і якщо справді спіткає мене лихо, матері по­близу не буде і нічим вона не зарадить. Хай виба­чає мені за мовчання. Хоч би небагато днів про­тримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісо­смузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.

На душі неприємний осадок невдоволення, три­вожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фото­картку батька, освітлену промінням. Йому два­дцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і ма­тері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб...

Почув, як у коридорі мати тихо мовила:

—Зараз гляну. Може, не спить.

—Еге, подивіться, — обізвався хтось, і голос ви­дався мені знайомим, аж я звівся на лікті.

Мати прочинила двері.

—Ти не спиш?

—Хто там?

—Нінина мати прийшла до тебе, — сказала, при­ховуючи здивування.

—Дубовенко?! — прискорено забилося серце. — Подай мені сорочку, — я швидко одягнув теніску, кинув поглядом по кімнаті. — Хай заходить.

Недарма наважилася завітати Ганна Микитів­на. Ось і вона в чорній формі залізничника — нері­шуча, з провинним виразом на обличчі. її голубі життєрадісні очі мов прив'ялі волошки.

—Сідайте. А я прихворів.

Вона присіла на стілець, підігнула під нього ноги, взуті в чорні туфлі. Не пасувала їй вороняча форма.

—Либонь, ви вчора остигли: після дощу повіт­ря прохолодне, — мовила, не позбуваючись напру­женості.

—Очевидно, — я теж почувався перед нею ні в сих ні в тих, сидячи на дивані-ліжку, прикритий ковдрою.

Дубовенко уникала мого погляду і дивилась у вік­но, на яблуні й груші, на сарай, стіл із скрученими смужками жерсті — відходами виробництва. Із її зовнішнього вигляду я намагався дізнатися, з чим вона прийшла, з якою вістю: чи згадала щось, чи відомо їй, хто влаштував мені пастку на дорозі? Та я її не квапив.

—Я вас обманула, — глухо пролунало зізнання, і Дубовенко міцно зчепила пальці, аж вони побі­ліли.

—Ви... про що? — від несподіванки я розгубився.

—Про гроші, — сховала зрадливі руки під поли жакета. — Мав їх при собі Петро.

—Багато? — ледве не скочив я на ноги.

Вона ствердно кивнула.

—Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась... Ви вчора по­їхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала... Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ні­би я...

Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гро­ші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.

—А Шепета теж проводжала Карпаня?

—Тетяна? — навіщось перепитала. — Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.

—Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети...— я за­м'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. — Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?

—Ні, — в Дубовенко заблищали сльози на очах.

—І ніколи не виходила заміж? — не розумів, чим викликана її жалість.

—Ніколи, — вона поспішно відвернулась. — її два німці на медогляді... Тетяна була гарна і фуремна.

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубо­венко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, за­смаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і со­ромно своїх недолугих підозр.

—Це ваш брат? — запитала Дубовенко, пока­зуючи очима на фотокарточку батька.

—Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попер­вах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І все ж я поцікавився:

—Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

—Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долю Шепети.

—Шепеті ви не казали про гроші?

—Ні, — не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. — Побій­теся бога! Татяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, — звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи за­кликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, по­гано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, ко­ли доводилося торкатись інтимних стосунків між людьми, зачіпати їхні давні й теперішні пере­живання.

Вибачте, Ганно Микитівно, робота...

Я що? Я нічого... Мені Тетяна — наче рідна сестра, — взялася за ручку дверей. — Крім неї і Ні­ни, в мене нікого. — Прочинила двері, вже наміри­лась іти, і враз спохопилась: — Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби сто­яла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся да­шок.

—Яка буда?

—Ну, в яких колись хліб розвозили, — поясни­ла охоче.— Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

—Але ви кажете «ніби».

—Еге, бо ж темно і далеко... Ну, я пішла. Ви­чунюйте.

—Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і виба­вила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на об­хід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя, а їй, збезче­щеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.

До мене зазирнула мати.

—Тобі нічого не треба?

—Ні... О, сьогодні Ніна прийде на заняття?

—Завтра.

—Приведи її до мене.

Звичайно, матір зацікавили відвідини Дубовен­ко, а тепер ось дочки, але ні про що не запитала. Хоч би нікому не розповіла залізничниця про бать­ка. Я навіть не передбачав, що в кімнаті вона звер­не увагу на фотокартку. Це вже четверта людина, крім матері і мене, якій відкрилася таємниця. Хай не зовсім, але якісь здогади в Дубовенко з'явились.

Одначе вона щось говорила про буду. Еге, роз­гледіла на дорозі в Березівку. Я пригадав, що справ­ді по війні здибував на вулицях міста парокінну буду з написом «хліб». Але який зв'язок між будою і Карпанем? І що робити їздовому на дорозі? В села тоді хліб не возили. Вірогідніше, що Ду­бовенко справді привиділось: де місто, а де дорога. П'ять кілометрів!

У підсумку я все ж здобув два вагомих факти: наявність грошей у Карпаня та відсутність Шепе­ти, коли його випроводжала Дубовенко. На них і вирішив зупинитись. А якщо Шепета покинула вчо­ра чергування на Ніну... Я навіть у думці боявся передчасно святкувати перемогу. Просто всміхнувся заплющившись.

Протягом усього дня вертався до тих фактів або читав «Молоду гвардію».

О четвертій годині пішов рясний дощ. Слухав, як дзвінко видзвонювали краплини по жерсті. Зав­важив, що Горак і Василь не перекриватимуть хати. Й Оля не взнає про мою «хворобу».

Розділ сімнадцятий

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плат­тя у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ні­яково привіталась.

—Я сказала, що в тебе є книга про слонів, — мовила мати.

—Десь на етажерці.

—Нехай пошукає, — і мати залишила нас обох.

Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розгляда­ючи корінці книг.

—Ти любиш слонів? — запитав її.

—Дуже, хоч і не бачила живого.

—А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

—І який слон?

—Великий, три тонни.

—І сумний?

—Чому сумний?

—Мені здається, що всі звірі в зоопарках сум­ні, — зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

—Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й по­грозив мені жартома пальцем.

—Як багато книжок! — захоплено сказала Ні­на. — І ви їх перечитали?

—Деякі по кілька раз.

З ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмис­не не підказував Ніні, щоб довше затримати в кім­наті.

—Що вам болить?

—Горло.

—Ой, казка «Золотий черевичок»! — вигукнула зраділо.

—Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

—Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, — задиристо тріпнула чорними кучериками.

—А що я обіцяв?

—Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, — насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості. — Глядіть, обдури­те — поскаржусь Вірі Матвіївні.

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її — сумнівався.    

—Не обдурю, Ніно, — заспокоїв, помітивши по­різаний і залитий зеленкою мізинець. — Де це ти покалічилась?

—Траву жала, — перебирала книжки.

—Ти трохи й мамі допомагаєш, — похвалив її. — Напевне, і чергуєш за неї?

—То найлегше.

—І за тітку Тетяну?

—Авжеж.

—Коли ж ти за неї чергувала?

—Коли?..— не полишала перебирати книжки.— Навіть позавчора, як ви поїхали.

—Увечері?

—Та ні, до вашого другого приїзду, — розпові­дала спокійно, а мені забракло повітря від хвилю­вання. — Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

—І довго складала?

—Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих. Ніна схвильовано огляну­лась:

—Вам погано? Покликати Віру Матвіївну?

—Ні, ні, Ніночко, — вихопилось у мене ненаро­ком, і в неї округлились ожинові очі. — Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.

Ніна обережно її взяла. На рудій обгортці, в чор­ному квадраті, намальований слон з довгими за­крученими бивнями.

—Я скоро прочитаю.

—Не спіши. Я тобі дарую її.

—Ой, дякую! — притисла книжку до грудей. Попрощалась і пішла, сяюча, щаслива. Що книж­ка? Я б віддав за її підсвідоме повідомлення не ли­ше книжку. Проте не вкладалося в голові, що Шепета причетна до зникнення Карпаня. Надто не схожа вона на спільника вбивці. Але мене вчили вірити тільки фактам. Вони — проти чергової. Я ду­мав, як вийти через неї на злочинця. Питати Шепету — марна справа. їй дуже просто пояснити свою відсутність, а затим попередити вбивцю. А мо­же, якраз і слід запитати, щоб сполошилась і ки­нулася до нього? І тоді вистежити. Але хто стежи­тиме? Це ж треба встановити цілодобове чергуван­ня. Попросити Дубовенко? Не погодиться. О, Ніна, їй найзручніше — і ніякої підозри. Та через кілька хвилин я забракував план, бо довелося б роз­повісти про її матір та Карпаня і як він загинув. А я обіцяв Дубовенко мовчати.

Прийшов Горак, і за вікном лунко затарахкала жерсть під двома молотками.

Хтось постукав у двері. Невже мати викликала лікаря? І навіщо? Щиколоток стух, і через день - два я стану на ногу.

—Заходьте.

—Оля! З літровою банкою меду. В кімнаті враз запахло конваліями — її улюбленими парфумами. Я розгублено дивився на неї, не вірячи в її появу, і на мене накочувалась тепла хвиля вдячності.

—У тебе зіпсувався телефон? — ущипливо запи­тала, граючи насмішкуватими зеленавими очима.

—Ні.

—Чого ж не подзвонив? — сіла поруч і, неначе мати, поклала прохолодну долоню мені на лоб. — А температури нема.

Я поцілував її м'яку долоню. Оля голубино за­сміялась.

—Лоскітно, Арсене, — вона запустила п'ятірню у моє волосся, заворушила пальцями, ніби туди по­трапив хрущ. — Не дзвониш, а сам  принаджуєш дівчаток. Гляди мені.

—Яких дівчаток? — млів од її ласки.

—Знаю, здибалася з Ніною. Похвалилася книж­кою, — не то жартома, не то серйозно сказала і на­хилилась, гаряче прошепотіла на вухо: — Я ревни­ва, Арсенчику, ох ревнива!

Бліде, ледь торкнуте сонцем обличчя лежало по­руч, і лукаві очі були перед моїми, і звабливі повні губи, не фарбовані, чисті й червоні молодим кольо­ром. Я припав до них, ніби подорожній до джерела, і пив, не втамовуючи спраги.

—Арсенчику, мама... може ввійти...

Тримав її лице у долонях і цілував очі, тонку беззахисну шию. її чутливі пальці здригалися від кожного мого цілунку, на мить завмираючи в волос­сі, І пестили. Я наче відлітав кудись, розчинявся в просторі й часі, губився, зникав у якомусь казко­вому маєві.

—Хтось стукає...— вивільнилася Оля з обіймів.

Я глянув у вікно — до шибки тулилося плескате

лице рудоголового Василя. Погрозив йому кулаком, а він заусміхався, показуючи міцні білі зуби. От чортяка! Оля поправила зачіску, знічена і збенте­жена, часто дихаючи. Мені теж, не знати чого, заби­ло дух. Ми ззирнулись, і Оля соромливо розглади­ла збганку на спідниці, почала натягати подолик на круглі коліна. А Василь зирив на нас, зловтішно по­сміхаючись. Я не міг нічим пожбурити в нього.

—Чого ти мені не дзвонив? — коли пригас пер­ший шал зустрічі, Оля знову повернулася до пере­рваної розмови.

—Не хотів турбувати. — А поряд звабливо білі­ли її коліна.

—Гм, не хотів...— повторила недовірливо.— Де ж ти застудився?

—З'їв морозива, — і потерпав, щоб не довелося піднятись з якоїсь причини, бо тоді Оля побачить забинтовану ногу.

Здогадався, що мати заходила в універмаг і ска­зала Олі про мою недугу. Але ж не попередила мене... У вікні мигнула постать Горака — дядько Гаврило вхопив Василя за комір сорочки і відірвав од шибки. Хавара, застуканий зненацька; злякано змахнув руками й заточився. Так йому й треба!

—Ти гарний зводиш паркан,— похвалила Оля.— Навіть не подумала.

—А ти прийшла подивитись на паркан, — зау­важив іронічно.

—Еге, на нього, — підтвердила, щоб мене по­злити. — Комусь паркан, а комусь дівчатка.

—Олю! — мені приємна її жартівлива рев­ність.— Через паркан і дах ми змушені... Давай зав­тра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

—Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, — призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками, блузку та блакитну спідничку, із зібраним волос­сям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного по­вороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася по­треба бачити саме її? Чому без неї уже не уявля­ється життя? Чому?..

Ми говорили про все і ні про що, як усі закохані. Навіть полічили, скільки днів нам залишилося бути нарізно, й Оля, соромлячись, призналася, що від­ тоді, як вирішили одружитись, кожний прожитий день закреслювала в календарі. Ми мріяли про майбутнє і планували свої відпустки використову­вати тільки для подорожей. У першу чергу — Москва, Ленінград, Волгоград. Потім — Карпати, Крим, Кавказ. Ми не бачили гір і моря, а Оля ще не бачила землі з літака.

Василь знову припав до шибки і щось показав Олі на мигах, водночас хитро підморгуючи мені.

—Ой Арсене! — схопилась. — Засиділась я! Мені треба готувати вечерю, — вона нагнулась і, не зва­жаючи на Хаварине стовбичення під вікном, поці­лувала мене. — Видужуй. І дзвони мені на роботу. Завтра забіжу дотебе.

Я залишився сам. Лежав, дурнувато-щасливо посміхаючись. У кімнаті снували легкі пахощі конвалій. Усі турботи відлетіли  чорними птахами кудись за обрій, а  натомість з'явилися білі голуби з рожевими очима, вони пурхали наді мною, обвівали цвітом конвалій, поміж яких нечутно, ніби пливла,ступала Оля. А за вікном догоряв день, і призахідне сонце посилало останні рожеві стріли, що пронизували яблуневі віти і впиналися у стіну кімнати. Рожевочолий батько з мудрим спокоєм дивився на мене, і мені раптом зробилося соромно свого щастя, ніби я у когось його відняв. Та, очевидно, батько не осудив би мене. Адже він теж кохав.

Я опустив ногу на підлогу і спробував стати. Біль у  щиколотку ще відчувався, але притупле­ний, і я тішив себе думкою, що через день зовсім зникне.

Узяв зі стола теку, дістав чистий аркуш паперу і кульковою ручкою написав на ньому: Карпань, Замрика і Загайгора. Я замислив скласти список осіб, що якоюсь мірою в останні години життя були він мав вигляд:

Карпань, Замрика і Загайгора

Карпань — Дубовенко, Шепета, блокпост

Замрика— (?)

Загайгора — Куртій, військові з маши­ни, вінницький вокзал

Факти                               

1.Карпань — гроші

2.Замрика — коштовності (?)

3.Загайгора — гроші

4.Відсутність Шепети тоді і після мого від'їзду

5.Дріт

6.Буда (?)

Докази, свідчення

1.Розповідь Дубовенко, фотокартка Кар­паня

2.Дріт (у мене)

3.Розповідь Горжія

4.Розповідь Куртія

Довго розглядав написане і прийшов до виснов­ку, що негусто, але щось добув. Кидалась у вічі наявність грошей і живих свідків, які бачили Кар­паня на блокпосту. Інші ланки не витримували пе­ревірки ні побічними, ні прямими доказами. їх ще бракувало. І я дописав:

Встановити

1.Чи сходили Замрика і Загайгора на

блокпосту?

2.Чи мав при собі коштовності Замрика?

3.Де була Шепета?

4.Хто влаштував мені пастку?

5.

Заходився по черзі обмірковувати кожен пункт. Отже, чи зійшли Замрика та батько на полустанку?.. Мою увагу привернув гуркіт мотоцикла, що долу­чився до стукоту жерсті. Он і Василь задивився на хвіртку. Великошич приїхав! Сьогодні прямо-таки день відвідин.

А все мати влаштувала, зробивши правильний ви­сновок, що раз учора його не було, то він нічого не відав про мою «хворобу».

—Ох і пестунчик! Ухопив ангіну в жнива!.. — голосно, бадьоро заговорив Великошич, ідучи ко­ридором, і, не стукаючи, розчинив двері. — Люди працюють, а він бомки б'є. Ну, здоров!

Кімната відразу поменшала від його присутності. Зарипів стілець під жилавим тілом слідчого. Весело дивився на мене, попри втому на обличчі. Від нього повіяло курявою доріг, спекотним сонцем і духом бензину. На лобі червоніла смужка від захисного шолома, яким він ніколи не гребував.

—Як там у нас справи?— поцікавився я.

—Роботи досить. Ти ж як себе почуваєш? Температура є?

Без усіляких передмов я мовчки відкинув ковдру, показуючи забинтовану ногу, виставив руку. У Сергія Антоновича витяглося лице.

—Хм!.. Доповідай,— наказав тоном старшого.

—Після нашої розмови я відразу поїхав на блокпост...

Великошич уважно слухав, не перебиваючи та постукуючи пальцями по столі. Я йому розповів про Шепету і Дубовенко, Ніну та фотокартку Кар­паня, про підозрілу відсутність Шепети, навіть проте, що мені виділось чиєсь обличчя і п'ятірня біля вікна знадвору. І, звичайно, про дріт. Коли я замовк, Сергій Антонович потер долоні, мовби збирався з кимось борюкатись.

—Та-а-к,— проказав.— І Ніна досі не знає, що за п'ять кілометрів од неї живе її рідна бабуся. Ех, війна!.. Не чекав, що полустанок трохи доповнить картину. Не чекав. Значить, скрізь гроші. І хтось тебе вистежив. Значить, комусь наступив на кінчик хвоста. Шепета? Може й вона вивести. Одного не доберу: хто і як дізнався, що ти поїдеш на блок­пост?

—Ніхто.

—А коли ми розмовляли по телефону?

—Мати поралась на кухні.

—Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, — ображено сказав слідчий. — Ти де тоді сидів? За столом?

—Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.

Великошич глянув у вікно — Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Ан­тонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.

—Цікаво, — протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. — Дуже цікаво. А це що за писа­нина? — кивнув на аркуш паперу.

—Занотував дещо, — простяг йому.

Слідчий уважно переглянув.

—П'ятого пункту бракує, — зауважив.

—Аби на чотири відповісти.

—А що за буда? Собача?

—Еге, — я байдуже махнув рукою. — Привиді­лась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.

—Справді собача? — Великошич звів острішкуваті брови.

—Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

—Чому видалось їй?

—Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовен­ко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.

—Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

—Але ж...

—Слухай мене, Арсене, справа надто серйоз­на,  - сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування. - Ти вже маєш попередження. Легковажити не слід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.

Зважаючи на досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.

—Як нога? Хірурга не треба? — запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.

—Післязавтра  встану.

—Гаразд. Тобі не потрібні справи?

—Ні.

—Я їх заберу, — Великошич звівся, і кімната знову поменшала. — Не забувай дзвонити.

—Чому ви Шепету?.. — не витримав я і набур мосено поцікавився.

 —А ти подумай, — відповів багатозначно.

Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і кру­то змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, жи­вий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скіль­ки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.

Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо усклад­нював пошук?

Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв пере­вірці моїх версій.

Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.

Розділ вісімнадцятий

У місті небагато підприємств і установ. Тому лю­дина, коли влаштовувалась на роботу, довго пра­цювала на одному місці. Це і допомогло мені швид­ко встановити їздового буди. Я подзвонив на хлібо­завод інспектору відділу кадрів. Подумавши, він назвав мені: Сташко Анастасія Данилівна. Зараз пекар, вийшла в третю зміну.

Сташко Анастасія Данилівна... Знову жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відо­мих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.

Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жов­тим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішу­вати дерев'яною ложкою — стурбовано дивилася на мене.

—Полежав би.

—Ще буде час і для лежання,—відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.

Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.

—Знову їдеш?! — запитала мати з відчаєм. — А нога?

—Уже не болить.

—Арсене, бережись, — попросила слізно.

—Не хвилюйся, більше не оступлюсь.

—Ніби ти оступився.

Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.

—Зачекай, відчиню хвіртку, — мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси.

З вулиці кинув погляд на хату — цинкова жерсть  сліпуче вилискувала на даху, і наш досі непоказний будинок здавався помолоділим, ніби вбрався у святкові обладунки. А ще новий паркан, фарбована веранда. І лише тепер зрозумів, чому мати насто­ювала на ремонті: в молодих не тільки життя повин­но бути гарне. Таки приємно привести дружину в оновлений дім.

Спочатку вирішив поїхати до лісосмуги, оглянути місце, де три дні тому ледве не скрутив собі в'язи. Мало надіявся, що після двох дощів, хай і короткочасних збереглися чіткі відбитки слідів. Але перевірити не зайве. Я швиденько вибрався на околицю і помчав дорогою на блокпост. Манлива Лебідка залишилась, позаду, а вдалині марив березовий гай, оперезаний жовтим паском стерні.

Приглядався до стовпів. Ні на жодному не по­мітив слідів дроту. Чи поминув його, чи забув який саме. Ніякої позначки я не поставив. Шкода. Кляв свій страх і розгубленість. Розвернувся десь за кі­лометр від полустанка і зупинився, щоб зібратися з думками. Мені ніщо не заважало — на шляху безлюдно. Відтворив у пам'яті події того вечора... Авжеж, я тоді бачив вогні над містом. Виходить, стовп значно ближче. І дерево росло з краю лісо­смуги, ніби вибігло з неї.

Поволі рушив придивляючись. На корі обов'яз­ково залишився пружок із протилежного боку, від лісосмуги, де на кільце дроту припало силове на­вантаження від удару. Так, з дороги мені його не помітити. Он липа. Зійшов і оглянув. Нема. Поїхав далі. Акація. Нема. Дубок, березка, граб... Сторон­ній людині видалась би дивною моя поведінка: на­че вітався з деревами.

Клен на смужці стерні. Підійшов. Є! Кора об­шморгнута. І розмиті сліди. З них, звичайно, не зробиш гіпсові зліпки. Моїх теж достобіса. Я по­дався на протилежний бік дороги, до телеграфного стовпа. На ньому ніякого знаку, тільки ямки на землі. Вернувся до клена.

Ось тут за стовбуром сидів зловмисник навпочіп­ки, очікуючи, коли з'явиться на шляху світло фари. Ітільки я виїхав, як він натягнув дріт і при­в'язав.

Я пішов по сліду. Ага, постояв за кущем глоду — і побіг. На стежці в лісосмузі добре розпізнавались засохлі, розмиті відбитки широких носків череви­ків. Нападник не вважав за потрібне їх прихову­вати. Видать, недосвідчений. О, знову зупинився метрів за триста від попереднього місця. Мабуть, стежив, як спрацює його пастка. Топтався. І ніде ні сірника, ні недокурка. Напевне, не курець. Далі сліди тяглися до міста. На жаль, я не міг зробити з них зліпки.

Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щи­колотку.

Тепер можна і на хлібозавод.

Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Прийнамні як для жінки в її літах треба не менше трьох го­дин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський про­ходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.

Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті — я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не верну­тись попутною машиною? А й справді! Те мені зов­сім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.

Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'­ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на сто­лі, як тепер.

Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'я­завши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її ру­ками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені почи­нало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.

Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистим рядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола...

Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домі­вок. Але хліб — у всіх на столі.

Як пахне свіжим хлібом!

Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я при­лаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет. І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. За­плющився, щоб запам'ятати її.

Цех починався з прибудови для механічних ті­стомісів. Жінки, одягнуті в білі халати, не звертали на мене уваги. Виважували тісто на транспортер, накладали у форми, і воно рухалось, погойдуючись, затим зникало в отворі стіни. Вже звідси відчува­лося близьке джерело тепла. Коли я переступив поріг пекарні, мене відразу огорнула густа духмя­на задуха, наче потрапив до парилки. Градусів шістдесят, не менше. Аж важко дихалось від незвич­ки. А жінки виймали хліб на полички чотириколі­сних стелажів, інші порались біля печей, ліпили бублики та булочки, наче їм не дошкуляла жа­рота.

Сташко, високу, дебелу,  вгледів за стелажем. З фотографії не взнаєш, яка на зріст.

—Насте Данилівно, мені треба з вами погово­рити.

—Ви з газети? — вона завиграшки розвернула стелаж.

Поруч із нею я скидався на хлопчака.

—Так, — сказав неправду, бо на нас почали зглядатись робітниці.

—Ходімо за мною.

Вона попхала стелаж проходом за печі, в глиб цеху. В мене змокріла майка між лопатками і при­липла до спини.

—Куди це ви його транспортуєте?

—Щоб прохолов, — повернула до мене широке обличчя. — Як у нас?

—Трохи гаряче.

—Трохи чи добряче? — перепитала з лукавин­кою. А ми призвичаїлись. Вірите, вдома мерзну, коли дітям парко.

Вона завезлаа стелаж у кімнату, наскрізь пропахлу хлібом. Вийшли надвір, і Сташко з приємністю набрала повні легені повітря, сіла на лавку під цехом.

—Тільки ви недовго, бо скоро виймати хліб, — попередила.

Я витер хустинкою спітніле чоло й шию. А на Сташко — ні росинки.

—Ви давно тут працюєте?

—Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.

—І весь час пекарем?

—До війни — в тістомісах, опісля, до сорок во­сьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб на­глядати за дітьми.

—І багато у вас дітей?

—Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою,— що згадувати. По­виростали, живі-здорові, онуків бавлю.

—А чоловік?

—Загинув на тій проклятущій... — міцно сту­лила губи. 

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої на­тури для пам'ятника матерям, котрі виходили, по­ставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

—Ви тільки по місту їздили?

—Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

—І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.

—У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.

—Точно?

—Авжеж, я одна була на всеньке місто, — ска­зала з погордою.

—Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

—Слухайте, ви з газети?

—Яз міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

—Сорок четвертого... Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко пе­ревела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю зло­чинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти наслідки. Не терпілося побачити його обличчя і по­чути резюме стосовно їздового, на якого покладав великі надії. Нараз стало соромно своєї зловтіхи, ні­би ми не робили одну справу.

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдан­ня, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній пог­ляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками зда­валась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Вели­кошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.

—Ну, що там у тебе? — стомлено провів доло­нею по очах. — Тільки коротко, Арсене.

—Розшукав їздову буди. Ніколи не була в Бере­зівці. І родичів у селі не має. Сліди від клена ве­дуть у місто.

—Якого клена?

—У лісосмузі, до якого прив'язували дріт, — нагадав йому.

—У місто? — перепитав жваво, немов зрадів­ши. — Ну-ну!

—У засідці не знайшов ні недокурків, ні сірни­ків. Той не курить.

—Правильний висновок,— погодився Велико­шич.

—Але недосвідчений: біг не по траві, а стежкою.

—Теж вірно,— вийшов з-за стола і заходив по кабінету.

—Тепер залишається Шепета.

Сергій Антонович, мов недочувши, промовчав і продовжував замислено міряти кроками кабінет.

Я встав, подзвонив на автобусну станцію. На запи­тання, коли відправляються автобуси в Березівку, диспетчер відповів: у шість, дванадцять і вісімнад­цять. Вісімнадцять, тобто о пів на сьому Шепета вже могла бути на блокпосту. Я багатозначно, а швидше переможно дивився на Великошича.

Він зупинився переді мною і винувато посміх­нувся.

—Вибач, Арсене, але облиш Шепету. Щоб дов­го не копатись в архіві, підскоч до Кедровського і поцікався нерозкритими справами з убивствами по сорок восьмий рік. Він повинен пам'ятати. Потім їх переглянеш.

Я зрозумів, що розмову закінчено. Від порога запитав:

—Але чому ви обходите Шепету?

—Щоб не тягнути «пустушки»,— буркнув.

—А далі?

—Справи підкажуть. Не гай часу,— Великошич сів за стіл, дістав конверт і видруковані аркуші.

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав ме­ні хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті... Саме це суперечило логіці, що озна­йомлення з ними побічно підштовхне наше розслі­дування. Я починав не розуміти Великошича.

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спли­вало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлен­ня браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу,

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

—Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!..— і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому по­версі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся бі­лою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витира­ла полички. Вона першою помітила мене й усміхну­лась одними очима.

—Олю, до тебе гість із далеких мандрів,— на­тякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову — і волосся розсунулось, яви­лось її радісне лице.

—Ти?!—звела русяві брови.— Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

—Трішки. А ти чим займаєшся?

—Підраховую, скільки і чого продала, — вона поклала зошита під прилавок. — Як там мама?

—Варить варення.

—А я не вмію,— сказала, ніби попередила мене.

—Захочеш — навчишся. Не святі горшки ліп­лять,— сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв нас, і на півметра поближчав до Олі.

—Чого ти шкутильгаєш?

—Тобі видалось,— заперечив найбайдужішеі тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею.— Ти вчора не прийшла.

—Шила плаття,— вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося го­робеня.— Тебе інші провідують.

—Хто?—знизав плечима.

—Дубовенко, її дочка,— зауважила насмішку­вато.

—А-а,— в нашому місті нічого не втаїш. Зви­чайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але від­крито не питала.—Дубовенко — до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

—І слони замість неї складатимуть,— сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

—Еге, слони,— мені не хотілося сперечатись, і я з докором глянув Олі в очі.

—Коли б сьогодні пішов дощ,— сказала замрія­но, враз перевівши мову на інше.

—Тоді б не перекривали дах,— вдавано занепоко ївся я.

—Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пільці. їй теж не тер­пілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилав­ка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, про­пахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смуж­ку на лобі.

—Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий роз­мір. Он ті, з цегейки.

—Жнива, а ви по шапки,— мовив я.

—Е, готуй сани влітку, а воза взимку,— глибо­кодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дих­нувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

—Олю, там товар тобі привезли!—гукнула Сте- панида Трохимівна.

—Зараз,— обізвалася Оля і до мене:— Ти за­жди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий ви­явився з рожевою лисиною, а тонкий—надміру куч­матий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзер­кало, посміхалися, штурхаючи один одного лік­тями.

—От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!..— задоволено прицмокнув лисий.— Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

—Н-да, Сава майстер на всі руки,— погодився кучматий.

—Це який Сава?— поцікавився я.

—А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

—Придиба?

—Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пут­тя не відав, що таке кушнірити, а розпитувати не­знайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.

Дядьки повідкачували навушники і знову повдя­гали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у со­рочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.

—Ніби нічого, га?

—Мов космонавти в скафандрах.

—Мою вже курям на сідало.

—Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?

Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.

—   Залиште мені,— сказав я.

—   А ти хто: ухажор чи її чоловік?

—        Чоловік, чоловік,— прийшла мені на допомо­гу Степанида Трохимівиа, зачувши розмову.

Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шап­ками.

—   А ви звідки?

—   З Березівки,— оглянувся оцупкуватий.

Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'я­тали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство — безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'яв­лялись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.

—        Ось і я,— вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи.— О, ти вже продав шапки,—вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску.— Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.

—   Не треба.

—   Служба не дозволяє?

—   І служба.

—   Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою.

Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.

Розділ дев'ятнадцятий

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блок­посту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередже­ність до Кедровського. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову коротко­зорість кількість тих, що пропали безвісти по райо­ну. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзві­нок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягну­тий лише в майку і якісь незугарні штани, з окуля­рами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

—   Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув,— поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв.— Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьо­вував од збудження, ведучи мене до хліва.

—  Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — запере­чив йому.

—   Чому? Ти хіба не за поличкою?— насторожив­ся, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окуля­рів.

—  Ні, — оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти.. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

—   Ага, значиться, голубе, щось по роботі,— при­в'яв Кедровський, розчарувавшись. — Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився на повні, мабуть, колись мускулисті ру­ки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.

—    Мене цікавлять, Платоне Сидоровичу, нероз­криті справи із вбивствами, — сказав спроквола.— По сорок восьмий рік.

—    Нерозкриті? — здивувався і посунув окуляри на лоба.— Що вони тобі дадуть?

—   Треба.

—   За моєї служби... їх не було,— впевнено мовив.

—   Жодного?

Кедровський замислився, а я стежив за неспо­кійними бджілками. І раптом спало на думку, що своїм зацікавленням саме нерозкритими справами я мимоволі викликав у старого слідчого небажан­ня назвати їх, підозру щодо його сумлінного вико­нання обов'язку. Аж розгубився. Авжеж, я б теж так сприйняв.

—     Дуже треба, Платоне Сидоровичу,— якомога зичливіше сказав.

—     Силкуюся згадати, — постукував товстими пальцями по столі.— Я давно не при справах. Бага­то забулось. Це ти до батька?.

Я ствердно кивнув. Останнє запитання стосовно батька багато важило. Тепер він упевнився, що я не зазіхав на його авторитет, а просто прийшов по до­помогу.

—     Усе надієшся,— Кедровський підставив ши­рокий ніготь, і бджілка ткнулася в нього, поверну­ла на грушку.— Змарнуєш відпустку, Арсене... Не бачу ніякого зв'язку між нерозкритими вбивствами і тими, хто пропав безвісти.

Я теж поки що не бачив.

—     Це підказав Сергій Антонович,— вирішив бу­ти відвертим.

—   А, Великошич,— засовався Кедровський.— Ти і його припріг.

—   Він сам.

—    Угу,— Платон Сидорович підібрав губи й час­то закліпав повіками, мабуть, вагався з відповід­дю.— Знаєш, лежить там одна справа про вбивст­во ковбасника. Прізвища не пам'ятаю. У сорок сьо­мому році, після грошової реформи. Злочинця незнайшов. Переглянь, може, стане в пригоді. А вза­галі «мокрих» справ у нас, — показав п'ятірню,— о, на пальцях перелічиш.

—   Дякую, Платоне Сидоровичу.

—   Полички не береш?— проводжав мене до хвіртки.

—   Я на мотоциклі. Іншим разом.

—    Заходь, Арсене,— не сказав заради ввічливос­ті, а попросив, і я пильніше глянув на нього, ніби вперше побачив, що переді мною старий стомлений чоловік, який два роки тому поховав дружину, те­пер вікував сам, серед тих своїх диктових виробів. І напевне, вони для нього єдина втіха й розрада, самозабуття, втеча від спогадів. Мені стало непри­ємно, що донедавна погано думав про нього.

На мене погано впливала чиясь самотня старість. Он у Березівці тітка Ніна, і в Балюка до того йшло­ся... Вже не з'єднати матір із Романом Гнатовичем. Коли б не я, вони б давно побралися. Мати сороми­лась питати в мене дозволу, навіть ніколи не роз­починала мови. А їй теж нелегко довелось у житті. Тепер пізно. Тепер заміжжя для неї ніби з примусу, мовляв, щоб вільніше почувалося в хаті молодому подружжю. Чому я раніше не переймався її долею як жінки? Не пам'ятаю, хто сказав, що діти — най­більші егоїсти.

Я взяв у чергового ключа І, не заходячи до Вели­кошича, попрямував до архівної кімнати. Справи, що залишив на столі, вже лежали на полицях сте­лажа. Швидко знайшов за сорок сьомий рік. їх не дуже багато. Почав переглядати. Більшість — кра­діжки зерна, цукрових буряків, макухи на олійні. Звісно, сорок сьомий рік. Я його теж пам'ятав. Ага, ось вона: «Справа про вбивство гр. Мошняка Спиридона Мокійовича». Ну-ну, що в ній?

Розгорнув. Так, наткнулися на Мошняка па ву­лиці Кірова о четвертій годині ранку, під парканом будинку № 28. Лежав ниць. Одягнутий у ватянку, чоботи, кашкет розсічений на потилиці. Поблизу лежав образок. При ньому знайшли: півгребінця, 983 карбованці, квитанції про прийом м'яса і біль­ше нічого. Мешканці ближніх будинків упізнали Мошняка. Смерть настала відразу після удару чи­мось гострим по голові. На фотографії — непоказ­ний чоловік. У навколишніх будинках не чули ні галасу, ні шуму. Свідчення робітників: не пив, стри­маний, працював ковбасником. Недругів не мав.

Анкетні дані: народився 1892 року в Херсонсь­кій області, із селян, безпартійний, освіта чотири класи, звільнений од військової служби за станом здоров'я, подяка за роботу... Свідчення дружини Соломії Остапівни. Все загальне. Ще, зарплату то­го дня не отримували. І свідчення, свідчення... На­віть касирки з вокзалу і отця Серафима. Відповідь на запит із місця народження. Наймитував у помі­щика Нестеровського, в двадцять п'ятому році ви­їхав з села. В нашому місті жив із двадцять шосто­го. В революції участі не брав. Батьки — бідняки, рано померли... Кедровський провів розслідування за всіма правилами. Нічого не скажеш.

Остання сторінка, палітурка папки, і... я не пові­рив власним очам: на мене дивився Ісус Христос! Точно такий же образок, маленький, з дитячу до­лоньку, як у тітки Ніни. Тільки з вибраними очима.

А вона ж розповідала... Петро Карпань вибрав йо­му очі, щоб не бачив бог, коли брав з мисника хліб. Ні, збіг неможливий. Я схопився бігти до Велико­шича і сів, щоб заспокоїтись, угамувати биття сер­ця, спокійно помізкувати. Але ж яка удача! Яка!..

Удруге уважніше перечитав матеріали слідства. Образок лежав біля вбитого Мошняка. Дружина ніколи не бачила. Кому ж він належав: убивці чи Карпаню? І чому Мошняк опинився на вулиці Кі­рова, якщо мешкав на Садовій? Кірова — за па­шим відділом, паралельна. А ковбасний цех — на протилежному кінці міста. Куди і до кого йшов Мошняк після роботи, опівночі? Мабуть, ці питання виникли і в Кедровського, та відповіді на них не знайшов. Тоді він не знав, чий образок. Дивно, але час знову спрацював на мою користь.

Я вирішив нічого не казати Великошичу, поки не зустрінуся з дружиною Мошняка, коли вона живаздорова, і з тіткою Ніною. Взяв із справи обра­зок. Як її?.. Соломія Остапівна, 1902 року народ­ження, Харківська область.

Отож, мерщій на Садову, вісім!

Кривуляючи на мотоциклі вулицями й провул­ками, не переставав думати. Признатися, не вірилось, що поталанило, що надто легко натрапив на слід, ще не визначений, але слід. До кого він при­веде? І чи не обірветься неждано-негадано? Невже Карпань дезертирував і десь переховувався три ро­ки? А чому тільки три? Чому й не досі? Теж вірне припущення. Тоді чого вони не поділили з Мошняком? Збирався виказати його? Шантажував? Дале­бі, вся біографія Карпаня заперечувала мої версії. Але його образок лежав у кишені. Його, безсумнів­но. Отець Серафим засвідчив Кедровському, що такі продавались прочанам тільки в Київській Лав­рі А туди пішки ходила бабуня тітки Ніни.

Вирувало безліч думок і запитань, виникало де­сятки різних припущень, версій. А підсвідомо не міг добрати, чим керувався Великошич, коли поси­лав мене до Кедровського. З яких міркувань? Фак­ти у нас на руках були однакові. А все ж не я, а він вийшов на справу Мошняка.

Вулиця Садова виправдовувала свою назву: бі­ля кожної хати дбайливо доглянуті фруктові дере­ва. Гілля вгиналися від яблук та груш. Я майже її проїхав і зупинився навпроти чепурного будиночка з червоної цегли та голубими віконницями. Цегла давня, поруділа від часу. Паркан низький, з рід­кими штахетами. Двоє вікон, що виходили на вули­цю, запнуті темно-синіми в маках шторами. Скла­далося враження, що в ньому ніхто не жив. А може, справді вже нема на цьому світі дружини Мошняка?

Я з тривогою на серці постукав у двері, оббиті чорною цератою. Передусім на стукіт відгукнувся сусідський пес, а вже опісля почулося чапання. Двері відхилилися на долоню, стримувані ланцюж­ком, як у міських квартирах. У щілину я бачив блі­ду смужку лиця чи то жінки, чи чоловіка невизначеного віку. Темне око насторожено дивилося на мене.

—    А, синок учительки,— пролунав жіночий го­лос, і дзенькнула защіпка.

Двері розчинились. Я здивовано лупав на тітку, що після смерті дядька Морса торгувала в кіоску «Газвода», якій ми дали прізвисько Копійочка. Звичайно, вона мене знала, як і багатьох хлопчаків, її постійних клієнтів. Видно, не дуже я змінився, коли впізнала по п'ятьох роках на пенсії.

—   Ви не скажете, де Соломія Остапівна?

—   Це я,— відповіла посміхнувшись.

—   Ви?!

—   А чого ви дивуєтесь?— здивувалась уже вона.

—   Я думав... Я до вас, Соломіє Остапівно.

—   Заходь,— повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під

пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із ши­рокими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска тро­хи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж на­сувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому ха­латі могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі — червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіос­керка. І це в нашому райцентрі!

Вона провела мене в напівтемну кімнату, вели- ' чаво пливучи попереду.

— Коли сонце, я заслоняю вікна,—говорила, роз­совуючи штори, — щоб не вигорали килим, ска­терки і стільці.

Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадь­ки зачудовано роззирався. Вражали різьблена ша­фа з павичами на дверцях, химерно засклений бу­фет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках — лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стоя­ли вазони — невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями — русалками, що лежали серед ла­таття і лілей. На скатертині по синьому полю біг­ли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ром­биками та довгастими бурульками. Прикраси па­лахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в ін­ший світ, вичитаний із книжок.

Граційно-поважно Мошняк опустилась на тахту, живе доповнення до меблів. Мені ввижалося, що за дверима, де, мабуть, спальня, стояло розкішне, під балдахіном ліжко на лев'ячих лапах. Я обе­режно сів на стілець.

—   То чого прислала тебе мати?—запитала то­ном, ніби в хлоп'яка: мовляв, якої тобі — чистої газованої чи з сиропом?

—    Я сам прийшов,— і поклав перед нею на стіл образок.— Вам знайома ця річ?

Мошняк простягла руку, та, розгледівши, нараз відсмикнула, вражено втупилась в образок, і її без того довгообразе обличчя витяглося ще дужче.

—    А... а де ти його взяв? — перевела на мене зляканий погляд.

—   Я працюю в міліції,— відповів не без втіхи.

—   Коли ж ти... ви встигли?— розгублено диви­лась на мене.

—   Встиг, Соломіє Остапівно,— посміхнувся.— Ви ні в кого його не бачили?

—    Н-ні!..— вона боязко поглядала на образок, мов на щось лихе і підступне.— Я ще тоді казала.

Вона зіщулилась і змарніла, втративши свою пишноту, ніби облетіла з неї позолота. Притулила до очей широкий рукав.

—    Боже, скільки минуло років... А Спиридон був тихий, мухи не зобидив,— витирала сльози, і на пальці ряхтів зелений камінець, вправлений у зо­лотий перстень.

—   Він ні від кого не отримував листів?

—    Ми самотні. В громадянську всі родичі заги­нули.

Я пошкодував, що прийшов до неї. Звісно, Мош­няк нічого нового не додала до колишніх своїх свідчень. Кортіло запитати її: звідкіля взялись у них музейні меблі — свідки дивного смаку Мошняка з огляду на його пролетарське походження. Невже з роками так змінилися наймит і його дру­жина з бідних селян?

Мошняк провела мене до дверей, по-старечому човгаючи пантофлями. В коридорі пахло нафталі­ном. Поки дійшов до мотоцикла, її вікна вже були запнуті шторами. Яку Копійочка читала книжку? Я ні разу не бачив у кіоску коло неї книжки. І того персня на пальці.

Я мав час поїхати в Березівку до тітки Ніни, але спершу вирішив заскочити додому, показатися матері, щоб не хвилювалась.

...Вона й досі варила варення, а Василь за сто­лом готував жерсть па покриття.

—   Дядька Гаврила нема?

—   Прийде пізніше,— мати занепокоєно глянула на мою ногу.

Я взяв мисочку з пінкою, пухиристою і духмя­ною, лизнув її. Василь посміхався здалеку.

—        Ти ще кудись поїдеш?— запитала мати, щоб переконатись у своєму здогаді, бо я не завів мото­цикла до хліва.

—   Ненадовго, в Березівку.

—        Поменше б ти з'являвся там,— застерегла.— Люди ж тебе знають. Може дехто і згадати.

Мати боялася, що комусь спливе в пам'яті сорок четвертий рік і розповзуться чутки по селу, доко­тяться й до міста.

—   Уже б згадали, коли б що.

—        І знову негаразд виходить: вони працювати­муть, а тебе нема, ніби тобі байдуже,— зауважила.

—   Але ж ти залишаєшся.

Що я? Я не мужчина,— мовила з докором.— Почекав би з тиждень, Арсене, перекриють—тоді вирушай, слова тобі не скажу,— зітхнула, прими­рившись із неминучими моїми поїздками.

Чекати... Як же чекати, коли нагромаджувались факти?! Щоб мати все знала, не говорила б тако­го. Вона вважала, що справа не зрушила з місця. А в мене вже була провідна нитка — гроші, які віз батько і Карпань, припущення, що Замрика привласнив коштовності. Та ще—Карпань сходив на полустанку. Може, розповісти їй? Я нишком глянув на матір, що саме витягала копистку з та­зика і зосереджено накапувала з неї варення в ложку для проби. Подмухала остуджуючи. Поку­штувала на смак... Навіщо порушувати її спокій?

—   Зараз чекати ніяк. Хай вибачає дядько Гав­рило.

—    Горак вибачить, а от Оля...— зауважила.

Безперечно, Горак бачив, що я кудись зникав,

і Василь, щось, напевне, доповідав Олі. Мене зага­лом турбувала Оля. її натяки на відвідини Дубо­венко та Ніни, хай і жартома, виказували прихо­ване невдоволення, недовір'я. Але іншого виходу, як мовчати, я не мав.

Розділ двадцятий

Трохи хвилювався, поспішаючи на зустріч з тіт­кою Ніною. Аби вона признала образок. З її слів, схожість разюча і випадковий збіг виключається. Одначе в моїй роботі кожен факт повинен незапе­речно стверджуватись, лише тоді він ставав пря­мим доказом.

Зі мною не було Костика, добровільного провід­ника, як уперше. Але, в'їхавши в село, я відразу зорієнтувався і безпомилково потрапив на потріб­ну вулицю, перед тим греблею поминув ставок,

і діти знову бігли за мотоциклом у хмарці ку­ряви.

Обійстя тітки Ніни запримітив по крислатій спа­сівці. Зупинився в ровистій вулиці і положистим з'їздом підійшов до перелазу. Під грушею, прив'я­зана до стовбура, паслася коза Майка. Вона вгле­діла мене і деренчливо мекнула, немов привітала з прибуттям. Тітки ніде не видно, хоч двері до ха­ти відчинено.

—   А, це ви,— долинув її голос, і я роззирнувся навколо.— Я тут.

Тітка Ніна сиділа в затіненому ванькирчику. Пе­ред нею жовтіли половинки гарбузів. Вона виби­рала з них слизьке насіння у склянку. На мене пахнуло злежалим луговим сіном із м'ятою і зма­щеною глеєм долівкою.

—   Чую, мацаклет їхав-їхав І став. Невже, ду­маю, хтось до мене,— поглядала запитливо.

—   До вас,— сперся я на одвірок.

—   Захотілося мені каші гарбузової. Ви їли ка­шу гарбузову?

—   Ів, ще й з галушками.

—   Еге, з галушками вона смаковита,— погоди­лась.— Мо', з якоюсь звісткою до мене?

—   Є.

—   Господи, про Петра?!— благально заломила руки.

Я мовчки подав їй образок. ТІтка збентежено, мовби не вірячи власним очам, прийняла його на долоню і втупилась у мальованого, безокого Ісуса Христа.

—   Боже, його!.. Петра!..— припала ізшерхлими губами до дощечки.— Кровинко моя... Таки прис­лав звістку. Прислав... Де ж твоя могилка, сину мій? Де? Хто приходить до тебе?

Я вийшов з ванькирчика й сів на призьбі, щоб не чути жалісливого голосіння, од якого терпли ноги й шкіра на тім'ї. Не сподівався, що тітка затужить, заквилить, наче над небіжчиком. Справді, через вісімнадцять років син явився до неї в обра­зі пам'ятливої речі, яку носив при собі, і вона ста­ла часткою його душі й тіла. Матері байдуже, в кого перебував образок. Насамперед, він її сина.

Тітка Ніна перестала плакати, і я вернувся до неї.

—    Ви не пішли?—зболено запитала, накриваю­чи долонею іконку.      ,

—    Скажіть, на Петра ніхто з односельчан не тримав злості?

—    На мого Петра?— і журно похитала головою, витерла кінцями хустки очі.— Він був веселий і не­посидющий. Усі хлопці з ним товаришували. Яка злість на дитину? Нікому не зробив ніякої шкоди, хіба що вкрадався малим у садки.

—   А на роботі?

—    Що на роботі? Працював причіплювачем на тракторі, від зорі до зорі в полі, в метесе. Тоді не те що тепер: он скільки в артілі машинерії. Вже й корівок електрикою доять, — заздрісно зазна­чила.

—   А покійний дядько Дем'ян не мав ворогів?

—   Де ті вороги? Куркулі давно перевелись, слі­ду не зосталося,— тітка прийняла долоню з образ- ка й подивилась на нього.— Хто ж його досі три­мав у себе? Ким Петро його передав?

—   Ніким..

—    Ніким?— наблизила ікону до обличчя, ніби вперше побачила.— Але ж вона його, його, я її впізнаю серед тисячі. Як же ніким?

—    Ще нічого не встановлено,— я обходився за­гальними фразами.— Прийде час—розповім. Ви нікому не кажіть ні про образок, ні про нашу роз­мову.

Я взяв у неї іконку.

—   Забираєте?— запитала упалим голосом.

—   Треба. Колись поверну.

—        Хочете, візьміть ось навзамін, — витягла сво­го на чорному шнурку, точну копію, тільки з очима.

—   Ні, нам цей необхідний.

—       А я вже так втішилась. Усе ж Петра. Видлу­бав очі... А тепер стільки ж хліба.

Тітка Ніна провела мене до перелазу. Знизу, від мотоцикла, вона здавалася зовсім маленькою та старою, із поораним зморшками обличчям, з космами сивого волосся, що вибилося з-під хустки. Я думав, що однаково колись завітає радість до її хатини і залунає у ній дзвінкий молодий голос онуки Ніни, як би не повернулася справа. Бо Ніна Дубовенко — таки її онука. Прямі докази в мене були. Доведеться лише переконати залізничницю признатися і дочці, і тітці Ніні.

Я проїхав греблею на великій швидкості, щоб відразу здолати узвіз, і діти від ставка не встигли вибігти на дорогу. На площі біля контори стояли колгоспники, переважно чоловіки, смалили цигар­ки і розмовляли. До мене хтось із них махнув ру­кою, і я зупинився. З гурту відокремився чорнявий чоловік у білій сорочці. В ньому я пізнав Горжія. Привітались.

—   Сьогодні ви без провідника,— зауважив.

—   Уже сам втраплю.

—        А в нас засідання правління. Вискочили на перекур. Попередньо підбиваємо підсумки жнив.

—   І як?

—        Гарно: зерна по тридцять центнерів з гекта­ра. Трохи кукурудза підводить. Не родить вона у нас, а звідтіля,— кивнув на небо,—вимагають.

—   Від кого Замрика отримував листи?

—    Ні від кого. Коли відступали, Україну оку­пували, а визволили нашу область — йому надали відпустку,— повідомив Горжій.— Сектанти потайні люди. Від них нічого не доб'єтесь. Дезертирував, гад, із торбою і десь живе, як у бога за пазухою. Вони свого не викажуть, аби добре бив поклони.

Горжій не помилявся: сектанти вміли тримати язик за зубами і ховати таємниці своєї братії. Якусь адресу Замрика міг пам'ятати і скористати­ся з неї.

—   Ви не чули, в Карпаня не було недругів?

—    Ні. От у його батька... Дем'ян розкуркулював глитаїв,— охоче відповідав комбайнер.— Але з них на селі ні роду, ні племені не зосталось. Ви потрусіть старого Савродима. Під його хатою не підвал, а ще одна хата в землі. Там до сьомого пришестя можна сидіти.

А мені не спало те на думку. Чому б і справді Замриці не сховатись у батька? Вже траплялись подібні випадки. А я шукав, ламав голову, а він тут. Але для дозволу на обшук потрібні вагомі до­кази, хоч би побічні. А їх нема.

—   Еге, і звідкілясь у них сестра об'явилась,— багатозначно додав Горжій, напевне, помітивши моє збентеження.— Неспроста.

—   Давно?

—   Років п'ятнадцять тому,— очікувально прис­калив на мене каре око.— Ровесниця Северина.

—   Чого ж ви, Денисе Юхимовичу, раніше не сказали?

—   А біс його знає,— здвигнув плечима.— Не звернув уваги. А це якось лежав пообіді в лісос­музі і вигулькнуло в голові. Після того дві ночі чатував у городі, думав, що вилізе Северин хап­нути свіжого повітря, але...— він розчаровано роз­вів руками.

Ви цього не робіть,— застеріг його.— Не треба самодіяльності. А за повідомлення спасибі.

Колгоспники почали заходити до контори, і комбайнер, попрощавшись, підтюпцем подався за ни­ми. Він мене, признатися, спантеличив. Його версія здавалась цілком вірогідною. Мене аж взяла досада, що не я її вигадав. Це ж лише домогтися в прокуратурі дозволу на обшук — Замрика, що пропав безвісти, явиться на світ божий живий та неушкоджений. Ох і зчинилася б веремія! Сенсація! Виявив дезертира. Я збочив на стежку, що тяглася у березовий гай, і зупинився на галявині, в оточенні білокорих струнких дерев.

З приємністю простягнувся на траві. Тиша, мов у вусі, і небо чисто-голубе. Додолу звисали довгі коричневі батоги, усіяні дрібними листочками. Десь неподалік тонко сюрчав коник. Пролетів червоний метелик. Як славно думалось! Я мізкував над версією комбайнера. Сестра викликала підоз­ру Замрика молодий, йому необхідна жінка, і батьки знайшли  її, таку ж сектантку, як вони. І си­дить кротом Северин у підвалі, постукує молотком, шиючи чоботи, а вночі, наче сова, вилазить зі своєї криївки та, ховаючись, нипає подвір'ям, жадібно дихає... Ех, ордер би на обшук! І як усе легко. Стій, а може, саме що легко, я й учепився за цю версію?

Перевернувшись ниць, покусував травинку. Поблизу жаріла пізня суниця. Було соромно призна­тись самому собі, що спокусився на чужий сумнівний здогад. Ні фактів, ні побічних доказів, голе мудрування. Інспектор-дилетант, як Горжій, що чапів у засідці на Северина. Краще поміркувати над Карпанем. Я простяг руку й зірвав суничку, вкинув до рота, щоб забити гіркий присмак тра­винки.

   Найбільше фактів і доказів набралося по справі старшого лейтенанта. Тут уже визначилась не нит­ка, а міцна дратва з багатьма вузликами. От їх і слід розплутувати насамперед. Чому я беззасте­режно повірив Дубовенко і сприйняв її розповідь за щиру правду? У неї всі підстави покривати Кар­паня як батька своєї дитини. Хіба не могла ста­тися на полустанку велика драма кохання і пок­лику обов'язку перед Батьківщиною? І перемогло в ньому перше, він спочатку спізнився з повернен­ням у частину на день, потім па два, на тиждень... А тут нагодився Замрика, випадкова зустріч і... Так, чудовий сюжет для роману.

Але як опинився біля Мошняка образок Карпа­ня через три роки? А чи не тихий, непоказний ков­басник порішив Петра? Я сів, пронизаний новим здогадом. Мошняк! Відтоді він носив образок при собі, а вбивця, нишпорячи по кишенях, викинув його. І знехтував грішми? Ні, він свідомо йшов ті­льки на вбивство. Гроші його не цікавили. Помста? Знищення свідка? Тоді що знав Мошняк? Я зга­дав обстановку в кімнаті, Копійочку, дружину Мо­шняка, її вбрання, дорогий перстень і зрозумів, що не прості вони люди, як зазначено в їхніх ан­кетних даних.

Мене чомусь охопив неспокій і щемливе підсві­доме відчуття чиєїсь присутності, недоброзичливо­го погляду, спрямованого в потилицю. Мимоволі напружився, мов очікував зрадницького нападу ззаду, і сторожко вслухався у тишу березового гаю, яка видалась тривожною та підступною. Загурко­тіла на дорозі машина... Я різко оглянувся — ген колихнулася гілка на кущі ліщини. Схопився і швидко, наскільки дозволяла вивихнута нога, по­прямував туди. Нікого. Тільки стрибала з гілки на гілку берестянка. У мене відлягло од серця.

Побрів далі, вийшов на стежку, що в'юнилася поміж березами, бігла понад очеретяним берегом Лебідки. Ні душі. Завів мотоцикл і виїхав на шлях. Та через кілька хвилин зловив заднім колесом цвяха, мабуть, єдиного, кимось кинутого на дорогу, і він виявився моїм. Аж зачортихався спересердя. А до міста добрих шість кілометрів. Довелося вес­ти мотоцикл.

Сорочка змокріла на спині. Коли дістанусь додо­му? Дорога трохи бралася на підйом, і саме в тому місці найближче підступали берези. Я завжди тут газував, щоб одним махом вискочити на верхівку невеликого пагорба. Тепер пхав свого «горбокони­ка». Оглянувся доокруж — довгокосі, мирні берези, і ні душі. Низько над гаєм пролетів журавель, мабуть із поля до річки. Ще кроків п'ятдесят — і верхівка. Звідтіля вже «Ява» покотиться сама.

Сів на мотоцикл і, відпихаючись ногою, розігнав його. Спущене заднє колесо стукало на кожному камінчику. Наближався поворот до блокпоста. Над верхівками дерев виднівся дах будинку, де мешкали Дубовенко та Шепета. Поминув стежку і за інерцією проїхав ще метрів тридцять. Попере­ду лежала рівна дорога до міста, п'ять кілометрів штовхання. І, як на зло, жодної машини.

Я трохи перепочив.

Сонце опускалося все нижче, ген за містом, за хлібзаводом, і звіддаля димар скидався на єдину стрілку годинника на малиновому циферблаті.

Безлюддя і невтішні думки.

Посутенілими вулицями нарешті дістався свого провулка. Тихо відчинив хвіртку. На освітленій веранді, за фіранками, мати, судячи по рухах та тіні, мила посуд. Я обминув хату й завів мотоцикл до сарая. Сів за стіл перепочити. Нив щиколоток. Утома й отупіння заволоділи мною, наче перегрівся на сонці. Скинув сорочку і майку, став під умивальником і почав митись. На хлюпіт води з веранди вийшла мати.

—   А де мотоцикл?— запитала стривожено.

—   У сараї.

—        Коли ж ти приїхав?—зазвучала недовіра в її голосі.

—   Тільки що.

—   Я не чула,— спустилась із приступок до мене.

—   Бо я зловив цвяха,— сказав.

Мати взяла в руки сорочку й майку.

—   Ти що, під дощ потрапив?

—   Який дощ?

—   А чого ж вони мокрі?

Я густо намилився і, фуркаючи, підставив голо­ву під струмінь води. Не дочекавшись відповіді, мати вернулася до хати, а потім винесла рушника. Витирався, ідучи до кімнати. Мати щось говорила про Горака і Василя, Балюка та Великошича, про Олин дзвінок, а я не добирав смислу, знесилений і отупілий. Мене наче обплутували дротами, туго сповиваючи.

Розділ двадцять перший

Вранці я передусім подзвонив Сергію Антонови­чу. Трубки ніхто не підняв. У чергового по відділу дізнався, що Великошич кудись поїхав. Попросив сповістити по приїзді слідчого про мій дзвінок. На кухні записка матері: «Я в школі. Готуємось до обласної наради вчителів. Обов'язково поснідай. Ти сьогодні дуже хропів». Взагалі я не хроплю, хіба що вельми стомлюся.

Поснідав і сів за стіл, дістав аркуш паперу. До доказів дописав ще одне слово «образок», викреслив слово «буда», п'ятим пунктом записав: «Хто вбив Мошняка?» Підготовлена пастка, якої ви­падково уникнув, змусила по-іншому глянути на справу. Відчував, що зіткнувся з нахабним злочин­цем, який, як не дивно, мене боявся. Бо коли ле­жав у кюветі, у нього була нагода здійснити свій намір. Але він не наважився.

Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я випи­сав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.

Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища — по­за підозрою. Решта — під сумнівом. Та все ж яки­мось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити нас­тупний крок зловмисника. Снідаючи, міркував над тим.

Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок те­лефону, і взявся до роботи.

Мені подобалося пиляти дерево, особливо сос­ну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чо­му: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.

— Здоров, Арсене!— привітався Балюк.— Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.

Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.

—   Уже два прогони готові, — похвалився йому.

—   Еге,— Балюк кинув оком на новий паркан.— Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Він­ниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи... А зараз готуємось до обласної наради  вчителів. Роботи достобіса.

Я знав, що в школі гаряча пора — завершував­ся ремонт.

—   Мати їде на нараду?

—   Авжеж, і виступатиме.

Балюк був одягнений у білу, з короткими рука­вами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бри­ля і палички. Я помітив на його лікті цятку голу­бої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.

—   Школярі допомагають?

—   Звичайно. Виробнича практика. Він оглянув­ся і стишив голос:— Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?

—   Помаленьку продовжую,— відповів ухильно.

—   Тільки не передай матері: ремонт може за­чекати,— мовив довірливо.— Господарські робота ніколи не переведеться.

Я подумки погодився з ним.

—   Мати, звичайно, вболіває за тебе,— продов­жував Роман Гнатович. — Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковту­на та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене,— сумно підкреслив Ба­люк, смикаючи поруділого вуса.

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спіль­ника, який, здогадувався, заспокоював матір, ко­ли надто хвилювалася за мене, переконував, що

пошук — мій обов'язок. Чи сказала йому мати про

вивих? Напевне, ні.

—   Зовсім інший вигляд. Га?— кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекри­тий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

—   Сьогодні прийде дядько Гаврило?

—        Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи,— сказав співчутливо Балюк.— На війні його добряче потовкло.

—        А це правда, що Олин батько колись кушнірив?— запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

—        Хто тобі сказав?— знітився вчитель, схвильо­вано зиркаючи на мене.

—   Чув,— здивувався його занепокоєнню.

—        Ти, Арсене, на те не зважай,— якомога пере­конливіше мовив.— Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьо­вита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

—        Кушнір — це щось... образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

—        Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Ви­правляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені бай­дуже, ким працював Придиба. У першу чергу — лю­дина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

—        Усе гаразд, Романе Гнатовичу,— заспокоїв його.— Мені просто цікаво.

—        От і добре,— повеселішав.— Гляди не забий пальця.

 Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мо­тоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусі­ди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обій­стя, псували всю картину провулка. Тепер його меш­канці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докла­дав зусиль, щоб вони закинули матері слово що­до хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли по­чув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

—   Слухаю.

—   Завжди слухаєшся, Загайгоро?—пролунав на­смішкуватий голос Олі.

—   Тебе — завжди. Ти звідкіля?

—    Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?..— і не доказала.

—   Заїхати за тобою?— запитав поспішно.

—   Еге, додому,— і поклала трубку.

У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона вияв­ляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добув­ся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посиг­налив. Оля вибігла в короткому ситцевому халати­ку і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сум­кою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.

—        Не треба, Арсене,— попросила, вмощуючись на сидінні.

—   Чого?

—        Ще баба Фросина почує, — поклала долоні мені на плечі.

—   І нехай!

—   Не треба. Вредна вона.

Я навмисне вибирав покручені вулиці, вихляв мо­тоциклом, і Оля притискалася до моєї спини тугими грудьми, грайливо-злякано скрикуючи. Поодинокі перехожі з осудом поглядали на нас. їм і в голову не приходило, що за кермом працівник міліції. Я не порушував правил руху, а їхав «гранично з фолом», якщо висловитись терміном фахівців футболу.

Але, на жаль, вулиці не безконечні, і ми вже мча­ли стежкою, що перетинала пляж, до кущів шип­шини, Олиного улюбленого місця. Лише під одним грибком купчилися хлоп'яки, і ми залишили їх да­леко позаду. Звернув на пісок, і «Ява» натужно застогнала. Оля зіскочила на ходу, і мотоцикл по­легшено шарпнувся. Вона роззулась і побігла, ме­лькаючи білими п'ятами. Потім закружляла, роз­ставивши руки, поки я не під'їхав.

—   Ой, тримай мене!— вигукнула зажмурившись.

Я обійняв її, і Оля принишкла посапуючи. Спо­лохано билося її серце. Невагоме, шовковисте во­лосся немов струмувало між пальцями дивним зо­лотавим та густим промінням. Я сховав у ньому лице і дихав серпневим сонцем, березовим гіллям, вільгістю річки, чимсь невимовно рідним та доро­гим, п'янким до забуття.

—   Тобі так добре?— тісніше пригорнулася до мене.

—   Дуже!..

Пляжна сумка ковзнула по моїй нозі й влягла­ся біля туфля. Оля підвела голову і, не розплющу­ючись, знайшла мої губи.

—   А тепер купатись!— відсахнулась од мене.— Купатись!

Ми поспіхом роздягліїся, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І які пустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.

—        О, ти вже в бога віриш,— Оля підняла його, розглядаючи.—Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?

—   Знайшовся атеїст,— відказав непевно.

—        І з бородою Ісус. Мій батько теж колись но­сив бороду.

—   Справді?— я не уявляв Придибу з бородою.

—   Еге, давно. Малою любила смикати за неї.

Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та

поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.

—А в мене ні вусів, ні бороди,— надув я щоки.

Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.

—   Тобі вуса личили б. І мені б... губи лоскотав.

—   Я без вус спробую,— потягся до неї.

Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона піді­брала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на мить заграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.

Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивив­ся на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих ру­ках волоссям. Вона мені здалась якимсь казко­вим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині — від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась зо­лотими ворсинками. Достоту звірятко.

—        Я трішки подрімаю, Арсене, — промурмотіла Оля.

Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав го­рілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у ста­рому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаю­чись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біля­ву дівчинку, сідав на горбку, рудоголовий та мов­чазний, і стежив за нами.

Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшним чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та не­збагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витри­мувала довгого сидіння й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно диву­вала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь ди­вовижу. А коли тицяла пальцем у паші дерев'яні гвинтівки та пістолети й пискливо питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.

Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. її голова лежала на ліктеві, і крізь біляве паву­тиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав кож­ну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас од­ними вулицями, до однієї школи і нишком усміха­лась, задоволена з нашого невідання.

Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточ­ка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах за­грав усміх.

—   Ти дивився на мене?

Я кивнув.

—   Мені щось снилося, — сказала пошепки, — щось приємне-приємне і радісне... Котра година?

—   Близько дванадцятої.

—   Ще скупаємось — і додому, — перевернулася на спину, випросталась, мов струна, і завмерла, за­дивившись на небо. — Ти зміг би полетіти в кос­мос?

Запитання впало зненацька, і я попервах розгу­бився, не знайшовся на відповідь, бо ніколи над тим не замислювався. Хтось літав, а я не ставив себе на їхнє місце, сприймав, як чиюсь відповідаль­ну роботу з певним ризиком. Справді, чи зміг би я полетіти в космос? В одну мить ніби зважив усі прожиті роки.

—   Полетів би, Олю.

—   А я — ні,—призналась сумно.—Залишити Зем­лю... Розумієш, Землю?! Ти через це мене не роз­любиш?

—    Ніколи, — я нахилився, в її очах — крихітне голубе небо.

—    Вірю тобі, — посміхнулась провинно, зводя­чись.

Непоспіхом пішла до річки, струнка, граціозна, її плавні лінії, вигинаючись, округлювали стегна, спо­виті синім, у білі квіточки, купальником. Сонце осявало її постать, видивлялося на неї, купаючи в промінні.

—    Перепливемо Лебідку? — кивнула на проти­лежний берег.

—   Давай.

Я з приємністю занурився у воду, відчуваючи, як гаряче тіло остуджувала вода, поколюючи в порах шкіри. Річка неширока, і за якихось п'ять хвилин ми дісталися берега. В кількох кроках од нього по­

миналося скошене поле, а ще далі на виднокрузі мріли хати Березівки. Оля ступила на серню і грай­ливо зойкнула, підгинаючи ногу, і так стояла, ку­медна й безпомічна, мов журавель.

—   Ага, колючий хліб, — зауважив, підхоплюючи її на руки та виносячи на стежку.

—   Ой, ромашки, Арсене, ромашки, — пустотливо задриґала ногами. — І волошки!

Неподалік на обніжку росли зіркаті ромашки. Ми нарвали цілий букет. Оля швидко сплела вінок, і я урочисто поклав барвисту корону їй на голову. На її волосся лягли білі й голубі полиски — своє­рідний німб польових квітів. І коли ми пливли на­зад, на легких брижах навколо її голови гойдався круглий голубий відсвіт.

—   Уже на першу, — заквапилась Оля. — А мені треба ще вечерю зварити і на другу на роботу.

Ми одяглись, і я за звичкою, чи ніщо не випало, всунув руки в кишені.

Образка не було! Речовий доказ щез.

Вражено ворушив пальцями, дерев'яніючи. Знетямлено дивився собі під ноги, не в змозі зрушити з місця. А поруч, метрів за двадцять, білокоро сві­тився березовий гай.

—   Арсене, поїхали, — Оля торкнула мене за лі­коть.

Я не озирався, наче громом прибитий.

—   Арсене!.. — нетерпляче смикнула за руку і за­зирнула мені в очі. — Ти... що? — відступилась зля­кано. — Щось болить?

Я видушив болісну посмішку і заперечливо по­хитав головою.

—   Кажи правду, — з острахом мовила Оля. — Я хлопців гукну, — обережно обняла мене, наче хворого. — Кажи, не мовчи!.. — Забриніли сльози в її голосі.

—    Голова... закрутилась, — нарешті спромігся на слово і оглянув навколо пісок.

Там, де допіру лежав мій одяг, виднілися осунуті ямки, крихкі ознаки слідів, що тяглися в березовий гай. А може, вони давні?

—   Напевне, напекло, Арсенчику, — засокоріла турботливо Оля. — Я в панамі, а ти простоволосий, їдьмо додому, не стій... Це все я винна, я!

її голос, щире співчуття привели мене до тями, і я наче скинув полуду з очей, збадьорився і рішу­че сів за кермо.

—   Тільки не швидко, Арсенчику, не швидко,— вмовляла Оля, стискаючи руками мої плечі, туля­чись щокою та губами до шиї. — Ти прямо додому, а я пішки.

Усе ж я зсадив її біля зеленої брами, заспокоїв­ши, що вже полегшало, а сам майнув на пляж. За­питав у хлопчаків, що грали під грибком у підкид­ного, чи не бачили, як хтось виходив з гаю, коли ми купались. Не бачили. Підозрювати їх я не міг, бо мій годинник вартіший за образок, а його ніхто не взяв. Я перегорнув пісок на тому місці й нічого не знайшов. Звичайно, в і н вийшов з гаю і нагинці, ховаючись за кущами, підкрався до одягу, коли ми пливли на той берег.

Втретє вистежив! Нахабно діяв. У мене вже не було ніяких сумнівів, що в і н місцевий. Дивився на березовий гай, думаючи, що надто багато таємниць він ховав, особливо дорога на Березівку. Стій! Дядько Гаврило казав же, що Степан вилежувався на річці, догулював відпустку. Степан Горак... Щоб помститись за брата. Але я його ні разу ніде не здибав. І звідкіля він міг знати, що важив для мене образок? Ні, не Степан. Картав себе, що не зали­шив образка вдома. За викрадений речовий доказ, хай із припиненої справи, подяки не оголошують.

Що скаже Великошич?

Поїхав додому. Зупинившись коло хвіртки, помі­тив у поштовій скриньці білий папірець. Невже лист? Я не пам'ятав, коли ми востаннє отримували листи. Адресований мені. Без зворотної адреси. Почерк незнайомий, великий, розмашистий, з нахи­лом вліво.

Від кого? Повів мотоцикла до сарая. Рівняючись із вікнами, почув, як в кімнаті настійно дзвонив те­лефон. Кинувся до дверей — зачинені. Хапливо відімкнув.

—   Слухаю.

—        Як тобі, Арсенчику? — дбайливо запитала Оля.

—   Ти про що?

—   Як про що? Тож голова...

—        Уже краще, Олю, краще, — поспішно прока­зав. — Дякую.

—        Ти полеж, нікуди не ходи, — мовила напутли­во. — Я так перехвилювалась, що місця собі не зна­ходжу. Навбирала картоплі і до магазину...

—        Заспокойся, Олю, все гаразд, — я поглядав па конверт з малюнком моря та білого пароплава.

—   Я так переживаю.

Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста—«...иця». Не терпілося про­читати листа, але Оля продовжувала давати пора­ди від сонячного удару.

Розділ двадцять другий

Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спро­бу вбивства з мисливської рушниці завідуючої пта­хоферми.

 Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла ма­ти, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи ар­куш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого до­класти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не пра­цювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав най­дорожчі години пошуку.

І от дзвінок... Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.

—   Кудись їдеш? — звела на мене задумливі очі.

—   Еге.

—   Не барися, — попросила за звичкою.

З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викраденнй обра­зок.

У неділю наше місто люднішало: мешканці чим­чикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осін­ньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схи­лі, хоч не було ще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старан­но вимита шибка.

Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій со­рочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов вис­новку, що він недавно встав.

—        У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту,— зауважив, оглядаючи мене.

Я промовчав, кладучи перед ним справу.

—        Це Кедровський вказав на неї, — пояснив. — Нерозкрите вбивство.

—        Зараз перегляну, — Великошич розгорнув її і заглибився у читання.

Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоп­люючи суть справи. У прокуратурі і відділі пану­вала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефо­ну. А я міряв кроками підлогу.

Великошич підняв голову, закриваючи папку.

—   А де образок?

—        Про нього потім, — неприємне вирішив допо­вісти пізніше.

—        Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедров­ський підсунув зовсім непідходящу справу?

—        Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, — опустився перед ним на сті­лець і схвильовано продовжив: — Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.

—        І цей образок виявився у цій справі, — сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.

—        Він. Я спочатку навідався до дружини Мош­няка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, — відвів очі від слідчого.

—        Далі, Арсене, — суворо попросив Сергій Ан­тонович, що свідчило про його глибоку зацікавле­ність.

Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, — перевів подих. — Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будин­ком, як хата, — я затнувся, помітивши усмішку Сер­гія Антоновича.

—   Ну-ну, — підохотив мене.

—   Сергію Антоновичу, у мене... вкрали образок.

Слідчий звівся і ошелешеним поглядом втупився на мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

—   Давай по порядку, — повторив сухо.

—        З відділу я поїхав до Мошняк, — почав при­гнічено.

—        їй не казав, що збираєшся у Березівку? — пе­ребив.

—   Ні.

—   Від Мошняк одразу в село?

—   Заскочив додому.

—   А вдома?

—        Надворі мати варила варення і Василь рих­тував бляху на покриття.

—        До хати не заходив? — насуплено зиркав на мене.

—   Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, по­тер перенісся.

—   Коли і за яких обставин зник образок?

—        Позавчора, о дванадцятій годині. Мені по­дзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

—        Придиба не носить бороди, — відзначив капі­тан.

—        Колись носив і колись кушнірив, — сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

—   Кушнірив? — звів здивовано брови.

—        Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, — охоче пояснив. — Балюк переживав, щоб через це я... Ну, з Олею...

—        Дурниці, — відрубав Сергій Антонович. — Ро­бота — є робота. Що далі?

—        Я поклав його в кишеню. Потім купались, за­горяли, знову купались і перепливли на другий берег.

—   Де ви розташувались?

—        За кущами шипшини, неподалік березового гаю... Ну от, одягнувся, руку в кишеню—а його нема.

—   Сліди?

—   На піску, воронками, в гай.

—        Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

—   Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

—        Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

—        Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у від­пустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

—   Він місцевий, я впевнений.

Великошич довго й уважно дивився на мене, ніби збиравсь із думками чи не наважувався щось ска­зати.

—   Значить, Шепета відпадає? — запитав.

—        Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи по­разку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фак­тами.

І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в про­тилежному кінці міста? Куди він ішов?

—        Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

—        Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

—        Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не роз­крили, і він упевнився в своїх здібностях. То чо­му б йому ще когось не порішити?—ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

—   Але нема доказів, — заперечив.

—        Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — як­що підтвердиться моя підозра.

—   Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

—   Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Велико­шич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

—   Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздале­гідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

—        Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антоно­вич. — Ворог почне діяти рішуче.

—   Чим же обернеться викрадення образка?

—   Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

—        Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в до­революційного чиновника середньої руки.

—   Дивно: вона ж з бідних селян.

—   Отож-бо. І такі смаки... Що ж мені робити?

—   Ти у відпустці, займайся ремонтом,—порадив.

Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щоб перебрати розслідування на себе.

—    Коли щось трапиться,  сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має од­ну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

—   У батька був золотий годинник з дарчим на­писом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

—   Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

—   Куртій написав.

—   От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важ­ливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояс­нити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав по­чуте, але він із скупих моїх розповідей видобув знач­ний факт чи побічний доказ, який збирався переві­рити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швид­ко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірва­лась.

Я випив склянку газованої води з лимонним си­ропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала зда­чу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком сто­яла молода дівчина в білосніжному халаті й ко­синці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого парка­ну, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у  вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть ог­рядний... А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

—   Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вік­но, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми дав­ні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вель­ми представницьких зборів. Горжій дістав хустин­ку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи по­слабити затягнену краватку.

—   Ходімо до хати, — запросив його, здогадую­чись, що завітав неспроста.

—   Там автобус біля райкому жде. Колгосп ор­ганізував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

—   Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.

—   Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не за­кричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені—Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю... Да, дивлюсь — вони...

—   Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

—   Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі... Пам'ятаєте, я роз­повідав?

—    У вигляді соняшників? Де? В кого? — запи­тав сторопіло.

—    У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у ка­сирки під склом. Як побачив!..

—   А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.

—   Заплющу очі, — Горжій заплющився демонст­руючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики... Я їх повік не забуду. Га? — і запитли­во втупився у мене блискучими очима.

—   Ви не помиляєтесь?

—   Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.

—   Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.

—   Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я... Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лука­во підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо... Признатись, я вже боявся наврочити щасливий ви­падок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

—   Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?

—   Трохи пізніше.

Постать ГоржІя маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до рай­кому, де па майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної спору­ди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фо­тографія розташована на першому поверсі, право­руч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє ві­дображення.

За столиком нудилась касирка в бежевому хала­ті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернис­тому папері з жовтуватим полиском фото 13X18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справ­ді цікавий: до основи, у вигляді видовженої крапли­ни, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштува­ла, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, пре­зирливим поглядом і міцно стуленими губами, тон­ка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.

—   Ви фотографуватись? — нарешті мляво запи­тала касирка, не підводячи голови від журналу.

—   Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.

— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

—   Я вас серйозно питаю.

—   Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас по- правляючи каштанове волосся. — Серйозні швид­ше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

—   Як вас звати?

—   З цього і починали б, — усміхнулась. — Лари­са. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмов­ника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

—   А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

—        Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечес­но, — капризно, з удаваною образою надула яскра­во нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочи­тала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

—        Ви... такий симпатичний, а інспектор, — про­бубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

—   То хто ця жінка?

—        Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?

—   Коли робили?

—   Десь місяць тому.

—   Квитанцію виписували?

—   Авжеж.

—   Покажіть.

—        Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

—   Мошняк?

—   Еге, колись торгувала газводою у кіоску.

Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась ро­дичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вуз­лик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

   Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Вихо­дило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запро­понував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викрит­тя, знищив небезпечного свідка. І якщо справді по­дії розгорталися за моїми припущеннями, то Мош­няк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракува­ло доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висі­ли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у две­рі. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

—   Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — за­питав.

—   Вранці була, — витягла відро з криниці.

—   А коли повернеться?

—   Цього не знаю.

—   А ті сусіди?

—   Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мо­вила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконни­ці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не про­бивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де і в кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце прожи­вання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені ці­лу ніч снилися кульчики і жінка з владним погля­дом.

Розділ двадцять третій

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільно­го відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, здень- кали відра, співали півні й кудкудакали кури, іноді подавав голос собака, йому десь озивався ін­ший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, при­хилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жі­нок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на ме­не, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спи­раючись на стовбур, я нишком робив статичну гім­настику.

А Мошняк не з'являлась.

—   Слухайте, чого ви тут капієте? — за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка ря­дилася у рябий халат.

—   Чекаю товариша.

—        Якого товариша? Я вас раніше не бачила, — зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим по­глядом.

—   Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, — зауважив.

—        Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? — запитала з погрозою. — Чо­го ховаєшся?

—        Олено, з ким це ти там?.. — долинув із гли­бини садиби густий бас.

—        Тиняється тут якийсь тип, — махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг пар­кану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив гус­тий бас.

—   Ану постій! — наказав незаперечно.

Оглянувся — хвіртка наче виштовхнула на вули­цю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, си­ніх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхну­лась. Я скривився, бо доведеться показувати по­свідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

—        Петре, в нього щось у кишені, — застерегла жінка.

—        Зараз перевіримо, — розважливо прогув чо­лов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей бік. Чо­ловік наблизився і спинився за кілька кроків, клац­нув закаблуками.

—        Доброго ранку, товаришу лейтенант, — приві­тався, здивовано дивлячись на мене.

Ах, Драчук, наш бойовий старшина, гроза хуліганів і п'яниць! Як це я відразу його не впі­знав?

—   Доброго ранку. На службу збираєтесь?

—        Так точно, — багатозначно зиркнув на жінку, і та, поправляючи розкудлане волосся, присіла за кущем рвати смородину. — Ви вибачте.

—   Пусте, в мене на лобі не написано... Ідіть, Драчук, — боявся, що, розмовляючи з ним, проґав­лю повернення Мошняк.

Після того мене ніхто не чіпав, хоч ловив на со­бі допитливі погляди. Перед сьомою годиною пере­хожих побільшало — поспішали до робочого поїз­да. Я міг не бовваніти самотнім деревом у полі, а походжати вулицею, але тоді довелося б щоразу озиратись на подвір'я Мошняк. А на розі — най­краще місце для спостереження: звідки б не з'я­вився об'єкт, усе одно потрапляв у поле зору. Отож терпів і погляди, і вранішній легіт. Найдужче тур­бувало те, що з якихось причин Мошняк раптом не навідається до хати. І що в такому випадку зро­бити? Родичів, я пам'ятав, у неї не було. А знайо­мі? В кого їх нема.

Згадав, шо сьогодні мати їхала до Вінниці на обласну нараду вчителів. Напевне, коли поверну­ся, її вже не застану. Хвилюватиметься, що не по­бачила мене, бо зник із дому тихцем, навіть не залишив записки: Погано, чорт побери. Втішав себе, що Балюк розрадить її.

О пів на восьму вулиця зовсім ожила: з подвір'я виходили матері й бабусі з дітьми, ведучи їх у са­док, поспішали на роботу чоловіки. Он і Драчук пішов, глипнувши в мій бік. Не запитав, чого мене сюди занесло.

Знав службу. Почне тепер Пильніше придивля­тись до мешканців Садової.

Хвилин через десять за спиною загупали кроки, і мене поминула висока жінка з кошиком, у червоній кофті, закутана в білу з квітками хустку. Своєю прямою поставою вона нагадувала Мошняк. Але одягнена звичайно, як більшість жінок. І все ж для певності я покликав її:

—   Соломіє Остапівно!

    Зупинилась. Вона! Лице змарніле, в очах три­вога.

—   Ах, це ви...

Я пішов із нею.

—   Куди ви запропастились?

—        Ночувала у знайомої. Якийсь дідько налякав мене вночі, і тепер боюся, — поскаржилась.

—   Коли налякав?

—   На другий день після вашого приходу.

На другий день... Тобто коли в мене викрали об­разок. Ні, не випадковий збіг. Злочинець здогадав­ся, де його загубив. У мене замлоїло в грудях від усвідомлення, що той «спритник», як називав не­викритого вбивцю Великошич, вільно ходив по зем­лі і жив у нашому місті. Він ввижався мені прима­рою, що слідувала за мною по п'ятах.

Мошняк взялася за клямку хвіртки й очікуваль­но дивилась на мене. Очевидно, думала, що ми зу­стрілись випадково і мій шлях лежав далі.

—   Я до вас, Соломіє Остапівно.

Вона кивнула, але не відмикала дверей, а руши­ла навколо будинку.

—        Погляну, чи не відчинив хто віконниці, — по­яснила.

—   А як вас налякали? — поцікавився.

—        Сплю і чую крізь сон, як щось скрегоче і ри­пить. Прокинулась, слухаю — знадвору, під оцим вікном хтбсь топчеться і чимось намагається відір­вати замка. Я вся захолола. Хочу крикнути, а тіль­ки хриплю.

Я уважно оглядав скобу і замок на віконниці.

—        Сповзла з ліжка, ввімкнула світло в кімнаті, потім у другій, на кухні... І воно перестало скрего­тати.

Біля скоби на фарбованій дошці дві свіжі вм'я­тини, очевидні сліди лапи, якою витягають цвяхи. Так, Мошняк казала правду. Злочинець почав дія­ти. І коли б не віконниця... Мене аж зморозило.

—   Чому не заявили в міліцію?

—   А що, треба було?

—   У кого ви ночуєте?

—   В Поліни Іванової.

—   Де вона живе?

—   На вулиці Матросова, тридцять три.

Ми ввійшли до темної кімнати. В щілину між віконницями крізь штору сіялось тьмяне проміння. Господарка ввімкнула світло. Чорні меблі справ­ляли похмуре враження і незатишок. На стінах — жодної картини чи фотографії. Мабуть, фото з тієї жінки знаходилось у відпочивальні. Мошняк, не розкутуючись і не скидаючи кофти, ніби не збира­лась залишатися в хаті, сіла на тахту.

—        Скажіть, Соломіє Остапівно, у вас не було фамільних коштовностей?

—   Коштовності? Звідки? Ми ж з бідних селян.

—   А яке ваше дівоче прізвище?

—        Нестеровська. А що? — відповіла байдуже, розглядаючи свої нігті.

Нестеровська... Знайомим видалося це прізвище.

—   Я вибачаюсь, коли померла ваша мати?

—   Ще молодою.

—        А ким вам доводиться ця жінка? — показав їй фото.

На довгрчолому обличчі Копійочки здивування й розгубленість.

—   Во... вона у вас? Але ж я...

Нестеровська...

—   Ким, Соломіє Остапівно?

—   Моя мати.

У справі Мошняка! Авжеж. Нестеровський — по­міщик, у якого наймитував Мошняк. Соломія — дочка поміщика.     О-хо-хо!...

—        На фото вона значно старша, років сімдесят. І не схожа на селянку. Щось ви плутаєте, Соломіє Остапівно.

Копійочка у відчаї зчепила пальці.

— Навіщо все це вам? — запитала слізно. — На­віщо ворушити минуле? Я вже стара жінка... І в мене нічого не залишилося. Все забрали в ко­муну комнезами.

—   А кульчики?

—        Кульчики? — злякано зиркнула. — їх украли злодії в двадцять першому році.

—   Злодії? — перепитав насмішкувато.

—   Вони прийшли вночі...

—        А які ж кульчики на фото? І в якому році по­мерла ваша мати? Чи, даруйте, вона воскресла?

Копійочка похилилась на спинку тахти й заплю­щилась. Хустка сповзла з її голови, явивши чорне, посічене сивиною волосся.

—        Принесіть... мені... води... — попросила знеможено.

Я вибіг на кухню. Мошняк жадібно припала до склянки.

—        Соломіє Остапівно, прошу вас нічого не таїти. Це надто серйозна справа, — суворо попередив її.

Вона безживна, наче велика воскова лялька.

—   Мене не заарештують? — запитала по паузі.

—   Хіба ви вчинили якийсь злочин?

—   Я... дочка поміщика Нестеровського.

—        Знаю. Розкажіть, яким чином опинились у вас ті кульчики? І коли?

—        Зараз, — Мошняк узяла склянку і ще ковтну­ла води, приклала долоню до грудей. — Кульчики... То було на різдво в сорок п'ятому році. Ми з ма­мою приготувались, як водиться, накрили стіл, по­сідали, а Спиридон вийняв з кишені носовичок, роз­горнув його, і ми побачили...

— Тільки кульчики?

—         Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже до­рого коштують. Там безліч діамантів замість зер­нин, — оповідала із жалем.

—   А перстень?

—   Який? — і мимоволі глянула на свій палець.

—   Що на ньому був, коли я приходив.

Мошняк вимушено всміхнулась.

—   Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.

—   Коли?

—   На честь Перемоги.

—   Де? У кого?

—       Не знаю, — стенула плечима. — Приніс і по­дарував.

—   А він нікуди не виїздив з міста?

—   Ніколи. Навіть у відпустку сидів удома.

— Крім персня і кульчиків, ще були дарунки?

Мошняк заперечно похитала головою. Я не повірив, але не допитувався. Вона, того не розумію­чи, повідомила найголовніше: Мошняк у когось в місті купив коштовні кульчики та персня у сорок п'ятому році. Я пошкодував, що із всіх цінностей Горжій запам'ятав лише кульчики. Проте перстень теж побічний доказ. Ось чому «спритник» боявся Копійочки. А Спиридон виявився потайною люди­ною, якщо навіть не казав дружині, в кого купував прикраси. Але чи купував? Може, три вбивства — справа його рук? Навряд.

—Соломіє Остапівно, ви поки то ночуйте в Іва­нової, порадив їй на всяк випадок.

—Не розумію: для чого вам кульчики, перстень?

—Треба. І мовчіть про нашу розмову. Навіть Івановій ні слова, — попередив.

Звівся із стільця. Серед старовинних, свого часу вишуканих меблів простенько одягнена Мошняк була якась незугарна і скидалася на затуркану хатню робітницю. Безперечно, колишній дочці помі­щика Нестеровського в цій обстановці аж ніяк не обійтися без китайського халата в папугах. І мені чомусь спало на думку, що Мошняк, мабуть, завжди почувався наймитом при Копійочці. Чи він любив її безтямно, чи тішило його самолюбство саме спів­життя з колись недосяжною панною? На жаль, Спиридон уже не відповість.

—   А де портрет матері?

—   Там, — Копійочка кивнула па двері за шафою.

—   Можна глянути?

—   Дивіться.

Я побачив те, що чекав: половину кімнати за­ймало чорне дерев'яне різьблене ліжко на лев'ячих лапах, у кутку трюмо у формі серця, крісло, килим і портрети жінки з владним обличчям, Копійочки, вусаня у бекеші, очевидно, батька Соломії. Місця Спиридону не знайшлося. Цікаво, де він спав? На кухні? Там стояло просте металеве ліжко.

Опинившись надворі, я примружився від яскра­вого сонця. Приємно дихалося свіжим повітрям опісля кімнати з встояним духом старих меблів, поточених шашелем. Тепер, добувши цікаві факти, я міг дзвонити Великошичу. Аби застати його. І, щоб не гаяти часу, зайшов на вокзал, де висів телефон-автомат. Годинник показував півдесятої. Не маючи двох копійок, набрав 02. Попросив чергового покли­кати слідчого.

Сергій Антонович узяв трубку.

—   Здоров. Що в тебе?

—   Дещо є. Важливе.

—   Звідкіля дзвониш?

—   З вокзалу.

—   Почекай. Через хвилин п'ятнадцять підскочу.

Я вийшов до колій і сів на теплій лавці біля дзво­на. Неподалік двірничка підмітала недовгий перон.

Пригадалось, як сидів тут після першої поїздки в Березівку, звідкіля повертався, окрилений успіхом, що зустрівся з Горжієм, а потім навідався сюди, розмовляв з касиркою і зайшов у тупик. Скільки відтоді минуло часу? Більше двох тижнів. І все ж розслідування рухалось уперед: з'явилися нові ві­домості й докази. Отож, я недарма працював, хоч і щось випало з уваги, вельми суттєве, але його по­мітив слідчий. Я був упевнений, що Великошич провадить пошук паралельно у якомусь іншому на­прямку. Відчував, що наші стежки однаково пере­тнуться, якщо я обрав правильний шлях.

Без сумніву, злочинець у місті і вже наляканий, нервує. Тепер один необережний крок з його бо­ку — і кінець: викаже себе.

Коли б знав Кедровський, які відшукались фак­ти через вісімнадцять років, втратив би сон і спокій.

—   А, ось де ти, — Великошич опустився поруч, кладучи на лавку білий захисний шолом. — Допо­відай. Поспішаю у Гуньку, з греблі впав трактор у ставок, і втонув механізатор.

—   Горжій запам'ятав з тієї торби з коштовнос­тями кульчики. Вчора прийшов до мене. У фото­графії Будинку побуту впізнав їх на одному знім­ку. Та жінка виявилася матір'ю Мошняк.

—   Теща ковбасника?

—   Еге. Мошняк удома не застав, не ночувала. Сьогодні вранці повернулась. У сорок п'ятому році Спиридон на різдво купив Соломії кульчики, а на честь Перемоги перстень. У кого — не знає. Ніколи не виїздив з міста. Напевне, придбав не тільки їх. Мошняк не признається. Вона — дочка поміщика Нестеровського. Жива поміщиця. Аж не віриться.

—  Не заздрю ковбаснику, — похитав головою Ве­ликошич. — Чому не ночувала вдома?

—   Після викрадення в мене образка до неї вно­чі хтось добирався: лапою хотів одірвати замок на віконниці.

—   О! — слідчий зраділо ляснув долонею по шо­ломі, мов по чиїйсь голові. — Купівля кульчиків і персня, намагання залізти в хату — найцінніше для нас. Спритник не на жарт затремтів. Образок його доконає.

—   Я порадив Мошняк і надалі ночувати в зна­йомої.

—    Вірно. А тепер, Арсене, візьми письмові свід­чення Куртія, Горжія, матері Карпаня, Дубовенко, Шепети і Мошняк. Пора накопичувати матеріал на «спритника»,— звівся, беручи шолом.—Ну, бувай! Не підвезу, бо чекає бригада.

Великошич поїхав. Я згадав, що не показав йому фотокартки матері Мошняк. Непоспіхом пішов до­дому. Зрозумів, що розслідування наближалось до кінця. Чомусь здавалось, що в Сергія Антоновича вже лежала в сейфі заготовлена папка з написом: «Вбивство гр. ... військовослужбовців Загайгори, Карпаня і Замрики». Лише не уявляв, яке на ній прізвище злочинця. А слідчий, безперечно, когось підозрював. У його ланцюжку доказів, може й по­бічних, бракувало, напевне, тільки одного кільця.

Мене охоплювало тривожне очікування значних подій.

Ще з вулиці помітив сперту на веранду невелику зелену хвіртку. Таки Горак дотримав слова: зробив і навіть пофарбував. Відхилив її — з другого боку прилаштовано поштову скриньку. Золоті руки в Миколиного батька. Мені забаглося чимшвидше її поставити.

На кухонному столі білів аркуш з учнівського зошита. «Арсене, май серце, дитино. Чого ти не ска­зав мені, що кудись ідеш? Я ж не залізна. Їсти то­

бі наготовила, тільки підігрівай. Приїду аж завт­ра. Бережись, сину. Цілую. Мама». Мене пойняв сором. Не розбудив її, ідучи вранці до Мошняк. Не хотів, щоб хвилювалась, а вийшло навпаки.

Я поснідав і взявся за останній прогін паркану. Працюючи, раптом подумав: що почуватиму, коли побачу вбивцю свого батька? У мене дужче за­калатало серце, і я присів на стовпець. Ні злості, від якої туманилось у голові, ні кровожерливо­го прагнення помсти в собі не відчував. Тільки нуртувало невідступне бажання викрити вбивцю і віддати під суд. Тоді я виконаю свій обов'язок і матиму повне задоволення, що зло покаране. Зло не повинно жити серед людей.

І ще: мені над усе хотілося побачити його очі. Досі я не бачив очей свідомого вбивці. Які вони у людини, що заради грошей позбавила життя трьох чоловік? Чи є у нього дружина, діти? Що за мати його народила? Мені здавалося, що в нього завж- ди на руках кров, що він чимось відрізнявся од ін­ших, особливо очима. І може, я не раз стрічав його на вулиці, знав в обличчя.

Я взявся прилаштовувати хвіртку. Вона гарно вписувалась у новий паркан.

У дванадцять, заправивши «Яву», знову навідав­ся до Мошняк. Вона неохоче написала свідчення і під розписку віддала мені перстень та кульчики. Повідомила, що вранці приїздили якісь люди і на­віщось сфотографували віконницю, яку намагався відчинити зловмисник. Я здогадався, що то Вели­кошич заїхав із бригадою експертів. Напевне, від­шукали відбитки пальців.

Від Мошняк — у Березівку. Свідчення за тітку Ніни довелося писати самому, і, занотовуючи впіз­нання образка, я все потерпав, щоб вона не попро­сила його показати. Потім розшукав Горжія на тракторному стані. Він із задоволенням виклав усе на папері. Персня, на жаль, не пам'ятав. Вертаю­чись з села, заїхав на блокпост.

Дубовенко якраз чергувала. Після підписання свідчення вона, знітившись, попросила зберегти в таємниці від Ніни її давній зв'язок з Карпанем. Я пообіцяв, хоч щодо доцільності був зовсім іншої думки.

Шепета теж виявилась удома. Вона написала, що знала і бачила, навіть не поцікавившись для чо­го. Мабуть, Дубовенко їй усе розповіла. І я, ско­риставшись з нагоди, таки не втерпів: запитав, де вона була до пізнього вечора того дня, коли Дубо­венко випровадила Карпаня в Березівку. Шепета, не задумуючись, відповіла, що на сусідньому блок­посту. Туди сім кілометрів. Я не поспішав од неї піти і в розмові, ніби між іншим, з'ясував про сі­но, яке вона згребла в копичку перед другим моїм приїздом.

Вийшовши од Шепети, я зустрівся з Ніною, вбра­ною у зелене плаття в білий горошок та салатові босоніжки.

—   Дорослі повинні дотримувати свого слова, — зауважила ні з того ні з сього, хитро поглядаючи терновими очима.

—   А саме? — не зрозумів, кого вона мала на увазі.

—    Ви щось мені обіцяли, — і прийняла класич­ну позу сором'язливості: потупилась і водила нос­ком босоніжка по землі.

—   Справді?

—   Ага, повезти мене на ставку Гітлера.

—    А-а, — згадав.— Хіба ти склала перетримку з хімії на «п'ять»?

   — На «чотири», — відповіла тихо. — Ви обіцяли: якщо на «чотири», півдня у Вінниці.

—   Гаразд, Ніно.

—   А коли?

—        Завтра або післязавтра, — мені все одно тре­ба було побачитися з Куртієм. — Я заїду за тобою.

—      А зараз підвезете до вокзалу? — запитала про­хально. — Там на мене подруга чекає, щоб іти в кіно. В понеділок завжди новий кінофільм.

—   Як же додому вернешся?

—   Заночую у Тані.

—   Сідай.

Мені здавалось, що позаду Оля, тільки чомусь не наважувалась покласти руки на плечі. Погля­дав на лісосмугу, чи де не вигулькне з-поміж дерев копичка сіна. І десь за кілометр-два від блокпоста вгледів її прив'ялу зелену тюбетейку.

—        То не Шепети копичка? — гукнув, пригальмо­вуючи, озираючись на Ніну.

—   Її! — відповіла весело.

Ніна зійшла біля вокзалу. Хоч і близько шостої, але дядька Гаврила і Василя вже не було. Подзво­нив Олі в універмаг. Сказала, що Василь з Гораком терміново закінчують перекривати дах райвно і сьогодні не прийдуть. Попросила зустріти її після роботи. я вирішив оглянути копичку Шепе­ти, щоб остаточно розвіяти свої сумніви. Знову по­їхав на блокпост. Мотоцикла поставив на стежці в лісосмузі.

Зблизька копичка показна: метрів три заввишки і стільки ж у діаметрі. Прикинув, що за годину-півтори одній жінці нелегко згромадити сіно і ви­класти такий стіжок. Отже, Шепета не залишала полустанок, щоб когось попередити про мій приїзд. Великошич небезпідставно наказав мені відкинути всілякі підозри стосовно Шепети.

За копицею ніби хтось схлипнув чи видалось. Ступив крок і з-за сіна помітив на траві засмаглі ноги, взуті в салатові босоніжки. Невже Ніна? Чо­го вона тут опинилась? Дівчина сиділа скулившись і плакала, затуливши обличчя долонями. Її зелене плаття в білий горошок зливалося з сіном. Тільки похилена чорноволоса, з короткою стрижкою голо­ва різко і сумно виділялась на зеленому тлі дух­мяної паші.

—   Що сталося, Ніно?

Вона здригнулась і схилилася нижче.

—   Щось з мамою?

Заперечно похитала головою.

—   Тебе хтось обідив?

—   Н-н... ні!.. Ідіть, ідіть!

Чому вона вернулася з міста, якщо збиралася в кіно?

—   Давай завезу додому.

—   Я... сама, — підібрала ноги.

—        Ну не плач, — погладив її по голові, по теп­лому шовковистому волоссі, і Ніна захлипала ще дужче.

Мені було шкода її, напівсироту, яка не відала, що за п'ять кілометрів од блокпоста жила рідна бабуся. У нас схожі долі: ми обоє зросли без бать­ків. І, може, Ніну охопив жаль, який мені теж часто стискав серце: чому саме над нею позбиткувалась війна і чому саме їй судилося ніколи не зазнати батьківської ласки? І тоді вже немиле ні кіно, ні вбрання, ні білий світ.

—        Не плач, Ніно, — гладив її волосся, розчулю­ючись. — Усе одно ти щаслива.

—        Ви... ви женитесь на Олі? — запитала ні сіло ні впало.

—   І ти колись вийдеш заміж.

—        Ні, ні!.. — вона схопилась і побігла стежкою понад колією до блокпоста.

Чудна якась дівчина.

Сон це сідало на спочинок, і на землю спускалися рідкі сутінки. Навколо панували спокій і тиша — день влягався спати. На небі несміливо проклюну­лись  перші блідо-голубі зорі. Я вчасно дістався до універмагу: тільки зупинився, як на майданчик ви­пурхнула Оля в легенькій барвистій сукні. Поїхали нешвидко, щоб розтягти час. Біля воріт постояли недовго, бо вона поспішала готовити вечерю. За­прошувала до себе, але я відмовився. Знав, що обов'язково подзвонить мати, а після вечері в Олі, коли вона звільнилася б від хатньої роботи, мені б не схотілося відразу йти додому.

Хоч і тьмяно білів новий паркан та леліла голу­бизною жерсть на хаті, але вікна не світились, і вона здавалась мені непривітною і чужою. Мабуть, ще й через усвідомлення, що сам у ній спатиму. Матері, напевне, теж було незатишно і самотньо, коли я припізнювався або взагалі не ночував удома.

Вперше за всі дні не думав про розслідування. Звичайно, завдяки Великошичу, що не залучив ме­не до перевірки своєї версії. Вірніше — не версії, а вже роботи заганяти «спритника» в глухий кут. Раз узяв відбитки пальців на віконниці, значить, натрапив на його слід. Залишилося тільки чекати, коли Сергій Антонович покличе мене на арешт. Як не боляче, а я змирився і визнав помилку, якої десь припустився. У нашій роботі теж на помилках вча­ться. Проте краще б їх не робити, і, головне, щоб через них хтось не наклав життям.

Мати подзвонила в десять годин.

Далеко за північ прокинувся від якогось неви­разного шуму і відразу спросоння не міг добрати, що таке. Прислухався, лежачи в темряві, сам на весь будинок, і мені ввижалося, що хтось шкря­бав по дверях веранди, потім перейшов до вікна на кухню, опісля до материного і, нарешті, зупинився коло мого. Звівшись, я напружено вдивлявся у вікно, за яким у густій імлі прозирали неоковир­ні, схожі на якісь страхітливі істоти, чорні стовбу­ри яблунь та груш. Ніби зачапало... Я навпомацки висунув шухляду стола і налапав ліхтарик. За вік­ном глухо затарабанила бляха, ті шматки, що ле­жали навколо стола, і я натис кнопку, притуливши ліхтарика до шибки. Сніп яскравого проміння ви­хопив із ночі стіл, скручені лискучі смужки жерсті та великий чорний черевик із штаниною, що мигнув і зник у темряві в напрямку причілка. Загупали кроки.

Я швидко набрав номер телефону Великошича. Як тільки пішов сигнал, трубку здійняв Сергій Ан­тонович, ніби й не спав.

—   Слухаю, — проказав сонним голосом.

—   Це я, Загайгора, — тамував хвилювання.— Хтось ходив навколо нашої хати. Викличте провід­ника з собакою.

—    Не треба, Арсене, — швидко заперечив слід­чий. — Ти його налякав?

—   Засвітив ліхтарика і тільки помітив черевика з штаниною.

—   Відпочивай, він більше не поткнеться, — і по­клав трубку.

Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Мірку­вав я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важ­кий сон.

Розділ двадцять четвертий

Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в шко­лу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене ра­до, розпитував про матір і зовсім не цікавився роз­слідуванням, ніби не він надіслав мені листа, в якому згадав про батьків золотий годинник із дар­чим написом.

Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.

Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбра­на в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонстру­вала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до тан­ців. І не тільки до танців: мати була вкрай зди­вована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.

Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мо­вив:

—   Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.

—   Правильно.

—   Невже натрапив?.. — Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевува­тий колір.

—   Очевидно, тільки не я.

Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за ві­сім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо споді­валася побачити щось незвичайне, а не залізобе­тонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на ві­ки вічні.

Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «По­літ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище вия­вилось справді захоплюючим: чоловік І жінка їз­дили на мотоциклах по вертикальній стіні всереди­ні великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.

Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревну­вала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.

Відчуваючи себе ні в чому не винним і образив­шись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і во­дночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.

У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаю­чись самому собі, що навмисне не залишав кімна­ти, сподіваючись на дзвінок. Але телефон мовчав. Після роботи прийшов Горак з Василем докривати дах. Я допомагав їм, придивлявся до дядька Гав­рила, як він управно працював, і вряди-годи ловив на собі його стривожені погляди. Що його непо­коїло?

В неділю, поснідавши, зібрався полежати на ди­вані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), ко­ли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:

—   Ти дарма дуєшся на Олю.

—   Ні на кого я не дуюсь.

—   Кажи мені, — посміхнулась мляво. — Наче не­прикаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.

Я від злості стис під столом кулаки.

—   І Оля права?

Мати не поспішала з відповіддю, замріяно, ла­гідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.

—        А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..

—   І ти теж?.. — затнувся червоніючи.

—        Хіба я не була молодою? — запитала журли­во-весело. — Якось влаштувала Федору сцену піс­ля одної вечірки!

Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як во­на, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.

—   Ти чого?

—   Вигадуєш.

—        Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, — й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: — А знаєш, як потім сором­но? І мучить совість, і картаєш себе... Ех, Арсене, яка чудова пора!

Я ще ніколи не бачив матері такою.

—        А тепер іди фарбувати паркан, — сказала по­спішно, мовби соромлячись своєї відвертості. — Ро­бота — найкращі ліки від твоєї хвороби.

На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні доло­нями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Ме­не охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її, недужим серцем.

—   Арсене, що зварити на обід?

—   Вареники із сливками.

—   А ти нарвав їх?

Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бур­штинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот — жменя в торбу, одна... З роками мені зовсім пере­хотілося лазити по деревах. А колись то була не­абияка втіха — вибратись на верхівку й хоробро го­йдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби ко­лихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'ян­ке відчуття лету, нестримне прагнення висоти... Див­но, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.

Одна сливка в рот — жменя в торбу...

Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я йо­го не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляс­кою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.

—   Ану спускайся з небес! — наказав Сергій Ан­тонович.

Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдику­вання. Він запустив руку в торбину, набрав жме­ню сливок.

—   Зібрав свідчення? — поцікавився, смакуючи сливками.

—   Усі.

—   Добре, — поглядав на мене заклопотано. — А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокла­даючи траншею, натрапили на труп.

—   Живий? — задав дурне запитання.

—   То в Толстого живий, — зауважив іронічно. — Ходімо.

Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в коляс­ці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі об­разу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сер­гій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підбо­ріддям і міцно стуленими губами, примруженими

од зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.

Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея май­же перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.

Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовля­лись:

—   Напевне, солдат.

—   Сюдою якраз наступали на місто...

Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг  і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла про­довгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколи­ни в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали...

Останки почали обережно складати в ящик. Ко­ли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але нена­довго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.

Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.

—   Романе Гнатовичу.

—    А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики.., На кому я їх бачив?

—   Які черевики?

—   Ті, що на ній.

—  Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.

—   Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку...

Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Ба- люка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб за­примітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.

—   Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слід­чий.

—    Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому ба­чив такі черевики, — сказав, швидше виправдову­ючись за свою затримку. — Ще золотий зуб ви­дасться йому знайомим.

—   А ти не кепкуй, — присоромив мене Велико­шич. — Віддаси мені свідчення.

їдучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклеп­ками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б то­ді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й за­гадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:

—   А ти не кепкуй!

Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не гля­нула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пи­ку. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охоло­нути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почут­тя розчарування в Олі, що засівало душу сумніва­ми щодо її кохання. А може, його не було? Спа­лахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось во­но й розсипалось від першого дотику непорозу­міння.

—   Ти чого не підійшов до Олі? — запитав Сер­гій Антонович, скориставшись тихим ходом мото­цикла по асфальту.

—   Ми вже бачились.

—   Коли?—зазвучали в його голосі нотки іро­нії. — Вже побили горшки, яких не встигли злі­пити?

—   Та трохи, — признався нехотя, дивуючись йо­го спостережливості.

—   Не переживай, Арсене,— весело підморгнув.— Усе владнається.

Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного — щоб справ­дились його слова.

Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до сво­єї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.

—   Це правда?

Як швидко рознеслась по місту звістка про страш­ну знахідку.

—   Правда, Віро Матвіївно.

—   Що ж то за одна?

—   Поки що невідомо.

        Я здивовано глипнув на Великошича. Його від­повідь мене насторожила. Чи не збирався він вста­новити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної за­чіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.

У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, пере­читав усі свідчення. Поклавши все в планшет, рап­том знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.

—   Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.

—   Якого?

—   А про буду? Забув? — примружився.

—    Вона вдруге її не згадала, а я вирішив... Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, — стримуючи роздратування, відповів.

—   Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, — повернув мені свідчення. — Обо­в'язково. І відразу — мені.

—   Слухаюсь.

—   Ну, не треба офіційності, — поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. — Дратує мене «сприт­ник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового зло­чину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.

—   Чому ж ви мені не скажете?..

—    Потім, Арсене, і не думай про мене погано, — ніби вибачився Великошич. — Наша помилка може обернутися великими неприємностями.

Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, люди­на, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчу­

вав, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсім інше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Вели­кошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «...ні­би на дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тіль­ки виднівся дашок». Отож здалось їй чи приви­ділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який за­був.

З кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і по­клала.

—   Хто?

—   Не знаю, —співчутливо дивилася па мене.

Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.

Розділ двадцять п'ятий

У понеділок я вибрався на блокпост. Їхав неохо­че, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвер­диться ї'і підозра, що я залицяюсь до Ніни. І сміш­но, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмис­не, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, уда­вала ображену й ошукану. Чого вона домага­лась?

На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. На­певне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона ра­дісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.

—   Ви знову до нас?

—   Мати є? — запитав сухо.

—   На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люб­лю пуп'яночки, — щебетала дівчина. — Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама...

—   Поклич матір, — перебив її, не слухаючи про­сторікування.

Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» — біле, а «КПРС» — червоне. Вона мене побачила, але не огляну­лась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.

—   Добрий день, Тетяно Прокопівно, — привітав­ся приязно, пам'ятаючи її лиху долю — безчестя.

Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї було б нелегко Дубовенко вибавити доньку.

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у ко­рито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами го­родини.

—   Дякую вам за екскурсію, — розгортала огір­ки. — В Ніни тільки й мови про неї, — і, трохи зні­тившись, додала: — Інколи цікавиться, чого ви при­ходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забу­ла, ким я працюю, захоплена подорожжю.

—   Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, — за­спокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене.— Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

—   Якась буда... — стенула плечима. — Хіба воно важливе?

—   У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли провод­жала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далечень­ко так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото ко­лись возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства са­ме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче про­довжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, галь­муючи.

—   А, Арсен, — глипнув на мене і відвів значений погляд.

—   У вас неприємності?

—   Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходи­ли в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлоп­чаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Ве­ликошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнато­вич.

—   Я здибав Олю, — порушив Балюк незручне мовчання.— Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівав­ся відвернути мою увагу від себе. Вперше хитру­вав зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромля­чись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

—   Вона нічого не говорила?

—   Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

—   Чого ж йому їхати від них?

—    Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю... А ти хіба не чув?

—    Оце вперше од вас, — і в мене майнула дум­ка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, ко­ли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, зна­ючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна при­ключка — Ніна.

—    Я сьогодні прийду допоможу, — пообіцяв Ба­люк. — Без Василя перекриття затягнеться, а ба­рометр показує на дощ.

—   Коли ж він їде?

—   Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чар­ки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, сті­льки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забува­тиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала пап­ка з матеріалами всесоюзного розшуку.

—   Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий на­пис: «Сіваиич Марта Йосипівна», далі дрібні літе­ри зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньому

сліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гна­тович? Коли б жінка — пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антовичу нічого не видно: обличчя спокійно-заклопота­не, зосереджене. Раптом він уголос прочитав:

—   «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок бу­ди, в яких ото колись возили хліб», — і прискіпли­во глянув мені в очі, наче хотів переконатись, чи справило речення на мене враження, — М-да!.. — не то задоволено, не то розчаровано сказав, відімк­нув сейф і поклав у папку аркушик. Я встиг помі­тити, що папка не підписана. — В тебе ніяких но­вин?

—   Ні.

—   З Олею не помирились?

—   Дується... я бачив Балюка.

І що, визвався стати посередником між ва­ми? — пожартував, вдало обминаючи питання: де?

Зрозумів, що Сергій Антонович приховував відві­дини вчителя.

—   Ми вже якось самі, — буркнув зводячись.

Великошич мене не затримав і не сказав жодно­го напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких при­чин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Пра­гнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання — чому? І ніку­ди від нього не дітись, як би не грав із собою в пі­жмурки.

У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, пору­ділі, довоєнного фасону черевики на високому ка­блуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він по­стукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав, чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Ро­ман Гнатович. Було над чим помислити.

Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої го­дини прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і насторо­женості в очах, нічого не помітив. Учитель жарту­вав з Василем, співчував Саві Архиповичу, що за­лишався без прийомного сина, а Горак сумно посмі­хався, журливо кивав головою, переймаючись до­лею Придиби.

Працювали до темноти, але решту даху перекри­ли. Залишилося приладнати ринви — і хата, мов дзвін.

У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.

Мати зранку почала готувати вечерю і частуван­ня для бригади бляхарів, як висловилась, по закін­ченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.

—   Що ж воно буде, Арсене? — почала здалеку, спершись ліктями на лату.

—   Не знаю, — перестав прибивати штахети.

—   Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались — і досить.

—   Не я ж почав.

—   Треба вчитись поступатися одне одному, — зауважила. — Ми з твоїм батьком... — і зітхнула, зажурена й схвильована,  з білою латкою борошна на щоці.

—   Я ні в чому не винен, мамо.

—   Авжеж. Але Оля тебе любить.

— Хм, любить!.. — гірко посміхнувся.

— І в дечому має рацію, — додала багатозначно.

— Не розумію.

— А Оля відчула жіночим серцем. О, наше сер­це дуже чутливе!

— Ти про що?

—    Ніна закохалася в тебе, — сумно сказала мати.

—    Нінка?! — аж випустив сокиру з рук. — Оте дівчисько?

—    Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, — мовила довірливо.

—    Ну, я скоро її вилікую, — пообіцяв погроз­ливо.

—    Не смій! — спалахнула мати. — Це святе по­чуття. Як ти не розумієш?

Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут...

— Пробач, Арсене, — торкнулася мого ліктя. — Юнацька любов, хай і без взаємності — найсвітлі­ше й найчистіше, що є на світі.

Я в шістнадцять років не закохувався.

— Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене ро­зумієш? — вибачливо перепитала.

Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджую­чись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.

—   Юнацьке почуття скороминуче, — продовжува­ла мати. — Воно рідко переростає у справжнє, зрі­ле. Але глузування, мов... суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля во­но довго не проростає.

Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати — це передусім. жін­ка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ — не світ. І сприймав піклування та лю­бов як належне. А вона завжди залишалася жін­кою.

—   Завтра Василь від'їжджає, — сказав. — Я пі­ду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.

—   І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки — жорстоко, — мовила прохально.

Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками, і мати розсудила мудро. З мене ніби зва­лився важкий тягар.

До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.

Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він по­глянув на мою роботу і подався на веранду до ма­тері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічника­ми, і нас, як підсміювався учитель, використовува­ли на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто погля­дав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гна­тович: сипав жартами і дотепами, старався хоч тро­хи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.

До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:

—   А тепер прошу до столу!

—   О, гарна команда: мийте руки — гайда в ха­ту, — підхопив Балюк. — Гавриле, не вішай носа!

—   Ех, Романе, звик я до нього, — Горак кивнув на Василя, —мов до рідного сина. Десять років разом... І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.

Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вули­цю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сон­це вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути віт­рові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.

—   То як, хазяїне? — запитав Балюк. — Прийма­єш роботу?

—   Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле,— розчулено потис шкарубку правицю Горака.

—   Дяки не треба, — мружив він очі під кущува­тими бровами. — Аби не переводилось щастя у цім домі.

Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.

—   Ви йдете чи ні?! — гукнула мати.

Посередині стола парувала гуска. На склі гран­частої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати по­ставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батькр у свій останній приїзд.

Після першої чарки запало мовчання. Закушу­вали. Балюк задоволено погладжував вуса, смаку­ючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копир­сався у тарілці.

Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Ва­силь заперечливо хитав головою.

Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охо­пило невідчепне бажання Дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Але він завів з Гораком глибо­кодумну розмову про бджоли, інколи глипав тве­резо то на мене, то на Василя, що похнюплено кру­тив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.

Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядь­ко Гаврило випили, Василь теж перехилив і невдов­зі ні з того ні з сього почав плакати. Спочатку без­гучно, а потім, не чуючи власного голосу, якось здавлено, страшно й з відчаєм заридав, трясучись усім тілом. Ми розгублено дивилися на нього, а в матері на очі набігли сльози, і вона боязко глади­ла Василя по рудих кучерях. Горак, невдоволено хмурячись, звівся.

—   Ви вже вибачайте, — сказав чітко, ніби й не пив.

Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, ути­раючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.

—   Ви вже вибачайте, — сказав удруге.

—   Я тобі допоможу, — заквапився за ним Балюк.

—   Гірко Василю розлучатися, — співчутливо мо­вила мати. — Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.

— Дядько ж Гаврило не їде, — зауважив я. Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зі­псувався. І було шкода Василя.

Розділ двадцять шостий

Дощ пустився за північ, і я прокинувся від його тихого лопотіння по листю, жеботіння води з ринв. Подумав, що вчасно перекрили дах, бо в кінці сер­пня інколи занаджувались дощі і йшли поспіль добу-дві, а то й тижнями. Пробравшись на кухню, тихцем напився води й знову ліг спати з приємним відчуттям викінченої роботи.

До ранку дощ не припинився. Над містом низь­ко й повільно пливли непривітні хмари, що віщува­ли близьку осінь та набридливу сльотаву погоду. Я, млявий і знуджений, нипав по хаті, з нетерпін­ням чекаючи вечора, щоб піти на вокзал провести Василя і ніби ненароком зустрітися з Олею.

Врешті я сів за стіл і видобув аркуш паперу з но­татками. Дивився на виписані прізвища й зосеред­жено міркував, хто з них спілкувався із злочин­цем. Хто випадково чи навмисне проговорився про моє розслідування? Аналізував факти й співставляв події, відтворював розповіді та обличчя моїх співрозмовників. Із тринадцяти чоловік поза підоз­рою вважав Куртія, Кедровського, Балюка, Великошича і, звичайно, матір. І тут уперше подумав про касирку вокзалу, тиху й непомітну жінку. Як вона раніше випала з голови? Адже саме пересіч­ність найкраще маскування, щоб не привертати до себе уваги. Що за людина, як її ім'я та по батько­ві? Ага, Ядвіга Марківна. На жаль, про неї я най­менше знав. Поклав собі заповнити прогалину і в першу чергу поцікавитися колом її знайомих. Мо­же, й полягала моя помилка в тому, що не сприй­няв касирку всерйоз, а Великошич її запримітив? Цілком вірогідно. І тепер Сергій Антонович готу­вав мені гірку пігулку: наочно покаже, де я при­пустився похибки. Мовляв, учись.

—        Чорт! — я спересердя вдарив кулаком по сто­лу.

Рипнули двері — на порозі стояла мати в блідо- голубому прозорому дощовику, всіяному крапли­нами.

—   Ти чого?

—        Так собі... А ти куди ходила?—Я не чув, коли вона пішла і повернулася додому.

—       У магазин, — скинула дощовика. — Знаєш, Ва­силь уже поїхав.

—   Коли?!

—   Вранці, автобусом.

—   Хто тобі сказав?

—   Оля.

Я запитливо дивився на матір. Отже, вона була в універмазі.

—        Оля дуже соромиться, — мовила. — І пережи­ває. Аж змарніла з лиця. Арсене, пробач їй і по­миріться.

У голосі матері нотки жалості й прохання. У ме­не теж защеміло серце, і я подумки картав себе за вперту непоступливість.

—        Помиримось, мамо, — пообіцяв їй. — Шкода, не попрощався з Василем.

—        Тож не за тридев'ять земель поїхав, — сказа­ла мати.

Дощ не вщухав, навіваючи смуток. Мені не хоті­лося за поганої погоди зустрічатися з Олею. Я праг­нув сонця і гарного дня, щоб на тлі сірих хмар та хляпавиці наше примирення не викликало в ду­

ші відчуття чогось неприємного. Здогадувався, що мати не мовчала, а щось сказала Олі розважливе. Дивно, але сором'язливість і переживання Олі ме­не заспокоїли, і сумніви щодо її почуттів до мене розвіялись.

Я ніби заново почав її кохати.

Ось так, Ядвіго Марківно, таємнича касирка з вокзалу. Передусім, вирішив я, треба дізнатися її адресу, затим поговорити з сусідами і з працівни­ками, які вийшли на пенсію. Тоді дещо прояснить­ся. Обов'язково. Хай Великошич не вважає мене за телепня.

Я все більше переконувався, що касирка — про­відна нитка в розслідуванні, яку втратив. Не пе­редбачив, що через двадцять годин станеться стра­шна подія І на власні очі побачу прізвище зло­чинця.

А дощ шелестів за вікном. Я читав «Степ» Ан­тона Павловича Чехова, поринав у неповторне сві­тосприймання хлопчика, і з глибини пам'яті спли­вало дитинство, скривджене війною та повоєнними нестатками, а все ж чудове й світле першим шкіль­ним дзвоником. Тепер, на віддалі багатьох років, воно поставало далеким і жаданим берегом у го­лубому серпанку.

Я відклав книгу й заплющився. Вслухався в ло­потіння крапель по листю, і мені ввижалось, що то діти бігли босоніж по теплих калюжах. Серед них і я насолоджувався неповторним відчуттям єднання з небом і землею, вітром та водою. Було радісно, приємно-журливо, як у давні вечори після довгого літнього дня, коли, набігавшись, вкладався спати і звідкілясь, ніби здалеку, долинав м'який голос ма­тері, що вповивав усього.

І читав далі.

Інколи позирав на мовчазний телефон.

Він задзвонив аж на другий день. Глипнув на годинник — близько восьмої. Якраз о тій порі в універмаг приходила Оля. Я з хвилюванням здій­няв трубку.

—   Лейтенант Загайгора? — сухо запитав Вели- кошич.

—   Так, — і в мене не знати чого пересохло в роті.

—   Негайно у відділ, Арсене. Без мотоцикла.

Я ошелешено дивився на телефон. У трубці тон­ко зумерило. Рештки сну вмить вивітрились. Опа­нував себе і швидко вдягнувся.

—   Оля дзвонила? — поцікавилась мати, готуючи сніданок.

—   Ні.

Одягнув плащ із вороком.

—   І не поїси?

—   Потім.

Лив дощ. Підтюпцем, привертаючи увагу перехо­жих, біг на роботу. В голові роїлося безліч думок і гадок. Тон Сергія Антоновича не віщував нічого доброго. Закрадалося лихе передчуття якоїсь не­поправної біди. Часом не догана за викрадений образок Карпаня? Далебі, голос слідчого свідчив про щось значніше, хоча догана теж не мед.

Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із зап­нутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим ди­мом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохо­лодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий по­гляд, спинився на моїх мокрих черевиках.

—   Прогулянки не передбачається, Арсене,—ска­зав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт, — Взувай.

Сідаючи на стілець коло його стола, мені мимоволі впала в око папка з написом: «Вбивство гр. Шмигло військовослужбовців Загайгори...» На­пис свіжий, зроблений десь хвилин п'ять тому. Мені перехопило віддих, і груди немов стисло лещатами. Я роззувався і взував чоботи ватяними руками на­че вві сні. Вбивцю названо. Шмигло, Шмигло... У моєму списку такого прізвища не було. Хто ж він? І чому мовчить слідчий? Я стримував тремтіння рук і губ.

Вбивцю названо!..

— Готовий? — Великошич наклав кашкета і по­відомив: — Зникла Дубовенко.

Я німо дивився на нього. Він невдоволено скри­вився, зрозумівши, що я ненароком прочитав на­пис. Замкнув папку у сейфі. Шмигло... Дубовенко... Ах, зникла Дубовенко, Нінина мати!

—    Слухай, Арсене, — Великошич потермосував мене за плечі, приводячи до тями. — Ми зараз їде­мо на полустанок.

—   Як зникла?

—    Учора заступила на нічне чергування, — го­ворив, одягаючи плащ. — Уранці Шепета встала, а її ніде нема.

—   Може, кудись пішла?

—   Їм заборонено полишати пост.

—     Ви вважаєте, що її?.. — я глипнув на сейф, де лежала папка.

—    Так. Вона свідок номер один. Ех, довго зби­рали матеріали на мій запит,—скрушно мовив Сер­гій Антонович.

Мені не хотілося з'являтись на полустанок і ба­чити згорьованих Ніну та Шепету.

Густий, краплистий дощ сік обличчя. Непривітні хмари наче давили на плечі. Мокра лісосмуга, по­руділа стерня і обважніле гілля беріз справляли гнітюче враження безвиході. Мене лихоманило від збудження. Над кронами дерев виднівся дах блок­поста.

Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімна­ті поста виднілися постаті працівників міліції, слі­пуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, ска­пували з халатика па ноги., Вона відчужено диви­лася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ні­яка сила не зрушить її з місця. Великошич обій­няв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Пе­ред ним завбачливо розчинила двері Шепета.

Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал — чорна вівчарка з підпалина­ми на боках, — скавулячи, лизнув мені руку й про­винно завихляв хвостом. Напевне, він не брав слі­ду. Кивком привітався з провідником. Я вже огов­тався і міг тверезо дивитися на речі.

—   Як справи, Карповичу?

—  Погода ж... — старшина спересердя плюнув. — А в Байкала нема верхнього чуття.

Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.

—   Щось є?

— Поки що нічого.

—   А що то за книжка?

—   Підручник з географії для дев'ятого класу.

Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дро­том, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче — загинула.

Вважав, що слідчий передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло... Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукав і хто такий Шмигло?

Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, де­рев, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьо­хався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важ­кі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.

Відійшов од полустанка кілометрів два. Порів­нявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не- поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох де­сятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізнич­ника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали ку­щі. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.

— Ганно Микитівно, — тихо покликав.

Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути на Дубовенко збоку. її розсипані коси прибиті до­щем до трави, на потилиці забарвлені в темно-чер­воний колір. Кров... Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок ну­доти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.

Прихилився до стовбура клена і зсунув ворока з голови. Холодні краплі остуджували лице. То був перший злочин із вбивством, який довелося мені бачити. На чиїй совісті життя Дубовенко? Невже Великошич не міг передбачити і застерегти? Тепер Ніна кругла сирота. Хто ж наступний на приміті в Шмигла? Хто з них, з ким я розмовляв?

Уважно дивлячись під ноги, дістався краю лісо­смуги від поля. Трава на обніжку прим'ята в на­прямку міста. Ось кудою йшов злочинець. Боявся, щоб когось не здибати на стежці і не помітили з колії. Ніс Дубовенко на плечах. Я стежкою побіг до полустанка...

Біля блокпоста юрмилися старшина з Байка­лом, Шепєта, наш лікар, техексперт, Великошич і начальник залізничного вокзалу. На колії стояла дрезина. За кілька хвилин я підійшов до гурту. Слідчий говорив начальнику вокзалу:

—   Пришліть сюди чергову. Хай Шепета поси­дить з Ніною. Дівчині нелегко. Зараз заснула піс­ля уколу.

—   Зроблю, — з готовністю сказав начальник. — Я вам не потрібен?

—   Можете йти, — відпустив його Великошич І звернувся до Шепети: — А ви не чули, коли розби­ли лампочку?

Шепета задерла голову до стовпа. Я й собі туди глянув. Під металевим абажуром порожньо.

—   Чула, як дзенькнуло і в кімнаті пропало світ­ло. Думала, що перегоріла. Таке часто трапля­лось,— сказала Шепета, ще дужче зчорніла з лиця і всохла у тілі.

Я переводив погляд з одного на іншого присут­нього: на кожному обличчі печать заклопотаності й зосередження. На них ще не відбилось розгублен­ня і співчуття, не впала чорна тінь чиєїсь смерті.

Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.

—        Ви заступайте на зміну, — здавлено мовив до неї. — Ніна нескоро прокинеться.

Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо за­питав:

—   Де?

—   У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.

—   Жива?

У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я за­перечно похитав головою. Великошич наказав зв'я­затись по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти ко­пиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосму­гу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пиль­но вдивлялися в траву, сподіваючись щось зна­йти.

—        Він розбив лампочку, коли Дубовенко забіг­ла в хату по географію,—мимохідь розповідав Сер­гій Антонович.— Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.

—   Куди вона збиралася їхати на відпочинок?

—   У Крим, через три дні. Вперше в житті.

Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась...

—        Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, — пояснив слідчий.

На шляху до місця злочину ми нічого не знайш­ли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, об­личчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блуз­ка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумав­ши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.

—   Звір, ох і звір! — скреготнув зубами Велико­шич.

На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блок­поста не могла нас бачити.

—   Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосму­ги, а я пройдусь по сліду,— сказав Великошич.

Я вертався на полустанок дорогою, щоб не пот­рапити на очі Шепеті.

Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідуван­ня, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожува­ло її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хво­ста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи іс­нував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк... Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не по­чула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручу­вались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся — Ше­пета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вона

витлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.

Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева — Великошич іще не прийшов. Дощ ущу­хав: краплини поменшали і прозорі скісні серпан­тини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютю­новим димом. Я пильніше оглянув дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській на­кидці. його постать майже зливалася з листям ку­щів. Він задумливо курив, що траплялось у винят­кових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.

— Поїхали, Арсене,— Великошич важко опус­тився позаду мене на сидіння.

По дорозі до міста він більше не сказав ані сло­ва. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоп­лював відчай.

У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хо­тів заважати Великошичу. В моєму пахло запус­тінням і нежилим помешканням. Відчинив ква­тирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в ос­танній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я по­чувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома — не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служ­би, як у мідного казанка.

Висунув шухляду стола, підняв на дні ріжок па­перу. Здрастуй, Олю, привітався до фотокартки. Споглядав милі риси обличчя: падав перший сніг, і Оля, наставивши долоні й задерикувато сміючись, ловила зірчасті сніжинки. Які ми були щасливі!

 Тоді в наші стосунки не вкралися моя потаємність та Олине ревнування. І до кого? Переді мною по­стала тоненька постать Ніни на дощі й вітрі, самот­ня, вбита горем, і пойняв сором за Олю. Напевне, коли дізнається, що дівчина зовсім осиротіла, мучи­тиме її совість.

Я почув, як клацнув англійський замок у дверях кабінету Великошича, і засунув шухляду. Сергій Антонович, шелестячи шкіряним одягом, зупинив­ся коло вікна, заклав руки за спину і якусь хвилю мовчки споглядав мокре листя.

—     Він спочатку її оглушив, потім зґвалтував,— сказав.— І вбив. Смерть настала десь о першій го­дині ночі.

—    А ще виявили якісь сліди? — мене особливо вразила наруга над Дубовенко.

—    Жодного,— Великошич повернувся й уважно глянув на мене.— Проте ми можемо хоч зараз його заарештувати.

—    У чому ж справа?!—схопився на ноги.— Сьо­годні Дубовенко, а завтра...

—   А хто завтра, Арсене?

—   Мошняк!— випалив я.

—   Точно Мошняк?

—     Не знаю,— стенув плечима.— Якесь перед­чуття.

—     Вірне передчуття,— відійшов од вікна, і в ка­бінеті посвітлішало. — Ось ми і візьмемо його там.

—   Чого ж чекати?

—     У нас нема доказів, що саме він убив Дубо­венко. Нема. А до Мошняк він обов'язково прийде зі своїм знаряддям убивства. Аби не припинився дощ,— слідчий міцно потер перенісся.— Я ніколи так не бажав дощу.

—   І це він убив мого батька?

—   Слідство покаже, — ухильно відповів Велико­шич. — Ти збирайся додому.

—   Мене візьмете на затримання?

—    Обов'язково,—недоречно сумно посміхнувся.— Мошняк від сьогодні ночуватиме в себе. Її вже по­передили.

Як мені хотілося запитати його про Шмигла, про відвідини Балюка. Але стримався. Відчував, що нічого не скаже. Зате я знав, що, як тільки пустить­ся дощ, почнеться полювання на злочинця. Дощ для нього виявиться пасткою. Від однієї думки, що скоро побачу вбивцю, я ніби ціпенів.

Та, як на зло, випогоджувалось: здійнявся вітер і погнав сірі хмари, шматуючи їх. Подекуди в опо­лонках неба прозирала чиста блакить, де спалаху­вало сонце, посилаючи на землю світлі снопи про­міння. Вмиті дерева свіжо зеленіли листям. Мок­рий асфальт, розімлілий щоденною спекою, дихав вологим духом. З писком шугали ластівки. Хлоп'я­та в калюжах пускали кораблики, з вереском біга­ли в одних трусах. Заки я дістався дому, край неба зовсім поголубів і над річкою звелась веселка.

А я прагнув дощу.

Матері не застав. Спершу вийняв аркуш з нотат­ками і до фактів дописав — «вбивство Дубовенко». До прізвища — «Шмигло» і поруч поставив великий знак питання. Аж після того поснідав. Нічого не йшло на думку. Одне крутилося в голові: хто Шмиг­ло? Найпростіше подзвонити в паспортний стіл, і че­рез кілька хвилин знатиму всі його анкетні дані. Я метнувся до телефону. Валентина Іванівна, пас­портистка, пообіцяла швидко розшукати. І хоч збіг­ло небагато часу, а видалось вічністю... Нарешті дзвінок. Тремтячою рукою записав: Шмигло, стрі­лочник вокзалу, 1921 року народження, мешкав на вулиці Кірова. Шмигло...

Я насилу перевів подих, так сперло мені в грудях од хвилювання. Взяв себе в руки.

Шмигло. Залізничник... Мені знову пригадалась касирка Ядвіга Марківна. Закортіло розшукати то­го Шмигла і поглянути на нього хоч здалеку, крадь­кома. Ось де я припустився помилки: вчасно не поцікавився знайомими касирки. Мене обсіла важ­ка досада. Я не знаходив собі місця і ніяк не міг добрати, що саме вивело слідчого на нього. Адже в моїх словах, що на вокзалі із старих працівників одна касирка і вона нікого не впізнала на фото­картках, ні підозри, ні натяку на кого-небудь. Як же Великошич розшукав Шмигла?

І тут мене осінило: на вулиці Кірова вбили Мошняка! Значить, слідчий обійшов усіх мешканців і хтось згадав якусь дрібницю, незначний штрих. А може, сам Шмигло своєю поведінкою, обставина­ми життя викликав недовіру? Мені хотілося гризти нігті. Але тепер залишалося одне: чекати дощу і непомітно глянути на Шмигла.

Розділ двадцять сьомий

Уже другий день стояла сонячна погода.

Я вибрав момент, коли Великошича не було в прокуратурі, і забіг у паспортний стіл. Довго ди­вився на маленьку фотокартку із Шмигла, на його здрібнені риси обличчя, щоб міцно запам'ятати. Зовні він виявився звичайним чоловіком: у піджа­ку, темній сорочці, застебнутій на всі ґудзики під саму шию, круглочолий, витрішкуватий від напру­ження перед об'єктивом, із зачесаним назад волос­сям. Ніяких особливих прикмет. І все ж у мене трем­тіли руки. Я дивився на вбивцю батька і двох вій­ськових, душогуба Дубовенко.

—        Він часто після роботи підторговує на базар­чику,—раптом сказала паспортистка, вже немоло­да жінка в строгому синьому костюмі.

—   Спасибі, Валентино Іванівно.

Її повідомлення значно полегшувало здійснення мого задуму.

Вдома, щоб швидше збіг час, взявся фарбувати всередині веранду. Незабаром початок учбового ро­ку, і мати все частіше пропадала в школі, райвно. Мабуть, учора сповістили Ніну й Шепету про смерть Дубовенко, і вже містом снувалися чутки, лиховісні, з неправдоподібними вигадками. Дійдуть вони і до Шмигла, до Олі й матері. В цьому випад­ку вона обов'язково запитає мене, щоб пересвід­читись.

Фарбувати стелю найнезручніше. Відганяв од се­бе нав'язливу картину, що бачив на полустанку, та не міг: увесь час ніби вчувалося голосіння і причитання Шепети, ридання Ніни. Чим їй зарадити в горі? А я ще гнівався, що розтрубила про нашу по­дорож у Вінницю. Яка вона тоді була задоволена і щаслива! Напевне, добре, що людина заздалегідь не знає своєї долі. Наперед визначена біда отрую­вала б життя.

Крізь шибки веранди побачив на вулиці матір з учнями. Вони зупинились коло хвіртки. Я зліз із стільця. Мати із сльозами на очах, стишено та без­порадно запитала:

—   Це правда?

Я кивнув відвертаючись.

—   Коли?

—   Учора.

—   Ах, Арсене!.. — в материному голосі і відчай, і докір.

У душі вона звинувачувала мене за розслідуван­ня, яке спричинилося до загибелі Дубовенко. Я теж усвідомлював свою провину, що завчасно не перед­бачив, не застеріг. Що я? Великошич і той... Але хіба ми могли відразу натрапити на слід злочинця і викрити його, що вдало маскувався стільки років? На жаль, наші труднощі згарячу не беруться до уваги. І перед матір'ю поки що я не виправдаюсь.

Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вер­нулась на веранду з господарською сумкою та згорт­ками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.

—   Ми йдемо до Ніни, — сказала.

—   У тебе ж серце...

Мати мовчки пішла. Учні перебрали в неї пакун­ки і сумку. Я опустився на стілець. Хоч би навідав­ся Балюк. Але Роман Гнатович не переступить по­рога, щоб не почуватися ніяково за щось приховане від мене. Я залишився сам із надвередженим бо­лем сумлінням. Один злочин став кроком до нас­тупного. Зловмисник не зупиниться, поки на волі. В своїх діях він вбачав порятунок, утечу від розпла­ти. Відома філософія вбивць. Ні я, ні Великошич до вчорашнього дня нічого їй не протиставили за браком фактів та доказів. До речі, в мене й досі їх не було, крім побічних і різних здогадок. І слід­чий тільки добу тому впевнено вивів на папці пріз­вище злочинця. Тепер коло замкнулася. Хай прос­тять мені Ніна, Шепета і мати, що через прагнення віднайти батькові сліди наклала життям безневин­на жінка. Я того не хотів і не передбачив.

Прости, Ніно!

Я знову почав фарбувати веранду. Від незвички нила шия, зате брудно-сіра стеля поступово зника­ла і новий салатовий колір милував око свіжістю.

До п'яти годин упорався. Нашвидкуруч переку­сив і подався до Будинку культури. О цій порі на вулицях людно: робітники і службовці поспішали з роботи. Зі мною віталися знайомі, деякі з німим запитанням дивилися в очі, але не наважувались відверто спитати про Дубовенко. Розуміли, шо та­ємницю слідства до суда не розголошують.

Вирішив зблизька поглянути на Шмигла, ніби мимохідь потрапивши на базарець. Раз він мене знав, про що свідчила пастка на дорозі, то нічого критись.

Звіддалік помітив під жовтою стіною гурт лю­дей, переважно жінок, і я влився у гомінливу юрбу, пробираючись до базарувальників, що вишикува­лись довгим рядом із дарами своїх городів, садків. На асфальті, купками на газетах і пілках, у коши­ках, відрах і слоїках просились до столу огірки, мо­лода картопля, редька, морква, сливки, яблука, грушки, порічки, аґрус, жерделі... Серед білих хусток налічив усього три кашкети. Їх власники найдужче цікавили мене.

З хвилюванням протиснувся до першого. Ні, не схожий на Шмигла. І другий, і третій теж, а біль­ше нема. Я за інерцією посувався далі вздовж ря­ду. І раптом... на цеглинах сидів, зігнувшись, дядь­ко, міряючи жінці склянкою аґрус. Бачив лише його чорну кепку-семиклинку з ґудзиком у центрі й тонкі засмаглі руки, що вправно насипали зелені бубки. Жінка-покупець приказувала:

—   Повніше, повніше набирайте, не скупіться.

—   Гріх вам таке казати, гріх, — гомонів улесли­во.—У мене чайна склянка.

Я зупинився, придивляючись до чоловіка, чекаю­чи, заки зведе голову. Внутрішнє відчуття підказу­вало— Шмигло. Під бузковою запраною сорочкою вгадувались худі плечі, і вся його постать видавалась щуплою, кволою. Коли жінка розплатилась і він підняв голову, я аж відхилився. Шмигло, його кругловате обличчя, що ніяк не пасувало до хирлявого тіла. Сірі, метушливі й безвиразні очі ковзнули по моєму лиці, й на тонких губах Шмигла заграла запобіглива усмішка.

—   Беріть спасівки. Лишень з дерева. Солодкі, як мед.

А мені спазми здушили горло. Ось він, серед лю­дей, спокійно торгував фруктами, мовби нічого не трапилось, і на ньому не проступала кров, і зов­нішністю нічим не відрізнявся од інших. Пересіч­ний тип із вовчим нутром. Звір, якому вже недовго топтати землю. Вмів тримати себе в руках: виду не подав, що знав мене. Хотілося схопити його за комір, виволокти з натовпу й гукнути: «Люди! Це він убив Дубовенко і ще трьох військових! Він!..»

—   То не берете? — запитав безбоязно, зовсім знахабнівши, впевнений, що його не викрито і того ніколи не станеться. — У мене найсмачніші груш­ки. Не пошкодуєте грошей.

Убивця настійно пропонував мені грушки. Тра­гікомічна ситуація. Вважав мене за дурника. І, щоб не стовбичити перед ним, не випробовувати долі, я вибрався з натовпу. Шмигло був спокійним, і моя поява не насторожила його. Тим гірше для нього.

Я пізно помітив бабу Фросину, щоб вчасно звер­нути вбік і не зустрітися з нею. Вона перестала жувати свої улюблені вафлі й втупилась у мене маленькими злими очима.

—   Тебе ще не вкусила собака? — прошамкала, і з губ та бороди посипались білі кришки на кінці чорної хустки. — А вкусить. Господи, царство їй не­бесне!— осінила себе хрестом. — Яка ж гарна і мила. Пушла, пушла!.. — почала відганятися лата­ним кошиком од вдаваних собак, крутячись на місці.

Мовчки обминув її і пішов. Благав дощу і злов­тішно всміхався, уявляючи, як спотворитьсяоблич­чя Шмигла, коли потрапить у нашу засідку. Аби скоріше задощило. Поглянув на небо: всіяне рід­кими білими хмарками, воно не віщувало непогоди, принаймні на сьогодні. І ластівки високо-високо.

Мати ще не вернулась. Я потинявся по подвір'ю, визбирав скручені смужки жерсті, посидів трохи на лавці й подався в хату. Двері веранди залишив від­чиненими, щоб вивітрився гострий запах фарби. Ліг на диван, відзначивши, що часто почав на ньому товктися, мов Обломов. Не думав про Шмигла. Розслідування вважав закінченим. І вирок суду пе­редбачав. Мене турбувало інше: де покоїлись ос­танки батька та двох військових? Чи витримає ма­терине серце, коли дізнається про наслідки пошу­ку? Адже вона змирилась, що батько пропав без­вісти, впокорилась долі. Навіть гадки не мала, що він десь тут, наче невідомий солдат, як та жінка в глинищі.

Моє одруження, свято нашої любові затьмарю­валося материним розпачем, від якого мені її не вберегти. Сумління підказувало, що доведеться за­чекати, поки вляжуться пристрасті. Оля, впевне­ний, погодиться, і Сава Архипович зрозуміє. Ви­значна врочистість не повинна скидатися на похорон чи поминки. І все ж, скільки б не минуло часу, ми із залишками смутку і непоправної втрати роз­почнемо подружнє життя. Така вже людська па­м'ять: з неї ніщо за наказом чи бажанням не зникає. Гіркий осадок на довгі роки нишком оселиться в наших серцях. Я заздалегідь починав до нього звикати.

На веранді затупали кроки. По ході впізнав ма­тір. Ось вона на кухні відчинила буфет, напевне, взяла рюмку, рипнули дверцята аптечки. Я встав і заглянув на кухню: мати накапувала валер'янку, ворушачи знекровленими губами. Скосила на мене зажурені очі. Випила ліки й сіла на стілець. Від­чужено втупилась у скатертину, зморено звела ру­ку, зсунула на шию чорну косинку. Нудотно-солод­кі пахощі валер'янки підсилювали відчуття триво­ги, наче в лікарняній палаті з важкохворими.

—   Поховали Дубовенко, — заговорила тихо, на­че сама до себе. — І Ніна зовсім сирота... Поза­вчора сміялась, прибирала в класі. Раділа, що мати з Криму привезе мушлі... Кругла сирота. Жениш­ся — заберу її до себе.

—   Забереш, мамо, забереш, — я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімна­ти. — Полеж, заспокойся.

Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опу­стився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.

Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло, запитання: з яких міркувань і причин від­сторонив мене від подальшого розслідування? Чо­му? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Анто­новича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій до­свід.

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

—   Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схви­льовано дихав і таємниче мовчав.

—   Слухаю, — дратуючись, повторив.

—        Добрий вечір, Арсене, — несміливо привіта­лась Оля.

—        Олю!.. — я глянув на двері, мабуть, своїм ви­гуком потривожив матір. — Олю...

—        Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, — сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу труб­ку. — І не стій під ворітьми. Прийдеш?

—   Авжеж, — тамував радісне серцебиття.

—        Будь-що прийдеш? — запитала з лагідною не­довірою.

—   Обов'язково.

—   Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник — чверть на дев'я­ту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

—        Ти надовго, Арсене? — зболеним голосом по­цікавилась мати.

—   Не знаю. Я тебе замкну.

—   Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.

Ну, з Олею мені ніщо не загрожувало. Спершу я

глянув на небо: темно-синє, в купчастих хмарках високо над землею, воно не віщувало дощу. А якщо він розпочнеться, я відразу ж додому. Ті сорок п'ять хвилин видавались мені нескінченно довгими, і, щоб якось згаяти час, вирішив поїхати до Лебідки, по­бути на природі й спокійно осмислити, поцінувати Олин дзвінок та запрошення, вгамувати хвилюван­ня, бо при зустрічі не зв'яжу й трьох слів до­купи.

Вивів мотоцикла аж на вулицю і рушив.

   Купальників уже не було. Тільки на березі, під гаєм, чорніло декілька постатей рибалок, а під од­ним із грибків сиділа пара закоханих. Річка не брижилась, тьмяно полискувала, мов гладенька вкочена дорога після зливи. Тягло вільгістю і за­пахом води, татарського зілля та скошеної прілої соломи.

На заході, за гребенем лісу, визирав червоний серпик сонця, що на очах тоншав, вичахав, ніби давно покинуте багаття.

Прислухався до себе, до порухів душі і почуттів, які збудила Оля. Я їй простив безпідставну, сміхо­винну ревність, удавану байдужість і вперту затя­тість. Вона мене любила, усвідомила свою прови­ну і першою зробила крок до примирення. Картав себе за передчасні висновки, безглузді думки, що лізли тоді в голову. Справжнє кохання відразу не вмирає від першої-ліпшої дріб'язкової суперечки, непорозуміння, якщо двоє у великому світі знайшли одне одного. Тільки справжнє! На терезах життя завжди, щодня вивіряється, що справжнє, а що не­щире.

От лише не хотілося заходити до Придиби в ха­ту. Сава Архипович, безперечно, помітив, що між нами перебіг чорний кіт, а Оля, звичайно, нічого йому не розповіла, не пояснила. І тепер мені сором­но з'являтись у них на порозі. Через ту спірку Придиба склав про мене, як мені здавалось, не дуже гарну думку. А я дорожив прихильністю Олиного батька. В таких, як він, усе визначалося раз і на­завжди. Він у всьому, як і в роботі, певно, дотри­мувався однієї точки зору: працюй на совість, не криви душею і заслужиш повагу. А може, Оля по­ділилася з ним своєю бідою, питала поради? Не виключено, оскільки Придиба для неї і батько, і мати.

Пора. І сонце згоріло за лісом. На землю опус­калися голубі сутінки.

У вікнах будинків розпукувались жовті квіти лампочок.

Я завів мотоцикл на подвір'я. У жодному вікні не світилося. Подумав, що Оля, мабуть, не при­йшла, щось затримало її в універмазі. І, щоб пере­свідчитись, простяг руку до кнопки дзвінка, коли нараз, наче за помахом чарівної палички, розчини­лися двері на ґанок. Я ступив у напівтемряву, і нав­стріч майнула біла постать, обдала запахом кон­валій, припала до мене.

—   Арсенчику, любий!..

Оля не знати чого здригалась, тулячись до мене, ховаючи обличчя на грудях. Я гладив шовковисте волосся, відчуваючи всім тілом її всю, тоненьку й зграбну, довірливу й милу. В грудях ворухнулася жалість до неї й до себе, що завдали стільки да­ремного хвилювання, переживань. Я занурився ли­цем у її волосся, шукаючи губ, і знайшов їх, сухі й гарячі, спраглі в чеканні на мої, і всі болі та пе­чалі відлетіли в безвість.

—   Батька нема вдома,—уривчасто дихала Оля.— Він у Вінниці, в обласному управлінні... Приїде завтра...

Заточуючись, пішов за нею у її кімнату. Оля ввімкнула нічник —синю зірку над канапою, і ми ніби опинились у голубому серпанку з поголубіли­ми обличчями й руками, наче відлетіли в небесну блакить і розчинилися в ній. Було дивно і незвично легко, немов купався у казковому маєві. Ми зачу­довано дивилися одне на одного, сповиті незбагнен­ною таємничістю, не вірячи, що це ми і всі наші не­порозуміння позаду. їх як не було, їх хтось вига­дав, просто з якоїсь причини ми не бачились тиж­день і страшенно скучили.

—         А ти схуд, Арсене, — Оля провела долонею по моїй щоці. — В тебе неприємності?

Я заперечно похитав головою.

—        Боже, яка я пришелепкувата, — сказала сум­но, з каяттям. — Як я мучилась, усе поривалась то­бі подзвонити, а якийсь дідько стримував.

Її очі волого блищали, і лице видалось змарні­лим (може, від освітлення?), в ньому щось з'явило­ся нове, яке я ніяк не міг визначити, мов у людини, що багато пережила та передумала, змучилась від розпуки й страждання. Я пригорнув її до себе і вкрив лице поцілунками.

—        Не згадуй, не згадуй, не згадуй... — з душев­ним болем відчув, як боявся її втратити, як багато важила вона в моєму житті.

Оля заплющилась і мліла від ласки, ніжилась у ній, провинно усміхаючись.

—   Арсене...

—   Мовчи, — цілував.

—   Я...

—   Мовчи, — цілував.

—   Без тебе...

—   Мовчи, — цілував.

—   Не можу!

—   Мовчи, — цілував.

—       Арсене,—Оля приклала долоню до моїх губ.— Розстебни мені... сукню.

Я намацав на спині кілечко застібки й потяг йо­го вниз. Оля якось дивно дивилася на мене широ­ко розплющеними очима. Потім звелася з канапи, ворухнула плечима, і плаття поволі сповзло з неї, вляглося кільцем на підлозі навколо її ніг. До ньо­го долучилася сорочка, й Оля стояла переді мною в одному купальному костюмі. Я не дихав. А мо­же, я марив?

—   Арсене, — простягла до мене руки.

І я, ніби сновида, ввійшов у їх гаряче коло, і її тіло, гладеньке й тепле, притислось до мене, про­низало всього й зосталось у мені, як рана, як біль і пекельна мука, як радість і щастя, як сон та ява...

— Я хочу, щоб усе, — шепотіла Оля. — Навіщо так довго чекати? Арсенчику, рідний!.. Ти ж мій... мій, і я...

Розділ двадцять восьмий

Четвертий день без дощу. А якщо він не йтиме місяць, два?.. Невже Великошич ждатиме? Мені нетерпілося швидше заарештувати Шмигла. Я бо­явся, що він сховається, зникне, розчиниться серед людей, і тоді знову доведеться його шукати довгі роки. І вже шукатиму не я.

Я мав багато вільного часу для роздумів та мір­кувань. Мене непокоїла Оля, її дивна і незрозуміла поведінка. Проводжаючи мене, вона, гладячи трем­тячою рукою щоку, шию, попросила не приходити, зачекати, коли покличе сама. Я, здивований, не за­перечив, але було невтямки, чому їй не хотілося бачити мене, хай навіть і кілька днів, якщо вона стала для мене життям, повітрям та сонцем. Щось у неї коїлось на душі і в серці, незбагненне для ме­не, я підсвідомо відчував, що її стан пов'язаний з тим, що сталося між нами. Чому я не взяв себе в руки і не пішов? Піти!.. Я заплющився, і Оля ви­никла в голубому маєві, прозора й невагома, мов привид, мов уві сні.

Удома я довго дивився на свій відбиток у дзер­калі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже во­ни повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, по­при всілякі обставини, щоб в Олі не закралася пі­дозра щодо моєї підступності й нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли по­руч із нею знаходитиметься Оля.

Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рі­шення, і мене зненацька вразила думка, що спіз­нився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?

Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попро­сив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не за­боронила дзвонити.

—   Алло, — ніби з сумом мовила.

—   Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.

—   Здрастуй, любий!

—   Ти на мене... ображаєшся?

Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.

—   Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай... Просто мені... треба прийти в себе... Ти розумієш мене?

—   Звичайно.

—   От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Лю­би!.. — Оля поклала трубку.

Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе... Так, поганий з мене знавець жіночої пси­хології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвидні­лось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пуч­ками городини. Заклопотана, вона все ж усміхну­лась і запитала:

—   Ти помирився з Олею?

—   А що?

—   Бо ти якийсь... — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

—   Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й пет­рушки.

—   Святковий, і щось у тобі незвичне.

—   Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а

мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері ін­коли плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нест­римно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'яв­лявся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з бать­ком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.

Я рано ліг спати з думкою — що принесе завт­рашній день.

...Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі пет­люрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніко­ли не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смо­ла, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не бу­ло— розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погука­ти діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не' міг відірвати ноги від шля­ху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненаць­ка долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав ме­не із смертельних лабет. Бубонці, бубонці...

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзво­нив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Нав­помацки налапав трубку.

—   Алло.

—  Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла. Бігом! — наказав Великошич.

—   А... а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.

—           Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розта­нули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

—  Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

—   Так.

—   Господи, в таку погоду, — зітхнула.

Погода була чудова. Я славив дощ. Час розпла­ти настав.

Гучно відлунювали мої кроки на вулиці. Біг, не вибираючи дороги, просто по калюжах, щоб устиг­нути і випередити Шмигла, який, мабуть, уже ви­рушив до Мошняк. Біг безлюдними вулицями, гу­паючи чобітьми, І серце вискакувало з грудей. Аби не припинився дощ. Хай би періщив до ранку. До ранку!.. А Шмигло хотів продати мені грушки. Грушки вбивці батька. Все, кінець, крапка на роз­слідуванні!

Біг, не натягуючи ворока, краплі сікли мені об­личчя, змили голову, наче під душем, прохолодні цівки текли за комір сорочки, по спині й грудях. Іди, йди, дощику, зварю тобі борщику. Кому ка­ша, кому борщ... Невже сьогодні злочинець потра­пить у наші руки? Невже?..

Аж перед хвірткою Мошняк перейшов на крок. Набрав повні легені повітря, щоб вирівняти ди­хання. На подвір'ї тьмяно полискувало мокре лис­тя на густих кущах рай-дерева. Будинок таємниче мовчазний і непривітний. Крізь зачинені голубі ві­конниці не пробивалося світло. Цікаво, чи впізна­ли мене наші, що десь тут сиділи у засідці? Коли б не сприйняли за Шмигла. Та, напевне, Велико­шич їх попередив. Хвилюючись, тричі постукав у віконницю спальні.

—    Іди до дверей, — глухо, мов із-під землі, по­чувся його голос. Відчинив переді мною двері. — Роздягайся, — сказав пошепки. — Ми стежимо за ним.

—   Прийде? — я скинув плащ.

—    Обов'язково, — впевнено відповів Сергій Ан­тонович.

Він узяв мене за руку, ще не призвичаєного до темряви, і повів за собою, вільно орієнтуючись, ні­би в себе вдома. Ми перетнули велику кімнату (здогадався по половику під ногами) і зупинились.

—   Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.

—   А де крісло?

—   Вбудешся і побачиш.

—   Мошняк є?

—   У великій кімнаті.

—Котра зараз година?

—   Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

—        Здалеку йому йти? — кинув навідне запи­тання.

—   Звідси далеченько його хата.

Сергій Антонович до останньої хвилини не пові­домляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

—   Ти чого? — суворо прошепотів Великошич.

—   Га?

—        Чого смієшся, питаю? — гаряче дихнув мені у вухо.

Еге, так я тобі й скажу.

—        Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти по­гані, — попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружив­ся до краю і прислухався до дзвону в голові, ми­моволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке міс­то дізнається про арешт Шмигла, непомітного за­лізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не від­будеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочин

вісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не пере­скочиш, завважив, щоб не наврочити... Було б доб­ре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, ма­буть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являв­ся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього сві­док теж важливий.

—   Іди за крісло, Арсене, — тихо мовив Велико­шич.

—   Котра зараз година?

—   П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло — нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за ви­сокою спинкою. Неподалік вимальовувалось у піть­мі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слід­чий: близько до вікна, щоб на всяк випадок від­різати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.

Дивився на штору. Справді чи видалось, шо Ве­ликошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося гучним, ніби тупання чобіт.

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, що то Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзвяк­нув шпінгалет. Спритно «працював» мерзотник. У кімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліво­руч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим па­че — на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислу­хаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.

Я дякував дощу, що лопотінням по листю заби­вав удари мого серця.

Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вік­ні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світи­лась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготу­вався до стрибка.

Великошич не вмикав світло.

Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (мо­же, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли, в кімнаті трохи прояс­ніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укри­тий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.

Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в тем­ряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ков­дрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і вит­римка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла не­ма!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Сві­тло!

— Руки, Шмигло! — владно пролунав наказ Великошича.

Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з нього під стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.

—   Це не Шмигло! — крикнув я. — Не Шмигло!

Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.

—        Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокир­ку, — спокійно сказав Великошич, оглядаючи кіс­точки пальців.

Шмигло лежав головою до мене, довгий і безжив­ний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку... і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.

—        Візьми сокиру, — повторив слідчий і суворо додав: — І не розкисай. Не розкисай.

На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це вви­жалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тіль­ки горбатилась ковдра.

—        Клич понятих, — мовив до когось у вікно Сер­гій Антонович. — Вставай, Шмигло, досить приду­рюватись.

—        Хай вийде Арсен, — раптом сказав Придиба- Шмигло, не встаючи.

—   Ну! — вимогливо наказав слідчий.

Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною голо­вою. З розсіченої щелепи текла кров.

—        Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив...

—       Забери його звідси! Забери!.. — заволав не­самовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки,

Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві гли­боку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він убив, він убив!..

—        Тримай, — Великошич подав мені свій ТТ. — Я відчиню двері для понятих.

Він убив.

Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слід­чого.

Він убив.

Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла.

Він убив.

І запобіжник здійнято.

Він убив.

Палець звично ліг на спусковий гачок.

Він убив.

Ось так, легенько натиснути...

—        Убий мене, — одним видихом проказав Шми­гло, вп'явшись у мене  знетямленими очима. — Убий!.. Заради Олі, чуєш?

Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко...

— Убий, Арсене, — бліде обличчя Шмигла спот­ворилось гримасою болю, відчаю і муки. — Убий!.. Оля...

Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охо­пила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповни­лася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чі­пав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло — розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, ве­личаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:

—   Та це ж Придиба!

—   Ви його знаєте?

—   Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.

—   Коли?

—   Давно, десь у сорок шостому чи сьомому році.

Коли покінчили з формальностями, передбачени­ми слідством і законом, ми поїхали у відділ. У ма­шині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.

У нашому будинку, незважаючи на ранні годи­ни, панувало пожвавлення: нас зустріли прокурор і начальник відділу, вітали з удачею. Я сприймав поздоровлення і метушню, ніби стороння людина, і часто ловив на собі стривожені погляди Сергія Антоновича.

Непомітно залишив приймальню і подався у свій кабінет. Уже не треба вмикати світло. Підійшов, до вікна. В дворі, за вишнями, тьмяно жаріла лам­почка в камері попереднього ув'язнення. Там си­дів При... Шмигло. І лише тут, у тиші, я зрозумів, чому Великошич без всілякого пояснення усунув мене від розслідування. Він передбачив мої душев­ні муки й фахову безпорадність. Пожалів мене й Олю. Тепер з усіх тих переживань та потрясінь ви­пливало гостре й болюче: а шо буде з нами? Як сприйме все це Оля? Рідний батько — вбивця. А він же її вибавив, виняньчив, пестив, вона йому варила їсти і прала, цілувала, жила під одним да­хом. Вона — і вбивця мого батька. Яке дике, ней­мовірне поєднання.

У мені наче щось надломилось, дало тріщину, і вона побігла далі у глибину. Серце наче роз­половинилось, невигойно ятрилось. Стало чогось шкода до сліз, до ридання, до відчайдушного кри­ку. Я опустився за стіл й обхопив голову руками. Що станеться з нашою любов'ю?

З'явився Великошич, рішучий, збуджений.

—   Шмигло не хоче зізнаватись, — сказав.

—   А хто такий Шмигло?

—   Про це — потім. Поїхали на обшук.

—   Куди?

—       До нього додому, — і багатозначно додав: — Уже дев'ята година.

О цій порі Оля вже на роботі.

Я звівся. Слідчий поклав мені руку на плече й співчутливо запитав:

—   Як тобі?

—   Нормально.

Дощ не вщухав. Великошич наказав мені сісти з водієм, а сам із Шмиглом та старшиною Драчуком розташувались позаду. Мені здавалось, що від­чуваю на потилиці гаряче дихання вбивці. У люс­терку, куди я поглядав вряди-годи, відбивався довгий, із склеротичними прожилками ніс Шмигла, міцно стулені сині губи, сива щетина і біла наклей­ка на щелепі. Його очей я не бачив.

Ми швидко дісталися місця. На безлюдній вули­ці чапіла одинока згорблена постать. Баба Фросина. Помітивши нас, заспішила по калюжах до зе­лених воріт, розмахуючи латаним кошиком. Утупи­лась у Шмигла колючими очима і засміялась, ти­каючи в нього скарлюченим пальцем.

—        Собаки, там собаки. Гав, гав!.. Ти їх пожер, собачок? — белькотала. — А вони вас не покусали?

—        Ні, бабцю, не вкусили, — відказав Велико­шич. — Драчук, запросіть понятих.

Я нерішуче ступив на подвір'я, кинув погляд на вікна.

—        Оля на роботі, я дзвонив, — тихо зауважив слідчий.

Відімкнув двері на ґанок, і ми ввійшли до хати, у велику кімнату, обставлену зі смаком, з кришталевою люстрою, із килимом на підлозі та на стіні за диваном.

—   Сідайте, Шмигло, — кивнув слідчий на сті­лець. — То не скажете, де сховані коштовності?

—   У мене нічого нема, крім Олиних прикрас,— буркнув.

—   Дарма, Шмигло, не признаєтесь.

Ми чекали понятих. Одганяв від себе думку, що доведеться робити обшук і в Олиній кімнаті, в тій кімнаті... Ні, вирішив, туди не зайду і Сергій Ан­тонович не примусить. Я вже сприймав усе, що тра­пилось, без відчуття спустошення і порожнечі, ли­ше в грудях ніби покоїлась велика брила, яка то підступала до горла, то осідала й давко щеміла. Що ж, я домігся того, чого прагнув: спочатку від­шукати батькові сліди, а потім викрити вбивцю. Я міг святкувати перемогу, радіти з помсти, з тор­жества справедливості і закону. Проте почуття святковості не було. Натомість — тоскне, незрозу­міле очікування якоїсь неминучої втрати.

У будинку ми нічого не знайшли, окрім Олиних прикрас та фотографії молодої жінки за образом у кімнаті, де спав Шмигло. На горищі, в підвалі, в сараї, в погребах — теж нічого. Я бачив занепо­коєння Великошича. Шмигло кривив губи в злов­тішній посмішці. Залишалося перекопати город і обійстя. Мені не вірилось, щоб коштовності були сховані далеко. Такі речі повинні лежати завжди напохваті, але в надійному і потайному місці.

Слідчий, пригнічений та посмутнілий, замикав двері. Я востаннє поглянув на хату. На причілках і обабіч ґанку з ринв у діжки дзюркотіла дощова вода. Шибки вікон мокрі, всіяні краплинами, ніби в сльозах. Пасмурна сльотава погода ще дужче за­гострювала нашу невдачу з обшуком. Ми рушили до хвіртки. Я оглянувся.

— Стійте! — і метнувся до хати.

З ринви, ліворуч від ґанку, вода не витікала, хоч у діжці вона була, але застояна, з душком. Я встро­мив руку в трубу — сухо. Тоді смикнув за трубу, і коліно роз'єдналось. У ньому лежала поруділа шкіряна торбина. Почув, як позаду несамовито верескнув Шмигло. Він упав на спориш і качався, харчав, дер землю нігтями. Поняті, дві сусідки, злякано притислись до воріт. Старшина Драчук ухопив його за комір і легко, мов кошеня, поста­вив на ноги.

До мене підбіг Великошич, обняв і дзвінко поці­лував.

У торбині виявились коштовності, серед них зо­лотий годинник із дарчим написом комбрига Федоренка. І мені відразу пригадався лист Куртія. Слідчий завів годинник. Приклав до вуха.

— Іде, Арсене, йде, — мовив зраділо і подав мені.

Батьків годинник!..

Розділ двадцять дев'ятий

Ми вертались іншими вулицями. Великошич за­доволено покахикував, перекидався незначними словами щодо погоди із старшиною. У люстерку я бачив тільки чорний кашкет Шмигла, що відчу­жено сидів, звісивши голову на груди. Незапе­речні докази, знайдені нами, його остаточно доко­нали.

Газик зупинився на початку мого провулку.

— Йди додому, Арсене, відпочинь, — сказав слід­чий і дав мені маленьку коробочку. — Там дві таблетки ноксерону. Випий. Тобі треба обов'язко­во заснути.

—   Але ж...—я багатозначно зиркнув на Шмигла.

—   Я тебе викличу, — Великошич поплескав ме­не по плечу, стомлено посміхнувшись. — Ми ще про все поговоримо.

Газик рушив. Я деякий час дивився йому вслід. У задньому віконці біліла смужка шиї Шмигла. Лише тепер, отримавши наказ відпочити, я від­чув утому: намоклі чоботи й плащ здавалися ней­мовірно важкими, а кілька сот метрів до хвіртки — кілометрами.

Новий зелений паркан, металева хвіртка, фарбо­вана веранда, жерстяний дах — ніби чуже подвір'я. Я штурхнув хвіртку носком і, не притримуючи, попрошкував до веранди. Хвіртка гучно трахнула, ні­би пролунав постріл. Біля сходинок витер ноги в шкрабачку. На порозі вже стояла мати. Обминаю­чи її поглядом, з опущеною головою зайшов до хати. В коридорі скинув плащ і чоботи.

—   Давати обідати? — стурбовано запитала маги.

—   Потім.

На кухні ковтнув дві таблетки й запив водою. У своїй кімнаті роздягнувся і ліг на диван.

—   Ти не хворий, Арсене? — в голосі матері зву­чала погано прихована тривога.

—   Ні.

Вона причинила двері й тихо почапала. Це ос­таннє, що я почув...

Прокинувся від нестерпного відчуття голоду. На­дворі пасмурно, але не дощило. Годинник мій не йшов. У пам'яті зринули приголомшливі події, і я скочив на ноги. Першим бажанням було потелефо­нувати Великошичу, навіть простяг руку до труб­ки, але згадав, що він обіцяв сам подзвонити. На кухні ходики показували десять хвилин на дев'яту. Отож, Оля давно вдома і, якщо сусіди нічого їй не сказали, звично чекала батька з роботи.

Я відрізав скибку хліба, намастив маслом, а звер­ху повидлом і жадібно їв, запиваючи холодним чаєм. А якщо сусіди сказали?.. У мене хліб застряг у горлі, і я закашлявся, хапливо ковтнув чаю. То­ді вона, щоб пересвідчитись, побігла в міліцію, зу­стрілася з Сергієм Антоновичем, і той розповів. Я зазирнув до кімнати матері — нікого. І на веранді нема. А може, Оля дзвонила і я не чув? Чи захо­дила до нас? Ні, після розмови з Великошичем во­на не подзвонить і не зайде. Я опустився на сті­лець, з острахом і відчаєм усвідомлюючи, що на її місці теж би не подзвонив і не зайшов. Тепер до кінця зрозумів значимість слів Шмигла «заради Олі...»

Я довго дивився на батькову фотокартку. Мене охопив тупий, ниючий біль і безнадійний смуток, обі­ймав невимовний жаль, що підступно підповзав до горла, і я незчувся, як заплакав, безгучно, не со­ромлячись своїх сліз, думаючи, що, коли б жив ба­тько, все було б по-іншому, коли б не клята війна та ниций Шмигло, страшне поріддя роду людсько­го. Треба ж долі звести мене саме з його дочкою, і якою ціною я заплатив за розшуки батька.

Виплакавшись, я трохи заспокоївся — мені по­легшало. А в душі зосталося журливе почуття про­щання. Здавалося, ніби я самотньо лежав у лузі серед трав, а в високості, курликаючи, летіли у ви­рій журавлі. І коли долинули материні кроки, я заплющився — перед зором із темряви повільно ви­ринала, окреслюючись, фотокартка з батька і, на­бувши чіткості, через мить розтанула.

—  Арсене, ти... не спиш? — уривчасто дихаючи, напевне від швидкої ходи, запитала мати.

Я похитав головою.

—   Тільки що в гастрономі..,

У мені курликали журавлі,

—    Іди сядь коло мене, — я не розплющувався, здогадуючись, з якою вістю вона прийшла.

Мати сіла на диван, я відшукав її руку, взяв про­холодну долоню у свою і легенько стис.

—    Боже, що балакають люди,— мовила вже з меншим хвилюванням.— Аж волосся дибки стає. Наче заарештували Саву Архиповича за вбивство Дубовенко.

Що ж, люди не помилились.

—    І ще...— мати затнулася, не наважуючись ска­зати, і я знову стис її долоню, мовби заохочував до подальшої розповіді. Водночас розумів, що моя ру­ка заспокійливо впливала на неї, як і вся моя по­ведінка— лежання з заплющеними очима.— Що Оля кудись поїхала. Я не повірила, зайшла в уні­вермаг, а її нема. Степанида бігала до неї додому. Хата замкнута.

Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиж­день Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.

—   Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.

Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло пере­бував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:

—    Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора...

Відчув на собі пильний погляд матері.

—   Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин,— сказала з докором.— Я аж злякалася попервах.

—   Що?!

—    Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.

За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?

—   Мені ніхто не дзвонив?

—   Ні.

Я не витримав і набрав телефон слідчого.

—   Доброго ранку.

—   Привіт, Арсене,— глухо відповів.

—   Де Оля? — запитав без всілякого вступу.

Великошич пошелестів якимись паперами, зітх­нув і відповів:

—   Поїхала.

—   Куди? — знову закурликали журавлі.

—   До батька.

—   А хіба Шмигла вже?..

—        Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все роз­повісти.

Я нічого не розумів.

—        Замкни двері,— сказав, виходячи з-за стола.— Щоб нам ніхто не заважав.

Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираю­чись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмиг­ла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до яко­го торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович за­здалегідь усунув її.

Передусім мене цікавило, до якого батька поїха­ла Оля і хто їй Шмигло?

—        Вибач, Арсене, що так з тобою повівся,— за­говорив.— Тепер розумієш, що інакше не міг. При­знатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісім­надцять років — строк чималий. Але ти розшукав...

—   Завдяки вам,— вставив я,

—То дрібниця,— махнув рукою Великошич.— Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.

—   Я?!

—        Авжеж,— скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет.— Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.

—   Роман Гнатович?!

—        Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

—        Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник,— за­значив гірко.

—        Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смале­ним. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, по­стежити за тобою і про все доповідати йому. І я за­цікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

—   Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

—        Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупи­нився і лукаво поглядав на мене.

Я гарячково копирсався у пам'яті.

—        Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

—       Хм, була теж важливий факт. Ну-ну,  поду­май,— відверто втішався з моєї скрути.

—   Про бороду, яку носив колись Придиба?

—   Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б при­вела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

—   Здаюсь.

—    Придиба — колишній гицель,— із задоволен­ням сказав Великошич.— Добував собі сировину для кушнірства.

—    Який же зв'язок? — стенув я плечима.— Ги­цель.

—    Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гиц­лі їздили підводами з будами, куди садовили ви­ловлених собак. То який висновок, лейтенант За- гайгора?

Мені стало ще соромніше.

—   Вік живи — вік учись,— промимрив я.

—   А почув щось незрозуміле, розпитай до дріб­ниць,— повчально додав слідчий.— Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до вій­ни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих дока­зів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки,— слідчий підійшов до стола і здій­няв газету.— Впізнаєш?

Під нею лежали поруділі жіночі черевики, які ні­би впізнав Балюк. І я вирішив здивувати Сергія Антоновича.

—   До вас приходив Роман Гнатович і сказав, що знав власницю цих черевиків.

—   Гм, приходив,— посміхнувся Великошич. — Він справді їх бачив на одній жінці, навіть згадав, що на одному на підошві набито шкіряний косячок,— узяв правий черевик і показав мені.

Косячок був.

—   Хто ж та жінка?

—   Про неї теж далі,— пообіцяв слідчий — 3 роз­повіді Балюка про жінку я зрозумів, що маємо справу з неабияким спритником, до речі, необізна­ним з сучасною криміналістикою, що якоюсь мірою нам допомогло.

—   Хто ж та жінка? — нетерпілося мені.

—   Зараз,— Великошич розгорнув папку і вийняв пожовклий аркуш паперу.— Балюк наштовхнув ме­не на думку переглянути архів із матеріалами все­союзного розшуку. Й ось що я знайшов. Читай,— подав мені аркуш.

На ньому видруковано фотографію молодої гар­ної жінки з відкритим поглядом, з вінком товстих кіс, викладених калачиком, у сукні з трикутним ви­різом на грудях. Вона достоту копія тієї, яку зна­йшли за образом у Шмигла при обшуку... Сіванич Марта Йосипівна, вчителька, зникла в 1941 році з однорічною донькою Олею. Особливі прикмети: волосся біляве, ніс рівний, очі голубі, на передньому зубові золота коронка...

Раптом у мене майнув здогад.

—   Вона — Олина мати?!

—   Так.

—   І Шмигло її...— у мене не повертався язик ви­мовити страшне слово.

—   Так, Арсене.

—   То він і не батько Олї?

—   Ні. Марта з біженцями аж із Києва дійшла до нашого міста, і тут їй дав притулок Придиба, що жив самотньо,— продовжував розповідь Велико­шич.— Коли він підібрав у глинищі Балюка і при­віз додому, то сховав його в погребі. До Романа , Гнатовича часто навідувалась Марта, приносила їсти, робила перев'язки. Спускалася до нього по драбині, і вчитель завжди спершу бачив її череви­ки. Тому й запам'ятав. Іще Балюк помітив, шо вона і Сава різні. Вона й призналася йому, що Придиба не її чоловік. Словом, якось усе розповіла про себе,

—   За що ж він її?

Зізнався, що після вбивства і пограбування Замрики в хліві розглядав коштовності, а тут нагодилась Марта і побачила їх,— слідчий налив з графина склянку води і спрагло випив.— Між ними виникла сварка. Придиба не відбрехався. Потім пу­стив чутку, що вона втекла з якимсь військовим. Але я забіг наперед,— Великошич потер переніс­ся.— Ага, знайшов цей розшук, прикмети збіглись із свідченням Балюка, та доказів чортма, щоб за­арештувати Придибу за вбивство Сіванич, не ка­жучи вже про трьох військових.

—   Були ще черевики,— нагадав я.

—   Мало. Крім Балюка, їх ніхто не пам'ятав. До того ж від звинувачення Придиба міг легко викру­титись і ми б залишилися ні з чим.

—   А кульчики і перстень, які Мошняк подарував своїй дружині?

—    Теж припущення, Арсене. Вони побічно дово­дили, що саме в нашому місті знаходились коштов­ності. Ага, щоб не забути. Придиба продав їх ков­баснику, а коли після грошової реформи в сорок сьомому приніс браслет, той злякався і не купив, запитав, де взяв,— і наклав життям. Я знову забіг наперед,— Великошич сів за стіл.— Спритник від­чув, що ти поволі намацуєш його слід. Найдужче він боявся Дубовенко. Здогадався, що бачила його буду на дорозі. А твої відвідини Дубовенко оста­точно переконали його, що вона найнебезпечніший свідок. Тому і рішився на вбивство... Лише на один день запізнилася відповідь з Харкова. На один день,— він скрушно похитав головою.— Придиба виявився бандитом Шмиглом Терентієм Демидовичем, сином куркуля, а Придиба Сава Архипович— убитий ним у двадцять сьомому році голова комне­заму. Шмигло, на прізвисько Кріт, власноруч за­катував учительку, двох комсомольців, вирізав охо­рону ешелону з хлібом. Його, пораненого, зловили, але з госпіталю втік. Усе тут,— поляскав долонею

по старій грубій справі,— записано. В жовтні со­рок четвертого, їдучи з Березівки після гицелювання, зустрів на дорозі твого батька. Він попросив підвезти, пообіцявши добре заплатити. Розговори­лись, і Шмигло зрозумів, що батько віз велику су­му грошей... Потім він майже щовечора, вже на­вмисне, виїздив на березівський шлях. Після Замрики перестав. Показав, де вони поховані: в гаю, лі­воруч, за двісті метрів од містка через Лебідку. От і все. Ти, Арсене, викрив запеклого злочинця.— По­мовчав, по тому співчутливо запитав: — Куди пере­нести останки твого батька?

—  У Березівку, до пам'ятника загиблим на вій­ні однесельчанам,— не задумуючись, сказав я.

—   Гаразд,— переклав на столі папки, якісь па­пери.— Про наші пошуки я повідомив обласне ке­рівництво карного розшуку, і вони теж підключили­ся до встановлення особи злочинця.

Сергій Антонович зволікав із відповіддю на пи­тання, яке незримо витало в кабінеті. Воно, мабуть, було написане на моєму обличчі, бо слідчий пово­дився так, наче чимось завинив переді мною. Я здо­гадувався, що в Олі знайшовся рідний батько і його адресу роздобув Великошич. Він чесно виконав свій обов'язок.

А чи потрібна мені адреса Олі? Чи я поїду до неї?

—  Не горюй, Арсене. Може, з часом усе налаго­диться. Час і робота — найкращі ліки,— задумли­во зауважив Великошич.— Вона в Києві, батько її працює на «Арсеналі» токарем... Шмигло спалив усі документи Марти і записав Олю своєю дочкою. Він по-своєму її любив, цей злочинець, оголошений із двадцять сьомого року поза законом.

Правильно: І злочинець на старість хотів мати прихисток та догляд, скуштувати любові й ласки. Тому й записав Олю дочкою.

Я встав і пішов до свого кабінету. В ньому нічо­го не змінилося. До шибки тулилась гілка з пере­стиглими, аж чорними, вишнями. Надворі зовсім ви­яснилось, і розгортався гарний, передостанній день літа.

Висунув шухляду й дивився на Олину фотокарт­ку. Оля пустотливо сміялася, ловлячи сніжинки. Коли я побачу її і почую сміх? Коли?..

Зазирнув Великошич.

—   Чому Шмигло не вбив мене? Адже й нагода була.

—   Я теж цікавився. Розумієш, він до останнього дня не вірив, що його викриють, раз вдалося стіль­ки років прожити під чужим прізвищем,— сказав.— Ти б чимось зайнявся, Арсене. Сходи на риболовлю.

Тільки опинившись на своєму подвір'ї, подумав про матір. Що їй сказати? Он вона на веранді, ви­йшла навстріч. У її руці білий конверт. Очі черво­ні, мабуть, знову плакала, і вся немов суцільна жа­лість.

—   Тобі лист, Арсене.

—   Від кого?

—   Не знаю. Без зворотної адреси,— подала кон­верт і пішла в хату.

Почерк Олі. Я сів на лаву і довго не наважував­ся відкрити...

«Арсене!

Я все знаю, ходила до Сергія Антоновича. Щось зі мною сталося, і всі почуття — мов крига. Голо­вою розумію, що це не так, а в серці якась пустка, холоднеча і страх, ніби живу й не живу. Хочу тебе бачити, і щось не пускає, стримує. Якась стіна між нами. Я досі нічого не відала, навіть не здогадува­лась. Боже, хто мене виростив, чого так доля по­збиткувалась над нами, перед ким ми завинили? Чого цей світ такий жорстокий? Коли б не війна, ко­ли б не війна, проклинаю її, проклинаю! Арсене, хоч інколи думай про мене, може, ще все повернеться, мої почуття, може, оживуть, і ми будемо разом. Але зараз несила, як згадаю, кого називала «батьком». Через дві години їду. Одного боюся, щоб ти мене не забув, адже я маю право залишатись у твоїй пам'яті, маю... Любий!Оля».

Поруч опустився Балюк, і я здогадався, що він вийшов з хати. Отож, не доведеться розповідати матері ні про Шмигла, ні про Олю. Роман Гнатович закурив, обійняв мене за плечі й прихилив до себе.

— Кріпись, Арсене, твоє життя попереду. А за фронтовиків — спасибі. Вони згасли, мов свічки, але ти по стількох роках видобув їх полум'я. Спа­сибі!

Розділ тридцятий

Минув майже місяць, як відбувся судовий процес, що набрав широкого розголосу. Після відхилення касаційної скарги, я прочитав у газеті, вирок було виконано — Шмигла розстріляли. На мене і Великошича начальство подало рапорт про присвоєння позачергових звань за вдале розслідування.

Між моєю роботою і спогадами ніби пролягла не­видима межа, і поки я працював, Оля не з'явля­лась. Вона наче перебувала десь поруч, очікуючи на слушну хвилину, щоб зненацька виринути, ввійти у мене. Найчастіше те траплялось у дорозі і вдома.

Але надія жевріла, і я найдужче любив у собі сподівання на вороття. Знав, що Олі теж нелегко, коли не важче, ніж мені. Проте між нами проліг маленький промінчик, що вселяв надію: Шмигло виявився нерідним батьком Олі. І коли б не совість, не відчуття провини...

Коли я приходив з работи до семи годин вечора, інколи заставав у нас Ніну. Вона дуже змінилась після загибелі матері. Це вже було не безжурне дів­ча, а серйозна, заглиблена у свої роздуми дівчина, в очах якої світилася допитливість, часом недовіра.

Ось і сьогодні, перед вихідним, який у нас рідко випадав, я рівно о п'ятій прийшов додому. Ведучи мотоцикл подвір'ям, помітив на яблуні Ніну, одяг­нену в мій старенький, ще шкільний, спортивний костюм. Вона зривала жовті антонівки й клала їх у відро, причеплене на гаку до гілки. Стало сором­но, що мати не діждалася помочі і мою роботу ви­конувала стороння людина.

У хаті матері не було.

—   Привіт, Ніно! А де мама?

—    Добрий день! — знітилась, мабуть, від того, що в моєму костюмі. — Віра Матвіївна в погребі, квасять яблука.

Я зайшов у сарай. Ляда погреба відчинена — там горіла гасова лампа. На стіні колихалася чорна переламана тінь матері. По драбині спустився вниз. На мене пахнуло земляним духом, пріллю та діж­ками з-під квашенини. Мати, у фартусі, пов'язана білою косинкою, перебирала антонівки: більші ми­ла в ночвах, а з них перекладала в діжку, менші — в засік.

—    О, так рано! — здивувалася. — Чи забіг пере­кусити?

—   Ні, додому. Чого це ти експлуатуєш Ніну?

—   Вона сама визвалась допомогти.

—    Коли б ти не розпочала, вона б не визва­лась, — дорікнув.

—    Я не розпочинала. Випадково прохопилась, що вже пора... — мати не розуміла, чому мене дратувала допомога Ніни. — Якщо тобі неприємно, то я скажу їй.

—        Нехай уже... — погодився, щоб не ображати ні матері, ані Ніни.

Я взяв порожнє відро і вибрався нагору. Аж примружився від яскравого сонця.

—   Усе, Ніно, відпочивай.

—   Я не стомилась.

—   Тоді йди до Віри Матвіївни.

—        Я не можу... в погребі, — перестала рвати яб­лука і потупилась.

—   Чому?

—        Відтоді як маму... земля... яма... — сльози за­бриніли в її голосі.

Мені погріб нагадував війну, а їй — могилу. Ні­на продовжувала зривати антонівки і класти у від­ро. Я виліз вище й діставав яблука майже з верхо­віття. Ніна працювала мовчки, зосереджено, і мені теж не хотілося розмовляти. По її посмутнілому лиці нечутно ковзали світлі тіні, і здавалося, що вона похитувалась, наспівуючи якусь журливу без­словесну пісню. Ми швидко наповнили відра, і я заніс їх у погріб.

—        Ще кілька відер — і досить, — сказала мати, сутулячись, наче могла головою зачепити стелю. — Ти завези Ніну додому.

—   Гаразд, мамо.

—        Чому ти не познайомиш її з Карпань? Вона ж її рідна бабуня, — зауважила мати.

—   А це не зашкодить пам'яті Дубовенко?

—        Ніна вже не дівчинка, Арсене. Горе робить людину дорослішою. І для Карпань велика ра­дість — об'явилася онука. Ти уявляєш?

Ніна досі нічого не відала про таємницю свого народження. Я не збирався про те її сповіщати, і Шепета поводилася так, ніби з найближчих людей у Ніни була тільки вона. Я розумів самотню жін­ку, що ні з ким не хотіла ділити своєї прихильнос­ті, може, й любові до дівчини, яку теж бавила і вважала рідною дитиною. Але скільки залишало­ся жити Карпанисі? Було б непростимо жорстоко з мого боку позбавити матір фронтовика на старості втішитись дочкою свого сина.

—   Тільки спершу ти все розкажи Ніні, — ска­зав матері.

Антонівка зародила рясно: не минуло й півгоди­ни, як ми нарвали ще кілька відер яблук. Я зали­шився в погребі, а мати пішла до Ніни.

—   Вилазь, Арсене, завезеш Ніну, — мати пере­рвала перебіг моїх думок, зазирнувши в погріб.

—   Як вона там?

—   Побачиш, — поспішно відвернулась.

Ніна, вже в учнівській формі і червоній кофті, з брунатним портфелем чекала коло мотоцикла, замислено погладжуючи сидіння, обшите сірою ов­чиною. Зачувши мої кроки, стрепенулась, підбігла до мене із широко розплющеними очима, в яких світились радість і здивування, наче їй відкрився незнаний світ.

—   У мене є бабуся! Ви чуєте, бабуся?! — термо­сувала мене за руку. — Чого ви мовчали? Чого?

—   Твоя мама...

—   А тепер? Тепер?

Я не хотів їй казати про Шепету і залишив Ніну без відповіді, виводячи мотоцикл на вулицю.

—   Боже, рідна бабуся! Може, я не раз бачила її і не знала?..

Вона трималася за ручку сидіння, а портфель під пахвою металевими ріжками впирався мені в бік і не давав думати про щось інше, окрім Ніни та зустрічі з Карпань. її реакція на розповідь матері полегшила мою місію.

—   Коли ми підемо до бабусі?

—        Коли захочеш, — повернув голову і бородою торкнувся її губ.

—       Сьогодні, зараз. Я тільки покладу портфель,— нетерпляче загуцала позаду.

Вона жила в Шепети, а в тій квартирі вже меш­кала інша жінка, що саме чергувала на блокпос­ту. Поки Ніна злазила з мотоцикла, я подумав, що варто захопити фотокартку з Карпаня, яку він по­дарував Дубовенко.

—   Ніно, винеси батькову фотографію.

—        А ви зайдіть, тітки нема вдома, — затрима­лась на порозі.

Фотографії з Карпаня і Дубовенко висіли поруч, над ліжком, і я здогадався, що то ліжко Ніни. Во­на зняла рамку, протерла скло рукавом, мить за­журено дивилась і подала мені. З другого боку рамку закривала диктова дощечка, пришпилена цвяшками.

Я відігнув гвіздки, вийняв дощечку. На звороті фото навскоси проступав напис хімічним олівцем: «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Кар­пань».

—        Батькова рука, — прошепотіла Ніна. — Ма­ти мені не казала... А чому Карпань, а не Дубо­венко?

Ось тобі й не дівчинка, згадав слова матері. Про що вони говорили?

—        Дубовенко — дівоче прізвище матері, — пояс­нив їй.

—        То я не на батьковому... — розгублено кліпа­ла віями.

—   Яка різниця? Ти ж Петрівна. Ніна Петрівна.

—        Ні, треба Карпань. Я скоро маю отримати па­спорт.

—   Це вирішує суд.

—        Нехай суд. Ви мені допоможете? Допоможе­те? — благально дивилась на мене.

Подумки зважив всі «за» і «проти» й дійшов ви­сновку, що є достатньо доказів, щоб їй носити прі­звище — Карпань.

—       Допоможу, Ніно, — я сховав фотокартку до кишені. — Поїхали.

Я таки бовкнув дурницю. Мені теж на її місці хотілося б мати прізвище батька.

Ніна нарвала букет білих і рожевих хризантем.

Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими ба­гато літ покоївся батько.

—   Журавлі! — гукнула Ніна.

—   Де?

—   Ген!..

У заплаві, серед татарського зілля, гордовито по­ходжали червонодзьобі птахи з чорними відзнака­ми. Їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рих­тувались у вирій.

Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались коро­ви, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.

—   Дядьку-у-у!..

На ворині стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у по­вітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиб­лим односельчанам, Ніна попросила мене зупини­тись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до па­м'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.

—     Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.

Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув на перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.

—     Ви йдіть перші, — чомусь тихо й знічено по­просила Ніна. — А вона признає мене?

На подвір'ї нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла дра­бинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.

—   Я тут почекаю... Признає вона мене?

Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.

Постукав у двері.

—     Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсе­редини.

Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.

—    Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякува­ти, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там зали­шилась? То твоя дівчина?

Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.

—   Не моя, бабцю.

—        Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.

—        Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і по­дав їй.

—        Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб... Три зіроч­ки... А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.

—   Шкода, що ви не вмієте читати.

—        Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабу- лось.

—   Подивіться з другого боку. То що там?

—   Щось написано.

Я прочитав:

—        «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 ро­ку. Карпань».

Бабця сиділа, вражено відкривши рота.

—       Хто ж вона, моя невісточка? — майже про­співала, мов приказуючи.

—   Ганна Дубовенко.

—       Дубовенко... — повторила. — Це та молоди­ця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..

—   Так.

—        Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..

Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.

—   Ніно! — покликав я.

Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розгля­дали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.

—   Ніно... — шелеснули бабусині вуста.

І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльо­зи говорячи:

—   Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і бро­ви, й очі, і губи, навіть родимка...

Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безра­дісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила пере­дати, що ночуватиме у Карпань.

А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здога­дались викликати пожежників, вона згоріла дотла. Розповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.

Миколаїв — Вінниця 1979—1981 рр.

Підшиваю останню сторінку справи і згортаю папку. Все, розслідування закінчено. Але від того не маю задоволення. Шкода двох молодих робіт­ників, що, йдучи з кінотеатру, пограбували продук­товий кіоск, а потім влаштували в гуртожитку пия­тику й зчинили бійку. Тепер вони сядуть на лаву підсудних, тільки розпочавши життя. І я вкотре себе запитую: чому так сталося? Адже їхні батьки не п'яниці, а працьовиті люди, і колектив май­стерні загалом гарний, досі не траплялося там над­звичайних випадків.

Але ж існував якийсь поштовх до такого вчин­ку? Та поки що я його не знайшов і з допиту нічого не дізнався. «Так захотілося,— відповідали винні, злякані й здивовані, не вірячи, що їх суди­тимуть, і не усвідомлюючи свого вчинку.— Ми не думали...»

Але чому не думали? Знову розгортаю папку, щоб перечитати справу від початку до кінця, хоч знаю її напам'ять. Заглиблююсь у папери. Позитивні ха­рактеристики, пояснення майстра... Ось протокол свідка, що того вечора сидів на балконі, рятуючись від задухи, і бачив, як бешкетники видушили скло в кіоску. Він тоді не зупинив їх, «боявся, щоб не ки­нули каменя у вікно або десь не перестріли». Так, боягузтво і байдужість завжди поруч із злочином.

За три роки роботи інспектором карного розшуку я в цьому часто переконувався і мене брала злість.

Дзвонить телефон.

—Загайгора слухає.

—Це я, Арсене. Ти не забув?

Я зиркаю на аркушик календаря, де написано: «О 15.00 зустріч у середній школі».

—Я прийду, мамо. Як тобі?

—Нічого, в школі мені завжди краще, — намага­ється говорити бадьоро.— Готуємось до екзаменів. Сьогодні три контрольні з хімії. Не любив ти хімії.

Вона навмисне згадує хімію, щоб я не розпиту­вав про здоров'я, бо вночі мати пила валер'янку.

—Але ти за мене не червоніла.

—Авжеж, Арсене, авжеж, хімію ти подолав, а от...— зітхає і кладе трубку.

У її зітханні — біль і хвилювання, що я досі не маю пари. Мати розуміє мене як ніхто, але відко­ли почало здавати її серце, не стримується: так­товно й ненадокучливо натякає про одруження. Я знаю, що її змушує, і в мене холоне в грудях, обіймає невимовний жаль. Мені інколи спадає на думку, що я надвередив її серце тим розкриттям, своїм непогамовним прагненням знайти батькові сліди. Але хіба міг передбачити, куди заведе по­шук і що ненароком відкриється велика таємниця? Часом сам себе запитував: а коли б знав, чи до­клав би стільки зусиль? І відповідав: безперечно, бо прагнув повніше і глибше пізнати свого батька, як усе моє покоління, що народилося напередод­ні війни,— майже через хату діти росли сиротами.

Встаю, щоб покласти папку до сейфа, та, по­тримавши її на долоні, передумую. Не дає спокою відсутність першопричини злочину в цій простій справі. Вирішую ознайомити з нею прокурора Великошича.

У коридорі, як завжди після обіду, відвідувачів нема. З кабінету напроти чується повільне посту­кування друкарської машинки. То працює мій під­леглий, недавній випускник середньої спеціальної школи міліції, молодший лейтенант Анатолій Кузька. Намірююсь зазирнути до нього, але згадую, як він розгублюється при моїх відвідинах, і минаю двері.

У приймальні чергує молоденький, щойно після демобілізації, сержант. Він поспішно закриває товсту книжку, але я встигаю прочитати «Історія».

—Прокурор у себе?

—Так точно, товаришу капітан.

—Готуєтесь?— киваю на підручник.

—Еге, на юридичний, — ніяковіє.

—Будемо разом їздити на сесії — я заочно нав­чаюсь на другому курсі юридичного факультету.

Великошич, у синій сорочці із закачаними рука­вами, сидить за столом і щось пише, схиливши голову з глибокими залисинами. Ліворуч з вікна падає яскравий сніп сонячного проміння, вирізьб­люючи кожну рису його великого обличчя, — ки­дається у вічі блідо-рожевий шрам на лобі, що тяг­неться навскоси від лівої брови і ховається у темно- русому волоссі.

—У тебе щось невідкладне?— питає, не підво­дячи голови, а впізнаючи мене по кроках.

—Хочу, щоб ви переглянули цю справу. Не зна­ходжу в ній першопричин злочину. Хіба що кіно викликало у них «спрагу».

—Цікаво, кіно...—уважне зиркає на мене сіри­ми очима, не полишаючи писати.— А ти добряче помізкував над фактами? Який фільм вони диви­лися?

—Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.

—Добре, подивлюсь. Ти вибачай... Як там Кузька?

—Втягується. Я зараз іду на зустріч із школя­рами.

—Нам би частіше виступати перед населенням, частіше,— скрушно мовигь і багатозначно додає:— Бачив Миколу Горака.

—Коли? — підозріло дивлюся на прокурора, га­даючи, що він помилився.

—Сьогодні вранці.

Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й то­го досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак — колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чес­ність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погро­зою. І ось він на волі — замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зраз­ково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.

Коли б я оглянувся, зустрівся б з осудливим і вод­ночас безпорадним поглядом Великошича. Він так інколи дивиться на працівників, якщо хтось при­пускається помилки в роботі або виявляється без­силим. І той погляд дошкуляє дужче, ніж вичиту­вання чи стягнення. А Великошич вважав, що з Гораком я недостатньо попрацював, раз отримав та­кого листа. Тому я не оглядаюсь.

Надворі буяє травень. За парканами білопінно цвітуть вишні. У квіточках гудуть бджоли. Пахне медом. Повітря солодке й духмяне. Віття кленів всіяне гострими списиками ніжно-зеленого листя. Небо безхмарне — неозора блакить дихає лагідністю та спокоєм, спонукує до мрійливості й глибо­кої задуми. Місто мліє від щедрої ласки сонця. В такі погодні дні у мене з'являється дивне ба­жання десь сховатись на березі Лебідки, лягти горі­лиць і довго дивитися у небо...

Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташо­вані переважно всі адміністративні установи. Звід­даля видніється двоповерховий універмаг «Перемо­га». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмлять­ся підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «вити­скає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звер­таю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.

Спроквола наближаюсь до того місця, не поміча­ючи ні цвіту на вишнях, ні блакитного неба. Зупи­няюсь навпроти затиснутого будинками подвір'я, порослого високими будяками, кропивою і лопуха­ми. Над бур'яном стримлять закіптявілі стіни, куп­чаться обгорілі й трухляві дошки, здіймається чор­ний бовдур, на вершечку якого сидить ворона. Ти­ша — нічичирк. Аж моторошно. Дмухає вітерець, і в згарищі щось тоненько цокає, мовби хтось по­стукує у порожню бляшанку пальцем...

Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався на цьому подвір'ї.

А саме з нього розпочалась моя справжня робо­та інспектора карного розшуку.

Попелище знову будить спогади...

Розділ перший

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з від­чуттям радості: з наступного дня моя перша від­пустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.

Я не збирався. відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім... Заплющився пе­ред люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, про­зорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах трем­тить полохлива ніжність. А навколо знайомі, то­вариші, клацають фотоапарати...

Ти вже, наче слон, спиш стоячи,— раптом ска­зала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, сте­жачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кух­ню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помоло­діла, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на пере­кладині, кілька разів підняв штангу й почав уми­ватись.

—Домовся з Гораком, щоб перекрив дах,— до­линув голос матері.— Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчи­нив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гос­тя із хати. Мати теж спробувала заступитись за ко­лишнього однокласника, але, коли я показав їй фо­тографію закривавленого студента, замовкла і ви­йшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.

Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.

—Не повернеться у мене язик,— буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.

—Який ти впертий,— зітхнула, і в її голосі вчу­валася зажура.— Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.

Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у да­лекому мареві.

Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фо­токартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько —в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля ви­зирало чорне руків'я нагана. У батька ледь прим­ружені очі під широкими бровами, і мені, мало­му, часом здавалось, що він запитував: «А ти ма­му слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я — так собі, середнього зросту, нічим не примітний.

—То йдеш чи ні? — нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом.— Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.

«Ми всі завинили,— подумав я,— усі, що не роз­гледіли в Миколі рис жорстокості».

Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пан­трувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я ку­дись виїжджав.

—Може, присолодити?— торкнулася моєї руки.

—Угу,— я з апетитом снідав полуницями.

Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку біло­го хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фо­токартку, яку було видно з кухні Вона порівню­вала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.

—То коли ви подасте заяву?— нарешті мови­ла, опускаючи очі.

її худорляве лице мов застигло, тільки нервово Посіпувались кутики губ. І йені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у само­тині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої по­чуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозу­мілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше ні­кому, хто б не полонив мою душу. Проте вона рев­нувала мене до Олі, і та ревність не була злою чи підступною. Мати, ясна річ, побоювалася, щоб я не помилився у своєму виборі.

—Хочемо на Жовтневі розписатись,— відповів, невдоволений відстрочкою.

—А ви вже вирішили, де житимете? — тихо за­питала.

—Тобі соромно майбутньої невістки?

—Авжеж, соромно, хата занедбана,— сказала скрушно. — Але ж Сава Архинович залишиться сам.

Сава Архипович— батько Олі.

—Чого сам? А Василь? З ним він не скучати­ме,— заспокоїв матір і помітив, як її щоки нали­вались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселі­лими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

—Чаю дати?— заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

—Ні, дякую,— я звівся з-за стола.

—Прийди сьогодні раніше, Арсене,— попроси­ла. — Й Олю приведи до нас.

—Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що че­рез кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в ін­шому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч за­питань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, при­голомшений невигаданим фактом, подією вісімнад­цятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крис­латими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і со­рочку, в жовтому брилі. Коло його ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

—Доброго ранку, Арсене!— і рушив до парка­ну.— Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

—Важкувато, але якось дотягну, — підтримав його жартівливий той.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і за­доволено зміряв мою статуру.

—Чув, непогано підмітаєш наш дім, — лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

—Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

—Вбивайся швидше, крути їм в'язи... Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

—Нема куди,— красномовно ляснув себе по жи­воті.— Тарілку полуниць з'їв.

—Полуниці теж корисні. — Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса:— Як там мати?

—Як завжди. Ви б завітали до нас,— запро­сив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

—Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Ар­сене, а то вигорять вугляки,— і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, ди­вився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Рап­том я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього за­між. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до йо­го порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило само­любства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала: —О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

—Гарна дівка у Сави,— прицмокнула друга жінка.— Мій теж до неї підкочувався...

—Еге, поки німота ледве не відбила хрипів,— єхидно додала інша.

—Цього не зачепить, побоїться — з левольвертом ходить.

Я ледве не засміявся, бо рідко носив зброю. А не­високий і моцюватий Василь Хавара, названий брат Олі, справді колись віднаджував залицяльни­ків, передибуючи їх на вулиці, й страшно харчав, луплячи банькаті очі, не в змозі мовити й слова. Того було досить, щоб кому-небудь удруге забаглося провести її додому або, не дай бог, скривдити. Тоді Василь просто навіснів.

Після почутої розмови закортіло побачити Олю, і я демонстративно попрошкував до універмагу. Дивно, але відтоді, як Оля погодилася на одружен­ня, наші стосунки трохи змінилися, певніше, змі­нилися ми самі: при зустрічах між нами наче ви­никав хтось третій, суворий та застережливий, ін­коли ми аж замовкали, ніби прислухались до ньо­го. Очевидно, третій — наше майбутнє спільне жит­тя, і ми підсвідомо проймалися відповідальністю за крок, який наважилися зробити. І чекання нез­віданого обростало новими, приємними турботами. Ми збиралися вийти на довгий шлях і, щоб його здолати, не збивши пальці, мріяли зберегти любов та ласку, щиру відданість до скону.

Перед універмагом на майданчику, вимощенім білими квадратними плитами, відчувався подих га­рячого дня: від плит пашіло сухим теплом, а від­бите сонячне проміння примушувало мружитись. Я угледів Олю знадвору, за широким вікном: стояла перед полицями, закладеними головними убо­рами. Моя наречена була одягнена в блідо-голу­бий халат, світловолоса, її постать чітко вимальо­вувалась на тлі різнобарвного товару. Оля мене помітила, звелася навшпиньки, щоб краще бачи­ти. Я помахав їй рукою і почав підніматися схо­дами.

В універмазі приємно, прохолодно. Маленька й вертка Степанида Трохимівна, продавець із сек­ції галантереї, втупилась у мене допитливими очима і багатозначно кивнула. Я не знітився, як два роки тому, коли вперше завітав до Олі, приї­хавши з школи міліції відбувати практику.

Оля ступила ближче до мене і відкинула з грудей довге волосся за плечі, відкриваючи тонку шию і щоки. Здалося, що вона розсунула м'яку й шовко­висту намітку, щоб краще бачити мене та пока­зати себе. Мені подобалось, коли її волосся вільно струмувало, спадаючи на плечі. Йдучи поруч, лю­бив дивитись, як вітер його кошлатив, а воно роз­літалося дивним полум'ям і лоскітливо торкалося мого обличчя. Тоді ввижалося, що її коси існували окремо, жили своїм незбагненним і таємничим жит­тям.

—Привіт, Арсенчику,— поспішно привіталася й подивилася на мене так, наче ми зустрілися після багатьох років розлуки.

Від її розгубленого й водночас лагідного, порив­частого погляду мені забракло слів. Я мовчки вбирав мінливо-зеленаві, схожі на легкі брижі ріки, очі, всміхнені припухлі губи, русяві серпики брів і десь глибоко ховав ті дорогі риси в собі, щоб ніхто не відібрав.

—Ти коли сьогодні звільнишся?— поцікавилась Оля.

—Не... знаю. А що?

—Може, пішли б позагоряли? Я працюватиму до двох.

—Я тобі подзвоню, якщо начальство відпус­тить раніше.

—Чекатиму.

—Ти не передумала?

—Знову?..— насупилась ображено.

А мені, особливо при зустрічі з Олею, не вірилося, що вона незабаром увійде в мій дім, щоб у ньому за­лишитись назавжди,— недавня худенька дівчинка, колишня учениця моєї матері, яка, поки я служив в армії і навчався у школі міліції, виросла в кра­суню.

—Більше не буду. Як мій тесть, брикає? — Рап­том мене осінило: — Слухай, попроси батька, нехай поговорить з Гораком, щоб перекрив нам дах. Во­ни ж разом працюють.

—А ти?—звела брови і нараз здогадалась.— А-а, тобі ж... Добре, Арсене, тільки не впевнена, щоб дядько Гаврило погодився. От за Василя ру­чаюсь: він тобі допоможе, але так, щоб не платили за роботу.

—Мама не схоче задарма.

—Тоді Василь...— Оля зніяковіло замовкла, пе­ресунула на прилавку дзеркало праворуч і тихо, з докором мовила: — Ти ж його знаєш... Воно якось негарно вийде. Ні, Арсене, Василь образиться.

Усе вірно. Тепер, коли ми мали породичатись, Василь не візьме платні за роботу, справедливо вважаючи, що працюватиме не лише для нас, а й для своєї сестри.

—Постараюсь умовити матір,— пообіцяв Олі.

—Постарайся, Арсене, і попроси Балюка. — Оля зашарілась і додала: — Віра Матвіївна послухає Романа Гнатовича.

До універмагу, зайшов гурт, жінок, напевне, прибув автобус з якогось села, і на першому повер­сі відразу полюднішало. Авжеж, сьогодні середа, базарний день. Жінки розсипались по секціях, і до Олі теж простувало декілька.

—Я подзвоню тобі,— сказав, відходячи від при­лавка, і мимохідь угледів себе в дзеркалі, наївно щасливого, з надто хлопчакуватим обличчям.

Уперше завважив, що Великошич, здається, в душі підсміювався наді мною, тихцем споглядаю­чи моє перевтілення. Але ні разу того не виказав, якщо не брати до уваги співчутливих поглядів, які скоріш свідчили про мою фахову невправність. Ні, Великошич не міг кепкувати з кохання.

—Зачекай, голубе,— пролунав позаду знайомий жіночий голос.

Я зупинився на площадці перед входом до уні­вермагу й оглянувся. У кутку за залізними две­рима стояла баба Фросина, притискаючи до грудей рогозяного, з сірою латкою на ріжку кошика. Розчіпчана, у зчовганих чорних напівчобітках і зая­ложеній одежі, що бахматилась на її кощавій, зі­гнутій постаті, вона викликала жалість і відразу своєю неохайністю. Баба жувала улюблені вафлі і чіпко дивилася на мене маленькими гострими очима.

—Чого вам?

Кінчиком хустки вона витерла з губів та боро­ди білі кришки й поманила мене скарлюченим пальцем, сторожко озираючись. Я знав, як і кожен у місті, що говоритиме несповна розуму баба Фро­сина, але, коли не вислухати її, бігтиме слідом та ображатиме. Тому чекав, не підходячи до неї.

—Ти мене не бійся,— зашепотіла, і її в глибоких зморшках обличчя на мить набрало осмисленого виразу.— Я добра, то все його собаки. Ах, соба­ки! — Нараз вжахнулася, притислася до стіни, залементувавши:— Повно лютих собак! Рятуйте її! Рятуйте!..

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.

Розділ другий

Наші кабінети містилися навпроти через кори­дор. Отож я почув, що слідчий Великошич, мій давній наставник, або, як іронічно називали това­риші, «хрещений батько», з кимось розмовляв по телефону. Тому я навмисно клацнув замком, спо­вістивши таким чином Сергія Антоновича про свій прихід.

Мій кабінет — кімната на шість квадратних мет­рів, де більше половини площі займали однотум­бовий стіл з телефоном, сейф, на якому стояла пор­тативна машинка, стільці біля вікна, що виходило на подвір'я. На стіні портрет Дзержинського. Ще на підвіконні графин і склянка.

Я відчинив кватирку й сів за стіл. До відпустки, не без допомоги Великошича, ми підігнали всі спра­ви, які я вів, і в останній день не передбачалося ро­боти, хіба що написати два-три листи в суд.

Попереду у мене багато вільного часу, що рідко випадало протягом року, і від того я почувався не­звично безтурботним та спокійним.

Дивився у вікно, в яке зазирала гілка з пере­зрілими ягодами-сережками, і розважливо підбивав підсумки своєї праці. Справ виявилось немало. Зде­більшого — хуліганські вчинки, крадіжки, сімейні чвари, самогоноваріння, одне вбивство в стані сп'я­ніння на грунті ревнощів. І серед них — справа Миколи Горака. За рік я пізнав безліч різних лю­дей, їх доль. Траплялись ниці типи, але за обов'яз­ком мусив бути неупередженим збирачем фактів, а вже правосуддя вершив Закон.

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тіль­ки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, пле­чистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміх­нувся, наче до своїх молодших братиків та сестри­чок. Ми не зводили очей з його доброго і мужньо­го обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під обра­зами у кожній хаті. Великошич розповів про контр­розвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знай­шов своє покликання.

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесни­ки не кривдили мене лише з поваги до матері, вчи­тельки. їхня прихована зневага ображала мою гід­ність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв ста­ти дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огоро­жі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день почи­нався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мо­го мордування залізяччям.

Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустив­ся на землю. У десятому сталася сутичка з Васи­лем Хаварою, і я не показав спини: спритно відір­вав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під впливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, по­гладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за са­мостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу і підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не на­важувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перер­вав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать ви­промінювала снагу й бадьорість, а меткі очі жит­тєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими ру­кавами хак освіжала його?

—Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день!— міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. Це б до Лебідки, та й у воду.

—Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

—Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на ки­лимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня заго­ряє. Ти хоч за мене відсмажся.

—Мені теж не доведеться.

—Ну, п'яти помочиш,— трохи заздрісно заува­жив Сергій Антонович.— Коли почнете перекрива­ти дах, тукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не від­пустка, а ще в нашого брата.

—А ви куди збираєтесь у відпустку?

—Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились,— з провиною у голосі сказав Велико­шич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

—Це за Ященка?

—При ньому,— скривився Сергій Антонович.

—Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

—У нашій роботі та цифра — людям ось де,— і він схопив себе пальцями за горло.— Як не гір­ко, а поки що на одній профілактиці правопору­шень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

—Чим займешся сьогодні?

—Та майже ніякої роботи.

—А ти...— Великошич замислився на мить і продовжив:— Присвяти цей день архіву. Пора пе­ренести його в ту кімнату. Впораєшся?

—Залюбки,— посміхнувся на його пропозицію.

—Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Ле­бідки. — Сергій Антонович поплескав мене по пле­чу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину...

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок па­перу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографу­вав Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світ­ла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи. Потім зайшов до Великошича, який щось зосе­реджено писав, критично оглянув шафи, прикида­ючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небага­то, через якихось дві години я вільний. Уже відчу­вав прохолодний подих Лебідки, манливий плюс­кіт зеленкуватої води і тихий шелест очерету... До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кім­нати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.

Мені Давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звер­таючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.

Розгорнув верхню. Звичайне розслідування кра­діжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—ма­кухи з олійні, пограбування їдальні... Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпу­шеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала ру­кописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них...

«Розшук капітана Загайгори Федора Павло­вича...» Федір. І я Федорович... Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але на­віщо, коли батько загинув у бою під Хмельниць­ким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив спра­ву і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав —«...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березів­ку». Не загинув у бою, як казала мати, а не по­вернувся. Тобто десь зник... Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся...

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народжен­ня, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батько­ва кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, си­чали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на во­зі польовою дорогою, а за ними мчали вершники. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла... Вони опинились у ва­гоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й зас­нула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржан­ня коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала пла­кати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, виз­начили число і рік народження. Виховувалась во­на в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлоп­чиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила пед­училище, а Федір автошляховий технікум, побра­лися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала ма­ти, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька роз­пливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, без­ліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь пере­ховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мов­чазної тітки Марфи, прибиральниці маминої шко­ли. Мені добре впам'ятку весняний день (на под­вір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходи­ти босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що рап­том розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щі­лину бачили, як на вигін вимчала тупорила пля­миста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Ли­шень вони зникли за крайніми хатами, як на ви­гоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів...

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчай­душно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана карта­тою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона поверну­лася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпорту­ючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витрі­щившись невидющими очима. Я стояв над нею, зля­каний і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

«Я тут, мамо»,— тихо мовив.

«Арсенчику,— вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини.— То правда, що наші?..»

«Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи.— Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не від­пускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

«Я погано бачу,— потерла очі.— Все ніби в гус­тому тумані. Але минеться...» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автома­тів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці... А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, неда­леко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

«А що там, сину, що? — стривожилася мати, мру­жачись, водячи головою навсібіч.—Наче хтось іде...»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхри­станій шинелі, тримаючись обома руками за жи­віт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась ма­ти, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його зне- тямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пля­му, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер... Кіндер... Васер...» — благально проше. потів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно-закричала ма­ти, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер...»—Німець заточився над купою гною, ос­тупився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулаці.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму...» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя... Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом за­чепили його, вже неживого, і заволокли у вербо­лози. Викопали яму...

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціо­нером і про щось довго розмовляв з матір'ю, не­довірливо приглядаючись до неї. Після цих відві­дин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорад­но тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас на­відувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи по­червонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

«Не вірю, не вірю...»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалі­чені війною, з госпіталів на долікування. Я неви­мовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж при­йде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдив­лявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки виска­кували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, "що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Ле­ніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лу­нали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинті­вок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж зато­рохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама про­винно всміхнулась...

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з по­їзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Коро- ленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче при­тиснувся, до липи. Дядько Морс до половини вису­нувся з вікоиця і, тицяючи безпалою рукою, пояс­нював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» — поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан... Може, щось про батька...»

Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи до­лонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом... На війні...» — напру­жено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював ра­зом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.

І тоді я вперше заплакав...

Розділ четвертий

Не знаю, скільки часу я безживно просидів за сто­лом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існу­вати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення...

—Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв,— весело, гучно сказав Великошич.

Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі — впритул чорні розпливчасті лі­тери.

—Арсене, що з тобою?— Сергій Антонович по­клав мені руку на плече.

Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся... І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісім­надцять років мати обманювала мене?..

Навіть подумки не міг вимовити жахливого сло­ва, що нагло лізло в свідомість, знетямлювало мене ще дужче, толочило, спустошувало душу й почуття, яріло в грудях вогнем, а то мовби кидало в льодов­ню. Навколо мене утворювалась гнітюча пустка, в якій я опинився сам зі своїм ваганням й роздумами, недовір'ям і гірким відчуттям ошуки, непоправної втрати чогось такого, що давало мені право відвер­то дивитись людям ув очі.

—Чого мовчиш? — уже стурбовано запитав Ве­ликошич, нагинаючись до мене.

Я кивнув на розгорнуту справу. Він безуважно глипнув на неї, пробіг перші рядки тексту, і його обличчя напружилось зосереджуючись, я звівся, пі­дійшов до вікна. Збайдужіло дивився на перестиг­лі вишні. Почувався украй стомленим та знівеченим болем, що висмоктав усі сили і тільки десь у гли­бині не торкнувся однієї клітини, що не давала зга­снути свідомості. Біля мене зупинився Великошич.

—Арсене, нічого не кажи матері.

Я мовчав.

—Ти чуєш? — потермосував мене слідчий.— Не треба казати,— міцно стис мені руку.

А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що ви­прошу призначення на роботу до іншого міста, і бу­ла незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.

—Так вона... обманула...— видущив із себе.

—Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?

—Але де ж?..— і я чомусь затну вся, боячись ви­мовити слово «батько».— Куди він дівся? Куди?

Великошич замислився. Нарешті мовив:

—У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військо­ві частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних виснов­ків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?

Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антоно­вич, говорячи про поспішні висновки, тактовно об­минаючи те страшне слово.

—Ех, коли б по свіжих слідах...— Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав пере­бирати справи, говорячи: — Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.

—Хто-хто? — нічого не зрозумів.

—Старший лейтенант Карпань і старшина Зам­рика,— повторив Сергій Антонович.— Ти що, не ба­чив їхніх справ?

Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.

—Де вони?

Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху,— пояснив Великошич.

Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермі­нові відпустки у жовтні. А частини?.. їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню — з 14-го по 16-е, а Замриці — з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, від­чуваючи, як прискорено забилося серце.

—Сергію Антоновичу, ви?.. -- стримуючи хвилю­вання, запитав.

—Так, Арсене, тут щось не те,— нахмурив лоба Великошич.— Одне село, в один місяць... І, мабуть, недарма Кєдровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімна­дцять років тому.

—Але ж усі в один місяць,— нагадав я, на щось сподіваючись.

—Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тіль­ки припущення. Слідів — ніяких,— безпорадно роз­вів руками.— І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уяв­ляєш усю складність пошуку?

—Знайшли ж начальника поліції,— з докором сказав я.

—Знайшли, — підтвердив Сергій Антонович і ба­гатозначно додав: — Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в на­ступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.

Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть су­воро, набагато старший па вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орде­нами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міц­но стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазир­нути в минуле.

—Слухай, Арсене, йди додому,— співчутливо мо­вив Великошич.— Ні, краще в парк чи на річку,— і кивнув на стіл.— Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди,— підштовхнув мене до дверей.

Я не впирався. Переступив поріг — і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.

—Дайте мені ті справи,— попросив його.

—Бери. І пам'ятай про матір.

Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.

Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою клено­вого листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінь­каючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре ма­рево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затриму­ючись. У голові панувала мішанина з фактів, на ду­ші — образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Розділ п'ятий

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч по­під лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, не­широке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою зем­лею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше нако­чувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я впер­ше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди. Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчу­вав, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю по­слав під три чорти своє скніння, коли треба без ме­тушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звиса­ли березові коси, всіяні довгастими сережками. Ско­ро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову току, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зро­бити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернув­ся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідо­мо, чи па початку її, чи в кінці, а може, десь по­середині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшу­ки А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина  шляху.

Наступне – нещирість матері.

Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала не­певності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, про­пали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледве стримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились.

Мене пойняв сором і жаль.

Нарешті, я знав батька зі слів матері, але ж ані вона, ані я не відали, як він воював.

Мені доконче необхідно розшукати хоч одну лю­дину, яка спілкувалася з ним під час війни. Тоді б відпало багато сумнівів. Одну людину... А Карпань і Замрика? Вони теж не повернулись у свої частини. Ні, троє з одного села в один місяць — не випадковість.

Відчував, що відпустка і ремонт полетять шкере­берть.

Нехай!

Мені на живіт упав камінчик, аж я здригнувся від несподіванки і помітив у верховітті верби сороку. Гадав, то її витівка. Нараз хтось поцілив мене в но­гу, і я зрозумів, що не сорока. Оглянувся на кущі шипшини попід гаєм. За гіллям пломеніла руда чуп­рина Василя Хавари. Я показав йому кулака.

Василь вийшов із схованки, безгучно сміючись, питаючи на мигах, чому не купаюсь. Я стенув пле­чима. Він скинув сорочку й штани в плямах іржі, зробив стойку на руках. На його бронзовому тілі опукло проступали м'язи. Потім розбігся і стрибнув у воду. Я дивився на гладеньке плесо. Але збігла хвилина, друга, третя... Хавара не випірнав. І я ско­чив... Ах, чорт рудий! Василь нишком сидів під бе­регом і задоволено сміявся. Я нагнувся за грудкою, та він пірнув і, наче морж, виткнув обережно голову метрів за п'ятнадцять, аби вхопити повітря, і знову занурився.

Я ліг під вербою і стежив, як гарно, дужо плив наввимашки Василь, майже до пояса виходячи з во­ди. Злість на нього пересілась, і я подумав, що на­певне Хавара щасливий, не зважаючи на свою ні­моту, живучи в сім'ї Придиби. Чуйне має серце Сава Архипович, прихистив по війні сироту.

Василь підплив до берега, потис на знак миру сам собі долоні. Я закивав, погоджуючись, і він ви­брався на берег, розлігся на піску, оцупкуватий, у краплинах води. Поглядав на мене розумними бань­катими очима, мов щось осмислював чи хотів за­питати.

—Що таке? — вголос сказав я.

Хавара загув, швидко замигтів пальцями, але я нічого не втямив. Тоді Василь показав на мигах дов­ге волосся, фігуру дівчини і телефон. А, я ж не по­дзвонив Олі! Мабуть, Василь запрошував її купа­тись, а вона відмовилась, сказавши, що чекала мо­го дзвінка. Я глипнув на годинник і скривився, а Ха­вара осудливо похитав кучматою головою.

Як швидко збіг час: три години дня!

Василь запитав мене, чого я сиджу. Я вдав, що не второпав. Він звівся, пострибав на одній нозі, за­туливши вухо долонею,— викачав воду. Опісля вдяг­нувся і красномовно покрутив пальцем біля скроні. Я відвернувся. Тепер він розповість Олі, де бачив мене, і вона образиться. А хто на моєму місці не забув би, коли йшлося про батькову честь і мате­рину гідність?

Мені знову спали на думку Карпань і Замрика. Троє з одного села в один місяць.

Ні, не випадковість.

І я поклав собі за всяку ціну докопатись до істи­ни, попри вісімнадцятилітню давність.

Розділ шостий

Мене хвилювала зустріч з матір'ю.

Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пе­ресвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосереди­тись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.

Весело відповідав на вітання знайомих, гнав сму­ток з очей і видобував із пам'яті приємні спо­гади...

Коли закінчив чотири класи, мати привезла з об­ласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок вось­мому році. Як мені заздрили товариші! Я не ску­пився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчи­лися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав кле­їти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо — мої но­ві штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.

На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, по­грожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине во­лосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені облич­чя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припух­лі губи опинялися перед моїми, я не стримався — торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і ве­лосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не ози­ралась на Василя. Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипе­да і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосму­гою, чекав на наше повернення. Іншої дороги на­зад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустріча­тися з Василем, бо вій таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.

Хавара вийшов на грунтівку, взявся у боки й не­терпляче пристукував ногою, здіймаючи хмарку ку­ряви. Оля щось показала йому на мигах, та він за­крутив кучматою головою, відтрутив її, нагнувся, мов збирався буцатись лобом, ступив до мене і вхо­пив за комір, наче шкодливого хлопчака. Не випус­каючи велосипеда, я однією рукою провів прийом через плече, і Василь гепнувся сідницями в порох, огортаючись пилюкою та очманіло лупаючи на нас зіньками. Оля засміялася...

—Добрий день, Арсене Федоровичу,— підкрес­лено поштиво привітався Горак, стрівшись на розі мого провулка.

І треба ж здибатися з ним у таку хвилину! Рані­ше я почувався вільно перед дядьком Гаврилом, знав його як батька Миколи, з яким учився в одній школі. Але відтоді, як його засудили, мені при ви­падкових зустрічах ставало ніяково, я губився, гні­вався сам на себе, що не позбувся жалості до Горака, копри Миколин злочин. А він подався, дядь­ко Гаврило, відколи посадили сина: змарнів з ли­ця, схуд, запрана гімнастерка, мабуть, ще Миколина, висіла на його плечах, мов на вішалці. Горе не прикрашає людину. Чим я міг йому зарадити? На­віть висловити своє співчуття не мав права.

Горак не поминув мене, а зупинився, поставив на землю ящика з інструментом. І я теж мусив зупи­нитись.

—Коли б сьогодні не задощило,— спроквола ска­зав дядько Гаврило, глипнувши на небо.— Он як ластівки низько літають.

Він скинув кашкета і провів долонею по коротко­му сивому волоссю. Його сумні сірі, наче вигорілі на сонці, очі уважно обмацували мене, мружачись. Я не знав, про що з ним говорити. Розумів, що не­дарма Горак почав розмову. Щось його непокоїло.

—Хай бог перекриє крана,— пожартував, прихо­вуючи своє замішання.

Горак скупо посміхнувся, знову глянув на небо, потім на мене і скрушно мовив:

—Багато дечого навчились, а керувати погодою не в силі.

—Колись загнуздаємо,— пообіцяв йому, ніби те залежало від мене, чекаючи, коли ж дядько підійде до головного.

—Угу,— погодився Горак і пильно глянув у мій бік. Мені стало незручно, і я відвів очі, відзначив­ши, що в його погляді ні осуду, ні зневаги, ні прихо­ваної неприязні — лише потаємний біль чаївся у них. Я вкотре уявив себе батьком і поспівчував йому: серце ніяк не погоджувалось, що син злочи­нець. Серце!.. І замість того, щоб запитати, як жи­веться, я сказав:

—Як вам працюється?

—Роботи вистачає,— повагом, з гідністю відпо­вів Горак.— Люди будуються. Деякі, вибачай на слові, навіть на туалети стелять цинкову жерсть. А ти, чув, женишся на Савиній дочці.

Я промовчав, дивуючись, чого б то Горакові ціка­витись моїм одруженням.

—А Микола збирався у серпні,— зі смутком ска­зав старий — Уже й родичі знали. Брат Степан аж з Колими приїхав, а тут...— відвернувся, лапнув се­бе пальцями за очі.

—Хто ж, дядьку, винен? Не я ж уклав ножа Ми­колі в руку,—заперечив йому.

—Звісно, не ти. В тебе інша робота... Але брат приїхав, воно, бач, як вийшло,— він у відчаї мах­нув рукою. Одягнув кашкета, підняв ящика і непоспіхом пішов сутулячись. Виходило, я своє щастя будував на людському горі. І так триватиме доти, доки працюватиму. Дурниці, заспокоював себе, хтось же повинен займатися правопорушниками. Свідомість не в усіх однакова. Тоді було б легше. Колись, можливо, і настане такий час, до того йде­ться. І все ж кепсько на душі. В чужому місті, ма­буть, по-іншому сприймав би кожну закінчену спра­ву. А тут поспіль знайомі. З цим я вже змирився, але вряди-годи робота нагадувала. Та міняти її я не збирався.

Зустріч із Гораком ніби притлумила власні пере­живання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа...

Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ні­хто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й пе­реглянути газети? Краще посидіти.

Проте не читалось. Відчував внутрішнє напружен­ня і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати непри­ємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.

—О, ти тут,— мати стояла на веранді, збираю­чись замикати двері.— Що трапилось, Арсене? — ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.

—Нічого,— якомога байдуже відказав, уникаю­чи її прискіпливого погляду.— Відпочиваю.

—Правда — нічого?

—Звичайно,— стенув я плечима.— Вже у від­пустці.

—Е-е, ти мене не проведеш,— мати опустилася'на лавку.— Глянь мені в очі.

—Ах, не вигадуй,— відвернувся.

—Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось не­гаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до ха­ти,— мовила докірливо.

Я наважився подивитися їй в очі, усміхаю­чись.

—Як бачиш, нічого.

Мати осудливо похитала головою і ображено піді­брала губи.

—Не навчився ти мене обдурювати в дитинстві і тепер не вдається. З Олею посварився чи на ро­боті?..

—Усе гаразд, мамо. Тобі здається,— впевнено заперечив.

—А чого ж вона дзвонила і питала тебе? Ніби незадоволена,— допитувалась.

—Сподівався звільнитись до двох годин і піти разом на річку,— пояснив їй.— І закрутився.

—Ага,— иаче заспокоїлась, розгладжуючи збган- ки на сукні, і замислено додала: — Але ти б тут не сидів.

—Мамо,— пригорнувся до неї і докірливо ска­зав: — Далася тобі ця лавка!

Мати знову пильно глянула на мене.

—Якщо це службова таємниця, то безперечно — звелася і пригладила моє розкуйовджене волосся, провела долонею по шиї, щоці, і я притиснувся до її руки губами,— Розігрієш собі обід, тільки не лі­нуйся.

Мати ще оглянулась на мене за хвірткою, і її каб­лучки зацокали по-дівочому весело, замигтіла за парканом не по літах струнка постать. Аж тоді я відчув полегшення. Усе, минулося, витримав екза­мен. І спохопився, бо ж чого тішитись? І чим?

Встав, неквапно піднявся на веранду... А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.

Та мене не полишала думка про батька і двох вій­ськових. Відчував: справа надто складна, щоб роз­плутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за ві­сімнадцять літ він добряче стерся, але шукати тре­ба. Троє з одного села...

Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.

—Як, Арсене, оклигав? — прогув Великошич.

—Взяв себе в руки.

—А мати?

—Нічого їй не казав, але вона щось помітила.

—У матерів інтуїція — дай боже. Краща, ніж у нас,— зауважив Сергій Антонович.— Що збираєш­ся робити?

Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.

Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.

—Що ж, спробуй,— погодився.— Але без офіцій­ного дозволу на розслідування, поскільки ти у від­пустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика... Словом, ти мене зрозумів?

—Мені б хоч маленький слід,— розгублено, ні­би виправдовуючись, мовив я.

—Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. — Дзвони, коли що. Завжди допоможу.

Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі. Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен ви­добути іскру істини.

Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А ма­ти... Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорос­лій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.

І я знову дійшов висновку, що насамперед необ­хідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч- о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаю­чи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитин­стві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, чи­тану й перечитану мною книжку, розгорнув навман­ня. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже си­діли ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки...» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала ма­ти від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижи­ли в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивив­ся на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

—Слухаю,— мимохіть глипнув на годинник, за­значаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.

—Погано слухаєшся,— сказала ображено.— Чо­го не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.

—Пробач, Олю, з... закрутився.

—Еге, аж занесло на річку, і без мене,— іроніч­но зауважила.— Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

—Мовчиш.—І я уявив, як Оля осудливо похита­ла головою.— А тебе часом не обсідають вагання?

—Які вагання?— насторожено запитав.

—Одружуватись чи ні?

—Олю, припини,— мені зовсім не хотілося сва­ритись.

—Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на са­моті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.

—Звідкіля ти дзвониш?

—Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні тре­тя серія «Тихого Дону».

—Іншим разом, Олю.

—Що з тобою? — стривожено запитала.— І го­лос у тебе... Якісь неприємності?

—Та ні,— ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

—Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вече­ряти. Подзвони завтра.

—Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говорити­ме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким поли­новим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на ка­напу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому ті­лі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смуж­ки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і ро­жевими теплими плямами падали на стіну, висвіт­люючи на ній фотографію. Обличчя батька прибра­ло живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від на­пруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш та­кої долі.

Склепив повіки і подумав, що мені таки пощасти­ло: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спер­шу знайти того обпаленого військового. Врешті, ні­коли не пізно запитати матір. Завтра...

Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.

Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.

Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті сплив­ли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили ко­жен факт.

Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружаль­це жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкі­ряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну.

Видобув з теки справи: прохання військової про­куратури до цивільної, щоб на місці провели роз­слідування.

Замрика Северин Савродимович, старшина, ко­мандир взводу автоматників, безпартійний. На фо­токартці— довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чу­ли... І більше нічого.

Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, ком­сомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чу­ба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.

А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Зам­рика і Карпань,— хоч і прожив у Березівці сім років.

Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, ко­мандир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написа­не розгонистим почерком, всього... чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олів­цем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вва­жаю, що він пропав безвісти не з власної волі. Прошу розшукати мого чоловіка, командира Черво­ної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.

Не з власної волі... Мати впевнена. Хай прос­тить мене батько, але поки не знайду доказів, до­ти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не ба­чив і не чув сміху матері, її роками гнітила неві­домість, а мене від того вберегла.

Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шиб­ками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присут­ність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.

Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волос­ся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.

—Ти чого, Арсене?—запитала стурбовано.— Не чув, коли ввійшла?

Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну ува­гу— вона мимоволі зиркнула на стіл, її очі натра­пили на батькову фотографію і розширились, вра­жені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знеси­лено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.

—Де... де ти це взяв?— мовила тремтливим го­лосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.

—У нас, в архіві,— відвернувся і втупився у стіл.

—Давно?— ледь шелеснули її уста.

—Сьогодні.

Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втрати­ла свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє гор­ло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою до­лоню гарячими слізьми.

—Прости, прости, прости,— шепотіла.

—Мамо, не треба... Не треба...

—Прости, Арсене. Інакше я не могла,— не зво­дила голови, наче боялася глянути мені в очі.— Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.

—Не треба, мамо, я все розумію,— заспокою­вав її, звів і посадив на канапу.

Від того, що нам обом не доведеться більше кри­тись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлі­шало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошу­ках.

Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати бо­лісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміх­нутись.

—Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєш­ся,— гірко мовила.— Що я пережила. А тепер... Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько...— Вона схлипну­ла, здригаючись, мов скривджена дівчинка.— По­дай мені фотокартку.

Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, на­віщось провела по ньому пальцем, наче погла­дила.

—У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки заве­ликий.— Я прихилився до неї, щоб теж роздиви­тися батька.— Холодний у нього погляд.— Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.

Я скористався з її мовчання і запитав:

—Ти знаєш, як батько воював?

—Призабулося багато.

—А хто тобі розповідав? Військовий з обпече­ним лицем?

—Ти його пам'ятаєш?

—Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є?— і я завмер, чекаючи на відповідь.

—Є, Арсене, живе у Вінниці.

—Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.

—Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович,— мати розплю­щила очі й подивилася на мене вибачливо.— Я бо­ялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.

Вона звелась і, мов, сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:

—Хай побуде у мене фото. Добре?

Я кивнув, повторюючи про себе адресу.

Розділ сьомий

Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.

Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилин на десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому ма­ти написала адресу Куртія. Я здогадався, що ма­тері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе нія­ково. Я не образився.

Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив ба­дьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Во­на те знала і мовчки схвалила моє рішення.

В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, зби­раючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмар­ний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.

Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кіломет­рів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За бра­ком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість — подарунок матері після закінчення шко­ли міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше по­боювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.

З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюб­лені кактуси без сонця.

Зайшов до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спа­ла. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про бать­ка. Вона завжди починала з їх першого знайомст­ва в дитбудинківській їдальні, де їй припало сиді­ти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежа­ла поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлоп­чина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та рап­том з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, кру­тячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надій­шов.

«Як тебе звати?»— запитав.

«Віра».

«Віла»,— повторив.

Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І ме­ні чомусь здавалось, що вій її не вимовляв і опі­сля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дів­чинка, яка жадібно їла хліб.

Коли підріс, мати перестала розповідати подро­биці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не діз­нався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.

я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні ка­зали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвірт­ки — відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важли­ве рішення. Учитель здавався мені на когось схо­жим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокуре­них вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гор­тати аркушики... Авжеж. Балюк схожий на Постишева.

Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на ме­не, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йо­му все розповіла! Як це я відразу не здогадався?

На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.

—Мати в школі, Арсене,— мовив.— З нею все гаразд.

—Угу,— я відчув, що йому важко підійти до головного,«з чим прийшов до мене.

Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розгля­дав кінчик цигарки.

—Я все знаю, Арсене,— здмухнув попіл з ци­гарки.— Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу, я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав,— Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим — От і розповіла... Пра­вильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ.— Балюк пильно гля­нув на мене, проникливо додаючи:— Як Віра Мат­віївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

—Не треба, Романе Гнатовичу,— нечемно пере­бив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку.— Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зро­зумів, не маленький.

—От і молодчина,— Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки.— А того чоловіка розшукай.

—Він з міста не виїхав?— висловив побою­вання.

—Та ні, три роки тому мати з ним бачилась,— сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

—Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

—Тоді,— покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до всту­пу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюва­тись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм...

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком ви­пила ліки, бадьорим голосом розповідала про на­раду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, на­че чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчу­вав на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повер­нулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважа­ючи, що сльози полегшать її біль.

—Куртій десь працює?

—Не знаю,— Балюк міцно стис моє плече.— Тепер тобі все відомо, Арсене.

—Ще не все, Романе Гнатовичу.

—Як не все?— звів руді острішкуваті брови — Ти хочеш... Як це по-вашому? Провести розсліду­вання?

Я ствердно кивнув.

—Але ж майже двадцять років минуло!— ска­зав Балюк з відчаєм.

—Все одно шукатиму,— я рвучко звівся з міс­ця і заходився загвинчувати свічку.

—Я б теж так зробив,— спроквола погодився Роман Гнатович.— Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допо­могти?

—Спасибі, нічим.

—Не забувай, що я колишній партизан, розвід­ник,— гордовито нагадав Балюк.

—Я пам'ятаю.

—І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовив­ся з Гораком?

—Якось незручно,— я відчув, як спалахнули мої вуха.— Після всього...

—Н-да, ситуація... Скажу Саві, хай попросить Гаврила,— і довірливо, зичливо додав:— Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.

Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група нат­кнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де його уранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й при­ніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.

—Оля бідова дівчина, зросла без матері,— стиха мовив Балюк.

—А ви пам'ятаєте її матір?

—Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схо­жа на неї,— він зітхнув й перестав креслити лі­нії.— Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сьо­го покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну ди­тину... І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.

—А ви кажете — лагідна,— не стримав я іро­нії.

—Лагідна і чуйна, Арсене,— потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною.— Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом су­сідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не заста­ну вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувався з Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала об­разу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

—Добридень, Арсене,— привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

—Ти в школі?

—Еге. Й обережно їдь.— Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала:— Пере­дай Куртію від мене привіт.

—Передам, мамо. Як Ти себе почуваєш?

—Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.                  

Розділ восьмий

У полудень сонце нещадно пражило землю. Про­те я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідоме­трі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кіло­метрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де на­че пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скоше­них хлібів та мріли комбайни.

Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовля­ли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедров­ський... Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схова­ними за скельцями окулярів, і звичку потирати до­лоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не по­вернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, ска­зав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира... Мене аж пой­няло морозом, і я мимоволі пригальмував мото­цикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, вели­кого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висуше­них польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав гуркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався са­мотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні май­бутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій... Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть роз­повісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи по­дії останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, ди­вуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на. ній помі­тив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, об­саджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над до­рогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли та­ємничі дупла, інколи між ними з'являлися прога­лини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджа­нець. І дерева, ніби люди, подумав я. одні покида­ють нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем бать­ка, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не ду­мав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип по­чали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юр­милися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід заліз­ничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що ста­діон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з черво­ної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльни­ки. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, тре­тій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання сер­ця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — ні­чичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеть­ся годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя вос­таннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

—Ви до Куртія?— запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важ­ка, здійняв захисного шолома.

—Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

—А де він працює?

—У школі ДТСААФ.

—Адреси не знаєте?

—На Немирівському шосе.

—На Немирівському... Там на подвір'ї броне­транспортер?

—Є...

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на заті­нене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його ве­лике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. По­ловина лиця, що від мене, звичайна, старанно пого­лена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив две­рі— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

—То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?— непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважа­ючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

—Ви до кого?

—До вас,— я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.— Я Загайгора... Арсен Загайгора.

—Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він за­клопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

—То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартува­ли? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

—Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

—Куртій,— кивнув чоловік, утупившись у зошит.

—А я — Загайгора.

—Угу, Загайгора,— машинально повторив і на­раз прикипів до мене карими очима, тихо повто­рив: — Загайгора. Син Федора...

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мов­би знав його давно і ми бачилися щодня. Його кре­мезна, огрядна постать зберігала військову виправ­ку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоло­віком.

—Як ти мене розшукав?

—Мати дала адресу.

—Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсе­не. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей,— Я весь час чекав на цю зустріч.

—Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

—Добре, що приїхав.

—Я не міг не приїхати.

—Як здоров'я матері?

—Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

—Да-а, війна,— звівся, пройшовся до вікна, ви­сокий, плечистий, мало схожий на того гінкого вій­ськового, вернувся до стола, згорнув грубого зоши­та. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попере­джу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібра­тися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адре­су. Лише прохопився отим «нарешті»... Чи він пов­торить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

—Ходімо, Арсене,— зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом.— Ти власним транспор­том?

—Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

—Що то за танк?

—Т-34, на такому ми воювали,— відповів Кур­тій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку ба­чив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив бать­ко, керуючи грізним громаддям криці.

—Дмитре Семеновичу, я...

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій кра­сі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з гли­бини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

—Обережно, не вдарся,— попередив Куртій.

Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моє тіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до при­смерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика ра­ція, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у лю­кові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи... Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед... Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невраз­ливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зу­стрів мене провинним поглядом. Я теж уникав його очей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

—Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

—Я вже був у вас,— повернувшись, голосно від­казав.

—А хто сюди направив?

—Ваш сусід з сьомої квартири.

—А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

—Зараз я холостяк,— мовив Куртій.— Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

—Може, вас завезти до них?

—Коли б це субота...

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в кори­дор.

—Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пи­люку?

—Не проти.

—Тоді гайда у ванну,— відчинив двері.— Он чи­стий рушник, мило, а я приготую вечерю.

—Не треба, Дмитре Семеновичу,— мені стало не­зручно від його турботи.

—Що не треба? — суворо глянув на мене.— При­їхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди,—під­штовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали бряз­кіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, ме­ні була приємна та музика гостинності. Куртій ви­явився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.

Розділ дев'ятий

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з при­ємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мис­ці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сороч­ці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.

—Я на мотоциклі,— застеріг Куртія.

Гаразд, Арсене, ти символічно,— звівся Дмит­ро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світ­лу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено по­глядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крути­лися слова: світла пам'ять, світла пам'ять... Завва­жив, що добре, коли залишається на згадку про лю­дину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний про­мінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

—А ти терплячий, Арсене,— раптом мовив Кур­тій.— Нічого не питаєш, а мені важко розповідати. Коли б ти не син Федора...— Він знову налив собі коньяку, і чарочка сховалася у його великій доло­ні.— За твою матір, Арсене, мужню і розумну жінку.

Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кру­жальце лимона. Я не поцікавився, чому йому не­легко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таєм­ницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.

Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно на- було нормального кольору. Куртій крутив у цуп­ких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше ба­чив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати при­крощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:

—Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.

—Він скинув на мене уважні, сполохані очі.

—Що все? Мати розповіла?

—Ні, я випадково дізнався.

—Як?— поклав виделку.

—Натрапив на справу в архіві.

—У якому архіві? Де?— витяглося його лице від напруги.

—У нас. Я ж працюю інспектором карного роз­шуку.

—А-а...— і Куртій осів, наче зів'яв. — Пробач, я й забув — колись мати говорила про твоє бажан­ня. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?

—Усе гаразд. Інакше вона не могла,— заспоко­їв його.

Куртій відверто, лагідно подивився на мене.

—Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з тво­їм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Євро­пою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в тан­ковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що ді­яла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми ата­кували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і пер­шим пройшов крізь заміноване поле танк твого бать­ка, розірвав дротяну загорожу, вихопився на вер­хівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями.—Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумли­во пожував і продовжував:— Після миру з Фін­ляндією нас, що відзначилися у боях, зарахували на короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в баталь­йон командирами танкових взводів. Двадцять дру­гого червня вступили в бій з фашистами. Відступа­ли...— Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.

На шибки падало призахідне сонце, і вони рожеві­ли, ніби десь палахкотіла заграва. На їхньому тлі чітко вирізьблювалась кремезна постать Куртія, біла сорочка зробилася малиновою, наче він загор­нувся у китайку. Куртій не хотів, щоб я бачив його обличчя.

Ми відступали,— глухо повторив, і шибка, відлунюючи його слова, дрібно забриніла.— Важ­ко залишати свою землю. А люди, особливо жінки й діти... Як вони дивилися на нас.— Він притулився лицем до шибки і замовк.

Мені впали в око його напружені руки, побілілі пальці, що міцно й нервово терли один одного, роз­чіплювались і збиралися в кулак, розпрямлялись і знову тісно переплітались.

На рубежі Вапнярка—Жмеринка ми прикрива­ли відступ наших військових частин. Випав спекотний, як сьогодні, липневий день,— вів далі Куртій.— Замаскувались на пагорбах між селами Червоним, Рахнами Польовими і Лісовими. У танках — справ­жня парна, хоч і підняті люки. А фашисти наближа­лись непоспіхом, самовпевнені, пихаті, знахабніло горлали пісень. І ми вдарили... Тиждень стримували натиск, поки не надійшов наказ зайняти нові пози­ції під Гайсином. Там і згорів мій танк, а мене, ог­лушеного, витягнув Федір. І ще сотні кілометрів ми билися відходячи... Сталінград, як ти знаєш, зламав хребта Гітлеру. Твій батько став командиром танко­вої роти, а я у нього заступником. Визволяли Крас­нодарський край, побували в пеклі Курської дуги, а у вересні сорок третього ступили на Україну, фор­сували Дніпро, взяли Фастів, за що Федору ком­бриг пообіцяв відпустку додому на кілька днів. І от після визволення Проскурова, тобто Хмельницько­го, коли наша бригада мала поповнитись новими машинами, командування відпустило Федора...

Куртій повернувся і сів за стіл, я відчув, що най­головніше попереду, ось незабаром, через кілька хвилин, Дмитро Семенович розповість усе. Я зосе­редився і не зводив з нього очей.

—Ми, Арсене, здружилися з твоїм батьком, — провадив Куртій. — Нас зблизила спільна дитбудинківська доля. Федір часто згадував твою матір, тебе, мріяв про життя після Перемоги, дуже хви­лювався, бо нічого не знав за вас, ніякої звістки за три роки. Його любили танкісти за справедливість та врівноважений характер, за хоробрість і муж­ність. Про батька багато писали в армійських газе­тах, і я немало їх наскладав, та під Будапештом усе згоріло в танку, — Дмитро Семенович зробив паузу, мов збирався з думками. — Так от, йому надали три дні відпустки без дороги. Вранці ми гайнули в штаб корпусу, де Федір отримав платню за три ро­ки й узяв грошовий атестат, щоб залишити його матері. Звідтіля він поїхав попутною машиною на Вінницю, з одним фібровим чемоданчиком, — Кур­тій похитав головою, хмурніючи. — Минуло три, чо­тири, п'ять діб, а його нема. Ми вже поповнилися технікою, танкістами, а його все немає з відпустки. Командир батальйону доповів у бригаду, звідтіля в корпус, дійшло до штабу армії, і закрутилося: особливий відділ, хлопці із Смершу почали шукати й розкопали машину, військових, що їхали разом з Федором, і всі підтвердили, що він зійшов коло вокзалу у Вінниці. Ми не вірили, що Загайгора дезертирував, ніхто не вірив, Арсене. І коли на­дійшло повідомлення з вашого району, що його в Березівці не було, ми впевнились — загинув наш командир у прифронтовій смузі. Таке, на жаль, ча­сто траплялось.

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світ­ла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не виріз­нений з-поміж інших, але він насторожив мене, миг­нув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відра­зу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхо­питися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

—Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світ­лий образ батька. І я її зрозумів, — підсумував Куртій. — Навіть відмовилась від мого атестата.

«Атестат, атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»

—Ви казали, що батько отримав гроші перед від­'їздом. Багато?

—Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.

—У Березівку того місяця не прибуло ще двоє ВІЙСЬКОВИХ.

—Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

—Факт, Дмитре Семеновичу.

—Ти вважаєш?..

—Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

—Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — ти­хо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років... Ех, Федоре!—гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Кур­тій не затримував, розуміючи, що мені краще по­бути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освіт­лене ліхтарями.

—Не забувай,— міцно потис руку — я мав єди­ного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

—І ви нас теж.

—Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кіль­ка хвилин опинився на людній та гамірній пло­щі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'я­вився у Берзівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.

Я мав ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. По­ставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У спра­вах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошко­дував, що не Захопив з собою батькові фотокарт­ки із справи. Вирішив перефотографувати і якось завезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не за­лишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих нео­нових ліхтарів, що освітлювали центральну части­ну, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пух­насті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, сті­ни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фа­ру і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичай­но, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось...

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

—Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стур­бований голос матері.

—Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

—Дякую,— вона полегшено зітхнула.

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспоко­ївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в мага­зині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигу­нами, диверсантами. Вони навчені: слідів не зали­шали. Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд. Поїзд... Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зник­не, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки доби­рався випадковим транспортом? Ймовірно. Напро­шувався висновок, що пошук треба починати з Бе­резівки і нашого міста, йти від мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назу­стріч, узяв господарську сумку. Мати привітно всміхнулась.

—Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

—Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запита­ла напівжартома.

Я скоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати си­ні півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Ма­ти попрямувала до лавки.

—Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

—Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

—Розкажи, як там Дмитро Семенович.

Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише про­мовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала. .

—Добрий він чоловік, — по всьому сказала і гля­нула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?

—Спробую розшукати свідків.

—Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

—Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт... Якось обійдемось.

—А Оля? Що подумає, коли відкладемо ре­монт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже во­на не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як по­яснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ре­монтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати при­ключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати май­бутню дружину.

—Мовчиш,— скрушно похитала головою мати.— Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

—Нехай, але інакше я не можу. Не встигну те­пер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'я­сую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роз­дратування.

—А Оля?

—Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.

—Коли ви... — мати знічено втупилась у мої ру­ки.— Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим зай­маюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізна­лась?

—Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, бе­ручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.

—То... то мені відмовитись від розшуку?— за­питав розгублено.

—Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ґанку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпаня та Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала па­м'яттю батька. Я розумів: від великої віри в ньо­го, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загарто­ваним життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мене ніщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорад­ним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рі­шення не поспішало окреслитись, встановитись. По­чув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покли­кати мене снідати, і встав з лавки.

—Арсене, стигне бараболя! — гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

—Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкла­даючи мені салату з редьки, цибулі, политого сме­таною.

—Ні, мамо.

—Я багато думала... Тепер не має значення, як загинув батько — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Бе­резівки, що він таки зійшов на вінницькому вок­залі з великою сумою грошей. І ті ф